РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 5 (8 лютого 2008) 

  • Мандрівка у часі з родиною Сухомлинових

    Кому це цікаво?

    Начальник служби електропостачання столичної залізниці Валерій СУХОМЛИНОВ не з тих керівників, хто любить сидіти в чотирьох стінах. Якщо ви застанете його в кабінеті, вважайте - вам пощастило. А скоріш за все його можна зустріти на лінії, в самій гущині подій. Він і сам працює з високою душевною напругою і всіх заряджає своєю невичерпною енергією.

    Постаттю він - справжній богатир, і йому, як билинному герою, вдається здійснити те, що не по силах іншим. Та ось ще питання: чи спромоглися б славетні іллі муромці та добрині никитичі здійснити те, що зумів Валерій Олександрович? Скажімо, електрифікувати з дружньою когортою фахівців сотні кілометрів сталевих магістралей або пробитися із усією залізницею на державний енергоринок? Дуже сумнівно. Бо енергоринок ¬- це вам не якийсь Змій-Горинич або Ідолище Погане. Це «істота» значно суворіша…

    Попри масу позитивних якостей, є у Валерія Олександровича й одна суттєва «вада», яка дуже засмучує нас, газетярів. Це рішуче небажання розповісти про себе, про свій шлях на залізницю, про свою родину, про залізничну династію, засновником якої він є. Про виробничі досягнення керівника служби Сухомлинова газета наша писала достатньо. А ось про Валерія Сухомлинова - дідуся, батька, чоловіка - не писала ніколи. «Кому це цікаво?..» - лише махне він рукою. Дозволимо не погодитись із Вами, Валерію Олександровичу! Це цікаво Вашим друзям, колегам, всім, хто знає і шанує Вас. А це - вся Південно-Західна, та де там - уся Укрзалізниця.

    Нещодавно у родині Сухомлинових сталася визначна і приємна подія. Дружина Валерія Олександровича Раїса Сергіївна отримала вищу нагороду галузі - знак «Почесний залізничник». Отже, два почесних залізничники в одній родині! Зізнаємося, була в нас гадка поспілкуватися з цього приводу з обома засновниками чудової залізничної династії. Та сталося так, що весь «тягар» спілкування з газетярами взяла на себе Раїса Сергіївна.

    Головний герой - залізниця

    Під Час обідньої перерви ми сидимо в її кабінеті на другому поверсі Київської дирекції залізничних перевезень. Сама залізничниця й дружина залізничника, без сумніву, вона багато цікавого може повідати і про свій шлях на сталеву магістраль, і про чоловіка, і про власну роботу, і про родину, і про колег. Розповідає Раїса Сергіївна змістовно, захоплено, емоційно. Червоною стрічкою через її спогади, звичайно, пролягає залізниця.

    - Народилася я в Києві, - починає оповідь Раїса Сергіївна. - Батько Сергій Дмитрович Кліпаченко був працівником охорони метрополітену, а мати Ганна Костянтинівна - квитковою касиркою на станціях метро. Я закінчила восьмирічку і вступила до залізничного технікуму на відділення «Експлуатація залізниць». Перший запис у моїй трудовій книжці зроблено на ст. Дарниця, де проходила практику вісім місяців списувачем вагонів у сортувальному парку. Після отримання диплома мене було направлено на ст. Ворзель. Тоді на цій станції ще велась якась вантажна робота, вагон із борошном чи цукром хоч раз на місяць приходив. А зараз її закрито.

    Посада чергової по станції прийшлася мені до душі. Колектив був невеличким: чотири чергових, квиткові касирки, прибиральниця… Стосунки між усіма по-родинному щирі й теплі. А начальник Іван Іванович Давиденко, вже літня людина, був усім як батько. До мене він ставився особливо доброзичливо та уважно і завжди готовий був прийти на допомогу. Він мешкав неподалік, у будинку, що розташовувався якраз за горловиною станції. І щоразу, ідучи після роботи додому, казав: «Якщо трапиться щось непередбачене, викликай мене по гучномовцю. Я почую й прийду».

    Моєю першою наставницею була досвідчена чергова по станції Надія Степанівна Поминальна, яка заступала начальника під час його відсутності. Вона дбайливо опікалася мною, давала поради, пояснювала, якщо я чогось не розуміла. Вона давно на заслуженому відпочинку, проте я й досі вдячна їй за залізничну науку. Багато років по тому мені довелося працювати в Київській дирекції з її онуком Олексієм Поминальним. Зараз він займає посаду головного інженера ст. Дарниця.

    А на ст. Буча в ЕЧК-4 тоді працював електромеханіком Валерій Сухомлинов. Він обслуговував дільницю контактної мережі від Святошина до Клавдієва і приїздив до нас мотовозом зі своєю бригадою.

