РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 23 (22 червня 2012) 

  • Таке дивовижне слово «Пиріжки»

    (Продовження. Початок у №22)

    Той, що стояв з мискою в руках, офіцер, не дуже чемно відповів:

    - Війна навколо, а вона хоче, щоб їй ще й двері зачиняли…

    А зовсім молоденький солдат, який стояв у дверях із кухні в сіни, дружелюбно усміхаючись, сказав:

    - Не хвилюйтесь, хазяйко, я все позачиняю.

    Як тільки мама наблизилась до поля, налетіли німецькі літаки: на Малин обрушились бомби. Мама падала на землю, прикриваючись вузликом. До Пиріжок майже бігом бігла: швидше, швидше - від цієї смертоносної навали з повітря…

    ЩЕ ОДНА СТРАШНА ЗВІСТКА

    І ось біля нашого тимчасового помешкання в Пиріжках підходить у військовому спорядженні чоловік з перев’язаною головою і, звертаючись до мами, каже:

    - Ви впізнаєте мене? - І чує у відповідь:

    - Ні, я вас не знаю.

    - Ну як? Ви ж тільки-но, годину тому, були у себе вдома, у Малині? Я упізнав вас по вашій червоній спідниці.

    - Так, справді була.

    - Так ось, буквально через кілька хвилин після того, як ви пішли, до вас у двір впав німецький снаряд… - невелика пауза, - і того солдата, котрий сказав, що все позачиняє, вбито. А я в той час не встиг ще піднятися з погреба і отримав поранення в голову.
    Мама - в сльози.

    - Заспокойтеся, - обнімає її за плечі служивий. - Хата не згоріла, повибивало лише шибки у вікнах та вхідні двері.

    МИ ЗНОВУ «ПІШЛИ У БІЖЕНЦІ»

    У повоєнні роки все чоловіче дитяче населення грало у війну. Дівчаток у свої команди хлопці не брали. Ми могли споглядати за їхньою «стріляниною» лише з боку. Одного разу, щоб внести і в наше дівчаче життя, як сьогодні сказали б, хоч якийсь креатив, своїй двоюрідній сестрі-подружці Галинці я запропонувала «піти у біженці» в село з дуже смачною назвою «Пиріжки». Ідея їй сподобалась.

    Був чудовий літній день, і ми з самого ранку з веселим настроєм відправились у мандри, нічого не сказавши своїм рідним. Як тільки за нашими спинами залишились останні будинки, дорога далі пролягала через поле. Сонце обпалювало наші непокриті голови, а босі ноги обпікав розжарений пісок. Та ми на це не звертали уваги. Дорога була прямою, і ми, швидше інтуїтивно, вгадували правильний напрямок. А коли підійшли до залізничного полотна, то веселощам не було меж. Ми, граючись, безпечно стрибали по ще більш розжарених на сонці рейках. Далі йшли бавлячись, вигадуючи всілякі смішні історії. Жару піддавало те, що ми начебто втекли із дому і ніхто про це не знає. Це ще більше розпалювало наш інтерес до нашої веселої, як нам здавалося, витівки.

    Дійти до села то ми дійшли. А що далі? Із розповідей діда я знала, що ми жили у тітки Оксани, і все наше сімейство розташовувалось у неї на печі. Із цього нашого закутка на вулицю можна було дивитися через дуже маленьке віконечко. Це маленьке віконечко вкарбувалось у мою пам’ять, мабуть, тим, що крізь нього я бачила, як із страшенним ревом мимо хати проходили колони танків. Вказуючи на них, мій дід з великим піднесенням казав: «Дивись, доню, дивись. Це наші танки женуть німця на захід».

    НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ОБСТАВИНИ

    Отже, опинившись у чужому селі, ми з Галинкою розгубились: як же нам знайти тітку Оксану?.. А тут ще й трапилась така непередбачена обставина: зайнявши всю вулицю по ширині, назустріч рухалося величезне стадо корів. Як зараз бачу - всі вони були чорно-білого кольору. Вони, задоволені, йшли з пасовиська до своїх дворів в очікуванні доїння, і їм було байдуже, що їх хтось боїться. Але ми, дівчатка дошкільного віку, цього не знали. Галка почала пхикати, а я - в сльози, як-то кажуть, благим ревом: нам нікуди сховатися і на вулиці нікого немає. Мабуть, з того моменту непереборний страх перед коровами, а радше від їхніх рогів, переслідує мене до цього часу. Я коли бачу цю пречудову істоту навіть в однині, внутрішньо напружуюсь і готова забігти куди далі або застрибнути куди вище.

    Виручила нас одна бабуся. В селі всі одне одного знають. А тут дві незнайомі дівчинки, обидві, скиглячи, вчепилися в забор і ні з місця.

    - А чиї це ви будете?- підійшовши до нас, доброзичливо запитала бабуся. - Звідкіля це ви взялися?

    - Із Малина…

    - А де ж ваша мати?

    - На роботі, - відповідаю я понуро, розмазуючи кулаками сльози.

    - А де ж вона працює?

    - На фабриці.

    - А… На паперовій… До кого ж ви прийшли?

    - До тітки Оксани... У неї на печі є маленьке віконечко.

    Наша рятувальниця здогадалася, до якої хати нас треба відвести.

    - Приймай, Оксано, гостей! Із Малина...

    Привітна красива жінка пригорнула мене, потім - і Галю.

    - А де ж дідусь? - питає.

    Я опустила очі і мовчки втупилась у глиняну долівку. Я вже зрозуміла, що ми вчинили неправильно. Але моя подружка міркувала інакше. Вона бадьоро вигукнула:

    - А дід не знає… І ніхто не знає, що ми пішли в біженці.

    - Ой лишенько, що ж це буде… - запричитала тітка. - Як же вас доправити додому? Всі ж коні у полі. Та й мені, ось тільки впораюся з худобою, теж у поле.

    І МОЛОКО, І МЕД

    Тим часом, всадивши нас за стіл, вона взяла відро й пішла доїти корову. Повернувшись до хати, дістала з припічка глиняні глечики, на кожен по черзі поклала чисту ганчірочку й почала розливати молоко. Потім помила відро, випрала ганчірочку, повісила її на плоті й повернулась до хати. У великі чашки налила молока, поклала на стіл вже надрізаний круглий буханець хліба.

    - Будемо обідати, діти. Я ось тільки меду принесу, - й знову майнула з хати.

    Я з цікавістю дивилася на хліб, бо такого раніше не бачила. Ми з моїм братом по черзі ходили купувати хліб у магазині. Там продавали лише «кирпичик» і його обов’язково зважували. Траплялося, що від однієї буханки окрайчик відрізували, а до другої - його додавали. Коли моя черга наближалася до віконця, я думала тільки про одне: аби мені дістався хліб з добавкою. І якщо на мою долю випадало таке щастя, я миттєво починала насолоджуватися шматочком хрусткої скориночки.

    (Закінчення у наступному номері)

    Ганна БОГОВІС
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05