РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 16 (4 травня 2012) 

  • «Война нас гнула и косила…»

    Покоління фронтовиків залишає нас. На свята Перемоги приходять інші. З медалями й орденами на грудях, та серед цих нагород немає бойових, тих, за які сплачено кров’ю. Я знаю кількох ветеранів - достойні люди. Але Н., призваний до війська у сорок п’ятому, до фронту на Далекому Сході не доїхав - їх частину тримали у резерві у глибокому тилу. Л. дванадцятилітнім хлоп’ям потрапив до партизанського загону, та вже через місяць був відправлений назад до матері в село - месники залишали ті місця й вирушали в похід. І все ж юний партизан, як очевидець народного подвигу, розповідає про бої і помсту ворогові, про ешелони, підірвані на коліях, й обов’язково з боєприпасами та ворожою технікою. М. було призвано до армії в сорок третьому. Це щоб протягом двадцяти п’яти років служити охоронцем «спеціального об’єкту»…


    Фронтовик, колишній машиніст локомотивного депо Конотоп Сергій Макарович ЗІНЬЧУК й учасник війни, колишній
    поїзний диспетчер Конотопського відділка залізниці Андрій Гаврилович СЕРБІН на святкуванні Дня Перемоги у Києві, 2009 рік.

    ВСЕ ЦЕ, ПІДКРЕСЛЮЮ, ДОСТОЙНІ ЛЮДИ. Бо працювали чесно. У післявоєнний час вони вчилися і відбудовували заводи, самі вчили, не шкодували ні сил, ні здоров’я на робочому місці, коли травою позаростали землянки і траншеї. А пізніше стали шанованими ветеранами, сивочолими, мудрими, й учасниками місцевих урочистостей. Та не стали фронтовиками. Для мене, для інших, хто ще бачив, як фронтовики-інваліди під вокзалом просили милостиню, хто слухав правду про війну від окопників. Тільки не любили окопники згадувати про ті страшні роки, не напрошувалися самі на спогади.

    …Фронтовики відходять у вічність. Їх естафету переймають учасники війни, покоління, що не встигло одягнути солдатські шинелі до Перемоги. Андрій Гаврилович СербІн саме такий - 1931 р. народження. Скаржиться на здоров’я, та погоджується розповісти про війну, яку він бачив. По дорозі до поліклініки. Бо що там розказувати - була та усе. Але розговорився. Лиш не про війну. Більше згадував ветеран, як працював на станції, як був поїзним диспетчером у Конотопському відділку залізниці…

    - Німці зайняли Конотоп 9 вересня. Пам’ятаєте?

    - 9 вересня вони вже були у Попівці.

    Попівка - це село із західного боку міста. Уже - район, хоч розділяє населені пункти всього лиш місцевий аеродром. Давній, у роки війни він теж діяв. І ветеран пригадує, як було геть знищено бетонну злітну смугу.

    Про час вступу гітлерівців до Конотопа запитую неспроста. Риючись у спогадах партизанів, у матеріалах про створення загону «Смерть фашизму!», який у жовтні 1941 р. приєднався до загону Сидора Ковпака, цікавився, чи не було серед них залізничників), натрапив на неточність у датах. Так, «Історія міст і сіл. Сумська область» стверджує: «7 сентября 1941 г. танковые соединения противника, прорвавшиеся в районе Конотопа, овладели городом и, испытывая страх перед партизанами, превратили его в оборонительный пункт с круговой обороной». У сучасних офіційних джерелах значиться 9 вересня. Партизан Петро Петрикей (міськрайонна газета «Радянський прапор», 7 липня 1964 р.) пригадував, що 5 вересня відбулося останнє засідання бюро райкому партії, на якому затверджено список загону - тридцять осіб. У ніч на 7 вересня поодинці вони вирушили до лісу. Там стало відомо, що прокурор району Василь Кочемазов 8 вересня в Конотопі потрапив у полон, але по дорозі до в’язниці утік.

    Зовсім інші дати містять військові документи. В оперативному зведенні штабу Південно-Західного фронту №0142 за 10 вересня стверджується: «227 стрелковая дивизия удерживает Конотоп фронтом на запад. Танковые части противника и пехота продолжают наступление в направлении Бахмач, Конотоп и южнее…»

    Власне, не така вже І страшна помилка - день ранІше, день пІзнІше. Німецькі танки дійсно прорвалися між Конотопом і Бахмачем, рушили на південь і 15 вересня замкнули кільце, оточивши кілька армій Південно-Західного фронту. Здивували автори нарису в «Історії міст і сіл». Не було у ворога ще тоді страху перед партизанами - бо й партизани ще не зібралися.