    Бачу, як очі моєї співрозмовниці спалахують теплим вогником, а обличчя яснішає від замріяної посмішки.

    - Він тоді був міцним, спортивним хлопцем, із ще помітною військовою виправкою, адже зовсім недавно повернувся з армії, - продовжує Раїса Сергіївна після коротенької паузи. - І досить часто став з`являтися на нашій станції. Робив, як ведеться, записи в журналі СЦБ і, приступаючи до робіт зі своїми контактниками, завжди нагадував, щоб я не забувала попереджати їх про наближення поїздів. Я не відходила ні на крок від робочого місця й оголошувала по гучномовному зв`язку: «Контактники! Будьте обережні, по такій-то колії наближається поїзд».

    Яке він справив на мене враження? Перша думка була про те, що це людина надійна, яка ніколи не підведе. Завжди, коли йшов із кабінету, нагадував: якщо що-небудь трапиться - телефонуй. Його слова, його статна постава вселяли впевненість: усе буде гаразд.

    Начальником ЕЧК-4 тоді був Петро Павлович Мирошниченко, а Валера - в нього заступником. У складі колективу було 35 фахівців і Валерій був серед них незаперечним лідером. Вже в той час він не боявся брати на себе відповідальність у будь-якій складній справі, за що й користувався повагою серед товаришів.

    Я теж відчувала себе самостійною людиною і, коли траплялись якісь непередбачені ситуації, старалася з них виходити самотужки. Пригадую, в денне чергування прямував вантажний поїзд із Дарниці до Коростеня. Поїзний диспетчер дає мені команду прийняти його і повідомляє, що в «холодному» паровозі цього поїзда димить букса. «Холодний» - це такий, що рухається не своїм ходом, а за допомогою іншого локомотива. Коли поїзд зупинився, я побачила, що супроводжувач цього паровоза кидає сніг на буксу, щоби охолодити. Підійшла та кажу: «Ви що, хочете, аби шийка вісі відвалилася? Я негайно відчіплятиму паровоз». А він: «Не бійся, чергова! Доїдемо як-небудь». Та я не відступала, відчепила паровоз, переставила його на бокову колію і відправила поїзд. Про що доповіла диспетчеру.

    - А чи траплялися у вашій роботі якісь особливі ситуації?..

    - Розумію, - посміхається Раїса Сергіївна. - Вас, журналістів, цікавлять сенсації. Та мушу розчарувати. Якихось надзвичайних подій або випадків не було. А ось очищати від снігу стрілки і переводити їх вручну мені, як «першозимнику», доводилось неодноразово. Ні колійник, ні зв`язківець уночі не чергували. Адже станція маленька: дві головні та дві бокові колії. Був, правда, ще тупик для відстою електричок. Туди звечора заходив електропоїзд на «ночівлю», аби о четвертій ранку відправитись на маршрут. Від чергового вимагалось не проґавити його відправлення й вчасно перевести стрілки. Взимку треба було не забувати постійно «ганяти» стрілки, аби вони не замерзли, тобто, час від часу натискувати на перемикач на пульті-табло. Робити це треба було швиденько: натиснув і відпусти, аби не згорів електропривід. Якось взимку, мабуть, проґавила час, і стрілки з тупика не переводились. Заходить машиніст, питає: «Чергова, у чому річ?» Кажу: «Стрілки не переводяться». Що робити? Хотіла відразу вручну курбелем перевести. А машиніст каже: «Давай, я спробую ломиком». «Тільки дуже обережно, - попрохала його, - не пошкодь вістряк». Він хотів мені допомогти, але стрілки так і не переводились. Тоді я зриваю пломбу, беру курбель, переводжу стрілку, роблю запис у журналі СЦБ… Згадала, що радив начальник станції, але подумала: навіщо турбувати людину в таку пору. Невже я сама не впораюсь?

    Зранку приходить Іван Іванович, я йому доповідаю про все, що сталося. Він посміхнувся і говорить: «Ну, молодець!..»

    …Валера часто приїздив із бригадою на нашу станцію, заходив, робив відмітки у журналі. Щоразу відчувала його увагу до мене. Так народжувалися справжні почуття. Незабаром ми з ним одружилися і я перебралася жити до його оселі. Він мешкав тоді в Бучі у двоповерховому будинку на другому поверсі в однокімнатній квартирі. Згодом у нас народився первісток - Олег. Жодних побутових зручностей в нашому помешканні не було: ні газу, ні води. Одна «лампочка Ілліча». Цей будинок і зараз стоїть. Там й досі залізничники з ЕЧК-4 мешкають. Щоправда, туди вже провели газ, воду, опалення.

