РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 18 (18 травня 2012) 

  • Як Цуканов вовків переміг

    Анатолія Цуканова я провідав у лікарні. Хоч і кажуть, що прожиті роки - багатство, та здоров’я вони не додають. А «багатство» Анатолія Івановича цьогоріч влітку сягнуло солідної «суми» - понад семи десятків літ. Проте ні в його худорлявій постаті, ні в поведінці, ні в розмові, як не придивляюсь, не прислуховуюсь, - не можу угледіти й натяку на такі «статки». Весь такий жвавий та непосидючий, здавалося б, юнак юнаком. За плечима - довгий, насичений вікопомними подіями життєвий шлях. Є про що розповісти.

    ВЕЛИКА ДОРОГА, ЩО ВИВЕЛА В СВІТ

    Народився 26 червня 1941 р. в Курській області у Станіславському районі. Батько Іван Лаврентійович працював на заводі в Курську, мати Марія Федорівна - прибиральницею в заводському гуртожитку.

    З переказів рідних знає, що дід по матері Федір Юхимович Горлач був заможною людиною. На Чернігівщині мав понад 100 десятин землі, десятки коней, корів та іншої худоби. Звичайно, радянська влада не могла дозволити селянину такої розкоші, все відібрала, оголосила своїм ворогом, зігнала з насидженого місця. Й добре, що не до Сибіру, а лише до Курської області…

    Війна покликала батька захищати Вітчизну, а дід запряг коня у воза і перевіз родину до села Велика Дорога, що на Чернігівщині, звідки був родом. Анатолій до 1953-го р. ходив до школи, та вже у 12-річному віці пішов заробляти на хліб молотобійцем у колгоспній кузні. А ще через три роки вивчився у Ніжині на механізатора і в колгоспі ім. Тараса Шевченка влаштувався трактористом і комбайнером на причіпному зернозбиральному комбайні С-100.

    Трудився завзято, невдовзі заробив дві з половиною тисячі карбованців, гроші на ті часи досить великі, та ще дві тонни хліба. Зароблених коштів вистачило, щоби придбати й звести «фінський будиночок» у рідному селі. В ньому поселилися мати з сестрою, а Анатолій, маючи повістку з військкомату, попрямував до призивного пункту, що в сусідньому селі Лосинівка. Звідти шлях його проліг на Чернігів і далі до латвійського засекреченого військового містечка Добеле-2, де розташовувалася частина ракетних військ стратегічного призначення. Служити довелося у автотранспортному взводі водієм ЗІЛ-164.

    НА КУБУ ЗА «ВЛАСНИМ БАЖАННЯМ»

    У 1961 р. «за власним бажанням» його було направлено на Кубу. До Острова Свободи добровольці дісталися за 14 діб транс-портним кораблем, який разом з «туристами» доставив і «подарунки» народові Куби - стратегічні ракети з ядерними боєголовками. Вивантажили секретний «багаж» і відразу приступили до монтажу ракетних установок. На Острові Свободи Анатолій продовжив службу водієм потужного ракетного тягача. Багато дивного побачили у далекій екзотичній країні новоявлені «пірати Карибського моря», котрі під прапором комунізму збиралися показати «кузькину мать» клятим імперіалістам. Це тоді називалося виконанням інтернаціонального боргу. Авантюра ця призвела до «Карибської кризи», через яку ледь-ледь не сполохнула світова війна. Відомо, що Радянський Союз на ультиматум Сполучених Штатів був вимушений вивезти свою ракетну зброю з Куби, проте, серед військових, що тоді служили там, побутувала версія: вивезли не ракети, а їхні муляжі.

    Після виконання «інтернаціонального боргу» повернувся до Латвії дослужувати строк, що залишався. Влітку 63-го ще встиг долучитися до «свята врожаю» в Україні, а в грудні звільненого в запас воїна вже вітала сім’я і друзі.

    Після війська він недовго попрацює у рідному колгоспі.

    НЕ ПІДНЯТА ЦІЛИНА

    Були часи, коли партія казала: «Треба!», а комсомол відповідав: «Єсть!» Такі принципи.

