РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 12 (28 березня 2014) 

  • Допомагали багато, або Добро забулося швидко

    До редакції надійшов лист. Цитую: «С 2004 года мы жили на 13,2 кв. м, с 2009 года мы живем без жилой площади, все наши обращения игнорируются Конотопским отделением… Но у нас нет вообще комнат. Чьи мы? Ведь травму и профзаболевание мы получили на Конотопском отделении Юго-Западной железной дороги». Вражає? Не без того. Тільки подібний лист до редакції вже був - у 2006 р. Пам′;ятаю, що розмовляв із авторкою листа, підготував матеріал, дав прочитати, та їй хотілося більшого… Словом, писав у корзину. Але перший лист зберігся. І він певним чином доповнює свіжий.


    Мал. Миколи КАПУСТИ

    Біда в родину Антоніни П’ятниці прийшла 4 січня 1985 р. Микола П’ятниця, регулювальник швидкості станції Хутір Михайлівський, був травмований. Говорять, якби була надана оперативна кваліфікована медична допомога, він міг би ходити. Та постраждалий спершу лежав у районній лікарні, а коли потрапив до Сум, в обласну лікарню, час було втрачено. Микола П’ятниця став інвалідом першої групи, інвалідом на візку. А у сім’ї було двоє дітей - хлопчики - чотирьох і десяти років. Антоніна П’ятниця працювала черговою по станції.

    У 2000 р., заносячи батька, на східцях упав і був травмований старший син Віталій. Сьогодні він ходить на милицях, а тоді у квартирі було вже два інвалідних візки.

    Згодом інвалідом другої групи стала й Антоніна П’ятниця. В одному з офіційних документів говориться, що причиною її інвалідності було професійне захворювання, «отримане під час праці на посаді приймальника потягів ст. Конотоп Конотопського відділка Південно-Західної залізниці, з втратою 80% працездатності».

    Тепер доречне запитання до читачів. Що ви можете сказати про профзахворювання приймальників? Щось підказує: нічого. Робота як робота. Правда, їм доводиться ходити, заглядати, чи не зірвана пломба на дверях того чи іншого вагона, хопер-дозатора і так далі, але це далеко до навантаження монтера колії чи шахтаря в забої. На вулиці й у будь-яку погоду - так, але зварник, який по дванадцять годин у ремонтному цеху депо латає старі вагони, дише пилюкою та зварним газом, не відмовився б ковтнути свіжого повітря на коліях попід составами.

    Антоніна П’ятниця захворіла на бронхіальну астму. Немає жодного сумніву в її діагнозі. Тільки чи залізниця в тому винна? Антоніна Василівна упевнена, що залізниця. Точніше, винна амброзія, яка росла на станції. А ось тут сумнів і закрадається. На станції бур’ян завжди косили, рвали, виполювали - навряд чи устигав він нормально відцвістися. Але попід конотопськими городами, що тягнуться до колій, як і по всьому місту, амброзія розкошує. Тож запитання перше: невже чахла залізнична амброзія, а не пишна міська вибила із трудового колективу станції приймальницю поїздів? Друге запитання: а чи не стала підступна заморська рослина поголовно косити конотопських залізничників? На друге запитання відповідаю відразу - не стала. Антоніна П’ятниця є першою жертвою серед залізничників у Конотопі. І, варто сподіватися, останньою.

    Пилок амброзії справді є сильним алергеном. Він, як стверджують ботаніки та лікарі, наприклад, лікар загальної гігієни Є. Пилипенко (інтернет-видання «Світловодськ», 2011 р.), викликає амброзійний поліноз, від якого зовсім близько до бронхіальної астми. Тільки не доводилося чути, що амброзія десь та стала причиною профзахворювання залізничників. За даними Міжнародної конфедерації профспілок залізничників і транспортних будівельників, у 1998 р. на об’єктах, які підконтрольні органам санепіднагляду Укрзалізниці, зареєстровано 11 випадків профзахворювань. В основному це бронхіти - три випадки (два зварники і прохідник), пневмоконіози і силікози - три випадки (усі - з машиністами дробильних машин щебеневих заводів), вібраційна хвороба - два випадки (прохідники), інші профзахворювання - ураження органів слуху, зору й артроз суглобів. Така ж ситуація на всіх залізницях колишнього Радянського Союзу - жодної згадки про бур’ян, якого й жодна рогата худоба не їсть.

