РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 4 (10 лютого 2012) 

  • Ще як були ми козаками, або Ерзац на давньому тлі

    День святого Валентина, День закоханих. Свято набуває все більшого розмаху. Уже в першому класі обмінюються «валентинками» й вітальними есемесками. «Вовчику, - пише акселератка, - бажаю тобі добра, щастя і любові». Вовчику приємно, хоч він не уявляє, про що йдеться. Оскільки найбільше він любить манну кашу, а щастя для нього - це новий велосипед.

    СПОСТЕРІГАЮ ЗА СТАРШИМИ. Уранці - «валентинки», усмішки, увечері - сваряться. Слово за слово - й вона відправляє його так далеко, що навіть я червонію. O tempero, o mores! Колись аргумент «брешеш» не сміла дівка сказати парубкові - образила б навіки.

    Тільки про «колись» ми знаємо мало. Стерлися із пам’яті народу традиції дошлюбних взаємин. Замість цього культивуються чужі. І добре, коли кращі, а то з’являється казна-що. Співають же: «Ты целуй меня везде - я ведь взрослая уже». Я не проти. Боронь Боже. Навіть треба, коли обом подобається. І в ручку, і в носик, і за вушком поцілувати, і спинку погладити… Тільки ж не на людях. І не варто усім хвалитися, що так хочеться.

    НАШІ ПРАЩУРИ КОХАЛИ НЕ МЕНШ ГАРЯЧЕ. Страждали, розлучалися, ревнували, зраджували, кидалися від любові у воду сторч головою і скакали у гречку… Життя є життя. Та найбільше шанувалися тоді вірність, родинна злагода й мир. Коли погортати збірки фольклорних пісень, то відразу стають помітні ці народні пріоритети.

    Правда, там є все. Навіть, як тепер говорять, екстремальні випадки. Ось їхали козаки начебто із Дону додому. Зустріли молодую Галю, підманули й забрали з собою. Чи то Галя порозумнішала і стала вередувати, чи, може, козаки у сутінках не роздивилися, яку кралю взяли. Словом, конфлікт. Прив’язали ті волоцюги дівчину до сосни косами. Нехай би лише прив’язали - якось вивільнилася б. А то ж підпалили дерево із верху до низу. Краще, звичайно, горить, коли навпаки. Та хмизу під стовбур побільше. Тільки слів із пісні не викинеш. Поки сосна горіла, Галя докричалася аж у поле до козака - знайомого, видно, який і врятував її від наглої смерті. Happy end. А матерям наука, щоб не пускали дочок гулять у темну пору доби.

    Або інша пісня. Чорноморець вивів босу дівчину на морозець. Це ж треба. А як застудиться? Та й хіба то любов, коли ноги мерзнуть. Як каже одна конотопська залізничниця, ні ума, ні совісті в нього. І теж підмовив дівчину. А вона була дурна й повірила. Розкаялася, бач, та пізно.

    КОЗАКИ Й ЖІНКИ - ТЕМА ЦІКАВА. Для запорожця, наголошується в піснях, уся родина - шабля й люлька, сивий коник - рідний брат. Він не мав права приводити жінку в Січ. За це суворо карали. Так само карали смертю козака, який зганьбив жінку, бо падала пляма на все товариство. Тільки ж природа вимагала свого. Улітку були походи, а взимку козаки відводили душу в містах і селах. Хто мав сім’ю - удома, інші ставали клієнтами шинків, не упускаючи нагоди позалицятися до дівчат, а то й розважити чиюсь удовину печаль.

