РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 42-43 (2 листопада 2012) 

  • 100 років… Дай, Боже, кожному!

    З Миколою Івановичем Величком ми зустрілися у нього вдома по вулиці Клубній, що у Конотопі. З першого погляду важко було повірити, що цей чоловік, із чисто поголеним обличчям, вдягнений у світлу сорочку, з привітною посмішкою (не покривлю душею, якщо скажу) на досить моложавому обличчі, відзначив свій… 100-річний ювілей. Ще більше вразило, коли під час бесіди співрозмовник розповідав про свій трудовий і життєвий шлях так, неначе все, про що він говорив, відбувалося вчора. У хронологічному порядку він пам'ятає всі посади, які обіймав від початку трудової діяльності аж до виходу на пенсію. А трудився М.І. Величко понад 60 років. А ще три роки пройшов важкими дорогами Великої Вітчизняної війни. На заслужений відпочинок пішов з посади чергового водія машини «швидкої» допомоги Дорожньої клінічної лікарні №1 Південно-Західної залізниці, що по вул. Коцюбинського в Києві. На той час йому виповнилось 83 роки.

    - Зазвичай, коли людина досягає пенсійного віку, адміністрації підприємств, установ нерідко пропонують їй звільнитися, - говорить Микола Іванович. - Мене ж керівництво лікарні просило продовжити працювати. І це в моєму вже тоді дуже поважному віці...

    Прагнув рухливої роботи

    Народився Микола Іванович у грудні 1911 р. у с. Новокрасне Миколаївської області. Долі своєї шукати поїхав до Одеси. На залізничний транспорт прийшов на початку 30-х рр. минулого століття.

    То був період індустріалізації країни. Працював диспетчером руху так званих вертушок у тресті «Дорбудпуть» Одеської залізниці. Ці вантажні поїзди (а їх було 25 ) доставляли будівельні матеріали із кар’єрів Одещини та Молдавії на об’єкти, що зводились в даному регіоні України. Робота, дуже напружена й відповідальна, вимагала великої уваги, зосередженості.

    - Я був тоді молодим, енергійним, і мені важко було всидіти на одному місці в службовому приміщенні, - пригадує ті часи Микола Іванович. - Мені хотілося більш рухливої роботи. Я закінчив курси шоферів (термін «водій» з’явився лише у 1976 р. - авт.).

    Про це дізнався начальник тресту і запросив Величка зайняти робоче місце за кермом його службової «Емки». З того часу протягом 50 років так і не випускав водій із рук кермо автомобіля, аж поки не пішов на пенсію. Не розлучався з машиною і в роки Великої Вітчизняної війни.

    «Машину теж мобілізовано»

    - У перші дні після нападу фашистської Німеччини пішов у військкомат, - продовжує розповідь ветеран. - З порога почув: «Ви мобілізовані».

    - Готовий виконувати наказ, - відповідаю. - Дозвольте лише відігнати машину в гараж відділка залізниці. У відповідь почув: «Машину теж мобілізовано». Так і пройшов всю війну, ні на мить не розлучаючись зі своїм бойовим «конем»…

    - У яких регіонах проходили воєнні дії за вашої участі?

    - Це був Південний фронт.

    З перших днів війни на всіх залізницях встановлювався новий режим роботи. В райони бойових дій необхідно було оперативно підвозити величезний контингент людських ресурсів, військову техніку, боєприпаси, продовольство тощо. Тому при штабах фронтів запроваджувались посади оперуповноважених народного комісаріату шляхів сполучення СРСР. На Південному фронті на цю посаду було призначено начальника Куйбишевської залізниці В.Т. Кравченка, а шофером до нього прикріпили Миколу Величка разом з його машиною. Оперуповноважений вирішував питання постачання армії на всій території дислокації військ фронту. І вдень, і вночі, за будь-якої погоди його «Емка» колесила від станції до станції, ухиляючись від авіабомб та артобстрілів.

    Найбільш запеклі бої відбувалися на території Одеської, Ворошиловградської, Донецької, Ростовської областей. Та ні з чим не порівняти Сталінградську битву та оборону Сталінграда зокрема.

    Ніна Іванівна, вдова внука Миколи Івановича, з якою він нині проживає, показує документи про бойові нагороди фронтовика. Найдорожчою, звичайно, Микола Іванович вважає медаль «За оборону Сталинграда». Адже успіх цієї багатомісячної військової операції було досягнуто ціною надзусиль кожного учасника бойових дій. Пізніше було оприлюднено вражаючу статистику: середня тривалість життя радянського солдата в деякі періоди оборони Сталінграда складала менше 24 годин. А новітня історія Сталінградську битву відзначає як найбільш відоме побоїще у світовій історії.

