РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 38 (5 жовтня 2012) 

  • ЧОМУ В УКРАЇНІ МИСТЕЦТВО ІЗ «ПЕРЕРІЗАНОЮ АОРТОЮ»?

    Володимир Петрович Губа народився 22 грудня 1938 р. у Києві.

    Один із представників нонконформістської (нонконформізм - (франц.) соціальний протест, намагання поводитися всупереч загальноприйнятим стереотипам) генерації сучасної української музики. Навчався композиції у Київській державній консерваторії, ім. П.І. Чайковського (нині - Національна Музична Академія України) у професорів Б.М. Лятошинського, Л.М. Ревуцького та А. Штогаренка, 1979).

    Автор музики до більш як 150 фільмів різних жанрів, а саме: ігрового, документального, научно-пізнавального, анімаційного. Серед них такі видатні картини, як «Кам’яний хрест», «Каштанка», «Захар Беркут», «Данило, князь Галицький», «Сказання про Ігорів похід», «Гетьманські клейноди», анімаційні фільми про козаків і багато-багато інших. Фільми з його музикою відзначалися престижними нагородами на вітчизняних та зарубіжних кінофестивалях у Швеції, Франції, в Італії та інших країнах. Протягом творчого життя успішно працює у різних жанрах інструментальної, камерної, хорової, органної, балетної, симфонічної та експериментальної музики. Одним з перших відновив інтерес до органної музики в Україні. Пише музику до радіовистав та театральних постановок як в Україні, так і за її межами. Його твори гідно представляють українську композиторську школу в багатьох країнах світу: США, Канада, Франція, Італія, Німеччина, Японія, Росія, Польща, Чехія, Словаччина, Швейцарія, Нідерланди, Литва, Росія та ін.

    В.П. Губа є членом багатьох спілок: Національної спілки композиторів України, Національної спілки кінематографістів України, Творчої спілки «Кінематографістів слов’янських народів». Також він є членом правлінь організацій «Меморіал», «Україна-Ізраїль» та «Форстерський міст» (ФРН).

    Володимир Петрович - також і оригінальний поет. Лауреат премій ім. М. Лисенка та ім. В. Стуса, нагороджений Почесною грамотою Абхазії (1975) та Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України. Заслужений діяч мистецтв України (1995). Народний артист України (1999). Лауреат Премії Б.М. Лятошинського (2011).

    «У вас є можливість послухати музику наодинці, так, щоб ніхто не заважав?» - запитав Володимир Петрович у відповідь на моє перше запитання, як тільки ми влаштувалися на лавочці у затишному парку ім. Шевченка в центрі столиці. І дав мені два компакт-диски. Вже вдома ввечері слухала творчий вечір композитора В.П. Губи й Д.В. Павличка, який відбувся в Національній філармонії. Спектакль «Слово про Ігорев похід» слухала три дні поспіль. І весь час ходила під враженням. Музика глибинна, філософська, багатогранна. Партію рояля майстер виконує сам.

    Якраз після зустрічі раптом у вагонах київського метро почали крутити уривки з таких дорогих серцю ще з дитинства «мультиків» про козаків. Та без музики В.П. Губи вони наче мертві, і таке відчуття, ніби тебе ошукали. Тож, запрошую всіх знайти і послухати ще і ще музику нашого українського славетного композитора, а також запрошую до знайомства з ним.

    - Володимире Петровичу, Ви стільки написали чудової музики, а враховуючи те, що музика лікує, я вважаю, що серед усіх ваших нагород не вистачає ордена «За зцілення нації». Мабуть, всі нагороди Вам дорогі і гріють серце, адже за цим стоїть колосальний труд. Про які з них Вам би хотілось зараз згадати?

    - Я пам’ятаю 2004 - 2005 рр., I Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Витязь», який проходив у Москві в «Українському домі». Ми стали першими лауреатами і отримали срібний диплом за спектакль, присвячений творчості Федора Тютчева, «Ангел мой, видишь ли ты меня?». До речі, назву вдалося придумати мені. Спочатку була: «О, как убийственно мы любим!». Слово «убийственно» - для людей недоречно. Я взяв збірник віршів Тютчева і раптово натрапив на цей рядок. На ці слова моя душа відразу відгукнулась. У цій виставі беруть участь три людини: я, Раїса Недашківська, Народна артистка України, і Юрій Зморович, кінорежисер, поет, інтелектуал, якому не відомо, як і навіть Раїсі Степанівні, що таке хвилювання в залі. Потім режисерка Ніна Василенко запропонувала мені написати музику до анімаційного фільму «Сказання про Ігорів похід». До речі, ніколи не кажіть мультиплікаційний. А чому? Анімація з грецької - душа. Тобто одухотворюємо предмети, і вони оживають у фільмі. А «мультиплікаційний» - це майже зневажливо. Так от, на превелике щастя, повезло записати музику з повним симфонічним оркестром, яка звучить повних 30 хвилин. Адже, як правило, бухгалтерія проти цього, тому що оркестр - це 40 - 50 осіб, і всім треба заплатити. Вони хочуть, щоб була маленька група музикантів. А зараз, на жаль, і цього немає. Композитори реалізують свою музику по-різному.

