РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 45 (29 листопада 2013) 

  • «Для мене театр - це якась благословенна історія»

    (Продовження. Початок у №44)

    «МЕНЕ ВРАЗИЛА ЙОГО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»

    НАТАЛІЯ: «Мій тато часто казав: «Актора дуже легко образити». Ще студенткою в інституті імені Карпенка-Карого я не наважувалася казати, що я з родини Сумських. Я й досі не зіграла стільки ролей, як мої тато і мама окремо. Коли вони мене благословляли на роль Наталки-Полтавки, дуже вчасно вказали на ту рятівну вудку: «Он-он там дивись, а тут отак…» Вчили мене володіти собою. Мій педагог Анатолій Григорович Решетников учив нас, студентів, з чого склеєно актора. І голос, і фактура - все важливо. Моя творча кар’єра почалася, коли я вийшла на сцену з Анатолієм. Я - студентка, він - дипломант. Художній керівник випускного курсу Ірина Молостова в 1974 році привезла до України мюзикл «Вестсайдська історія». І мені, першокурсниці, дозволили потанцювати у масовій сцені улюбленої студентської вистави всього театрального Києва. Хостікоєв грав роль Бернардо й зовні був абсолютним пуерториканцем: чорноволосий, з бородою, дивовижно пластичний. Мене вразила його відповідальність, відношення до того, чим він займається. Пам’ятаю бу-ремний 1986 рік. Аварія на ЧАЕС. Все згасло, всі настрої життя. Артисти відвозили дітей навіть до незнайомих родичів, яких уперше бачили, та верталися назад, хоч шляхи до переляканої столиці були перекриті. Верталися, щоб грати. Ніякої відмови! Як підняти свою душу?


    Театр бере до постановки бурлеск-оперу «Енеїда» з оригінальною музикою Сергія Бедусенка. В ролі Енея - Анатолій, від автора - Івана Котляревського - Богдан Ступка, мені перепало зіграти Дідону. Як чекали пригнічені Чорнобилем кияни прем’єри! В кінці 86-го вистава вибухнула справжньою героїкою, чудовим гумором персонажів… Це було радість творчості, справжній успіх. Та раптом у Анатолія сильний біль між ребрами - думали, невралгія, та виявилося, що то непомітна плевропневмонія - чи не спадок Чорнобиля (Анатолій Хостікоєв виступав у концертній бригаді від театру для підтримки ліквідаторів - авт.). Хворий артист не міг грати наступну прем’єру. І новорічної ночі 87-го в черговій лікарні у нього сталася клінічна смерть. Спасибі професору Баграєву - врятував артиста, хоч лікування йшло складно й довго. На роль Енея терміново знайшли іншого… Дванадцять незіграних спектаклів відлунювали смутком у душі актора, зате ж 17 років поспіль виходив він на сцену у тій ролі - і це головне!

    Тож не лише з доброго і гарного склеєно театральне життя. І забуття, і неприязнь, і несприйняття. Але головне для нас - з якими ролями ми виходимо до глядачів. І скільки їх.

    У 1991 р. мої тато і мамо працювали в Полтаві. У них була моя мала. Я ганяла туди, квитків не було. Благала провідника пустити на «четверту» полицю: «Візьміть мене, візьміть…» А він мені говорить: «Ну, ви перележите там, де чемодани кладуть, «циплёнком табака», а через півгодини можете пересісти». Це дрібниці. Головне, що я побачу дитину. І ось у Полтавському театрі я побачила цікаву виставу-мюзикл про Жанну д’Арк «Біла ворона», і мені прийшла ідея. Я почала «приміряти» роль Жанни одразу на себе. Приїжджаю у Київ і бігом у театр до Сергія Данченка. Він мені відповідає: «Та я чув цю рок-оперу! Та я знаю! Очікуйте!». Зустрівся з Юрієм Рибчинським і Геннадієм Татарченком. На другий день взяли вони цю рок-оперу. Запросили чотири виконавиці на своєрідний кастинг. На щастя, там було багато арій і всі розкішні. Кожна взяла по одній. Я взяла «Свободу». Вирізнили дві виконавиці, серед яких була я. Анатолія було призначено на роль Жульєна. Почалися репетиції. Добре, що поет Рибчинський зрозумів, що написане не є тим, що має бути на сцені. Сцена - це зовсім інше. У кожного своя Біла ворона, своя Жанна д’Арк. І буде ще. Анатолій спочатку був зайнятий, а потім пізніше долучився до вистави. І ось спалахнула мистецька іскра, це вже потім з’явилося у мене почуття, щиро вам зізнаюся, за відданість професії. Я помітила, що людина надзвичайно відповідально ставиться до того, чим займається в своєму житті. Це не може не викликати захоплення. Це вже були зрілі роки…»

    «УКРАЇНА ВЖЕ ІНША!»