    Розмова з Антоніною П’ятницею відбулася не відразу. Набираю номер - слухавку бере Микола Олександрович. Так і так, Антоніну Василівну хочу почути. «А її немає, - відповів чоловік. - Вона на лікуванні у Трускавці». І говорить, що за ним доглядає син та сусідка, а дружина буде тижнів через два. За поточними клопотами якось забулися гнівні рядки її листа. Та П’ятниця про себе нагадала ще раз. Мовляв, подати негайно кореспондента. Я вже приїхала, а він не йде.

    Розмовляти із нею важко. Антоніна Василівна хвилюється, нервує, постійно повторює прізвища міських посадовців, які щось обіцяли, та не виконали. Мене ж, у першу чергу, цікавлять її претензії до залізниці. А вони, ці претензії, залишаються незмінними із 2006 р.: «…Со стороны железнодорожников, т.е. железной дороги, мы за 21 год никогда добра не получали». І знову я сумніваюся. Бо не раз і не два був свідком, як залізничники, адміністрація дирекції, адміністрації і профкоми структурних підрозділів залізниці допомагали своїм працівникам, підтримували у важку годину. Як вузлові ради ветеранів створюють волонтерські групи, щоб доглядати за самотніми й немічними. Пізніше, після розмови з Антоніною П’ятницею, телефонуватиму у профкоми станцій Хутір Михайлівський та Конотоп. У Хуторі пам’ятають, що Микола П’ятниця працював і був травмований, але, коли переїхав до Конотопа, зв’язок із колективом утратив. У профкомі станції Конотоп знають лиш Антоніну П’ятницю і виділили їй путівку на лікування. Щодо адміністрації, то всі законні зобов’язання перед своїм колишнім працівником, який став інвалідом на робочому місці, вона виконувала.

    У листі 2006 р. Антоніна П’ятниця стверджувала, що написала в різні інстанції три тисячі (!) скарг, звернень і прохань. Багато. За законом діалектичного матеріалізму кількість уже б мала перерости в нову якість. Та результатів, очікуваних Антоніною Василівною, три тисячі не дали. Тому вона продовжує писати. Майже одночасно із листом до редакції Антоніна П’ятниця направила скаргу до Генеральної прокуратури України та звернулася у місцеву санстанцію, щоб обстежили умови проживання інваліда на візку. Санстанція відреагувала найшвидше і в акті зафіксувала (цитую, як там є): «Санітарно-епідеміологічне проживання в даній житловій квартирі не можливе. Відповідно до ДБН В.2.2. - 17:2006 «Будинки і споруди. Доступність будинків і споруд для маломобільних груп населення» п.7.1.5. «…Мінімальний розмір житлового приміщення повинен складати: - для інвалідів, що пересуваються на кріслі-колясці, не менше 12 м2…».

    Вражає? Ще б пак. «Санітарно-епідеміологічно» жити не можна, а вони живуть. І, врешті, як сім’я інвалідів потрапила у таку неблагополучну квартиру? Зі слів авторки листа знаю, та все ж іду до Конотопської дрекції залізничних перевезень. Й одержую відповідь, якщо можна так сказати, близьку до офіційної. Тому пробачте за казенний стиль, бо так пишеться у бумагах.

    «Сім’я М.О. П’ятниці з чотирьох осіб (він, дружина, два сини), пояснили там, із 1985 р. перебувала на квартирному обліку на вузлі Хутір Михайлівський (місто Дружба Ямпільського району Сумської області). Станом на 8 вересня 1988 р. його черга там була: загальна - 21, пільгова - 4.