    Після виходу цього фільму на екран я несподівано отримав запрошення від Українського радіотелебачення написати музику до радіовистави «Слово про Ігорев похід», Сергій Данченко був режисером і я запропонував на головного героя Народного артиста України Костянтина Степанкова, чоловіка Ади Роговцевої, яка блискуче духовно представила образ Ярославни. Вистава відбулася. І от несподівано, через багато років, мені зателефонували із Шостки: «Ми хотіли б, щоб ваша музика із «Слово про Ігорев похід» прозвучала у нас на святі міста». Я відповів: «Як ви собі це уявляете? Це симфонічний оркестр в кількості 50 осіб». Та раптом в мене виникла ідея зробити виставу з трьома виконавцями: знов - Раїса Недашківська, Юрій Зморовен і я, але зі своєю фонограмою. Вистава глядачів дуже вразила, і саме це мене наштовхнуло запропонувати Раїсі Недашківській, вже як віце-президенту «Золотого Витязя», виступити з цією виставою у Москві. І ми виступили в Російському Театрі, біля Таганки. Був шалений успіх, і композитор Губа отримав міжнародне визнання - диплом за найкращу музику.

    - Хотілося б, щоб українці подивились і почули цю красу.

    - В мене зараз є ідея: на телеканалі «Культура» записати, знов з двома виконавцями: Юрою і Раєю, мою музику. Треба брати Недашківську «за горлянку», щоб знайти спонсорів і виступити у Національній філармонії, у мистецьких закладах України та слов’янських держав з цими двома спектаклями. До речі, президент фестивалю «Золотий Витязь» Микола Бурляєв, який народився в Україні, сказав тоді в Москві: «Раечка, если ты будешь читать, не держа текст перед глазами, то это даст основание показать спектакль в Грановитой Палате в Кремле».

    - Я думаю, у вас все вийде.

    - На жаль, у нас, в Україні відчувається виразне нехтування професією композитора. І за це я злий на наше сьогодення. На превеликий жаль, поки що не всі наші співвітчизники долучені до шедеврів великої музики. В Європі, на щастя, такого немає. Ви не повірите, у мене не було жодного авторського концерту, доки я до свого 70-річного ювілею, у 2008 р., не запропоновував Дмитру Павличку (він тоді був головою Української Всесвітньої Координаційної Ради - УВКР) зробити спільний концерт у Національній філармонії разом з ансамблем Збройних Сил України. Герой України з радістю погодився. Дякуючи Київському Управлінню культури (особливо Ліновецькій), через кілька місяців нарешті цей концерт відбувся. Перед концертом Павличко дав завдання заступнику УВКР подзвонити на державний телеканал «Культура» з проханням, щоб цей концерт зафіксували або на плівку, або щоб він міг жити окремим життям на каналі «Культура», аби глядачі різних міст України могли також ознайомитись із цим творінням. Відповідь була такою: «У нас сейчас более важные мероприятия…».

    - Володимире Петровичу, на День незалежності по державному радіо я із задоволенням послухала радіовиставу «Захар Беркут» з Вашою музикою.

    - О-о, «Захар Беркут» поставив знаменитий режисер театру імені Івана Франка Сергій Данченко! Музика до радіовистав мені дорога не менше, ніж та, що я створив у кінематографі та в інших жанрах. Це і «В снігах Кіліманджаро» за повістю Ернеста Хемінгуея, і неповторні твори Лесі Українки, Івана Франка, Павла Тичини і інших наших класиків та сучасників. У «Лісовій пісні» надзвичайно вразила чудова робота Ади Роговцевої, Кості Степанкова, їхніх дітей - Каті і Кості, а також грони українських акторів. Саме цю радіовиставу літдрам (редакція) Московського радіо попросила у літдрам Українського радіо записати російською мовою, і він «живе» тепер як в Україні, так і в Москві. Вистава «Мойсей», за поемою І. Франка, вийшла грандіозною за своєю якістю і розмірами - в двох частинах, кожна по п’ятдесят хвилин звучання. Потужний резонанс мали вистави українських письменників «І нас - двадцять», «Загибель ескадри». Річ у тім, що у радіовиставах нема зорового ряду, і велике навантаження припадає на композитора, який повинен відтворити зоровий ряд, щоб музика впліталася в драматургію, доповнювала слово і створювала ефект присутності, розширяла уяву слухачів. До того ж, дуже важливо інтонаційно відтворити те чи інше століття, соціальне середовище.

