РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 5 (17 лютого 2012) 

  • Військові та мирні трофеї Сергія Барнасюка

    Сергій Тихонович БАРНАСЮК - голова президії Організації інвалідів війни, Збройних Сил та учасників бойових дій міста Вишневого та член Ради і президії Київської обласної орагнізації інвалідів війни, Збройних Сил та учасників бойових дій. У нього багато мирних «трофеїв». С. Барнасюка нагороджено орденами, медалями Верховної Ради СРСР та від 3-х міністрів шляхів сполучення - «Почесний залізничник», «Кращий працівник МВС», «За бойові заслуги», «За доблесну працю» тощо.

    Він надає скупі факти з власного життя. Народився 20 січня 1923 р. в селі Карвинівка Дзержинського району Житомирської області. Батько, Тихон Улянович, - колишній унтер-офіцер царської армії, за Радянської влади був першим головою колгоспу, агрономом. Мати, Наталія Степанівна, - колгоспниця. Виховали й дали вищу освіту чотирьом дітям - Жені, Ніні, Тосі, Сергію.

    Сергій Тихонович мешкає у Вишневому. На жаль, нещодавно відійшла у кращі світи дружина, з якою прожили 65 років. Біль втрати. Спогади. Та все це не робить з Сергія Тихоновича песиміста. Навпаки, він - людина активна, ділова, яка у свої 89 років намагається допомагати молодому поколінню словом і ділом. Він мріє, щоб Україна стала могутньою, працьовитою і радісною.

    Сьогодні Сергій Барнасюк звернувся до редакції з проханням надрукувати його спогади про страшні роки Великої Вітчизняної війни. Надрукувати, як пересторогу молодим, як пам’ять загиблим. Адже це важливо, на мою думку, не лише для Сергія Тихоновича, а й для всіх нас…

    Про партизанський рух сьогодні говорять багато, виникають нові герої, нове трактування його ролі. Та незмінною залишається пам’ять нескорених. Ветеранська пам’ять…

    БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ

    1 вересня 1941 року я мав приїхати на навчання до Калінінського військового училища хімзахисту Червоної армії, куди поступив після 10 класів. Та вступив в так звані «ястребки», де під керівництвом голови нашої сільради В.А. Кравчука, як уміли і могли захищали свою рідну землю, охороняли питну воду в криницях, допомагали в колгоспі. З початком війни прийшла страшна звістка про загибель родини сестри Таїси, її чоловіка та їхньої трирічної донечки під час бомбардування Новограда-Волинського. У липні фашисти розстріляли мого батька разом з іншими активістами села.

    Мене забрали до концтабору, що було облаштовано у м. Дзержинськ перед відправкою людей для каторжної праці до Німеччини. Пригадую, як двічі намагався втекти. Бараки таборів були огороджені двометрової висоти колючим дротом в два ряди. Охороняли табір німецькі й угорські солдати з вівчарками, вовкодавами. Огорожа й оглядова вежа освітлювалась прожекторами. Я та ще троє колишніх десятикласників приблизно в дві години ночі наважились на втечу. Обірвані та поранені, стікаючи кров’ю, ми дісталися до лісу, де й переховувались деякий час. Аж допоки не зустріли зв’язкового партизанського загону «За Батьківщину». Він і провів короткий інструктаж: «Збирайте однодумців, зброю і вперед. На автотрасі Житомир - Бердичів стоїть колона німецьких автомашин, солдати з яких вже декілька днів грабують населення». Товаришів-однодумців довго шукати не довелось. Михайло Друзь, Степан Данилюк, Іван Павлюк, Володимир Головень - мої товариші-десятикласники роздобули зброю. І ми під моїм командуванням в ніч на 20 серпня 1941 року пройшли перше своє бойове хрещення. Знищили колону німецьких автомашин. Після виконання бойового завдання, ми повернулися до лісу й згодом чули лише рідкі постріли німецьких солдат-мародерів.

