РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 30 (10 серпня 2012) 

  • Перервана МРІЯ Івана ЛИСИЦІ


    Іван Лисиця за пультом чергового по ст. Вінниця.

    У кожного із поколінь, за часів Радянського Союзу, була домінуюча мрія. Після польоту Гагаріна на орбіту, більшість юнаків шістдесятих - сімдесятих мріяли стати космонавтами. Серед повоєнного покоління, яке виховувалось на прикладах подвигів Маресьєва, Покришкіна, Кожедуба… - чимало було охочих стати пілотами. А серед тих, хто народився у тридцяті роки, а це був час славетних трудових вчинків Кривоноса, доволі популярною вважалась професія машиніста паровоза. «Захворів» такою мрією й Іван ЛИСИЦЯ. А «напала» на нього ця «недуга» ще у дитинстві.

    ПЕРШИЙ РЕЙС

    За багатьох сімейних обставин та перипетій, він разом із батьками із подільського села Пятківка, що у Бершадському районі, переїхав жити до містечка Гагри, у Грузії. Там, коли батько працював на залізниці, він вперше, ще хлопчаком, потрапив до кабіни паровоза і проїхав у ній з десяток кілометрів причорноморським мальовничим узбережжям Кавказу. Йому навіть дозволили декілька разів потягнути за шнурок і подати гудки. Хлопчина постійно виглядав у віконце, милуючись краєвидами, і свіжий морський вітер обдував його обличчя. Це було настільки захоплюючим для юнака, що він у дорослому житті бачив себе лише машиністом паровоза. Але шлях до здійснення мрії видався не простим.

    Першою перешкодою стала Велика Вітчизняна війна. Довелось на певний час залишити навчання у школі і відходити із відступаючими радянськими військами аж у Закавказзя. Після завершення війни батьку - Харлампію Антоновичу, який був начальником вокзалу ст. Гагри, запропонували перебратись знову в Україну на таку ж посаду. До Гайворона. А родина повернулась у Пятківку, де хлопець навчався уже в сьомому класі. Через рік уся родина зібралась у Гайвороні і постало питання про подальшу долю Івана.

    ДОЛЯ МАШИНІСТА

    Після деяких пропозицій зійшлись на тому, що варто поступати до місцевої технічної школи, де навчали й на помічників машиністів. Юнак із таким варіантом одразу погодився, адже це було чи не найголовнішим кроком до здійснення його мрії. Однак і тут виникла перешкода. В технічну школу приймали якнайменш 18-літніх хлопців, а Івану на той час виповнилось лише - 17. Та, якимось чином усе владнали. І ось навчання за омріяною з дитинства професією. Учень старанно засвоїв весь курс підготовки помічників машиністів і успішно здав іспити.

    - Після навчання, - пригадує Іван Харлампійович, - мене взяли на роботу у 5-те паровозне депо на станції Гайворон Вінницької залізниці. На-правили у комсомольсько-молодіжний екіпаж. Так з 31 жовтня 1947 року я розпочав трудову діяльність як помічник машиніста паровоза.

    Трудові будні молодого спеціаліста складались із регулярних поїздок вузькою колією, що пролягала на той час від Гайворона до Вінниці і далі аж до Шепетівки. Доволі швидко він здолав необхідний мінімум - 50 тис. км. проїзду як помічник - і знову навчання. На цей раз у школі машиністів, яка працювала у Жмеринці. І ось - мрія остаточно здійснилась - Іван Лисиця повноправно зайняв робоче місце машиніста у кабіні паровоза. Але через декілька днів, після призначення на нову посаду, він отримав повістку із військкомату - настала пора служити у Збройних силах.

    - У мене й думки не виникало відносно того, щоб отримати відстрочку, чи якось уникнути служби в армії, - продовжує свої спогади мій співрозмовник. - На той час практично ні-хто так не робив. Тож і я визначеного дня явився до військкомата, звідки мене направили в школу молодших авіаційних спеціалістів. Можливо, краще було б мені служити у залізничних військах, де я без зайвої підготовки керував би паровозом. Але мене направили у ВПС, а після навчання призначили служити у військову авіаційну частину в Криму.

    ПІДСТУПНА КУЛЯ

    Військова служба Івана Харлампійовича випала на той час, коли протистояння між Сходом і Заходом було доволі гострими. І після піврічного навчання сержант Лисиця здобув право здійснити польоти у найсучаснішому, на той час, літаку-ракетоносці як бортовий стрілок.

    - Пам’ятаю, ми пролітали над нейтральними водами Чорного моря, - повертається до спогадів ветеран-залізничник, - я перебував у задній кабіні літака, це - невеликий відсік у хвості між підкрилками. Переді мною був спарений (двоствольний) кулемет, споряджений бойовими набоями. Якоїсь миті я помітив, що нас переслідує літак-винищувач. Одразу ж доповів командиру. Він скомандував - тримати літак на прицілі, але вогонь не відкривати. Переслідувач наблизився на відстань до двохсот метрів і було видно що це турецький винищувач. Від нього потягнулись траси куль і я відчув гострий біль у животі, від чого втратив свідомість. Прийшов до тями лише на госпітальному ліжку після операції. Зо два місяці мене лікували, після чого комісували. При цьому ніяких записів у військовому квитку про поранення не зробили. А от про те, що сталось, нікому розповідати не веліли.

    Після повернення з війська Івану Лисиці довелось забути про кабіну паровоза - наслідки поранення були доволі важкими. Куля, випущена із турецького літака, перервала найкращу його мрію. А от залізницю він не залишив. Працював спочатку технічним конторником у Гайворонському відділку залізниці, потім, після навчання у залізничному технікумі, трудився на посаді чергового по станції. Доля привела його до Вінниці, де зустрів свою «половинку». У їх родині народилось двоє дітей. Тут він від залізниці отримав трикімнатну квартиру. Але й усі свої сили та здібності віддавав роботі. Ось що було написано в нашій газеті за 29 липня 1987 р. під його фотографією: «Сорок років на залізничному транспорті - такий трудовий шлях у чергового по станції Вінниця комуніста Івана Харлампійовича Лисиці. Ветеран транспорту забезпечує безпеку руху поїздів. Він користується авторитетом і повагою у своїх товаришів. Його обрано секретарем партійної організації цеху руху». Такі були часи. Якщо обирали парторгом - значить довіряли.

    Лише 1992 р., маючи уже 45-річний трудовий стаж, ветеран-залізничник вийшов на заслужений відпочинок. Але з того часу й до сьогодні Іван Харлампійович не полишає зв’язків із своїм трудовим колективом, де ще працюють колишні його підопічні. Частенько він, стоячи на пероні, проводжає поглядом поїзди. Можливо, у такі хвилини ветеран бачить себе у кабіні локомотива. Адже це було його найбільшою мрією, яку він здійснив, але трагічний випадок перервав її на злеті…

    Никифор ВІННИЦЬКИЙ, фото із «Рабочего слова» за 29 липня 1987 р.
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05