РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 26 (13 липня 2012) 

  • ПІД ЗОРЯНИМ НЕБОМ ІЗ РАЇСОЮ НЕДАШКІВСЬКОЮ

    ЗНАЙОМТЕСЬ

    Народна артистка України, кавалер орденів княгині Ольги та Варвари Великомучениці, лауреат премії імені Миколи Островського, володарка: Гран-прі Міжнародного кінофестивалю країн Азії та Африки за кращу жіночу роль таджички Рано у фільмі «А щастя поруч» (1979 р.), найвищої кінематографічної відзнаки «Ніка» за роль Марії у фільмі «Комісар» (1988 р.), премії імені Сергія Бондарчука за внесок у мистецтво на Міжнародному кінофестивалі «Золотий Витязь» (1998 р.), художній керівник театру «Під зоряним небом» (1994) Раїса НЕДАШКІВСЬКА.

    Наша бесіда відбувалася у досить динамічному темпі (треба було зробити багато справ): ми йшли, а іноді й бігли вулицями Києва, їхали в маршрутному таксі та метро. Її скрізь впізнавали, віталися. Іноземні гості Євро-2012 зацікавлено вдивлялися: вродлива жінка, легко ступаючи, швидко йшла, вдягнена у білу льняну сукню з мереживом по краях, за плечима розвіювався шовковий шарф бірюзового кольору. А голову прикрашав солом’яний бриль з польовими квітами на широких полях… Я не відводила від неї очей і зачаровано слухала. Адже поруч йшла неземна, сліпучої вроди жінка, актриса великого таланту, зірка кіно та театру України та всього пострадянського простору Раїса НЕДАШКІВСЬКА.

    - Раїсо Степанівно, коли Ви зрозуміли, що хочете бути акторкою?

    - Коли прийшла свідомість, хоча я була дуже сором’язливою. Я народилася на Житомирщині в селі Старі Вороб’ї - це біля Малина, любила залазити на дерева на самісінький вершечок, звідки було видно все село. Плела «гнізда» із фуфайок на вишні. Дитяче відчуття гармонії світу. Так минули мої щасливі безтурботні роки. Незабаром сім’я, в якій було троє дітей, я, сестра і брат, опинилася в Києві. Я ходила до дитячого садка. Якось батьки повели в цирк, і мені дуже сподобались акробатки. Я любила стрибати, крутитись. Навчаючись у школі, я мріяла стати балериною і пішла до Київського Палацу піонерів в хореографічну студію. А коли вже вирішила, що буду вступати до театрального інституту, пішла в драмгурток під керівництвом Педагога з великої літери Володимира Андрійовича Губатенка, учня Олеся Курбаса. Займалася вокалом, а також у студії художнього слова у чудового, блискучого педагога Віри Ісаківни Жуковської. Як вона відчувала поезію! І те, що я читаю Тютчева, Пушкіна, Лорку, Шевченка, Лесю Українку, Стуса, це все завдяки їй.

    - Раїсо Степанівно, граючи так проникливо Мавку, Ви, мабуть, вже були закохані?

    - Вперше я закохалася в 15 років. Я перейшла в іншу школу в 8-й клас, а він - в 9-й. Мені подруга каже: «Подивись, який хлопчик до нас прийшов». Я подивилася і - все! Бігла до школи, щоб його побачити, з нетерпінням чекала перерви, серце завмирало, коли він повз мене проходив. Ми разом на олімпіадах грали в «Русских женщинах» Некрасова, я - княгиню Волконську, він - губернатора. (Раїса Степанівна декламує уривок діалогу, я йду поруч і у захваті аплодую - авт.). Яким щастям були ці репетиції! Я не могла йому в очі дивитися, вдивляюсь у текст й нічого не бачу. Та якось набралася сміливості й сама зателефонувала йому. І… Слава запросив мене прогулятися. Відтоді ми щовечора гуляли Києвом, розмовляли. Та раптом мій коханий потрапив у погану компанію, хтось когось підрізав, стала міліція їх «тягати». Він на прощання сказав: «Ти - така, а я - такий!» А я йому закричала: «Мені краще знати, який ти!» Тоді здавалося, що я йому все сказала - освідчилась в коханні. Але він поїхав. А я обмила сльозами всі сходинки у під’їзді аж до четвертого поверху. Оцей біль розлуки допоміг мені зіграти в «Лісовій пісні». Завдяки моєму коханому я відчула душу Мавки. Завдяки йому образ Мавки втілено в фільмі. Все завдяки йому… Леся Українка створила ідеальну людину. Вона об’єднала видимий світ із невидимим. Режисер фільму Віктор Іларіонович Івченко дуже любив цей твір і прийшов у кіно, щоб перенести його на екран. Він шукав Мавку по всьому Радянському Союзу.

