РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 24 (29 червня 2012) 

  • Таке дивовижне слово «Пиріжки»

    (Закінчення. Початок у №22, 23)

    Я із цікавістю дивилася на хліб, бо такого раніше не бачила. Ми з моїм братом по черзі ходили купувати хліб у магазині. Там продавали лише «кирпичик» і його обов’язково зважували. Траплялося, що від однієї буханки окрайчик відрізували, а до другої - його додавали. Коли моя черга наближалася до віконця, я думала тільки про одне: аби мені дістався хліб з добавкою. І якщо на мою долю випадало таке щастя, я миттєво починала насолоджуватися шматочком хрусткої скориночки.

    Повернувшись до хати, тітка Оксана поряд з молоком і хлібом поставила глиняну миску з рідким пахучим медом. Потім вона прикладала хліб до грудей і нарізувала його великими шматками. Ми з Галинкою мочали хліб у мед, залишаючи на столі і на наших сукенках тонесенькі, як ниточки, солодкі цівки і запивали ще теплим молоком. Ми насолоджувались цією смакотою. А коли завиднілось дно нічим непримітної миски, тітка Оксана заохочуюче, з посмішкою сказала:

    - Молодці, дівчатка. Ось тепер вже чекайте, коли мед виступить у вас на животі…

    Далі їй нічого не лишалося, як відправити нас додому. Дорога назад пролягала вже знайомим маршрутом. Однак в нашу безтурботність все ж таки вкрадалося почуття провини за скоєне. А ще кожна із нас час від часу піднімала свою бундочку (платтячко), застережно заглядаючи, чи не виступив ще на животі мед. Адже ми були ще зовсім малі і не знали, що то був всього лише розхожий жарт...

    ПОБАЧЕННЯ ІЗ ДИТИНСТВОМ

    Багато води спливло з часу того безтурботного дитинства. Було навчання у виші, а потім робота, робота, сім’я, діти, внуки. Словом, життєва круговерть рідко налаштовувала на спогади раннього дитинства. Та все ж таки ще одна зустріч з Пиріжками відбулася. Завдячуючи моєму чоловікові. Він неодноразово казав мені, що йому давно кортить побувати в селі, про яке розповідала моя мама.

    Якось чудової осінньої днини я здалась на його пропозиції, й ми поїхали, як я собі уявляла, просто подивитися на село, в якому знаходила притулок моя сім’я кілька десятиліть тому. Сподівань на те, що побачимо будинок, а тим більше нашу родичку, у мене особисто не було. Адже з часу закінчення війни виросло вже декілька нових поколінь. А у тітки Оксани, знала від мами, своїх дітей не було. Та й саме село не могло не змінитися. Однак, по дорозі мій чоловік мене весь час заохочував: «Сходи, запитай кого-небудь, а раптом нам щось розкажуть».

    В’їхавши в село, майже відразу зупинилися. Біля одного з будинків двоє молодих чоловіків спритно управлялися з бензопилою, заготовляючи дрова на зиму. Привіталися.

    - Може підкажете, хто із ваших сусідів - корінний житель, котрий міг би знати людей старшого віку? - запитую. У відповідь чую: «Таких не знаємо. Спробуйте спитати он у тій хаті».

    За такою підказкою я обійшла декілька будинків, і коли мені знову вказали наступну адресу, я подумала, що марно турбувати людей, та й ми згаяли вже майже дві години часу. Та все ж таки до хвіртки вказаного обійстя підійшла. У дворі був гарний сторож, чужих до хати не пускав. На гавкіт собаки вийшли дві жінки середніх літ. Вкотре гублячись у словах, розповідаю, що шукаємо хату тітки Оксани, в якої ми були в біженцях під час війни. Найголовнішою ознакою будинку називаю малесеньке віконечко, розташоване на рівні печі. Одна із жінок, хитає головою, мовляв, нічим допомогти не можу. А друга, з хитруватою посмішкою каже: «Ходімо до моєї матері. Їй вже 78 років, і вона все своє життя прожила в Пиріжках».

    Заходимо в чисто прибрану затишну хату. На печі - охайна привітна жінка. Знову викладаю мету приходу. Пауза. Адже під час війни жінка й сама була ще зовсім малою. Головною ознакою хати знову чомусь називаю маленьке віконечко на печі.

    - Це ж, мабуть, та Оксана, у якої чоловік Пилип з війни прийшов увесь поранений. Нема вже ні Пилипа, ні самої Оксани.

    - Та й самої хати вже, напевно, немає? - вступаю в розмову.

    - Ні, хата стоїть. Незадовго до смерті Оксана продала її й поїхала до сестри у Львів. А в хаті живуть зараз молоді люди, пиріжківці.

    - То як же нам туди дістатися?

    - Туди кілометрів зо два. Це в самому центрі села. Від будинку культури треба повернути на вулицю, що йде ліворуч, і друга хата - це та, яку ви шукаєте.

    І ось ми, двоє літніх людей, зупиняємося біля хати, яку не сподівалися побачити. В цю мить із двору повільно виїжджає темно-червоний «жигуль», в кабіні якого, крім водія, знаходяться дві жінки. Я розгублено дивлюся то на хату, то на машину. Чоловік міг би просто не звернути увагу на двох диваків та й поїхати у своїх справах. Але, як потім він зазначив, його увагу привернула саме наша розгубленість. Він зупинився, відчинив дверцята машини й з певною пересторогою запитав:

    - Ви щось хотіли?

    Починаю розповідати нашу історію про те, що під час війни ще маленькою дівчинкою я зі своєю родиною ось у цій хаті була у біженцях. Наголошую, що нам нічого не треба, ми з моїм чоловіком лише хотіли дістатися цих місць і подивитися на цю хату. Нас сюди привела, власне, пам’ять серця.

    Чоловік дістав телефон. Набравши номер, промовив:

    - Наташо, вийди, будь ласка. Ось тут люди, поговори з ними.

    Вийшла молода красива жінка. Оглядаючи нас з певною недовірою, все ж таки запросила до хати.

    Як тільки я переступила поріг та побачила піч, яка на деякий час була нашим помешканням, по моїх щоках покотилися сльози. У господині та її гостей, які на той час були в хаті, вже не було сумнівів, що ми справді ті, за кого себе видаємо.

    - А куди поділося віконечко, що було на печі? - трохи оговтавшись, запитала я.

    - Єдину перебудову, яку ми зробили в хаті, це те, що заклали віконце.

    Нас запросили до столу, до того самого столу, за яким ми з моєю подружкою Галинкою свого часу з’їли цілу миску меду.

    ЗНАЙШЛИ НОВИХ ДРУЗІВ

    Повернувся господар Юрій, який порозвозив по домівках свою маму і тещу. За розмовами і неймовірно смачними млинцями, спеченими на полум’ї в печі, непомітно підкрався вечір. Настав час вирушати додому. За гостинність і увагу ми щиро дякували господарям, Юрію й Наталії, які виховують сина Андрійка, шестикласника. Вони, в свою чергу, висловлювали задоволення від знайомства та спілкування з нами. А наостанок, на гостинець, завантажили в багажник нашої машини величезного гарбуза та інші овочі з власного городу. Ми продовжуємо наші дружні стосунки й сьогодні.

    Отже, поїздка в Пиріжки - це була зустріч з подіями далекого воєнного дитинства, це була зустріч пам’яті. Це було і знайомство з новими привітними господарями старого й дуже дорогого для мене помешкання.

    Ганна БОГОВІС
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05