    - А в театрах України звучить Ваша музика?

    - Звичайно. Чимало вистав стали для мене рідними. Серед них «Богдан Хмельницький» Корнійчука (понад 11 років ця вистава не сходила зі сцени) і «Юрко Крук» Козланюка в Львівському державному академічному театрі ім. Марії Заньковецької, «Лісний переполох» і «Веселі медведики» в Київському Національному театрі ляльок, «В неділю рано зілля копала» в Національному драматичному театрі імені І. Франка і так далі. В цьому переліку - десятки вистав.

    - А зараз над чим Ви працюєте?

    - Зараз я пишу «в стіл», як і більшість композиторів в Україні. У 2010 р. я написав музику до кінофільму «Герман і Кармеліта» та до документального фільму «Більше, ніж кохання». Є в мене балет «Назустріч сонцю». Не знаю, коли буде прем’єра, мабуть, не за життя... В 2008 р. мені довелось написати музику до картини «Таке інше життя, або Втеча з того світу». Прем’єра відбулась в Будинку Спілки кінематографістів. Цю музику я писав в страшний період мого життя: моя дружина Людмила лежала в лікарні дуже хвора, і я розривався між лікарнею і фільмом. Отаким чином довелось розписуватися на трагічних сферах того часу, який подарував Всевишній. Ця картина для мене надзвичайно рідна, вона опосередковано пов’язана з геніальним видатним актором Миколою Яковченком, з яким я був добре знайомий по передній картині «Дід лівого крайнього» (режисер Леонід Осика).

    До речі, в кіно я почав працювати випадково і в певній мірі вимушено.

    Сумно, що не одне покоління українців було відлучено від моєї музики за різних причин. У моєму житті були трагедійні сторінки. Мене виключали з консерваторії за різні «ізми», не залітовані соціалістичними естетичними принципами. Мій великий учитель Борис Миколайович Лятошинський допомагав мені поновлюватись у стінах консерваторії, але настав час, коли навіть і йому було важко це відстоювати.

    - Як не є, а на згадку приходить минуле. Отже...

    - Репресії були не тільки проти мене. Коло друзів, де були не тільки композитори, збиралися і знайомились із зразками сучасної музики, яка трішечки до нас доходила з-за кордону через радіоприймачі. Це були Ігор Блажков, Володимир Сильвестров, Віталій Годзяцький, Віталій Пацера, Леонід Грабовський. Серед нас буда феєрично талановита людина - музикознавець Галина Мокреєва, до речі, донька відомого українського письменника. В 60-х роках у польському журналі «Рух музичний» була надрукована її стаття про наше коло молодих композиторів. Це викликало неймовірний гнів у високопоставлених ідеологів. Нас викликали на кафедру композиції і суворо запитали: «Як ви посміли?», потім фактично відбувся допит.

    Після відсторонення від консерваторії (і не тільки мене) я несподівано став отримувати замовлення від різних режисерів. Той час був страшенно насичений працею, лише через десять років я відновився в консерваторії, закінчив її вже в іншого професора - у Андрія Яковича Штогаренка. Потім вступив до Спілки композиторів України. Згодом сталася трагедія, яка майже не привела мене до самогубства. За свій кошт я поїхав у складі радянської делегації в Німецьку Демократичну Республіку. В Дрездені я одразу купив все, що мене цікавило: платівки і книжки (поезію і стародавній живопис). Керівниця нашої групи припустила одну помилку: вона не попередила, щоб ми зберегли гроші для купівлі вінків для покладання загиблим воїнам. І потім, коли ми потрапили в Трептов-парк, у мене фактично ні пфеннінга не залишилось. Згодом деякі розумники написали на мене донос в ЦК партії України, що я нібито зневажив пам’ять полеглих радянських воїнів і не дав грошей на вінок. І тут таке закрутилось! Мене виключили із Спілки композиторів (здається, в 1982 р.) - знані поважні метри, які нині процвітають і займають великі посади, а деякі пішли в інший світ, одноголосно підняли руки. (До речі, досі ніхто особисто переді мною не вибачився, а дивлячись в очі, про це не згадує). Моя музика фактично була арештована. Наодинці композитор Іван Карабець мені дорікнув: «Чого ти, Володя, мовчиш і не дієш? Значить, ти нібито з цим згоден». І я поїхав в Москву у Спілку композиторів СРСР. Секретарка Чечко мене уважно вислухала і сказала: «Вам дуже пощастило. Саме зараз із Румунії приїжджає голова Спілки Тихон Хрєнніков. Я зроблю все можливе, щоб ви з ним зустрілись». Перед тим вона зайшла до керівниці нашої делегації, розпитала про мене, та сказала, що я чудово себе поводив (у НДР я весь час її супроводжував, в неї були проблеми з ногою, інші бігали по магазинах в пошуках дублянок і взуття). Це зіграло позитивну роль. Потім Хрєнніков вислухав уважно, кивнув головою: «Ну що ж, ми викличемо ваших Штогаренка, Білаша, Станковича на секретаріат СРСР. Ви не хвилюйтеся». Через певний час мені телефонують і повідомляють, що я поновлений одностайно в лавах Спілки композиторів СРСР. Я був вражений, мені одразу запропонували поїхати на два місяці в Сартавалу (Карелія) відпочити. Я почав оживати, знову працювати. Але все одно моя музика в Україні не виконувалась і не друкувалась приблизно ще вісім років. Музичні вельможі тих часів мені мстили: як я міг скористатися правом себе відстояти?.. Честь мундира відстоювали. На цю «тенденцію» був налаштований, на превеликий жаль, покійний Олександр Іванович Білаш, можливо, за цим стояли деякі композитори, що заздрили, хто його знає. Одна поважна людина говорила: «От тепер ми Губі аорту переріжемо». Чимало композиторів-колег відверталися від мене, коли я по вулиці йшов. Надзвичайно важко було прощатися з деякими людьми, які опинились по той бік християнського етичного виміру. Я дізнавався, хто є хто.

