РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 9 (1 березня 2013) 

  • Борис ЯКИМОВИЧ. Авторські нотатки для роману

    Часто згадуючи минуле, мій співрозмовник ні про що не шкодує. За своє 90-літнє життя Борис Вікторович ЯКИМОВИЧ бачив багато, та сьогодні зла не носить у серці. Як каже сам: «Поганих людей не пам'ятаю. Всіх поважав, любив і ладив з усіма. Бо не чекав від інших допомоги, а самотужки робив добро».

    Ми ведемо теплу розмову, сидячи один навпроти одного в кімнаті, яка наче просочена духом століть. Навколо світлини, яким по 100-120 років. Мама - родом з древнього козацького роду сподвижників Б. Хмельницького Крахмалюків була молодшою за батька Бориса Вікторовича на 25 років (!). На моє здивування Борис Вікторович відповідає, що тоді гусари одружувалися у поважному віці. Вдивляючись в обличчя на фото, помічаю, що син схожий на батька: такі ж правильні риси обличчя, блакитні очі й гусарська виправка, незважаючи на вік.

    За спогадами Бориса Вікторовича можна було б написати цілий роман, зміст якого був би наповнений історичними подіями та особистими подвигами. Можливо, згодом він саме це і зробить, адже має феноменальну пам’ять, до того ж дві вищі освіти, прекрасно володіє літературною мовою, пише вірші.

    Та будемо мати за честь, якщо скористається і нашим матеріалом…

    «УРА! НА ФРОНТ»

    Випускний вечір. Сподівання на майбутнє. Ліричні мрії. Юнацький запал кружляв у вихорі вальсу тодішніх десятикласників. Кожен обрав свій шлях. Та страшна звістка про війну об’єднала їхні думки. Одразу ж на другий день всі хлопці із класу, в якому вчився Борис, поквапились до військкомату. Та, на жаль, отримали, відмову. Мовляв, занадто ще молоді, для того, щоб воювати. Що ж прийдемо ще! Чергували на дахах, копали окопи, а через деякий час знову прийшли проситися на фронт. І їх таки мобілізували: «Ура. На фронт!» - радісно горлали «жовторотики». Та яким же було їх розчарування, коли їм видали замість зброї… лопати. - Будували оборонні рови, протитанкові укриття. «Чорна піхота» - так називався на війні цей підрозділ.

    Під час наймасовішого відступу радянських військ під керівництвом генерал-лейтенанта Кирпоноса Борис Якимович отримав поранення. Частина військ вийшла з оточення. А його та ще деяких поранених залишили в медпункті хутора Яковенщина поблизу ст. Сагайдак (Південна залізниця). Коли німці захопили територію, всі потрапили у полон.

    Концтабір Хорол розташовувався на території старого цегельного заводу. Колючий дріт у два ряди, вишки, собаки. «Табір переповнений - понад 100 тисяч військовополонених, не було навіть місця, щоб присісти, - згадує Борис Вікторович. - І згодом нас колонами стали гнати у напрямку Кременчука. Хтось із хлопців - у моїй шерензі (нас йшло по четверо) й запропонував: «Давай, ставай другим з краю: де побачиш якусь яму чи кущі, готуйся. Ми тебе спихнемо, ти падай і лежи». Мабуть, розуміли, що припухлий від голоду я можу впасти сам, і тоді фашисти доб’ють. Отже була надія врятуватись. Так і зробили. На шляху, де була велика канава, я впав. Зверху полоснула автоматна черга. Втратив свідомість. Через деякий час відкриваю очі і бачу, що хтось мене «ворушить» і кричить: «Живий! Живий!»

    Так тоді жінки із найближчого села ходили за колоною й підбирали і мертвих, і живих. Борис виявився серед останніх. Старий чоловік з того села порадив: «Негоже тобі тут залишатися, бери ціпок у руки, торбу на плечі і гайда далі…» Так Якимович і зробив, три тижні йшов лісами-перелісками, просився ночувати у курниках, люди підгодовували. Якогось вечора зрозумів, що дістався Києва.

    З болем згадує Борис Вікторович, як побачив весь у руїнах Хрещатик, лише маленька доріжка протоптана по обломках розгромлених будинків…

    Київ тоді був невеличким. За історичною довідкою, тоді нараховувалось лише 450 тисяч населення. Тож як дістатися до свого двору проблеми не було. Мама зустріла свого соколика, та все наказувала: «Не їж багато, синочку». Впродовж трьох місяців відновлював свої сили.

    ЯК НІМЕЦЬКІ БУДІВЕЛЬНИКИ ФЮРЕРА ЗГАДУВАЛИ

    - Як же потрапили на залізницю? - запитую ветерана. Після втечі з другого полону. Під час чергової облави він знову потрапив до гестапо, а коли німці відбирали людей для робіт, то зустрів знайому однокласницю своєї сестри, яка була перекладачкою. Саме вона під особисту відповідальність забрала полоненого. Знайшлася і «посада» - чорноробочим кочегаром у гуртожиток німецьких залізничних будівельників. «Добрі люди були, дуже відрізнялися від військових. Коли проходили біля портрета рейхсфюрера, то кулак показували, сам бачив», - розповідає Борис Вікторович.

    - А як же звідти втекли?

    - Пізніше нас остарбайтерами відправляли до Німеччини. І тут доля мені усміхнулась. Потрапив у старий, дірявий вагон. Я і ще декілька арештантів відсунули гнилі дошки й втекли. Повернувшись до Києва вдруге, тут я і розпочав свій трудовий шлях на Південно-Західній залізниці на будівництві мосту. Відновлював Київ-Пасажирський, локомотивне депо імені Андреєва. Згодом - вчився, за Сталінським призивом потрапив до Київського експлуатаційного технікуму.