    Тільки ж і перебірливі були оті козаки-запорожці, знову ж за пісенним фольклором. Під’їхали вони раз до хати. Один коня в’яже, другий став під стіною, а третій під дверима питає, чи не пустить мати дочку Марусеньку на вулицю. Жінка ні в яку. Каже, щоб у вікно дивилися, бо знає вона їх, волоцюг. Позаглядали хлопці по вікнах, узріли ту красу в неприбраній хаті та й передумали знайомитися. Каже один: «Піду до вдовиці. У вдовиці дві світлиці, ще й третя кімната…»

    Ось так. Теж, як бачите, повчальна історія. Бо любов любов’ю, а життя диктувало свої вимоги до обраниці. Щоб уміла шити, прясти, корову доїти та їсти варити, була чепурною й… не зовсім страшною.

    Тепер ще одна повчальна історія. Якось засудили запорожці козака до страти. Ведуть уже. Аж тут дівчина, хусткою білою запнута по самі очі. Зупинилися, бо звичай був такий: коли якась погодиться вийти заміж за засудженого, його відпускали. Зрадів козак - жити буде. Тільки попросив дівчину відкрити обличчя. Глянув - і: «Як мати таку дзюбу, вести до шлюбу, ліпше на шибениці дать дубу». Дзюба - людина із подзьобаним віспою обличчям, а історію цю записав славетний дослідник нашої минувшини Дмитро Яворницький.

    СІЧОВІ КОЗАКИ ВВАЖАЛИСЯ ГУЛЬТЯЯМИ. По селах же, серед хліборобів, важило найперше, чи вміє чоловік господарювати. І за багатоліття сформувалася чітка система виховання господаря й господині. До семи років дитина була тільки з матір’ю. Далі її залучали виконувати домашню роботу. Хлопці пасли худобу, годували її, допомагали батькові у полі. Дівчата ж спеціалізувалися на жіночих справах. І це десь так років до шістнадцяти. Росли зовсім без «валентинок», есемесок, дискотек і джин-тоніка. «Рано ще», - казав батько, коли якійсь скороспілці, сиріч акселератці, кортіло увечері на вулицю або на вечорниці. Хлопцям дозволялося відвідувати вечорниці ще пізніше - із сімнадцяти-вісімнадцяти років. Перед цим їх мали прийняти до парубоцької громади. І теж з дозволу батька, до речі.

    ВЕЧОРНИЦІ - НЕ ЛИШЕ ПІСНІ Й ТАНЦІ. Розрізнялися вечорниці та досвітки. Влаштовувалися вони осінньо-зимової пори. На досвітках, у будень, дівчата пряли, вишивали, в’язали, лущили кукурудзу, тобто займалися корисною справою. Хлопці не заважали. Вони могли грати в карти, розповідати цікаві історії. За порядком стежив парубоцький отаман. І ніякої тобі горілки, лихослів’я чи бійок. Музики й напої були на вечорницях у неділю та на свята.

    До вечорниць ретельно готувалися. Дівчата чепурили хату, приносили борошно, олію, яйця, сало, м’ясо - що вдома дадуть, гуртом пекли та варили. Зауважте, це теж була наука, школа бути господинею. Коли якась чогось не вміла, подруги підказували й допомагали. Парубки ж бачили не лише чорні брови й карі очі, а й уміння та вдачу майбутніх дружин. Після вечері молодь співала і танцювала. Розходилися вже перед світом. Правда, не всі. Окремі пари залишалися тут ще й ночувати. Вносили сіна, стелили на нього рядна, вкладалися покотом і… Про те «і» етнографи пишуть по-різному. Але всі в один голос стверджують, що на таку ночівлю залишалися пари, які вже вирішили побратися, тобто ніякого «пікапу». Багато, звичайно, можна розповідати про давніх дівок і парубків, про взаємини між ними. Народом було вироблено оптимальну систему поведінки молоді, що спрямована на добро, на продовження роду, для майбутнього. На жаль, усе це фактично втрачено. І День святого Валентина на тому давньому тлі - ерзац. Всього лиш ерзац, зиск від якого мають виробники «валентинок», сувенірів, приурочених до свята, та оператори мобільного зв’язку.

    Микола ПАЦАК
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05