РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 17 (8 травня 2014) 

  • «Наречемся України славними синами!»

    «Я в світі щиро працював, я сіяв те, що Бог послав».

    Павло ЧУБИНСЬКИЙ (1839 - 1884 рр.)




    НА ЖАЛЬ, ДО СЕРЕДИНИ 90-х рр. його ім’я мало хто знав. Вчений, фольклорист, етнограф, автор українського гімну Павло ЧУБИНСЬКИЙ прожив 45 років, одного дня не доживши до повного сорокап’ятиріччя. Помер 26 січня 1884 р. у Києві. Окремою темою могла б стати історія збереження пам’яті про видатного земляка, який народився у Борисполі. І там же його поховано на Книшовому цвинтарі, аж поки більшовики не залишили від священної могили і сліду. Пам’ятник перетягли далі, зробивши з нього підпору для колгоспної комори. Сумно? І не лише мені.

    Через могилу Павла Чубинського в Борисполі в роки війни було прокладено протитанковий рів. У 60-ті роки, у дні суворих заборон і покарань, місцевий краєзнавець Віктор Йова з друзями відшукали рештки того пам’ятника і відвезли на інший міський цвинтар. Адже книшові владоможці збиралися його ліквідувати і на ньому, згідно з генеральним планом, збудувати кінотеатр та майдан для розваг. Пізніше внесли корективи і збудували на кістках пращурів кооперативні гаражі. Та шмат цвинтаря, що межує з центральною вулицею, залишився недоторканим через протести свідомих громадян.

    Проте 1989 р. активісти щойно організованої районної організації Народного Руху, що конче дратувала міську партійну верхівку рульового осередку КПРС, за старими фотознімками визначили приблизне місце поховання Великого Українця. І при небувалому досі велелюдді у п’ять тисяч чоловік насипали символічну могилу, поставили дубовий хрест і гранітну плиту з викарбуваними словами «Ще не вмерла України...». Тож сучасна могила Павла Чубинського чисто символічна...

    КРАЩЕ ПІЗНІШЕ, АНІЖ НІКОЛИ

    Твори П. Чубинського були тривалий час заборонені, хоча ними послуговувались радянські науковці, не посилаючись на автора. У Борисполі відкрито ліцей «Дизайн-освіта», якому присвоєно ім’я Чубинського, його ім’я носить хорова академічна капела с. Велика Олександрівка. І це ще не все: у центрі міста відкрили пам’ятник, зупиночна платформа неподалік Борисполя теж має назву «Чубинський». Що є примітним? А те, що пам’ять цю відроджують, збирають і зберігають, здебільшого, звичайні науковці, аматори, які по крихті знаходять матеріали в архівах України, Росії та Франції. Саме до них відноситься і наша співрозмовниця - директор місцеві школи с. Гнідин Ніна КУДЬКО. Учні та вчителі якої одні з перших організували у своїй школі у 2003 р. кімнату-музей ім. П. Чубинського. Ніна Григорівна того дня розповіла нам багато цікавого про особистість Павла Платоновича, люб’язно запросивши до кімнати музею, де зібрані речі П. Чубинського, книги про нього та матеріали етнографічних експедицій.

    НА ЗАСЛАННЯ. ЗА ВІДВІДИНИ МОГИЛИ Т. ШЕВЧЕНКА

    ТОЖ НІ В ЯКОМУ РАЗІ НЕ ПРИМЕНШУЮЧИ СЛАВИ Й ШАНИ ПАВЛА ЧУБИНСЬКОГО ЯК АВТОРА НАРОДНОГО ГІМНУ, все ж хочемо відкрити нашим читачам вченого як видатного етнографа, який, виконуючи часто непомітну, але таку потрібну роботу, знайомив своїх земляків з рідною літературою, історією, піснями. «За своїм розумовим складом, особистою вдачею, способами дослідження Чубинський був єдиним у своєму роді діячем у цій галузі науки, - так характеризував його історик української етнографії О. Пипін. - Це була людина різнобічно обдарована: ми говорили про його невтомну працьовитість; але, як показують самі його праці, це був водночас розум практичний, який швидко освоювався з навколишнім побутом у найрізноманітніших його іпостасях. Він умів дуже тонко спостерігати народні звичаї, досліджуючи їхні істотні риси. А вже вислухати й записати пісню й казку й тут же зібрати статистичні дані, розшукати на місці тямущих людей і надати своїй роботі цільності й багатосторонності - то творчий почерк вченого. Це був, без сумніву, організаторський талант, здібний скласти план роботи, вибрати виконавців і довести до кінця складну справу».

