РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 32 (24 серпня 2012) 

  • Лихо наше сьогоднішнє не в мовах заховалось

    Продовжуємо подорож лінгвістичною електричкою. Із Ніжина рушимо на Конотоп, але перш ніж говорити про Остер і Приостерну, торкнемося іншої теми - історії мови та мовної практики. Новоприйнятий закон «Про засади державної мовної політики» до певної міри наелектризував громадськість. Газети і сайти відразу зарясніли коментарями, прогнозами, просто публікаціями про мови та язики. Одна із них трапилася авторові цих рядків у «Сільських вістях» за 13 липня цього року - «Одвічна мова нашої землі» Олександра Палія, політолога й історика.

    Цікава стаття. Проте чогось нового, на мій погляд, у ній немає. Те, що розповів кандидат політичних наук про повноголосся і занепад редукованих голосних, відоме кожному студентові філологічного факультету. Якщо він, зрозуміло, не пропускає лекцій і гортає підручник з історії української мови.

    ЯК ЗНАЮТЬ І ТЕ, ЩО В КНЯЖОМУ КИЄВІ ГОВОРИЛИ ПО-УКРАЇНСЬКИ. «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільшого вже всі сучасні малоруські особливості», - написав колись Агатангел Кримський. Олексій Шахматов, російський мовознавець, теж зауважував, що в мові Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ століття «надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».

    До речі, саме ці науковці відстоювали гіпотезу, що після праслов’янського періоду настав період «спільноруської прамови», з якої походять сучасні мови східнослов’янські. Але більшість нинішніх дослідників, і не тільки українських, вважають, що такого періоду не було. Українська мова виділилася безпосередньо із праслов’янської десь так у VII столітті.

    Є й екзотичні гіпотези. Наприклад, польський мовознавець і викладач Одеської гімназії М. Красуський (позаминуле століття - авт.) доводив, що «малоросійська мова старша від усіх слов’янських, не виключаючи так званої старослов’янської [мови], але й від санскриту, грецької, латинської та інших мов». М. Ломоносову належить думка про те, що малоруське наріччя - діалект російської мови, який зіпсували поляки. Ця гіпотеза була підтримана офіційно, та серед науковців серйозно не сприймалася. А М. Погодін вважав, що в Києві до кінця XIV ст. мешкали росіяни, а українська мова розвинулася з російської.

    СУПЕРЕЧКИ ЛІНГВІСТІВ ЩОДО ПОХОДЖЕННЯ МОВ НЕ ВЩУХАЮТЬ. І не вщухнуть. Бо письмових пам’яток із VII ст. немає, а ті що є - пізніші й писані церковнослов’янською, тобто не перевіриш, як говорив київський гончар чи чернігівський дружинник. Коли, звичайно, не винайдуть машину часу, щоб побувати в минулому.

    Але радянська доба нам ближча. Ми, старше покоління, пам’ятаємо життя за часів Шелеста і Щербицького, з’їзди «розуму, честі і совісті епохи», буйство червоних прапорів на Хрещатику 7 листопада і 1 травня… Багато чого було. І мовна ситуація нам тодішня добре була відома. У містах говорили російською, та чулася й українська. Конотопчани, гостюючи в Сумах, обласному центрі, від якого до Росії рукою подати, дивувалися, що тут частіше почуєш українську, ніж в Конотопі. Російською говорив Путивль, і районна газета називалася «Путивльские ведомости». За двадцять кілометрів від Путивля було місто Буринь, але вже україномовне.

    ВЛАСНЕ, НІХТО НЕ ЗАБОРОНЯВ ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ. Будь ласка. Тільки наш землячок, послуживши в армії, повертався додому вже носієм «великого и могучего». А коли траплялося пожити йому у великій столиці більше, потертися у високих коридорах, то вже акав, як корінний москвич.

    Але в Києві українською все ж таки говорили. У сімдесяті роки, розповідали, в театрі імені Франка місцева тітонька зупиняє сина одного з артистів:

    - Тарас, а где твой папа?