    У 27 років - начальник ЕЧК-27

    - А невдовзі розпочалася подальша електрифікація Гребінківської дільниці. Начальник служби Петро Зубець запропонував Валері теж долучитися до цієї справи. Чоловікові моєму завжди притаманне почуття гумору. Йому саме виповнилося 27 років. Ось він жартома й каже Петру Григоровичу: «Якщо дасте новій ЕЧК номер 27, то погоджусь її очолити». Начальник служби засміявся і, попри все, прийняв таке рішення. Таким чином, район контактної мережі, що знаходився в Борисполі, опинився в надійних руках.

    Петро Григорович дуже цінував Валеру, який уже тоді у всіх виробничих питаннях, як-то кажуть, завжди «біг попереду локомотива». Таким він був тоді, таким залишився й сьогодні. Ніколи не боявся взяти на себе відповідальність заради успіхів у самих важливих справах. Коли трапилась чорнобильська трагедія, в район аварії їздив, як мені здавалося, з нагоди і без причини. Ні на кого не розраховуючи, самостійно вирішувати складні питання - це його стиль роботи. Цю рису характеру викувало в ньому саме життя. Адже зростав без батьківської опіки. Тато не повернувся з фронту, у матері була інша родина, вона мешкала тоді десь на півночі. Валера зростав у дідуся й бабусі. Дідусь, Іларіон Данилович Мироненко, був начальником електростанції у м. Драбові Черкаської області й, звичайно, для виховання хлопчика йому бракувало часу. Проте, дуже любив онука, і той відповідав дідусю палкою взаємністю. Іларіон Данилович був людиною кремезної статури. Він товаришував із знаменитим чемпіоном з боротьби Іваном Піддубним, який мешкав у тих краях. Тому не дивно, що й Валерій з дитинства захопився спортивною боротьбою.

    Робота копітка, але цікава

    Постаті відданих залізниці людей, картини неспокійного залізничного життя постають перед очима, коли слухаєш неспішну оповідь Раїси Сергіївни. Та ось на що я звернув увагу: про що не розпитував би я співбесідницю, про що не розповідала б вона, обов`язково поверталася до однієї теми: до своєї роботи, до рідного колективу. Мабуть, не уявляє вона свого життя без улюбленої справи. Ось і знову «переводить стрілки» на ту ж «колію»…

    - Коли Олегу виповнився рік, ми його влаштували в дитячий садок і я пішла на роботу. На станцію повернутися не могла, мені потрібен був щоденний графік праці. Прийшла у відділення залізниці до Євгена Івановича Кулемзи, котрий був тоді начальником відділу руху. Євген Іванович запропонував мені роботу в своєму відділі. З того часу й працюю тут постійно, з єдиною перервою на рік, коли народився другий син Владислав. Я - інженер-аналітик. Праця в нас копітка, вимагає постійної уваги. Не кожен у такому режимі працювати погоджується. А мені подобається. Щозміни я отримую поїзні графіки від диспетчерів кожного напрямку Київської дирекції: Фастівського, Тетерівського, Гребінківського, Ніжинського, Чернігівського, Миронівського, а також Північного й Південного кіл Київського вузла. Я їх ретельно вивчаю і готую звіт щодо проходження поїздів, у якому зазначаю всі відхилення від графіка. Скажу відверто, аби бути справжнім аналітиком, треба пропрацювати не один рік. Уміння вникнути в усі деталі, відчути всі тонкощі справи з`являється не відразу. Бо ж за кожною рискою на графіку криється реальна ситуація проходження поїзда. Ось, наприклад, ця лінія (Раїса Сергіївна присуває аркуш ватману, помережаний чорними, червоними та зеленими рисками) свідчить, що поїзд пройшов дільницю строго за графіком, ось цей поїзд затримано з причини проведення ремонтних робіт на конкретному маршруті. А ось тут причина затримки серйозніша: наїзд поїзда на мотоцикліста. Ось така в нас робота. Розмірена й, на перший погляд, одноманітна. Та, повірте, це тільки на перший погляд.

    Чи запам`яталось щось особливе?.. За цей час у пам`ять врізалася одна надзвичайна подія: вибух цистерни зі скрапленим газом під Повітрофлотським мостом майже навпроти будівлі Київського відділення в 1975 р. Зізнаюся, було дуже страшно, мабуть, так страшно буває тільки на війні. Ми сиділи в приміщенні навпроти й відчували нестерпну спеку, але не залишили своїх робочих місць.

