РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 6 (24 лютого 2012) 

  • «Одеські оповіді» залізничника

    Колишньому залізничнику Георгію Верболовичу виповнилося 85. Інвалідність замкнула самотню людину в стінах двокімнатної «хрущовки». Хоч і навідуються до нього працівники соціальної служби, проте більшість часу залишається ветеран наодинці зі своїми негараздами, зі своїми невеселими думами. Спогади минулого бентежать його душу, та ось біда: навіть словом перемовиться нема з ким. Тому й не дивно, що при зустрічі з нами, оповідь його полинула, як повноводна ріка. Багато про що є розповісти ветерану, але до однієї теми він повертається знову і знову. Тема ця - дитинство, опалене війною.

    Коли розпочалася війна, йому було 14 і зустрів він її в Одесі.

    А ранні роки Георгія пройшли в містечку Летичеві, що під Хмельницьким (тоді Проскуровом). Батьки, Андрій Адамович і Антоніна Степанівна Яворівська, були вчителями, активними учасниками лікнепу на селі. Сільські мешканці сприймали боротьбу з неписьменністю неоднозначно. Мовляв, треба працювати, а не пустощами займатися. Завдяки турботам таких «доброзичливців» батька було репресовано, й в 1928 - 1929 рр. він перебував у в’язниці в Проскурові. Великими зусиллями матері вдалося добитися його звільнення. Добившись, наполягла, аби всією родиною переїхати до її рідної Одеси. Притулок знайшли у маминої тітки Броніслави, яка мешкала на Дерібасівській в маленькій комунальній квартирі на п’ятому поверсі. Це помешкання було справжньою школою інтернаціоналізму. Сусідів було багато: росіяни, українці, євреї, вірмени, грузини, греки... І на всіх - один довжелезний коридор, один водопровідний кран, один туалет.

    У 1941-му Георгій поступив до Одеського залізничного технікуму ім. Ф.Дзержинського, проте навчатися в ньому не довелося: почалася війна. Батько невдовзі пішов на фронт, хлопець із мамою залишився в Одесі.

    73-денна оборона Одеси - яскрава сторінка історії Великої Вітчизняної війни. Війська 6-ої Приморської армії під командуванням генерала І.Є. Петрова і частина сил Чорноморського флоту при активній підтримці населення більш ніж на два місяці призупинили просування 4-ої румунської армії та завдали їй значних втрат.

    Тривожні то були часи. Аби зашкодити обороні міста, підступний ворог засилав своїх лазутчиків. Пильності не можна було втрачати ані дорослим, ані дітям. Разом з однолітками Георгій часто чатував вулицями. Дітлахи - народ доскіпливий, повз їхнього ока комаха не промайне. Ось вгледіли: якійсь сумнівний тип дефілює Приморським бульваром, а пика зовсім не одеська. Покликали дорослих, перевірили документи: «Спіймався, голубчику! Ану, люб’язний диверсанте, поквапся до трибуналу!»

    Усі працездатні мешканці Одеси віком від 14 до 65 років виходили на роботи по зведенню оборонних споруд. Широкі вулиці міста перекривалися кам’яними запрудами на заваду ворожім танкам і піхоті. Георгій брав участь у спорудженні барикад на вулицях Пушкінській і Дерибасівській. Стіни барикади зводилися з бруку, а всередині вкладалися мішки з піском.. Двірники будинків складали списки працюючих, хлопці охоче виходили на такі роботи, бажаючи допомогти рідному місту в боротьбі з ненависним ворогом. Робочий день тривав 8 годин, для дітей на дві години коротше.

    На початку 1990-х Одеське телебачення зняло багатосерійний фільм «Тогда лишь город становится героем», присвячений героїчній обороні міста. У цьому фільмі є епізод, де Георгій Андрійович ділиться спогадами про свою участь у тих незабутніх подіях. Якось на одній з виставок, присвячених обороні Одеси, побачив фото, на якому впізнав себе під час будівництва барикад. Він попросив, щоби йому зробили копію тієї світлини й досі зберігає її як дорогу реліквію. Світлина добре передає тривожну атмосферу обложеного міста: грізна кам’яна запруда на фоні оперного театру, постать військовика на передньому плані, зосереджені обличчя городян…

    Крім спорудження барикад, Георгій брав участь у ліквідації наслідків від фугасних та запалювальних бомб. Двічі опинявся під завалами, ледь вибрався. Довелося бачити багато трагічного. Був свідком, як з палаючого будинку якийсь молодик рятував дітей, і коли він в черговий раз зайшов у полум’я, будинок рухнув, а хлопець загинув.

    Оборона Одеси продовжувалася 73 дні. Георгій Андрійович розповідає, як він з друзями ходив на передову, яка проходила за кілька кілометрів від міста:

    - Для бійців ми припасли подарунки: махорку, шкарпетки, одеколон - нехитрий крам з розбомблених німцями крамниць і аптек. Йшли через велике поле, переступаючи через осколки бомб і снарядів. Коли наблизились до розташування наших частин, налетіли ворожі літаки. З окопу піднявся офіцер, покрив нас гучним матом і наказав: - Лягайте!

    Коли закінчився наліт, військовий запитав: «Чого ви сюди прийшли?» Дізнавшись, що ми бажаємо допомагати обороняти Одесу, на знак подяки наказав нас нагодувати, але від допомоги відмовився. Нас нагодували «фронтовим делікатесом»: армійськими консервами і флотськими галетами.

    Ворожі позиції розташувалися, здавалося, зовсім поруч. Наші бійці знемагали від спраги. Румуни зі своїх укріплень вигукували: «Рус! Рус! Води хочеш? Віддай Одесу - дамо воду». А наші бійці відкривали у відповідь шалений вогонь…

    Один з поранених бійців попросив Георгія віднести листа своїм рідним. «Хай мене розшукають в одному з госпіталів у Одесі», - додав він. Хлопці пішли, а Григорій ще деякий час залишався з бійцями. Назад поїхав разом з жінкою-лікарем на трьохтонці з медсанбату.

    На Одесу наступали румунські війська. До 16 жовтня 6-а армія тримала оборону. Сумним було прощання одеситів з відступаючими захисниками. Зі слізьми прощалися бійці з мешканцями міста, клялися, що обов’язково повернуться. Уходили через порт, вантажились на кораблі й брали курс на Севастополь.

    Потім були гіркі часи фашистської окупації, радість визволення, свято Перемоги. Після війни Георгій Андрійович закінчив Одеський будівельний інститут і працював інженером у проектному інституті Желдорпроект, звідти й вийшов на пенсію. Про це довго й розгорнуто розповідає ветеран, йому є що згадати. І робить це з явним задоволенням. Здається, що він живе минулим і не дуже хоче повертатися в сьогодення. Бо воно для нього ой яке нерадісне. «Мені соромно за 45 років праці отримувати 1000 грн. пенсії», - бідкається він. В додаток до всіх негараздів два роки тому його спіткало нове лихо: пошкодив хребет. Тепер з трудом пересувається по кімнаті, а вийти на вулицю вже й не мріє. Без сторонньої допомоги йому це не по силах. «Колись до мене приходила патронажна сестра із залізниці. Від неї я відчував справжню підтримку. Чи не оновиться ця організація на столичній магістралі?..» - цікавиться з надією в очах ветеран…

    Анатолій РОМАНОВ, Фото Віталія НОСАЧА
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05