РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 16 (4 травня 2012) 

  • Пригадав МАЗНИЙ КРИВОНОСА


    Ветеран Великої Вітчизняної війни, ветеран-залізничник Леонід Васильович МАЗНИЙ.

    Влітку 1944-го року лінія фронту відкотилася вже далеко на захід від державного кордону. Війська І-го Білоруського продовжували вести запеклі бої вже на території сусідньої Польщі. Особливо напруженими вони були в ті дні у передмістях Варшави, де гітлерівці чинили опір радянським військам. Щоб краще підготуватися для подальших бойових операцій радянському командуванню була необхідна свіжа оперативна інформація з місць боїв, дані про дислокацію ворога, його маневри. Саме з таким завданням направилися за лінію фронту два штурмовики «ИЛ-2», на борту яких замість боєкомплекта розмістили розвідувальне фото- та кінообладнання. Одним із пілотів бойового літака був лейтенант Леонід МАЗНИЙ.

    ЗДІЙСНИВШИ ЗАПЛАНОВАНИЙ ПОЛІТ над територією ворога та провівши фото - та кінозйомку, льотчики взяли курс на свій аеродром, однак нарвалися на шквальний загороджувальний вогонь ворожих зеніток. Маневруючи, штурмовикам вдалося висковзнути із суцільного ворожого вогню, та надалі на них чатувала ще одна небезпека - фашистські винищувачі. Не маючи можливості вступити у відкритий двобій з ворожими літаками, які за бойовим призначенням значно переважали радянських саме у цьому виді бойового мистецтва, штурмовики були змушені рятуватися через вмілий маневр та кмітливість пілотів. Знизившися на мінімально можливу висоту, вони намагалися відірватися від ворога. І це їм майже вдалося. До рятівного лісу та пагорбів, де на тлі місцевості можна було заховатися від ворожих «месершмітів», залишилося зовсім нічого, коли Мазний почув по рації слова свого ведучого: «Льоха, мене підбили. Курс попередній. Тягни до наших самотужки». Так на мінімальній висоті він й дотягнув до свого аеродрома, і лише там, оглянувши літак, зрозумів, з якого пекла йому вдалося врятуватися. Бойова машина мала чимало пошкоджень. Фюзеляж порвало мало не до самого хвоста літака. На щастя, розвідувальне фото- та кінообладнання вціліло.

    - Ну що, лейтенант, готуй дірочку під орден, - мовив командир авіаполку, тримаючи у міцних обіймах молодого льотчика. - Молодець. На свою Червону Зірку ти вже заслужив.

    ТО БУВ ВЖЕ 25-Й, МОЖНА СКАЗАТИ, ЮВІЛЕЙНИЙ БОЙОВИЙ ВИЛІТ льотчика штурмової авіації Леоніда Мазного.

    - Льотчиком я став дещо випадково, - розповідає ветеран-фронтовик. - До служби в армії я закінчив Херсонський технікум сільськогосподарського машинобудування і збирався й надалі працювати за обраним фахом. Під час строкової армійської служби був артилеристом, командиром відділення. Згодом став заступником командира розвідувального взводу. Коли ж розпочалася Велика Вітчизняна війна, мене, як відмінника бойової та політичної підготовки, та, мабуть, і не лише через це, бо хтось з командирів розгледів же у мені задатки майбутнього льотчика, направили в авіаційну школу пілотів легкомоторних літаків у місто Богородськ Горьківської області, яку я закінчив на «відмінно». Звісно, як і всі мої друзі-однокашники рвався на фронт, однак отримав призначення продовжити навчання в Ульяновську військову авіаційну школу пілотів. Там опанував бойові типи літаків-винищувачів та штурмовиків. Тож на фронт потрапив вже льотчиком справжньої бойової авіації, зокрема став пілотом грізного штурмовика «ИЛ-2». Воював у складів авіаційних частин на І-му Українському та І-му Білоруському фронтах. Крім цього, як льотчик-інструктор навчав молодих пілотів військових авіа-шкіл. Можу сказати, що «поставив на крило» не один десяток майбутніх повітряних бійців.