    До того ж, шановний читачу, звернемо твою увагу, що саме сьогодні важливо усвідомити: доля Чубинського, його життєвий шлях є багато в чому схожі з долею багатьох дійсно патріотів-українців.

    Багато подій з його життя та думок є віддзеркаленням сьогоднішньої України та політичного ярма Російської імперії.


    Директор ЗОШ с. Гнідин Ніна КУДЬКО демонструє книги з музею-кімнати ім. П. Чубинського

    Народився П. Чубинський в небагатій дворянській сім’ї, як ми вже говорили, у м. Борисполі. Навчався в Київській гімназії, потім - у Петербурзькому університеті (юридичний факультет). Повернувшись до Борисполя, береться до збирання та запису етнографічних матеріалів, намагається створити у містечку недільну школу. Критикує тогочасну систему навчання грамоти в народній школі, де діти спочатку мали опанувати церковнослов’янську азбуку… «Навіщо дитині всі ці титли, ази, буки і т.ін. Хіба, щоб згадувати потім: аз - били в школі не раз; буки - набрався в школі муки». В чужій для української дитини школі, наголошує П. Чубинський, «набивають голову дитини цілком незрозумілими їй словами та назвами, привчають її до машинального зубріння без усякої участі розуму й уяви, і тим самим не розвивають, а зупиняють розвиток дитини, - і це називається ВЧЕННЯМ!» Відчуваю, що і сьогодні багато батьків, вчителів та й самих дітей аплодують словам Павла Платоновича. Хоча… все пізнається у порівнянні.

    А ще Чубинський, маючи юридичну освіту, «старался взволновать умы крестьян ложными внушениями на счет их прав на землю, но не успев в том, стал доказывать им незаконность военного постоя и неправильность требования приварка для нижних чинов». Нічого собі зухвальство?! Поміщики занадто обурились на Павла Платоновича, називали його гайдамакою, що з товариством ходить по селах та підмовляє народ про бунт, призначили таємне слідство. А він узяв та й поїхав! Куди б ви подумали? На могилу Т. Шевченка у Каневі. Ось ще один пункт до списку звинувачень, за яким його відправили на заслання до Архангельської губернії. Це на той час був такий собі «витончений підхід» до вибору покарання: відірвати з корінням від рідної землі. Та як відомо з прикладів історії, таке покарання лише посилює патріотичні настрої у непокірних душах засланих. І люди, які завжди з народом, залишаються з ним разом у будь-якому куточку землі!

    Та справді причиною заслання була неблагонадійність молодого «хлопомана»*, яка виявлялась в «злочинних» стосунках з народом, в енергійній діяльності на допомогу селянам в боротьбі з темрявою, злиднями та зловживаннями з боку влади. На карб Чубинському поставлено «ношение малороссийской одежды, распевание возмутительных малороссийских песен». Боже! Як це до болі знайоме сьогодні. Як страшить нашого «брата» українська пісня, вишиванка, прапор! Мо’ кінця свого боїться?

    1862 р. на Україні почалися репресії, арешти українських діячів, яких обвинувачували в «поширенні малоросійської пропаганди». Тоді заарештовано й заслано українського письменника О. Кониського. Посилилися цензурні заборони, обмеження. До центрального жандармського управління надходили анонімні листи - доноси на «Основу»*. В одному з таких листів писалося: «… Из праха Шевченко виродилась целая шайка самых рьяных сепаратистов й ненавистников России. Теперь главное гнездо их в Киеве, но некоторые из них составили группу около «Основи», в которой всякая почти статья пахнет революцией и обособлением Малороссии…»

    ПЛАН ДОПОМОГИ ДЛЯ АРХАНГЕЛЬСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ

    Довгих шість років пробув П. Чубинський у засланні. Не оминаючи наукової діяльності, продовжував вести культурно-просвітницьку роботу. Працюючи секретарем Архангельського губернатора статистичного комітету, Павло Платонович підготував і надрукував кілька нарисів про економічний стан та побут населення Печорського краю, в яких звернув увагу на жахливі умови побуту аборигенів - поморів - тісноту, бруд, холод, погане харчування і їхню кабальну залежність від господарів.

    Чубинський пропонує допомогти карелам продуктами харчування, насінням через державні магазини, розширити засівні площі; вести планову лісозаготівлю; побудувати лісопилки. А ще - відродити давній промисел карелів - смолокуріння і випалювання вугілля з правом неоподаткованого вивезення за кордон; розвивати ковальське ремесло; відбудувати морські й загальноосвітні школи (на всю Карелію було лише три школи, а в них - один учень на 110 чоловік). В іншому нарисі Чубинський пише про жалюгідне становище лопарів, невтомних риболовів та мисливців, яких нещадно експлуатують багатії. У зв’язку із цим пропонує перевести це кочове плем’я на осіле становище, навчити його зводити житло, розвивати оленярство. І будувати школи.

