РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 39 (11 жовтня 2013) 

  • Мені «щастить» на революції, або Чому я обираю поїзд

    Усе життя подорожувала з батьками, потім з друзями - поїздами. Змалку подобається специфічний запах, що йде від різнокольорових камінців на залізниці. Мама часто згадувала, як я маленькою, тільки облаштуємося у купе, відразу їсти просила. Так і досі полюбляю влаштувати коротку трапезу у поїзді, і обожнюю заколисуюче похитування вагонів під стукіт коліс.

    ВИНЕН АХМЕТ

    Та ось жовтень 2004 р. Весільна подорож до екзотичної країни літаком!

    Після повернення додому потрапили, як-то кажуть, «з корабля на бал» - Помаранчева революція. Як устигли повернутися?! Через декілька днів в аеропортах були проблеми. Та ще й з літаком сталася пригода. Відлітаємо додому. Ось-ось відірвемося від землі, поворот і… як гепне десь у хвості. Пасажири принишкли, знову «вибух». Нарешті зупинилися. І знову «заводимося»! Ну тут вже піднялася паніка. Оголошень не було хвилин 5 (а здалося всі 30). І це при тому, що я страшенно боюся літаків, і це був мій перший політ у житті…

    Потім повідомили, що з технічних причин потрібно повернутися до термінала. Хвилин через 15 за нами приїхав автобус. Хвилин 10 стояли. І весь час якась жінка кричала у мобільний телефон: «Ахмет, вези деньги! Ничего не знаю, ты попал! Вези деньги! Ахмет! Я остановила самолет, можешь проверить, мы не взлетаем, пока ты не привезешь деньги!...»

    Нам вкотре здалося: «Теракт!»

    Коли автобус від’їхав, побачили, що літак не вписався у поворот, з’їхав зі злетної смуги у піски і застряг там переднім шасі.

    …Перед посадкою запримітила Костянтина Стогнія (відомого телеведучого підполковника міліції), його друзі були такі веселі і галасливі, загравали до стюардес, згадували цікаві моменти відпустки… Та після аварії, коли через чотири години паніки і невідомості нас знову повезли на посадку у той самий літак (!), усі пасажири, і навіть ті хлопці, сиділи мовчки, з «ходячими» скулами, вчепившись у поручні. Підтримувала тільки присутність у салоні того ж Костянтина з його стримано-професійною поведінкою. Я заспокоювала себе: ну він же не вперше в літаку, та ще така робота небезпечна, мабуть, вже потрапляв у якісь екстремальні ситуації, і якщо він тут, значить все під контролем. Так мені ввижалося.

    Весь політ - в абсолютній нервовій тиші… Пам’ятаю чорне небо, страшне коло помаранчево-бордового місяця в ілюмінаторі, здавалося, на відстані витягнутої руки; свій жах, що, можливо, ми у літаку зі зламаним шасі (а це при посадці - вирок); одночасно не-втримне бажання спати (перша година ночі) і думка: «Як же я можу спати, а раптом ми розіб’ємося, а я не буду і знати?» Та вже уявлене видіння, що ми таки впали і як всі родичі та друзі плачуть, що такі молоді, тільки побралися, все життя попереду і таке інше.

    Пам’ятаю вибух аплодисментів і вигуків «браво» пілоту, коли той, на подив, м’яко посадив літак у Борисполі. Перше, що я вимовила: «Більше жодного літака!»

    До речі, незабаром в одній із телепередач було інтерв’ю з К. Стогнієм, де він на питання про часті перельоти відповів: «Бувають усілякі екстремальні ситуації. Ось і недавно був у Єгипті… Кожного разу хвилюєшся, але ж летіти треба…»

    Не знаю, як телеглядачі, а я точно знала про що йде мова!