    Зараз наш відділ підпорядкований службі статистики залізниці. Хотілося б, аби ви написали про моїх колег. Донедавна службу очолювала чудова, чарівна жінка - Наталія Володимирівна Котіль. Досвідчений, грамотний, ерудований фахівець. Їй притаманна рідкісна риса: вона вміє слухати. Завжди уважно вислухає кожного в будь-якій справі і сама не цурається запитувати, коли чогось не розуміє. Я дуже ціную таку якість у людей. Цю рису я стараюся прищепити своїм дітям і онукам. Аби порозумітися, люди повинні вміти уважно вислухати один одного. На жаль, це властиво далеко не всім. Наталія Володимирівна створила чудовий колектив, яким може пишатися й тепер, коли пішла на підвищення в Укрзалізницю: зараз вона - начальник главку статистики. А службою сьогодні керує Наталія Михайлівна Сторожук. Вона гідно перейняла естафету у Наталії Михайлівни, завжди знаходить з працівниками порозуміння.

    «Нас поріднила залізниця…»

    Майже у всіх моїх подруг по роботі - залізничні родини. Ось наш керівник, Людмила Богданівна Марчук, працює на залізниці вже понад двадцять років, її чоловік - теж не менше. Він - машиніст електровоза в депо Київ-Пасажирський. У Галини Миколаївни Овсієнко теж чоловік був машиністом депо Дарниця. На жаль, він вже пішов із життя. Її дочка Олена - інженер у службі приміських перевезень. А у Лесі Іванівні Коченюк батько працює енергодиспетчером, мати - електромеханіком у дистанції сигналізації та зв`язку, брат - електромеханіком у дистанції електропостачання. У Галини Сергіївни Шураєвої чоловік працював у дирекції поїзним диспетчером, його тут дуже поважали. На великий жаль, його вже нема серед нас.

    І вкотре Раїса Сергіївна про своє, про важливе.

    - Я дуже задоволена, що мене оточують такі чудові люди, з ними легко знайти порозуміння. Вважаю, мені пощастило з колективом.

    - У родині вас із Валерієм Олександровичем, певне, теж оточують залізничники?..

    - Так, - відповідає Раїса Сергіївна. - Старший син Олег закінчив свого часу Київський залізничний технікум, відділення «Ізометричний рухомий склад». Проте, з дитинства він захопився футболом. Авжеж, адже любов до спорту синам прищепив батько. Після закінчення технікуму три роки служив на Балтійському флоті, грав за збірну флоту, згодом - за збірну Естонії. Там, у Таллінні, познайомився з майбутньою дружиною Людмилою, родина якої теж залізнична. Батько її працює машиністом колійної машинної станції, мати трудилася в дистанції цивільних споруд. Сама невістка зараз працює в Дарницькій дистанції електропостачання помічником начальника з кадрів та соціальних питань. Олег після військової служби грав у футбольних клубах «Динамо», «Борисфен», «Лантана». Після закінчення Київського транспортного інституту пішов працювати на залізницю. Зараз працює начальником Київського енергозбуту. («Рабочее слово» має намір незабаром розповісти про досягнення цього підрозділу Південно-Західної магістралі - ред.). Характером Олег вдався в батька: суворий, наполегливий. У нього двоє діточок: Рудик та Юля. Рудик навчається в 9 класі, теж захоплюється футболом, грає в юнацькому клубі «Динамо». Вже має спортивні нагороди. Юля ходить у третій клас. Дівчинка захоплюється бально-спортивними танцями. Обоє вчаться на «відмінно», минулий навчальний рік закінчили з грамотами, - радіє Раїса Сергіївна.

    Молодший син Владислав зараз грає у футбольному клубі «Борисфен». В нього три сини, молодшому виповнилося три місяці. Дружина Яна - викладач естетики в школі. Сподіваємося, що по закінченні спортивної кар`єри Владислав теж обере залізничний шлях.

    Валерій Олександрович обожнює своїх онуків. Дідусь він - напрочуд уважний і лагідний. Як випадає вільний час, завжди поспішає зустрітися з ними, пестить, приносить подарунки…

    …Наша розмова тече плавно й невимушено. Сторінки мого блокноту одна за одною наповнюються змістовною інформацією. Я готовий слухати й слухати свою співрозмовницю. Та раптово Раїса Сергіївна дивиться на годинника і… дипломатично усміхається. Погоджуюсь: обідня перерва закінчилася, пора братися за роботу. Вона для Сухомлинових - понад усе.

    Нещодавно Валерій Олександрович відсвяткував свій день народження. Приєднуємося до щирих побажань на його адресу. З роси і води!


    Людмила Сухомлинова


    Начальник Південно-Західної залізниці Олексій Кривопішин та начальник служби кадрів, навчальних закладів та соціальних питань Ірина Михальченко вручають заслужену нагороду Раїсі Сухомлиновій


    Засновник залізничної династії Валерій СУХОМЛИНОВ


    Олег Сухомлинов


    Раїса Сергіївна з онуками - Рудиком та Юлею


    Яна і Владислав Сухомлинови з молодшим сином
    Анатолій РОМАНОВ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05