    У 1989 р. М.О. П’ятниці на сім’ю у тому ж складі була надана трикімнатна, упорядкована, житловою площею 36 м2 квартира в місті Дружба. Оскільки сім’я була забезпечена житлом згідно з діючим на той час законодавством, із квартирного обліку була знята.

    У 1993 р. М.О. П’ятниця прописав у цю квартиру свою матір і вдруге став на квартирний облік у місті Дружба.

    У березні 1996 р. (рішення Конотопського міськвиконкому №78 від 6 березня 1996 р.) П’ятниці на сім’ю із 3 осіб (він, дружина, молодший син) була надана двокімнатна, упорядкована, житловою площею 30,6 м2 квартира по вулиці Ногіна в Конотопі зі зняттям із квартирного обліку відповідно до поданої заяви. Ця квартира була надана йому за клопотанням керівництва Південно-Західної залізниці та Дорпрофсожу як виняток (курсив мій - М.П.).

    17 липня 1996 р. сім’я П’ятниці прописалася в Конотопі, а 19 липня цього ж року син виписався з неї.

    До 17 листопада 2000 р. у квартирі на вул. Ногіна М.О. П’ятниця проживав разом із дружиною і був забезпечений житлом згідно з нормами. Тоді ж ця квартира була приватизована. Так само була приватизована квартира у місті Дружба, в якій проживали старший син і мати М.О. П’ятниці.

    Після збільшення числа мешканців у квартирі по вул. Ногіна (прописки двох синів) сім’я М.О. П’ятниці у 2001 р. була взята на облік у Конотопі. На даний час загальна черга сім’ї - 299, пільгова - 27.

    Будинок, в якому проживає родина (на початок 2014 р. М.О. П’ятниця та А.В. П’ятниця), належить до комунальної власності. Згідно з рішенням Конотопського виконкому відділом капітального будівництва міста у квартирі виконано перебудову для заїзду інваліда на візку та переобладнано житлову кімнату під сумісний санвузол».

    Ви звернули увагу на слова «за клопотанням керівництва Південно-Західної залізниці та Дорпрофсожу» і «як виняток»? А тепер пригадайте, що «со стороны железнодорожников, т.е. железной дороги мы за 21 год никогда добра не получали». І це при тому, що житло тоді, як і тепер, до речі, надавалося за чергою. Ніякого винятку, нехай поправлять мене юристи, якщо помиляюся, закон не передбачав. Й обидва будинки, що у Хуторі, що в Конотопі, будували залізничники.

    Справді, воістину говорять, що добро забувається швидко.

    І ще кілька деталей опустила Антоніна Василівна у свіжому листі до редакції - її судові позови до залізниці. Так, у травні 2005 р. в Конотопському міськрайонному суді вона вимагала, щоб родину поновили у квартирній черзі станом на 24 грудня 1985 р. і щоб дирекція надала трикімнатну квартиру на першому поверсі із пандусом. У листопаді того ж року і там же позивалася, щоб залізниця замінила квартиру на більшу. У червні 2012 р. - аби залізниця надала додаткову житлову площу. По всіх позовах судом їй було відмовлено. Безрезультатними залишилися звернення до Апеляційного суду Сумської області та до Верховного суду України. Залишається ще Європейський суд із прав людини. І там, за словами Антоніни П’ятниці, уже лежить її заява.

    Не беруся аналізувати, чому відмовили усі вітчизняні суди. Скажу лише, що в державі прийнято ряд законів, які захищають права й інтереси інвалідів. Але, на жаль, бракує чіткості в їхній реалізації.

    Сьогодні Конотопська дирекція залізничних перевезень житлового будівництва не веде. Житло, яке було споруджене раніше, передано до комунальної власності. Майже так само й у масштабах залізниці - грошей немає, а найменше новосілля стає великим святом. Хотілося, звичайно, щоб його справляли скрізь на вузлах, та це вже інша тема.

    Микола ПАЦАК
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05