    АМЕРИКАНСЬКІ ГІРКИ У ПОВІТРЯНОМУ ПОЛЬОТІ

    І ось дев’ять років не здавалася, але таки чоловіку вдалося умовити. Захотілося йому до Туреччини. Набрид, бачте, Крим з його недоліками, а ціни на сервіс - на рівні закордону. Вибирали, уявіть, два місяці, досконало розібрали всі питання та прискіпливо вивчили різні нюанси. Так як маємо знайому власницю турагентства, були певні, що все продумано і проблем не виникне. Я пройшла «психологічну підготовку» для тих, хто краще 10 днів буде їхати поїздом, або півроку йти пішки, ніж 30 хвилин летіти літаком. Переймалася й за сина - перший раз: як на нього подіє тиск у піднебессі, чи не боятиметься. Готувала його зарання до дитячих вражень - як він побачить поряд білі пухнасті хмаринки, до яких можна доторкнутися, як би не скло ілюмінатора, як ми будемо на них відшукувати «божих корівок» та «солдатиків» (улюблені комашки сина) і як люди і будинки унизу перетворяться на мурашок і кубики. Зрештою дитина із нетерпінням чекала цього моменту, а я налаштувалася на відкриття і приємні враження.

    Велика ложка валер’янки… І ось він - білосніжний лайнер! М’який злет, ніякої турбулентності, а мені попри все страшно. Найбільше тенькає у голові - заради чого? Прихіть чоловіка! Та він дорослий і сам пішов на цей ризик. А дитина? За неї вирішили ми. І не дай Бог що - ні в кого жодних шансів.

    Залишилось 20 хвилин до приземлення. Під нами гори. Краса-а! Раптом літак іде стрімко вниз, нахиляється на один бік та так, що здається зараз ми крилом позбиваємо всі вершини гір! Малий вимовляє: «Ва-у-у!» А я у шоці: «Ми падаємо! Що це, ми перевертаємося! Ма-мо-о!» Впиваюся у руку чоловіка, спокійно посапуючого у відкинутому кріслі. За долі секунди у голові проноситься маса думок: невже це все? Кому потрібна була ця Туреччина!? Я була права - краще «поганий» Крим, ніж навіть не долетіти до «класної» Туреччини... Навіщо ми потягли сюди дитину? Чого я кричу, сама налякаю малого! Як там одягати ті жилети, маски… Зараз пролунає: «Шановні пасажири, у нас аварійна ситуація…»

    Трясу чоловіка і чую: «Та що таке? Дайте хоч тут виспатися!»

    Я вже скиглю: «Ми крилом вже гори чіпляємо…»

    Не відкриваючи очей і солодко позіхаючи, чоловік бурмоче: «Це нормально, при поворотах і заході на посадку, візьми цукерку і заспокойся!»

    Я боязко дивлюся в ілюмінатор, справді - досі нічого не зачепили і починаємо вирівнюватися. А малий у захваті: «Оце так. Супер! Мені подобається літати!»

    Такі «американські гірки» продовжувалися всі 20 хвилин.

    ПЕРШИЙ ПІШОВ, ДРУГИЙ…

    Нарешті. Земля під ногами. Розумієш тих, хто її цілує.

    Як його тепер про все забути і відпочинок не зіпсувати думкою про зворотню дорогу?

    Та це забуття відбувається відразу, коли… знаходиш свою валізу і радієш, що не залишився без купального костюму! Жарт. А насправді - коли виходиш з термінала аеропорту і бачиш, як оператори зустрічають своїх туристів: у національних костюмах або просто у святковому вбранні з плакатом «Добро пожаловать!», з букетами квітів - для жінок і повітряними кульками та цукерками - для дітей! Неймовірні відчуття приємного здивування і самоповаги! А далі - величезна територія готелю, справжня оаза, справді сервіс (починаючи від комфортабельного автобуса - до всіх процедур поселення). Не зважаючи на прочитані відгуки в інтернеті про проблеми з поселенням до гарних номерів, кругленькі суми - для «кращих» тощо, несподівано без всіляких проблем і підношень потрапляємо до шикарного номера з видом на море. А краєвид був насправді неперевершений!