    Йому порадили зайти до Палацу піонерів: «Там є одна індіанка…». Коли він прийшов, я танцювала індійський танець. Після виступу мене запросили до кіностудії. Я пам’ятаю, одягла мамин сірий макінтош, тапочки сірі, заплела косу і поклала короною, щоб видаватися дорослішою. Коли Івченко запропонував грати Мавку, я сказала, що я на цю роль не підхожу, що я - артистка іншого плану. Він прищурив очі, засміявся і запитав: «Якого ж ви плану, горе моє?» Я видала: «Драмогероїчного!» Мабуть, там, на верху почули і сказали: «Ну, нічого, ми влаштуємо тобі таке життя, щоб ти відповідала цьому амплуа!» Щоб бути такою актрисою, треба стільки ударів отримати, щоб ота ниточка, яка проходить крізь серце, була кривавою. Інакше нічого не вийде, нічого не відчуєш.

    - Як Вам працювалось із першим режисером?

    - Коли був останній день зйомок, робили кадр, де я дивлюсь на Лукаша зі сльозами на очах. А то я дивилась не на Лукаша, а на Віктора Іларіоновича. Так я прощалася з «Лісовою піснею». Я дивилася на нього і плакала. Тут нічого не треба було грати. Я прощалася із Мавкою. Але вона все одно жила все моє життя в моєму серці.

    Будуть приходити люди,

    Вбогі, багаті, веселі, сумні.

    Радощі й тугу нестимуть мені,

    Їм промовляти душа моя буде!

    - Раїсо Степанівно, ті, кому зараз за 30, за 40, виховувались на «Лісовій пісні», на фільмах Параджанова, Бикова, Бондарчука, Шукшина (можна довго називати). Можливо, потрібно зняти знов «Лісову пісню», щоб сучасна молодь, яка зневірилась у коханні, отримала ковток свіжого лісового повітря?

    - А я Мавку і зараз граю в моновиставі Миколи Мерзлікіна під музику Михайла Скорульського. В нас в кінці вистави душі Мавки і Лукаша об’єднуються. Звучить чудова мелодія. Мавка говорить: «Грай же, коханий, благаю тебе!». Лукаш починає грати. І як змінюється музика, змінюється все навколо. Тьмяний зимовий день перетворюється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує давньою красою в зоряному вінку. Лукаш з покликом щастя кидається до неї. Вітер збиває цвіт з дерев, і він лине, лине і закриває закоханих… І я закінчую. Любов - це найголовніше в житті.

    - А як, на Вашу думку, одруженим зберегти кохання?

    - Знаєте, ми з режисером Володимиром Губою думаємо зробити моновиставу за книгою «Дарите любовь», куди ввійшли щоденникові записи Государині імператриці Олександри Федорівни Романової за 1899 рік. Її думки ясно вказують, що було близько її серцю, що її мучило та турбувало у повсякденному житті. Там є розділ «О браке и семейной жизни». Ось деякі з нотаток: «Супружеская жизнь - жизнь самая счастливая, полная, чистая, богатая. Это установление Господа о совершенстве…», «Долгом в семье является бескорыстная любовь. Каждый должен забыть своё «я», посвятив себя другому…», «Ни одна женщина в мире не будет так переживать из-за резких или необдуманных слов, слетевших с ваших губ, как ваша собственная жена. И больше всего в мире бойтесь огорчить именно её. Чем ближе отношения, тем больнее сердцу от взгляда, тона, жеста или слова, которые говорят о раздражительности или просто необдуманны». Раджу всім тільки-но одруженим та усім, хто хоче зберегти сім’ю та любов, прочитати цю книжечку.

    - Обов’язково прочитаю і з нетерпінням буду чекати на виставу. Раїсо Степанівно, Ви навчалися разом з Іваном Миколайчуком, разом грали у фільмах. Розкажіть про нього, будь ласка.

    Невеличка пауза. Її очі зволожніли, на обличчі - легкий рум’янець.