    Ветеран пригадує вражаючі епізоди тих подій. Наприклад, 19 листопада 1942 р. майже триста німецьких літаків здійснили масований наліт на Сталінград. У місті більшість будинків із тих, що на той час ще вцілили, були дерев’яними. Вони горіли, як величезні факели. Від вогню й диму, розжареного повітря не можна було ніде сховатися.

    Та Микола Іванович знову подумки повертається до подій 1941 р. Перед війною він працював шофером у начальника Одеської залізниці О.П. Молчанова, а в кінці сорок першого знову відбулася зустріч з Олексієм Петровичем. На посаді уповноваженого НКШС Південного фронту він змінив В.Т. Кравченка. Величко дуже зрадів цій зустрічі. Та недовго довелося воювати разом. На війні керівників такого високого рангу часто перекидають у найбільш складні регіони, тож невдовзі вони знову розлучилися. Знову зустрілися вже після закінчення війни і знову ж таки на тих самих посадах в Одесі.

    Із Одеси - до Києва

    Пам’ятним для М.І. Величка видався 1946 р. Його було нагороджено знаком «Почесному залізничнику», і в цей період він переїхав до Києва.

    - А було це так, - пригадує Микола Іванович. - О. П. Молчанова було призначено начальником Південно-Західної залізниці, і він запропонував мені поїхати з ним. «Але я дуже любив Одесу і нікуди звідси не хотів їхати. А ми пару років попрацюємо в Києві, а потім повернемось назад в Одесу», - завірив мене Олексій Петрович.

    Однак повернутися до Одеси Миколі Івановичу не судилося: в 1951 р. Молчанова перевели до Москви, і він знову запропонував своєму шоферові поїхати з ним. Однак Величко навідріз відмовився й залишився працювати у Києві. Понад два десятиліття, як ми вже згадували, трудився в клінічній лікарні Південно-Західної залізниці.

    Справу свою намагався робити добре

    Микола Іванович Величко має чудовий вигляд, бадьорий, усміхнений. З ним цікаво спілкуватися. Він слідкує за всіма подіями, що відбуваються в країні. Живе за усталеним розкладом. На сніданок полюбляє вівсянку, варене яйце, пару шматочків ковбаси, сиру, чай. Після сніданку кожного дня йде на прогулянку. Ліфта в будинку немає. Отже, кожен день наш столітній ветеран без проблем піднімається пішки на третій поверх.

    На завершення нашої зустрічі, наче б то сам до себе, Микола Іванович зауважив: «Я вважаю, що життя прожив непогано…»

    - А як вам вдалося зберегти до такого поважного віку до певної міри здоров’я, бадьорість духу, доброзичливість, а, особливо, світлу пам’ять на всі події життя?

    - Так, я маю чудову пам’ять. Я і сьогодні пам’ятаю майже всіх начальників залізниць України до і після війни (і далі він перерахував прізвища з повними ініціалами не менш ніж десяти відомих на залізничному транспорті осіб - авт.). Я був патріотом у всьому. Я любив свою роботу, свою родину (дружина і дочка вже відійшли у вічність - авт.), любив залізницю, людей. Я все своє життя прагнув бути корисним людям і справу свою робив добре, від душі.

    Микола Іванович Величко, як кажуть, розміняв друге століття. При цьому зберіг внутрішній лад із самим собою, рівновагу душі, любов до людей. І це, погодьмося, певний подвиг.

    Отже, побажаємо Миколі Івановичу міцного здоров’я, радості сприйняття світу, любові всіх, хто його оточує й піклується про нього.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Нинішнє покоління має відчувати найглибші почуття поваги й подяки до ветеранів Великої Вітчизняної війни, які своїм героїзмом і самовідданістю виграли у страшному бойовищі із фашистською чумою й урятували мир від коричневого рабства.

    Сотня років Миколі Івановичу Величку - ось рубіж, що не кожному з нас призначено перейти.

    І в якій же згоді зі світом потрібно перебувати, щоб, незважаючи на те, як швидко пролітають роки, гідно тримати на плечах торбинку з «багажем» у сотню прожитих років? І не стомившись при цьому, не зневірившись ні в чому, маючи душевний тонус, будучи прикладом для нас, значно молодших за Миколу Величка, дарувати віру в Життя! Дякуємо!

    Ганна БОГОВІС
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05