    Отримані статистичні дані він піддав аналізові і доповів у президію Російського географічного товариства. Про таке раніше ніхто й не думав. Для народу російського зробив вчений багато. Та знову ж таки, занадто вже народною була та робота. А імперська влада не дрімала.

    Надто загострилися стосунки із жандармським полковником Локсом, який написав донос на засланця за те, що йому потрапила до рук книга, в якій олівцем зроблено напис про бажання малоросів бути самостійними і нешанобливий випад на адресу царського двору. Зокрема, у листопадовій книзі «Отечественных записок» за 1860 р. навпроти рядка зі статті Соловйова про історію Росії «Чи може прийти в голову думка про нашу диктатуру, призначену для порятунку народності?» було написано: «Цілком справедливо, до дідька російська диктатура. Малороси хочуть бути самостійними. Хай живе хохляцький цар Перебендя. Геть Романовку»! В авторстві цього напису полковник звинуватив Чубинського. У листі до О. Штакеншнайдера від 21 січня 1866 р. Чубинський повідомляв про те, що Локс погрожував зтерти його з лиця землі: «Не дивлячись на неодноразові клопотання губернаторів про моє звільнення з-під нагляду - не вдавалося тому, що він характеризував мене погано». І далі: «Ой як би я хотів перейти в іншу губернію, щоб звільнитися від Локса».

    Та все ж доля посміхнулась вченому. Його звіт викликав інтерес у президії географічного товариства, яка добилася дозволу у міністерстві внутрішніх справ на приїзд Чубинського до столиці для особистої доповіді. Це був той щасливий випадок, якого наш герой чекав понад шість років. А йому передував ще один, невідомий засланцю. Архангельський губернатор клопотався про нагородження П. Чубинського орденом Св. Святослава II ступеня з імператорською короною. Але в міністерстві вважали недоречним нагороджувати Чубинського як особу політичну, що перебувала під наглядом поліції. Проте для заохочення за службову діяльність його звільнили від поліцейського нагляду і дозволили не повертатися на місце заслання. Про це повідомив архангельського губернатора міністр внутрішніх справ 1 березня 1869 р. Відтак Чубинський міг жити в Україні і там продовжувати виконувати доручення президії Російського географічного товариства.

    ПЕРШЕ ПОВЕРНЕННЯ

    Після повернення в Україну П. Чубинський знову плідно працює: вирушає в експедицію. За неповні два роки напруженої роботи було зібрано багатющий фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріали. У роботі експедиції в Південно-Західний край брали участь культурно-громадські діячі, українські вчені, вчителі, священики, місцеві мешканці. Результат праці - сім томів! Матеріали перевершили все те, що було зібрано до цього часу: народні вірування, загадки, чаклунство, народні обряди, пісні, дитячі ігри, народне лікування, весільні обряди, звичаєве право, етнографічні і стратегічні статті про національні меншини на Україні.

    Варто згадати, що за свою працю «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» П. Чубинський одержав срібну медаль від Географічного товариства.

    У 1873 р. за «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» вчений отримав золоту медаль РГТ (Російського географічного товариства). У 1875 р. на міжнародному етнографічному конгресі у Парижі П. Чубинський отримав також золоту медаль за працю з етнографії та статистики. А в 1879 р. після рецензії академіка О. Веселовського Російська академія наук призначила йому найпочеснішу наукову нагороду в Росії - Уваровську премію Петербурзької академії наук за «Труды экспедиции». І. Срезневський з цього приводу писав, що перед величезним матеріалом, який зібрав науковець, рука критика повинна соромливо опускатися.

    Дякуючи невсипущій енергії Чубинського, 13 лютого 1873 р. у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Географічного товариства. До складу відділу належали найосвіченіші люди свого часу: В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Старицький, М. Лисенко.

    Згодом налагоджено співпрацю з різноманітними слов’янськими науковими установами. І це неабияка заслуга.

    Один із лідерів київської «Громади» П. Житецький так писав про утворення цієї наукової структури: «Це був справді великий внесок для нашої справи, котра здобула собі твердий легальний грунт для свого розвою… Найголовніше є те, що нове товариство скупчило сили, розкинуті по всьому краю і надало Києву значність центру Українського руху».