    АНАТОЛІЙ: «Це вже особисте! Про книгу! Ви знаєте, актори - як діти. Пам’ятаю, в книгарні у Львові, а я вже зіграв дві ролі в театрі ім. Марії Заньковецької, один чоловік так на мене дивиться, а потім каже: «Мені знайоме ваше обличчя. Ви актор?» - «Так, актор», - відповідаю. - «Це ви працюєте в театрі ім. Заньковецької?». - «Так». - «Пішли, я вас нагодую» (сміх у залі - авт.). Він не хотів образити актора. Навпаки, з такою любов’ю: «Артист. Треба нагодувати». Я вважаю, що акторська професія надзвичайна. В Україні є багато гарних і акторів, і режисерів. Є і будуть. От ми з Наталкою знімаємося в серіалі московських кінематографістів, який має назву «Станица спит». Початок ХХ віку, атаманська родина. Мене затвердили на роль атамана, Наталка - атаманська дружина. І от ми там «разговариваем», але коли дійшло діло до пісень, я кажу: «Наталка, це ж кубанські козаки!». І ми придумали сценку весілля.

    І от ми співаємо українською: «Ой, при лужку, при лужку…» І раптом бачу: о-о-оп вуха у московського продюсера: «Что это такое?!» Я кажу: «Як що? Це кубанська пісня». І співаю далі: «Во зеленом поле…» Він заспокоївся. І ми заспівали українську пісню, а в кінці третій куплет - українською мовою. І я йому розповів про Україну. Чому наші актори мають ходити плебеями? Коли починався серіал, асистент режисера пише мені на «промокашке»: «50 долл.», а я йому пошепки кажу: «500 долл.», а пишу: «5000 долл.». А він мені: «Ты пошутил?» Кажу: «Я не шучу!» А я вже впродовж двох днів відзнявся. Телефонує мені продюсер із Москви: «Ты же понимаешь, таких ставок нет даже у народных, даже Союза». А я відповідаю: «Так уже и Союза нет давно». І Україна вже інша! Але ж не за 50 доларів!

    Мені не подобаються розмови, що немає в Україні гарних акторів. Може тому російські режисери так ставляться до українських артистів. Уявіть: проби в якесь російське кіно. Заходжу, і дівчисько мене питає: «Как фамилия?» Я кажу: «Хостікоєв». «Вы выучили роль?» - «Мені ж не дали?» - «Ну как же так? Вы что, не поинтересовались?» О-о-о, думаю і чую, що закипає власна осетинська кров. Дали мені текст. Відчуваю зневагу до себе і розумію, що треба щось робити, поставити їх на місце. Так не можна розмовляти з акторами, тим більше з незнайомими. Це нахабство. І ось перший день відзнятий. Підходить до мене режисер і каже: «Давайте без этих ваших хохляцких мелодрам». І я видав сцену так, що він зупинив зйомку, оператор забув про камеру, а партнер… Його зовсім не стало. Режисер запитує: «А как ваша фамилия?» Я кажу: «Зачем тебе моя фамилия?» - «А вы заканчивали Карпенко-КарОго?» - «Да, Карпенко-КарОго! И половина актеров в Москве оканчивали Карпенко-КарОго!» Мене затвердили, але я не пішов. Тому що, якщо таке ставлення спочатку... Нам треба самим себе поважати. Ми сьогодні з акторами з інших театрів зустрічаємося на Майдані. А раніше усі театри роз’їжджалися на гастролі до Казахстана або Росією. І всі бачили, що є той чи інший театр з України. А зараз, на жаль, ми нікуди не можемо виїхати, ми тут крутимось. Премія «Пектораль» акторська, але вона - київська (премію «Київська пектораль» Наталія Сумська і Анатолій Хостікоєв отримали за ролі (Гортензія і Зорба) у виставі «Грек Зорба» у 2011 р. Першу «Пектораль» пані Наталія отримала у 2000 р. за роль Маші в «Трёх сестрах» Чехова - авт.).

    НАТАЛІЯ: «Я все раджу зробити її Всеукраїнською, бо пектораль - це ж скіфський скарб. В Росії - «Золотая маска». Вся театральна Росія бере участь. Якби дослухались до цієї думки, скільки б прекрасних акторів були б пошановані. Яка б була радість! Треба тут, у Києві, щось зрушити, щоб ми не варилися самі по собі, бо буває і на номінацію не вистачає виконавців».

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05