    Середземне море, звичайно, вигідно відрізняється від Чорного. Спочатку - біла блакить, потім - бірюзова голубінь, потім - синя синь. Вода чиста-чиста, прозора-прозора.

    Та ось, вже коли опиняєшся на березі, бачиш і невигідну різницю - великі хвилі, та такі могутні, навіть дорослого збивають з ніг, перевертають і виносять з пошкрябаним пузом на берег, а потім тягнуть назад у воду і не дають тобі підвестися на ноги. А ми ж з дитиною!

    Спочатку прийшлося виловлювати малого з-під хвиль… Згодом він надів надувне коло, нарукавники і ліг на надувний матрац. Знову невдача - викинуло з матраца, не давши навіть почати плавання. Трохи наковтався води, чоловік отримав від мене «сеанс пиління» на тему: навіщо він нас сюди заманив тощо! Третя спроба була вдалою: малий в усьому екіпіруванні - в тата на шиї, 10-хвилинна боротьба з хвилями і перемога - дитина на воді! Тато під водою! Попливли!

    «МОЗЬНА, ПОЗЯЛУСТА» І «БЕЗ НИКТО»

    На території - безліч екзотичних дерев, незвичайної хвої, прекрасні «східні троянди», лимонні і гранатові дерева, магнолії…, для дітей є міні-зоопарк з павичами, кроликами, білками, мавпочкою... По полю для футболу із зеленою-зеленою травичкою бігають якісь великі куропатки, а за ними квапляться діти - ця картина заворожила. Не встигла я дістати відеокамеру, як синок і собі чкурнув туди. Дитина, яка росте у місті і не має бабусь у селі, отримала задоволення і такий заряд позитивних емоцій від «спілкування» з живою природою! На рівні з водними гірками у басейні, з яких не можна зняти дітей. Навіть тоді, коли на них вже й воду виключають і починають здоровенним підводним пилососом чистити басейн.

    Найбільше я хвилювалась за супчики, начитавшись відгуків, що в готелях Туреччини один-єдиний суп - із томатної пасти, без картоплі, але з неймовірною кількістю перцю. Кашок немає, себто дитину годувати нічим. Та це виявилося «провокацією» - супчиків, як кажуть, навалом, навіть український борщ! Трохи схожий на російські щі, але ж червоний. Каші молочні - п’ять видів! Та й взагалі меню вражало - безліч салатів, других страв, різного м’яса, риби, сиру… Офіціанти відразу ж забирали із вашого столу порожні тарілки зі словами: «Мозьна, позялуста?», при цьому заграючи з дітьми. Якось, жартуючи, якось дівчина-офіціантка після тарілок взяла до рук іграшку нашого малого з таким же запитанням: «мозьна, позялуста?», а малий був так захоплений мультиками на своєму комп’ютері, що нічого не чув і не бачив, потім вона доторкнулася до комп’ютера з таким же запитанням. І тоді малюк схопив його, притулив до себе зі здивованими очима, але, побачивши, що мама з татом регочуть, й сам почав усміхатися.

    Біля басейну - «швидка їжа», напої (ніяк не могли звикнути, що нічого не потрібно купувати), біля пляжу - гезлеме (дуже смачні східні млинці з різними начинками), а випікають їх прямо на вулиці - на великій печі немов лежить величезна сковорідка, перекинута догори дном, і на це дно огрядна тітонька-пекар швиденько кидає смажитися млинці і вправно накладає вам у порцію, при цьому запитуючи: «Сыр, шпинат, мясо, без никто?». Приємно звеселяє акцент.

    А солодощі - торти, тістечка, желе, десерти, морозиво, солодкі млинці з підливками, випічка, «східні солодощі», фрукти! На все це не можна дивитися без сліз щастя та збитку для фігури.

    (Далі буде)

    Ірина ЛЬВІВСЬКА
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05