РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 22 (15 червня 2012) 

  • Герой, який не здається

    22 червня 1941 р. Усе менше залишається свідків цієї трагічної події, яка розгорталась на західному кордоні колишнього Радянського Союзу і просувалась все дальше на схід, сіючи смерть і горе на нашій землі. Ще менше на сьогодні тих, хто з перших днів Великої Вітчизняної війни із зброєю в руках встав на захист Вітчизни. Так, їх мало, але вони ще є. Один із них - генерал-майор у відставці Іван КОВАЛЬОВ. Так сталось, що нині він останній, серед живих, Герой Радянського Союзу на Вінниччині.

    НА ПОЧАТОК ФАШИСТСЬКОЇ НАВАЛИ ІВАН ПЛАТОНОВИЧ БУВ РЯДОВИМ, але вже досвідченим воїном. Адже на військову службу його призвали ще у 1939 році. Перший бойовий досвід солдат здобув під час збройного протистояння між радянськими та фінськими військами на так званому Карельському перешийку. І це надавало впевненості у тому, що і з новим ворогом легко буде воювати. Спочатку так і було, однак сили виявились нерівними, та й бронетехніка, на той час, у окупантів була кращою. Тож в одному із боїв танк, в якому перебував Іван Ковальов, підбили. Із екіпажу живим залишився лише він один. З важкою контузією - до шпиталю.

    - Після тривалого лікування, - пригадує ветеран, - мене направили на курси молодших лейтенантів, а після навчання призначили в окремий батальйон мінерів на Ленінградському фронті. Там, за посадою, я був командиром взводу. А фактично очолював диверсійні групи, які проникали у тил ворога і знищували важливі об’єкти. Здебільшого це були залізничні мости. На моєму рахунку 31 підірвана така споруда.

    - Для залізничників, будь це у наш час, напевне, були б не дуже приємними такі дані, - вступаю у діалог із фронтовиком. - Адже саме їм доводиться відновлювати мостові споруди. Але, розуміючи, що це відбувалось під час війни на окупованій території німецько-фашистськими загарбниками, ваші дії були дійсно героїчними. І, за моїми даними, саме за підрив одного із важливих залізничних мостів вам й було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

    - Це не зовсім так, - продовжив свої спогади генерал-майор Ковальов. - Спочатку мене за це ледь не розстріляли. А відбувалось усе так: моя група із п’ятнадцяти парашутистів опинилася після стрибків із літака, у лісі поблизу мосту через річку Вєлікая, це у Ленінградській області. Підлеглих я розподілив на три групи - по п’ять чоловік. Перша п’ятірка знешкодила охорону праворуч від мосту, друга - ліворуч. А третю я повів під міст. У кожного із нас було по 50 кілограмів вибухівки. Її ми заклали під одну із опор та підірвали. Від вибуху перекриття мосту одним кінцем опустилось у воду. Тож завдання було виконано. Ми з трудом повернулись у своє розташування - добиратись довелось пішки. Тож переслідування з боку фашистів не уникли. Після повернення я одразу доповів про підрив мосту. Але наступного дня мине викликали до Москви, в управління НКВС. Там запитали - чи знищила моя група міст. Я сказав, що це так. Міст повністю не знищений, але його підірвано. Мені тут же показали фотографію, зроблену апаратом із літака-розвідника, який пролетів прямо над мостом. На цій світлині міст мав вигляд неушкодженого. Довести зворотнє у тій ситуації було важко. Та й мене вже не слухали. А одягли кайданки, зав’язали очі і наказали рухатись на двір. До стінки. Якоїсь миті мені здалось, що це останні мої кроки. Адже представники органів безпеки на той час не жартували. Але вийшло так, що це ніби був «чорний» жарт. Коли я уже стояв біля стінки, в НКВС надійшло повідомлення, що колією уже два тижні не рухаються поїзди. А на мосту, де ми «попрацювали», проводяться відновлювальні роботи. Тож мене звільнили і направили у свою військову частину, де я продовжив виконувати нові завдання.

    СЛУХАЮЧИ РОЗПОВІДЬ ФРОНТОВИКА, був вражений не лише почутим, а й тим спокійним тоном, яким він розповідав про пережите. Декілька раз у нього навіть посмішка з’являлась на обличчі. Ніби він розповідав не про вистраждане, а про фрагмент із якогось фільму. Стало зрозумілим, наскільки це мужня та витривала людина, навіть у зрілому віці. Врешті-решт кадровому генералові довелось пережити не лише наведене вище, а й багато інших складних і небезпечних випадків. Адже воював Іван Платонович аж до Перемоги. А після війни ще тривалий час служив у війську, отримав звання полковника. А звільнившись у запас, повернувся у своє рідне село Тарасівку, що неподалік від Жмеринки. Тут звів будинок, посадив сад, разом із дружиною виростили сина та дочку, які їм подарували онуків та вже і правнуків.

    Никифор ЛИСИЦЯ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05