    - Сьогодні його день народження (15 червня - авт.). Його не можна було не любити. Іван був унікальною людиною. Він пробувався на роль Лукаша, але його не затвердили. А коли Параджанов готувався до зйомок «Тіней забутих предків», Івченко попросив його, щоб він взяв Івана. Це одна з кращих його ролей… Я пам’ятаю, як ми відзнялися у фільмі «Сон», де я Причинну грала, а він - Тараса Григоровича, і сиділи на лекції на 4 курсі. Я відкрила дзеркальце і раптом наші очі зустрілися. І те, що я побачила… Я злякалася і закрила, потім отямилася, і ми посміхнулися один одному. А коли в нас були проби в «Украденому щасті», я сказала Івану, щоб у нього був отой погляд, який я побачила у дзеркальці. А він відповів: «Отак зустрінешся очами у дзеркальці - і раптом зазвучить «Та-ра-ра-ра, та-ра-ра-ра…» із «Шербургских зонтиков». І ця мелодія звучатиме все життя…». Коли ми прощалися, він сказав: «Ти сильна, ти витримаєш». Мабуть, Господь послав мені Івана, щоб я змогла зробити у власному житті те, що я зробила. Він якось спитав: «Ти мене простила?» Я кажу: «Я вже цих слів не розумію. Життя мені написало таку п’єсу: «Хочеш грай, а хочеш - виходь». От і ти зіграв ту роль, яку мав зіграти в моєму житті». (Довга пауза. Потім продовжує крізь сльози, дуже тихо - авт.). Все присвятила йому. Моя любов була духовною драбиною, котрою я піднімалася, і в мене не було іншого шляху…

    - Раїсо Степанівно, у Вашому доробку багато яскравих ролей. Які фільми, крім «Лісової пісні», для Вас значущі, які ролі відкрили в Вас щось нове?

    - Звичайно, це «Комісар» режисера Олександра Аскольдова (1967 р.), який ніхто не бачив майже 21 рік. Коли фільм зняли з полиці, я отримала найвищу нагороду Союзу кінематографістів «Золоту Ніку» (1988 р.) за роль другого плану - Марії. Дуже важко знімався, але було весело. Ролан Биков займав весь простір. Кадр, де він мене вдарив, знімали 18 дублів. Лупив впродовж двох днів. А після кожного дубля на колінах просив вибачення. Я кажу: «Бий, аби глядачі повірили». Він настільки сильно наносив удари, що я вилітала з кадру. І тому оператор поставив дві камери, щоб хоча б в одній залишилась. Фільм «Голос трави», за який я отримала «Гран-прі» на двох з Ольгою Сумською, «Чудо в країні забуття»… Але за 30 років у кіно картина «Буйна» (1990 р.) - це перша моя велика робота в українському кінематографі. Я вдячна, що Віктор Василенко довірив мені зіграти душу Катерини Білокур.

    - Глядачі Вам вдячні і за прекрасні ролі у театрі. Ви працювали і у МХАТі?

    - У 70-му році Ліванов мене запрошував до себе, а тут я лише встигала дивуватися, як швидко у мене забирали ролі, кисень перекривали. Тому я боялася, що мене там з’їдять. Режисер Аскольдов сказав: «Єдине місце, де тебе точно з’їдять, - твоя ненька Україна». Планувала зіграти Корнелію в «Королі Лірі», Ніну Зарічну у «Чайці», Ларису у «Бесприданнице». Та після одруження я завагітніла, на світ народився син. Після пологів із виснаженням нервової системи потрапила до лікарні. Коли одужала, до МХАТу прийшов Єфремов. Я вирішила повернутися до Києва. Потім пішли із життя мої вчителі - Івченко і Ліванов. І в пам’ять про них я зробила моновиставу «Канте Хонте» Гарсіа Лорки. Цю глибинну пісню будували разом із режисером Миколою Мерзлікіним. Потім у Молодіжному театрі я грала кілька вистав. «Сірано де Бержерак» Віктора Шулакова, «Стіна», «Політ над гніздом зозулі», «Не боюсь Вірджинії Вульф». Коли режисер Оглоблін побачив прогін першої дії, був у захваті. А я не вірила, що граю таке чудовисько. Після вистави «Вбивство Марата, розігране в божевільному будинку» пішла з театру. На репетиції перед виставою актор Слава Гаврилюк так мотнув мене через усю сцену, що я влетіла і вдарилася об залізну драбину. Але я дограла виставу до кінця. Потім сім місяців була відірвана від роботи і нормального життя. Наостанок відмовилася зіграти у «Вії» і пішла в 1994 році у театр «Під зоряним небом». Це був безкоштовний театр для інтелігенції. Єдині гроші - це коли робили для школярів за шкільною програмою поетичні вечори. Квиток коштував 1 карбованець. Влюбляли дітей у поезію. Вже давно нема того театру…

    - А зараз чим Ви займаєтесь?