    А той двадцять п’ятий мій бойовий виліт у передмістя Варшави на розвідку був для мене не лише ювілейним, а й останнім на фронті. Тижня за два мене відрядили у авіаційні частини Далекосхідного військового округу, що дислокувалися неподалік державного кордону з Кореєю. Тривала війна, і ми готувалися до військових дій з Японією. Тож потрібно було комусь навчати молодих пілотів азам бойової майстерності. Скажу відверто, бойових вильотів у мене більше не було. Японія швидко капітулювала. А мені цей період військової служби на Далекому Сході запам’ятався перш за все тим, що саме там я зустрів Велику Перемогу, а згодом і став учасником першого післявоєнного авіаційного параду у Москві. Як командир ланки штурмової авіації я провів тоді свої «ИЛ-2» у парадному розрахунку в небі на столицею нашої країни.

    Невідомо як склалася б надалі доля військового льотчика старшого лейтенанта Леоніда Мазного, та вже за два роки після закінчення війни медична комісія винесла бойовому офіцеру-фронтовику суворий вердикт - від польотів за станом здоров’я відсторонити. А згодом і демобілізували. Тоді йому не виповнилося ще й тридцяти.

    Повернувшись вже із сім’єю у рідне Апостолове, що на Дніпропетровщині, офіцер-відставник ще не встиг визначитися, чим займатися надалі, коли один з друзів дитинства, який гостював тими днями у батьків під час відпустки, запропонував йому йти працювати до нього на залізницю. Довго не роздумував, хоча не зовсім чітко уявляв собі, чим буде там займатися.

    ЗГОДОМ РОДИНА МАЗНИХ ПЕРЕБРАЛАСЯ НА ВІННИЧЧИНУ до міста залізничників - Козятина. Тут у козятинському відділку залізниці він і отримав посаду інженера з механізації вантажно-розвантажувальних робіт. Маючи технічну освіту, досить швидко ввійшов у курс справ, освоївся, а згодом вже й не міг уявити себе на якомусь іншому місці роботи. У цьому колективі він пропрацював понад тридцять років аж до виходу на пенсію.

    - У ті повоєнні роки великі обсяги робіт на залізниці, особливо вантажно-розвантажувальні, були мало механізованими, - розповідає Леонід Васильович. - Левову частку з них складала важка ручна праця. Тож ми намагалися хоч якось полегшити її. Впроваджували транспортери, крани, інші засоби механізації. Й досі добре пам’ятаю як впровадили на ст. Калинівка-І вагоноперекидач, що дозволило нам значно полегшити роботу наших працівників, які займалися перевантаженням щебеня з вагонів вузькоколійки, що надходили до нас з Гайворонівського (тоді) відділку залізниці, у стандартні вагони, якими цей щебінь перевозився далі до споживачів. На роботу цього обладнання до нас приїжджав дивитися сам начальник Південно-Західної залізниці Петро КРИВОНІС. Йому сподобалося. Одразу ж на місці він зажадав побачити того, хто придумав і впровадив безпосередньо в процес виробництва цей пристрій. І коли мене привели до нього, Петро Федорович міцно потиснув мені руку, подякував за роботу і розпорядився призначити мене на посаду старшого інженера. Зізнаюся, приємно було тоді отримати таку високу оцінку своєї роботи.

    Після виходу на пенсію Леонід Васильович тривалий час очолював раду ветеранів відділку залізниці, вів активну громадську роботу. І сьогодні, у свої дев’яносто два, залишається таким же оптимістом, яким був усі ці десятиліття. Почесний залізничник, кавалер орденів Вітчизняної війни та Богдана Хмельницького на моє запитання, а де ж обіцяний орден Червоної Зірки відповів з усмішкою.

    - Мабуть, нагорода не знайшла героя. Я не знаю, чи зробив тоді у сорок четвертому командир полку на мене подання. Однак у військкоматі говорять, що на їхній запит відповіді на підтвердження нагородження не надійшло, а сам я у Центральний архів Міністерства оборони колишнього СРСР такий запит не робив. Та хіба справа у цій моїй неотриманій нагороді? Головне, що ми у тій війни перемогли.

    Анатолій САДОВЕНКО
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05