    - Німці зайняли село. Стріляли, вішали?..

    - Не пригадую. Пізніше арештували вісім чи десять комуністів і вивезли до Конотопа. Там, казали, і розстріляли їх. Але видали тих комуністів, подейкували, наші ж. Дві шибениці в колгоспному саду стояли. І знаєте - ніхто й яблучка не взяв. Боялися.

    З новим порядком було, видно, не до жартів: украдеш - розстріляють, не вийдеш на роботу - оштрафують, спекулюватимеш - посадять, дитина не ходитиме до школи - матимеш розмову зі старостою.

    Так було майже скрізь. Німці у перший період окупації нічого не порушили в організації життя - відкинувши ідеологічну складову, вимагали від населення лояльності та роботи. У Конотопі, наприклад, відразу стали діяти цегельний і шкіряний заводи. Замість колгоспів по селах створювалися громадські господарства, з обігу вилучалися радянські гроші й обмінювалися на рейхсмарки, розпочалося навчання у школах…

    - Та яке то навчання, - говорить Андрій Гаврилович, - сміх один. Утечемо через вікно - і гулять…
    Забавки хлоп’ячі відповідали часові - небезпечні. Зброї, набоїв, мін, снарядів було, за словами ветерана, повно. Намагалися їх розрядити, стрельнути. Тоді ж й обпалило вогнем Андрійкові обличчя та руки. Одужав, а лікував німецький лікар зі шпиталю…

    - Розказують, що німці грабували селян?

    - О, курей ні в кого не залишилося… Свиней майже всіх забрали. Корів ні - у нас була.

    СЕЛО ВОЄННЕ ЛИХОЛІТТЯ ПЕРЕЖИЛО ЛЕГШЕ, НІЖ МІСТО. Окупанти, як свідчать очевидці, не відбирали городів - люди садили картоплю. Борошно селяни мололи у саморобних жорнах, самі ж били олію. Дуже дорогими були сіль, одяг і взуття…

    Визволення Андрій Гаврилович запам’ятав детальніше. Німці, розповідав, відступали на захід Батуринським шляхом. Рух не припинявся і вночі. Аж тут налетів наш літачок, скинув освітлювальні бомби - все видно, і давай бомбити.

    Попівку радянські війська звільнили від гітлерівців 6 вересня - рівно два роки окупації. Старші брати Андрія Сербіна пішли на фронт, а дванадцятилітні хлопчаки вийшли на роботу.

    - Жінки орали пашню, запрігши корів, - розповідає ветеран, - а ми вручну боронували.

    - Як це вручну?

    - Та по четверо, по шестеро бралися за мотуззя і тягли борону за плугом. Трудові університети.

    А вже у жовтні він пішов до школи у четвертий клас.

    ДИТЯЧІ СПОГАДИ ПРО ВІЙНУ, СКАЖЕТЕ, МАЛО ЧОГО ВАРТІ. Війна - це справа дорослих. Перемога кувалася на фронтах. Але вони, учасники і діти війни, були свідками того страшного часу, очевидцями історії. Прикро, що двадцять-тридцять років тому ми не вислухали всіх фронтовиків й не записали їх розповіді. Бо до кого зверталися? Приміром, до Івана Івановича - в нього орденів найбільше. А «пересічний» Василь Степанович стояв скромно осторонь. На грудях у нього, як у пісні, сяяла лише медаль за місто Будапешт. А розповісти він міг багато. Про оточення в сорок першому, як тонув у холодних водах Дніпра восени сорок третього, як помирав у шпиталях і вижив, щоб знову взяти до рук гвинтівку та дійти до Дунаю, Одеру або Шпреє. Він був просто солдатом, якого оминали нагороди. Зате кулі й осколки - ні.

    Не звернулися. Не встигли, бо помер Василь Степанович рано. Не дожив до того часу, коли фронтовиків стали більш-менш достойно шанувати.

    Сьогодні ще можна записувати спогади свідків війни. Поки не пізно. Записувати для майбутніх поколінь. Щоб знали, щоб пам’ятали вічно про найкривавішу в історії людства війну.

    Микола ПАЦАК, Фото надане Конотопською територіальною радою ветеранів
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05