    - Вже п’ять років проводжу від Спілки театральних діячів Всеукраїнський конкурс читців: навесні - імені Івана Франка в Будинку актора в Києві, а восени - імені Лесі Українки в Ялті. Я - голова журі, з’їжджаються молоді актори і студенти зі всієї України. Також я - вже 21 рік на посаді віце-президента Міжнародного кінофоруму «Золотий Витязь» слов’янських та православних народів. Восени хочу зробити вечір поезії у Київській філармонії. В цьому році головне для мене - зробити «Хануму» з режисером Віталієм Малаховим. Він знав Віктора Шулакова, який перекрутив сюжет для мене. Адже я в його житті є свахою. Отже, не буду святкувати ювілей, якщо не зроблю.

    - Значить, «Ханума» буде?

    - Так, я сподіваюсь. Має бути. Це обов’язок наш перед Вітею Шулаковим, перед його пам’яттю. Йому в цьому році 11 серпня було б 70.

    - Раїсо Степанівно, на Південно-Західній залізниці в Ніжині при Будинку науки і техніки існує Народний театр. Йому вже 90 років. Що б Ви порадили акторам театру щодо вибору вистав. Як «зібратися» перед виходом на сцену?

    - Єдине місце, де мені легко - це на сцені. А життя досить складне. Тому треба ставити п’єси, які на сьогодні дуже актуальні і важливі. І не треба вчити, як треба жити. Просто не показувати, як не треба жити. Звичайно, ставити вистави, які б підходили акторському складу, і брати філософські теми.

    - Розкажіть, будь ласка, про своїх рідних.

    - Мій син Павло працює дизайнером інтер’єру. Коли йому виповнилось 16 років, він взяв моє прізвище. Є онуки: Дмитро вже працює інженером, Георгій закінчив 11-й клас, хоче бути політологом.

    - Раїсо Степанівно, Ви вмієте радіти життю?

    - Звичайно. Треба радіти життю. І читати Біблію. І дякувати Богові за кожний день, який Він нам подарував, дякувати за долю, не дивлячись на всі складнощі. Тому що ми приходимо на навчання сюди і для того, щоб зростала наша душа. Тому треба дбати про майбутнє дітей - робити хороші справи і віддавати, віддавати… І таким чином своїм дітям і онукам вистилати майбутнє.

    - Спасибі Вам велике за бесіду.

    …День добігав кінця. Була десята година вечора, але втоми не відчувала. Мабуть, тому, що разом із Раїсою Степанівною я зачаровано слухала у світлій заповненій глядачами залі чудову музику. Це був ювілейний концерт українського композитора, автора перших національних рок-опер Сергія Бедусенка, якого Раїса Степанівна Недашківська прийшла привітати від імені Спілки театральних діячів України. Після її проникливого виступу, який вона закінчила віршами Лермонтова та Шевченка, я поїхала додому. Їхала в метро і нікого не помічала. Безперечно, ця феєрична жінка мене причарувала...

    Р.S. Коли я зателефонувала згодом до Раїси Степанівни і напросилася до неї на гостину, щоб узгодити готовий матеріал під час обідньої перерви (а живе вона недалеко від управління залізниці), вона пригостила мене, як я не відпиралася, смачним супом із грінками та салатом. І подарувала рецепт приготування.

    Суп «Літо прийшло»

    У 2 л води варимо одну велику цілу картоплю, одну моркву, одну цибулину. Коли зваряться, витягуємо, кладемо туди 4-5 шт. сирої порізаної картоплі, склянку пшона або півсклянки рису. Коли пшоно та картопля дійдуть до готовності, кладемо натерті на терці один або два кабачки, зварену раніше моркву та картоплю, під кінець опускаємо туди один великий помідор, через 3 хвилини витягуємо, мнемо і вертаємо у суп. Прикрашаємо суп у тарілках кружечком сметани і зверху сиплемо подрібненою зеленню. З «Білоруського» хліба робимо грінки і намазуємо їх таким салатом.

    Салат «Рибний із часником»

    У посудині варто розім’яти консервовану сайру або скумбрію в олії, додаємо 5 зубочків тертого часнику, 3 дрібно нарізаних варених яйця, заправляємо грибним соусом.

    На прощання Раїса Степанівна зізналася: «Мої улюблені страви - борщ, сало, голубці. А улюблені квіти - іриси та волошки».

    Ірина ЮШКО
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05