    Глянуло хлоп’я - і наче відрізало:

    - Папа - в Римі, а тато - вдома.

    У ті ж роки й мені доводилося спілкуватися з багатьма киянами, рядовими жителями міста, простими трудівниками заводів і фабрик. Зауважте, зовсім не з філологами. Але яка ж то була мова! Слухав би та й слухав. Кияни в першому поколінні, вони поза роботою спілкувалися лише мовою батьків. І не соромилися, і не вважали себе за людей другого сорту. Точніше, спостерігалося так зване явище білінгвізму. Але їх діти, відчувши вплив середовища, віддавали перевагу російській.

    І ще пам’ятається, яке враження справляла тоді українська мова. Не суржик, а вишукана та ще й зі словами на кшталт «перепрошую» чи «гоноровий». «Як ви гарно говорите. Ви зі Львова?» - запитували. Коли чули, що з Макіївки, відверто дивувалися. Чомусь Донбас у них асоціювався винятково з російською. Але в моїй студентській групі українських філологів половина була з Донецької та Ворошиловоградської областей. У Донбасі народилися Дмитро Донцов, Володимир Сосюра, Іван Дзюба... Та й сам буваючи в шахтарському краї, не відчував упередженого ставлення через мову.

    Скажете, ностальгія за радянським часом?! Можливо. Тільки, вважаю, ту добу не варто замальовувати однією темною барвою. У газетному кіоску в Конотопі я міг купити «Літературну Україну», «Культуру і життя», журнали «Всесвіт», «Дніпро»… А підійдіть тепер. Лише «Факты» і «Бульвар Гордона».

    Отож бо. Мені здається, що наше суспільство багато вже втратило і продовжує втрачати. Дебілізуюче розсуд телебачення, катастрофічне зниження тиражів україномовних книжок і періодичних видань, трансформація профтехучилищ в університети, де не вчать, а торгують дипломами, молодь, яка не вміє читати, а пише так, як говорить…

    В одному з новоявлених уні-верситетів почув репліку феміни до однокурсника: «Фільтруй базар, казьол...» І сумно стало. Ні, ми теж у молодості не були святими. Але «по фєнє» все ж «нє боталі».

    І ТОМУ ЛИХО НАШЕ СЬОГОД-НІШНЄ НЕ В МОВАХ. Господи, та спілкуймося гагаузькою, суахілі, ідиш, японською, китайською, навіть есперанто… Аби нас розуміли. Аби тільки не на «фєнє». І пам’ятаймо вислів: скільки ти знаєш мов, стільки ти й людина.

    Переглядаю ще раз публікацію Олександра Палія. З багатьма думками історика можна погодитися. Та раптом: «Правобережна Україна є прабатьківщиною всіх слов’ян. Звідси вони розійшлися в різні боки, насамперед на Захід і на Балкани, змішалися з іншими народами і утворили нинішні слов’янські народи, а далі поширили свої мови ще деяким народам, які на сьогодні виявилися слов’яномовними (росіяни, білоруси тощо)». Тобто виходить, що білоруси зовсім і не слов’яни. Дива та й годі. Білоруси, скажу вам, образяться на автора. Бо й антропологи тепер вважають, що лише білоруси є типовими носіями слов’янських рис. Не росіяни, куди домішалися чудь, весь, мері та інші фіни, не українці, де грає кров степовиків, а скромні, добрі, працьовиті шанувальники бульби та «Лявоніхи».

    А щодо ситуацІЇ нинІшнього лІта, то прикро. Мови знову стали заручниками політичних ігор. Бо проблема не вирішується одним законом й одним розчерком пера. Найкращий агітатор за мову - це благополучне суспільство, свідоме, заможне. Російська теж має звучати в Україні. Ця мова дійсно велика й багата. Але рідна завжди має бути рідною, найближчою, найціннішою, основною.

    Микола ПАЦАК
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05