    Серед багатьох нагород та подяк (а їх у трудовій книжці Бориса Якимовича понад 120!) особливою є подяка за проявлену високу активність у забезпеченні Києва… теплом. Так, це був своєрідний подвиг на кшталт комсомольського ватажка Корчагіна із книги М. Островського «Як гартувалася сталь» - рубали ліс під Тетеревом і рятували холодний Київ. Спалюючи ці дрова, їздили паровози, працювали електростанції.

    «МОЯ ЧАВУНКА»

    Після війни у 1948 р. Борис Якимович почав працювати черговим по ст. Київ-Московський, далі - поїзний диспетчер всіх округів (14 років). На пенсію вийшов з посади заступника начальника відділу перевезень Київської дирекції. Про його трудові подвиги писали і всесоюзні газети «Известия», і «Гудок», і наше «Рабочее слово». Військові грамоти, грамоти від міністра внутрішніх справ, відзнаки від начальників столичної магістралі, від голів районних рад. За ними стоїть відповідальна і самовіддана праця Бориса Вікторовича. Сам трудився й інших наставляв. Його учні працювали по всьому Союзу, в Укрзалізниці. Науменко, Василенко, Фролов…

    - Перелік чималий. А як вдавалося так інтенсивно працювати?

    - Потрібно віддаватися роботі повністю. Може це дуже пафосно, але для сучасної молоді скажу, потрібно працювати з вогником, тоді слова «моя чавунка» - (як раніше говорили - авт.), будуть для вас не просто словами. Вони наповняться змістом, - ділиться своїми думками Борис Вікторович.

    МАДАМ ЯКИМОВИЧ, ЗДРАСТУЙТЕ!

    ...Третину свого життя учасник Великої Вітчизняної, ветеран праці, заслужений ветеран України Борис Якимович уже на пенсії. Зв’язок із залізницею підтримує через заступника голови ради ветеранів Галину Костянтинівну ШКЛЯНЧУК.

    Читає нашу газету і часто згадує минуле.

    - Люди сьогодні дуже сильно змінились, - каже сивочолий ветеран. - Раніше на клямку будинок закривали і не боялися, що хтось залізе чи вкраде щось. Сьогодні онук бабусю може вбити за пенсію… Парадокси часу (в очах бачу смуток - авт.). Дитинство моє випало на роки після громадянської війни, та незважаючи на це люди тоді були привітними, щирими. Згадую, як ми з мамою виходили на прогулянку, всі навколо вітались: «Мадам Якимович, здрастуйте». Сьогодні ж близькі сусіди одне одного не знають…

    ЩО Ж ТАКЕ ОТА ЛЮБОВ?

    Борис Вікторович дістає старі альбоми. В них - ціла епоха, красиві обличчя, стрункі постаті, загадкові погляди.

    - Ось моя перша дружина, - вологий туман вкотре огортає очі мого співрозмовника. На жаль, на його долю випала смерть двох дружин, з якими прожив щасливо і згадує обох з теплом та любов’ю. - Коли почалася війна з Японією, нас мобілізували в ряди війська і спрямовували на перепідготовку в районі ст. Святошин. З товаришем йшли ми в колоні через Євбаз (нині Київська площа Перемоги) і побачили найвродливіших дівчат, які нам усміхалися. Молодість є молодість. Ноги справні, колону доженемо, а ось таких красунь… Підбігли, познайомились, згодом зустрілися знову: у 1946 р. одружились.

    - Що ж це таке ота любов, - запитую я. - Зараз кажуть, хімічна реакція у мозку людини, максимум як на п’ять років?!

    - Ех, дорогенька моя, - зітхаючи і водночас усміхаючись, відповідає Якимович, - це крик душі, це божа іскра! І читає свій вірш:

    Пусть эта встреча была случайной,

    Но мне понравились твои черты

    И этот вечер, и все те тайны,

    Которые хранили мы.

    Мы оба вместе уже не юны

    И на висках хватает седины,

    Но хочется любить и быть любимым,

    И в сердце, как в саду,

    цветут цветы.

    Что прожито уж не вернется -

    Пройдут года, забудем мы,

    И счастье вечное вернется

    Вновь на устах улыбки

    зацвели…

    САД - МОЄ ЖИТТЯ

    Зворушливі сторінки з його біографії перегортаємо обережно. Сьогодні у Бориса Вікторовича троє дорослих дітей, 14 онуків і правнуків, є і праправнучка. Пишається ними дідусь. «Ось у Костянтина - розповідає, - аж чотири дипломи, один з яких із Гарвардського університету (США - авт.)» .

    На запитання, чим займаєтесь на пенсії, ветеран відповідає: «Живу! І зараз сад - це моє життя. Два я їх встиг посадити. Один - між будинками колишньої залізничної колонії. Інший - біля свого дому. Яблуні, горіхи, лимонник, кизил. Чого лише у мене немає. Голландських тюльпанів декілька тисяч», - говорить ветеран. А я поглядаю на дитячу іграшку - паровоз «Кукушка». Так, так, тюльпани каже любить, а сам, думаю, у паровозики з правнуками бавиться. Та це вже моя фантазія… Якщо людина серцем прикипає до залізниці, то й маленький локомотив в його оселі - не дивина. Нехай онуки і правнуки розважаються, звикають… Той люди з них будуть.

    24 лютого Борис Вікторович відзначив своє 90-ліття. Приєднуємось до численних побажань на його адресу. Нехай життя його буде садом! Квітучим, плодоносним та рясним. Як ті лутовки (сорт вишень - авт.). Пам’ятаєте, Борисе Вікторовичу?!

    Валентина КОЛЯДА, Фото Віталія НОСАЧА та з архіву Бориса ЯКИМОВИЧА
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05