    Не будемо перераховувати весь перелік досягнень. Зупинимось лише на тому, що світ побачило два томи праць. Третій, що уже підготовано, не вийшов через заборону влади.

    ЩО ПОКАЗАВ ПЕРШИЙ КИЇВСЬКИЙ ПЕРЕПИС?

    Цікавою сторінкою роботи відділу було й проведення першого київського перепису, що відбувся увечері 2 та в ніч проти 3 березня 1874 р. Перепис тривав усю ніч. Майже ніхто із мешканців міста не лягав спати, не дочекавшись візиту реєстратора. Найбільш свідомо й спокійно до перепису поставилися ті, кому найменше довіряли, а саме: київські «низи» - робітники, міщани, дрібні купці і так далі. І навпаки, майже всі випадки протидії перепису було пов’язано з високопоставленими особами.

    Головне досягнення перепису полягало, за визначенням П. Чубинського, в тому, що результати його виявили київське населення майже на 50% більшим, ніж вважалося офіційно. Несподіваними були й дані про те, що майже половина киян назвала рідною мовою українську. Незабаром за зразком київського було проведено переписи в Житомирі, Миколаєві та Феодосії.

    За ініціативи київських вчених у Києві у 1875 р. було проведено III Археологічний з’їзд Російського географічного товариства. Що примітно, всі реформатори торкалися України, а на конгресі побачили і свої, і великороси, яка багата Україна на наукові сили!

    РЕАКЦІЯ НЕ ЗАБАРИЛАСЬ

    Надзвичайно великий успіх від наукової праці українських учених, згуртованих у відділі, викликав помітний переполох серед російських шовіністів. У газетах «Киевлянин», «День» з’явилися публікації, в яких звинувачували українських учених у сепаратизмі, насміхалися над ними, називали «бесплодной и смешной забавой сочинять и издавать сочинения и переводы на малороссийском крестьянском говоре…»

    У своїх спогадах про цей період Ф. Вовк писав: «Уже з кінця 1874 р. «Киевлянин» почав ряд статей, у яких намагався довести, що і Південно-Західний відділ РГТ був заснований у Києві з метою пропаганди українського сепаратизму, і одноденний перепис був влаштований лише для того, щоб показати, що ледь не пів-Києва вважають своєю рідною мовою українську, а Археологічний з’їзд було скликано у Києві з метою демонстрації особливої української науки. Пішли вже не літератуні, а цілком «агентурні» доноси.

    Далі - більше. Сумнозвісний Емський указ, спрямований на придушення української культури: було заборонено все українське - мову, школи, книги, науку, театр, навіть народну пісню. Будь-які прояви «свободомислия» нещадно каралися.

    Ліквідація Київського відділу Географічного товариства, заборона діяльності київської «Громади»… І знову жорстка форма політичного заслання для сотень і тисяч діячів української культури. Чубинського як небезпечного агітатора вислано до Петербурга. З квітня 1877-го до квітня 1879 р. Павло Платонович працює дрібним чиновником у міністерстві шляхів сполучення, займається організацією залізничних училищ.

    Ще перед від’їздом до Петербурга вчений тяжко захворів, а 1879 р. його розбив параліч. За клопотанням адмірала Посьєта Чубинському дали дозвіл повернутися на батьківщину. Лише в такому стані, коли Чубинський не вставав з ліжка, а розумова діяльність приносила нестерпний біль, його не боялася російська імперія.

    «Мир тобі брате-українцю! Спочивай там, де не досягне тебе ніякий донос, ніяка клевета душепродавців» - так закінчується некролог О. Кістяківського в журналі «Киевская старина». А через понад сотню років газета Південно-Західної залізниці «Рабочее слово» запевнить: Павле Платоновичу, не діжде ніхто, щоб ми позаду зостались. Поєднаймось разом всі, братчики-слов’яни. Хай же гинуть вороги, хай воля настане!

    P.S. Щоразу, встаючи під перші акорди світлого від прозорого змісту гімну України, хоч на мить згадаймо, хто затвердив на віки: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля. Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля!» Павло Чубинський на це заслужив!

    * Хлопомани - народницько-культурна течія української інтелігенції, яка прагнула зближення з народом, прихильники селянства.

    * «Основа» - перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал в Російській імперії.

    Фото Олексія ЧУМАЧЕНКА

    У матеріалі використані уривки з книги Нелі ФЕСЕНКО «Стежками отчого краю. Життєвий і творчий шлях Павла

    ЧУБИНСЬКОГО» 2008 р.

    Валентина КОЛЯДА
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05