    - Невже навколо були лише злостивці?!

    - На щастя, протягували руку і несподівані друзі, особливо музиканти, режисери. Вони приходили до мене додому, підтримували емоційно, психологічно та й матеріально. Просили написати музику різних жанрів. Та саботування не вщухало. Леонід Осика, коли взявся за кінокартину «Той, якого любили усі» (про видатного нашого актора і кінорежисера Леоніда Бикова, який загинув в автокатастрофі), довго мене відстоював. А від картини Володимира Денисенка (перша назва «Партия рядовая», а друга - «Высокий перевал») мене відсторонили, і секретарі Київської міської організації композиторів, а також республіканської, одразу написали розгромні листи на радіо, в Спілку композиторів, у різні інстанції, аби знову «перерізати аорту».

    Попри все я дуже багато працював у кінематографі, часто по 12 і більше годин в день, рука від втоми іноді відмовлялася тримати олівець. Я цей життєвий період і досі забути не можу…

    - А якщо б Вам зараз запропонували жити і творити за кордоном?

    - В мене як у людини, яка політично переслідувалась, була об’єктивна можливість виїхати на постійне проживання в будь-яку капіталістичну країну. В радянські часи таких людей там приймали без перешкод. Але я цього не зробив, бо любив і люблю свій Київ, Україну, свою культуру. Нині всякі думки підповзають. Але я більше переживаю не за себе, а за інших людей: чимало митців «рятуються» горілкою й іншими згубами, трагічно кінчають життя, вимушені міняти свою професію. Знані митці із різних сфер нашого суспільства вимушені були виїхати за кордон, і це дуже велика печаль і тривога, і не тільки для мене. Зрілих фахівців і молодь життя спонукає залишати Україну. Тут вже не роздумувати треба, а діяти нашим владним структурам. Наші державні діячі мусять зрозуміти, що не тільки футбол, бокс чи плавання повинні представляти Україну в світі. Україна повинна дивувати світ інтелектом і плодами різних видів мистецтв. Між іншим, це також немалий бренд для нашої держави і валюта також...

    Зазвичай наші колективи везуть шедеври тих країн, в які їдуть у творче відрядження, наприклад, в Німеччину - твори Бетховена, Баха, Моцарта та інших. Їх часто запитують: «Слухайте, ми на цій музиці виховані і живемо. Дайте нам щось своє. Можете?» Наші керівники ніяковіють від цих запитань. Диригенти неохоче вчать партитури українських композиторів-сучасників. Тому колективи і не везуть за кордон ці твори. Нібито всі повимирали, або нічого не народжено. Але ж це неправда! Відбувається обкрадання. Вони ж обкрадають наш час і представників нашої культури. Це зневага! А куди податися молодим митцям? На що їм орієнтуватися? На так зване тимчасове самоствердження - кліпи? Я не проти і цього, але все повинно бути в якихось розумних пропорціях. Це не мистецтво, а розвага. Сама лише розважальність не може представляти наше мистецтво, нашу національну ментальність в усіх видах мистецтв, і зокрема в українській сучасній музиці.

    - Я з Вами цілком згодна. Дякую за змістовну бесіду. Бажаю Вам натхнення у творчості на благо України!

    Ірина ЮШКО
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05