РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 17 (8 травня 2014) 

  • Бойове хрещення. «Похоронка» та друга медаль «За відвагу»

    Вже майже сім десятиліть минуло відтоді, як пролунали гучні салюти на честь Перемоги у Великій Вітчизняній війні. До цього часу болять фронтові рани у тих, кому пощастило залишитися живими, пройшовши крізь те жахливе пекло. Вони перемогли. Хоча й дуже дорогою ціною.

    Ветеран-фронтовик, колишній машиніст електровоза локомотивного депо Козятин Олександр БАБУШКО - один з тих, хто мужньо захищав Батьківщину і громив ворога у тій війні. Про це свідчать і бойові нагороди Олександра Романовича і Подяки від Верховного головнокомандувача, яких у фронтовика аж вісім.

    Олександру ледь виповнилося вісімнадцять, коли взимку 1944-го саме на різдвяні святки передові частини радянських військ звільнили від гітлерівців його рідне село Дубище, що на Житомирщині. А за декілька днів його з ровесниками-односельцями призвали до війська. Фронт котився все далі на Захід, а їх, молодих новобранців, відправили на Схід. Аж на Волгу. Там, поблизу Саратова протягом кількох місяців у школі молодших танкових спеціалістів вони навчалися військовій справі. А вже влітку щойно призначений командир танка сержант О. Бабушко на своїй новій «тридцятьчетвірці» відправився на фронт. Бойове хрещення отримав у боях під Оршею, де у складі 3-го Білоруського фронту визволяв міста та села Білорусі. Згодом воював у Польщі та Східній Пруссії.

    - Свій перший бій я й досі пам’ятаю, - говорить ветеран. - Звісно, були і страх, і відсутність досвіду. Кудись рухалися, по чомусь стріляли. А коли все завершилося, то ще довго приходив до тями, що ж це було. Це вже згодом, якщо можна так сказати, звикся. Білоруське село ми тоді від німців визволили. Потім були інші села та містечка. А за визволення Мінська я отримав свою першу бойову нагороду - орден Червоної Зірки. Наш екіпаж тоді одним із перших прорвав оборону гітлерівців і з’єднався з бійцями 82-ої бригади, що штурмувала оточеного поблизу Мінська ворога з іншого боку.

    Черговими нагородами молодого танкіста стали дві медалі «За відвагу», які він отримав вже за бої на території Польщі. Як розповідає сам фронтовик, обидві мали свою дещо незвичну історію.

    - У боях за польське містечко Сувалки ми потрапили під шквальний вогонь ворожої артилерії, - згадує ветеран. - Раптом я чую по радіозв’язку голос свого командира роти: «Сашко, виручай!» Виявилося: танк командира стоїть з перебитою гусеницею, а поблизу нього займаються фонтани землі від вибухів снарядів. Схоже, що ворог вже став пристрілюватися по ньому. Тож без зайвих роздумів я спрямував свій танк на допомогу командиру. Добиратися довелося через ворожі позиції. Ми тоді розчавили три ворожі гармати з обслугою. Під вибухи снарядів танк ротного буксиром витягнули на безпечне місце і продовжили бій. Сувалки ми визволили. Командир роти підготував подання про нагородження мене ще одним орденом Червоної Зірки. Однак комбат був категорично проти. Свою позицію він мотивував тим, що я порушив бойовий порядок і замість атаки вийшов із тієї сутички з ворогом. А це на війні тягне за собою покарання. Сперечалися вони довго. Арбітром тоді став, мабуть, хтось зі старших командирів. Про це не знаю. Однак орден мені не дали, лише нагородили медаллю.

    А другу медаль «За відвагу» за мене отримала моя мати. І не лише медаль, а й «похоронку». Трапилося це після запеклих боїв за інше польське місто - Голдап. У тому бою нашу «тридцятьчетвірку» підбили. Весь екіпаж загинув, а мене, важко пораненого і контуженого, відправили до шпиталю. У штабі, мабуть, вважали, що загинули всі, тож нагороду, а разом з нею і «похоронку», відправили матері одночасно. Я лише можу уявити, що вона пережила і тоді, коли отримала цю страшну звістку, і згодом, за декілька місяців, коли дочекалась від мене листа вже не з фронту, а з військового шпиталю.

    Після лікування - знов на фронт. Цього разу у складі 26-ої танкової бригади О. Бабушко громив ворога у Східній Пруссії, штурмував Кенігсберг. А далі були бої на території Німеччини, Чехословаччини.

    День Перемоги зустрів неподалік Праги у чеському містечку Табор. Однак для танкістів бригади війна того дня не закінчилася. Важкі бої з гітлерівськими військами, що намагалися вирватися з оточення, тривали на території Чехословаччини ще до 14 травня. І це були, мабуть, найважчі дні війни, бо доводилося втрачати бойових побратимів вже після Дня Великої Перемоги, до якої так довго і важко йшли наші солдати. Дякуємо, за подвиг, ветеране!

    На фото: ветеран-фронтовик Олександр Романович БАБУШКО; військові товариші (фото повоєнних часів).

    Фото автора та з сімейного альбому

    Анатолій САДОВЕНКО
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05