    І ось за комсомольською путівкою Анатолій їде піднімати цілину. Спочатку все йшло добре, як в кіно. Тобто, у повній відповідності із сюжетом культового фільму «Іван Бровкін на цілині»: напутні слова партійних босів, урочисті проводи під звуки бадьорого маршу «Едем мы, друзья, в дальние края…» Їхали з настроєм звернути гори. Та в неозорих казахських степах правилa соцреалістичного жанру несподівано стали пробуксовувати. Хлопців відвезли за 200 км від Кокчетаву і висадили у чистім полі. Ні їжі, ні даху над головою. «Чекайте на мене! Все буде», - пообіцяв комсомольський ватажок і… зник. Чекали день, другий... Голод, як відомо, не тітка. Він і погнав Анатолія з другом Михайлом назад до Кокчетаву. Добре, що документи залишилися при собі, хоч грошей - катма! 15 діб голодні, брудні, обідрані добиралися хлопці до рідних країв. Переважно на даху вагонів, з поїзда на поїзд.

    СКАРБИ СПРАВЖНІ І МІФІЧНІ

    По приїзду Анатолій влаштувався до контори з обслуговування газових свердловин. В ті часи по Україні її було досить багато в Чернігівській, Полтавській та інших областях. Працював на газоконденсатній установці - це випробувальна апаратура на базі автомобіля ЗІЛ-157, що являла котушки з проволокою довжиною 8 тис. метрів. Визначали, скільки газу здатна дати та чи та свердловина. Впродовж десяти років їздив по Україні, обслуговуючи ці газові джерела. Їх було понад сотні. Зараз їх всі позакривали. «Свого газу в Україні вдосталь, - стверджує Анатолій Іванович. - Треба лише поновити його розробку».

    Був в його біографії і Донбас, два роки вивозив КрАЗом вугільну породу на терикони. Згодом повернувся до Чернігова, знову влаштувався у нафтогазрозвідку монтажником 5 розряду, монтував бурові вежі.

    Одружився у 1966-му, дружина Неля Іванівна у тому ж році народила йому сина Анатолія, у 1968-му - дочку Людмилу.

    РАЗОМ ІЗ СИНОМ НА ЗАЛІЗНИЦІ

    Родина Цуканових мешкає в селі Киянка, що розкинулося неподалік від Чернігова. Син Анатолій закінчив залізничне училище №5, а згодом - залізничний технікум у Барановичах. Наразі він працює електромеханіком у Чернігівській дільниці Ніжинської дистанції сигналізації та зв’язку. Анатолій Іванович теж влаштувався до цієї дистанції водієм-оператором і працював разом із сином. Тоді начальником Чернігівської дільниці був Василь Калинин, згодом - Володимир Ледовой, а потім - Володимир Ревенок, згадує ветеран колишніх колег. Дільниця досить велика, понад сотню осіб працює. Місця глухі, в лісі багато звірів: лосів, кабанів, вовків, навіть дикі коні є.

    До послуг зв’язківців у 90-х роках був «уазик» у гаражі в Йолчі, на ньому добиралися до мосту через Дніпро, переносили прилади вагою понад 100 кг на руках через міст, а потім перекладали на іншу машину, яка постійно знаходилась у білоруській зоні. Без роботи не нудьгували, бувало, не встигнеш приїхати - а вже якась поломка, а то й по дві за ніч виправляти доводилось. У Чорнобильській зоні належало не більше шести годин працювати, та з часом не рахувалися, працювали стільки, скільки необхідно, аби виправити несправності.

    - Був такий випадок, - пригадує Анатолій Іванович. - Із станції Посудове поїхали на станцію Зимовці. Старший механік Славутицької дільниці Володимир Чорнобай залишився біля релейної шафи десь між двома станціями. Лише приїхали в Зимовці - телефонний дзвінок. Це дзвонить Володимир Чорнобай: «Мене оточили вовки. Приїздіть скоріше, виручайте!»

    Сіли на «уазик», погнали мерщій. Темний ліс з обох боків. Коли під’їхали ближче, вовки злякалися світла фар і розбіглися. А товариш наш сидів наверху шафи, майже години перебуваючи в полоні хижаків. Та, на жаль, цей «уазик», коли його відправили на ремонт, при перетині кордону білоруські митники арештували і поставили на штрафний майданчик. Викуповувати його сенсу не було, адже штраф виявився більшим за вартість старенького автомобіля…

    Слухаючи Анатолія Івановича, переконуюсь: хоч не займав він великих посад, проте події із його особистої біографії щільно переплелися з вікопомними подіями в житті нашої країни, народу. В цьому сенсі його спогади - дійсно, справжнє багатство. Саме такі люди творять історію.

    Фото Сергія ГУКА

    Анатолій РОМАНОВ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05