    БІЛЬ ВІД ТИХ НЕДИТЯЧИХ ВРАЖЕНЬ

    Мені дуже хотілося хоч щось дізнатися про те, як живе моя мама. Розпитував у подорожніх, тих, хто був з Карвинівки. Вони розповідали жахливі факти, які й досі розривають душу. Ця страхітлива картина засіла у моєму серці навічно. Протягом двох-трьох днів у селі йшли запеклі бої. Після цього, за донесенням провокатора, з-під солом’яної скирти поліцаї витягли сім’ю майора, яка складалася із семи осіб. Їх привели до яру, що біля річки Тетерів, вирили траншею, усіх розділи догола й поодинці розстрілювали з пістолета у потилицю. Перших - майора і жінку, потім - батька й матір, а троє діток з небаченого страху розбіглись по чагарниках, і їх розстрілювали, як пташечок…

    1942 рік пройшов з невеликими сутичками з поліцаями та німцями. Поневірялися лісами, робили вилазки у хуторах та малих селах, шукаючи будь-яку можливість помститися ворогові.

    МОЯ ПАРТИЗАНСЬКА ПРИСЯГА

    Наприкінці березня 1943 року ми з Володимиром Головеньом після довгих переходів вирішили відпочити в однієї з господинь на хуторі Чорна Гута. Однієї ночі хазяйка розбудила, сказавши, що на кінній повозці проїхала група людей у німецькій формі. Я вирішив за ними прослідувати. Прислухався і почув… рідну мову. Це дуже збентежило мене, та команда «Руки вгору» ошпарила, мов відро криничної води. Мене роззброїли й наказали, щоб я покликав інших. Нас поселили в різних кімнатах і кожен день допитували, звідкіля ми та чому озброєні?

    Майже через два тижні нас випустили й повідомили, щоб ми були готові проголосити присягу перед строєм партизан. Так ми стали членами партизанського загону, командиром якого був білорус-десантник, старший лейтенант Антон Буцанець.

    Вже на третій день перебування у таборі до мене як командира привели ще двох партизан й поставили завдання. Досі чітко в пам’яті зринає ранок того дня. На трасі Житомир - Дзержинськ під нашим прицілом опинилися три кінних вершники - офіцер та два німецькі солдати.

    По команді «вогонь» всі три особи повисли на стременах осідланих коней. Що характерно, коні навіть не зрушили з місця. Ми підібрали трофеї - зброю й боєприпаси, і виявилося, що в них були дуже важливі документи оперативних бойових дій.

    Нам від командира було оголошено подяку, я отримав пістолет - парабелум і коня фашистського офіцера, на якому я довгий час виконував бойові завдання.

    У жовтні 43-го наш об’єднаний партизанський загін ім. Чапаєва (начальник загону Кравченко) за наказом з Центрального штабу пустив під укіс на дільницях Чуднів - Волинськ та Васильків - Боярка німецькі поїзди з танками та іншою технікою, які направлялись для підкріплення військ у боях за Київ.

    МЕДСЕСТРА, ІВАН ТА СТЕНЬКА

    Якось наш загін розмістився в селі Куренівка для перепочинку. У той день командиром групи, яка охороняла партизан, призначили мене. Ніч пройшла тихо. Моє чергування закінчилось. Аж раптом о п’ятій ранку з різних сторін села ми почули вибухи мін, снарядів. Німці намагались оточити наш партизанський загін. Кровопролитний бій за участю артилерії йшов аж до вечора. Я опинився у такій ситуації, що довелося вести бій проти п’ятьох німецьких солдат. Зумів вистояти. Проте отримав поранення голови та лівої ноги. Стікаючого кров’ю лише через дві години після закінчення бою мене підібрала медсестра та два партизани - росіянин Іван та білорус Стенька. І досі, коли вимовляю їх імена, очі тонуть у сльозі. Спасибі, мої ангели!

    Після одужання якраз наш загін з’єднався з частинами Радянської Армії 1-го Українського фронту, і в березні 1944 року я брав участь у визволенні від окупації Вінниці.

    Після короткочасного відпочинку наші об’єднання партизан в кількості до 4-х тисяч були направлені для ведення боїв у Карпати, а нас, поранених, контужених, обласний військкомат направив працювати в різні організації.

    Мене було направлено на Вінницьку залізницю, а в подальшому - на Південно-Західну залізницю, де вчився і працював на різних посадах середнього, старшого, начальницького складу, маю стаж 60 років. Вийшов на пенсію у званні підполковника.

    Яким воно було б наше сьогодні без таких, як Сергій Тихонович? Дякуємо!

    Валентина КОЛЯДА, Фото Євгена ПІКУЛЯ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05