РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 38 (14 жовтня 2011) 

  • Прямі дороги Миколи Горбача

    Днями колектив служби організації праці, заробітної плати та структур управління Південно-Західної залізниці чествував Миколу Михайловича ГОРБАЧА, який тривалий час очолював цей підрозділ столичної магістралі. Почесному залізничнику, учаснику бойових дій першого жовтня виповнилося 90 років. Цей міцно складений чоловік, у чудовій фізичній формі, з моложавим обличчям та доброзичливою усмішкою на устах, приймав привітання з таким почесним ювілеєм.

    Багато теплих зворушливих слів прозвучало на адресу ветерана від нинішнього начальника цієї служби Алли ДРОНОВОЇ. До речі, Алла Вікторівна мала змогу, ще будучи студенткою, слухати лекції Миколи Михайловича. Привітала ветерана Рада ветеранів Південно-Західної. Надія Мацієвська - голова Ради ветеранів апарату служб управління, ІОЦ та УЦОПу залізниці у віршованій формі висловила своє захоплення невпинною та яскравою енергією керівника, вчителя Миколи Горбача.

    На урочистостях Миколі Михайловичу, згідно з наказом начальника залізниці Олексія КривопІшина було вручено знак «За сприяння розвитку Південно-Західної залізниці». Нинішній рік для ювіляра видався взагалі багатим на приємні події. Приміром, на честь 66-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні М.М. Горбача було нагороджено Почесною грамотою Південно-Західної залізниці.

    ЗНАВ, ЩО БУДЕ ЗАЛІЗНИЧНИКОМ

    На заслужений відпочинок Микола Михайлович пішов лише три роки тому. Понад два десятиліття він трудився на ниві підготовки спеціалістів для підприємств та підрозділів залізничного транспорту у Київському університеті економіки й технологій транспорту. Останнім часом виконував обов’язки декана післядипломної освіти вишу.

    А трудовий шлях М. Горбач розпочав у 1946 р. Звільнений у запас вчорашній фронтовик довго не роздумував, що робити далі. Він знав, що життя присвятить залізничному транспорту. На цей вибір, вважає Микола Михайлович, певним чином вплинули і його дитячі романтичні враження.

    Родом він із с. Кобижчі, що на Чернігівщині. Їхня хата стояла край села, зовсім недалеко від залізничного полотна. І хоч у хлопця в сім’ї не було залізничників, все дитинство пройшло у товаристві дітей дорожнього майстра на протилежному боці колії, на переїзді. У багатодітній родині як дорослим, так і малечі припав до душі чесний, допитливий син сільського поштаря. Згодом господар залізничного переїзду дозволив Миколі на відкосі насипу навіть корову випасати: там найперше з’являлася молода соковита трава.

    Отже, всі дні проходили на залізниці. Поїзди, що мчали в невідому даль, малювали в уяві хлопчини різноманітні романтичні картинки: ввижалися великі міста, яких він ніколи не бачив, нові села, чудові пейзажі, мости, ріки…

    Йшли роки - ось і пролунав останній дзвоник у сільській школі. У Бобровицькому районі Чернігівщини вона й досі відома тим, що педагогічний колектив дає учням глибинні, ґрунтовні знання. Чимало її випускників успішно складають вступні іспити до вищих навчальних закладів. Але повернімося до юності Миколи Горбача. То був 1939 р. Мрії про залізничний транспорт не могли здійснитися відразу, бо настав час відбувати строкову армійську службу. Після навчання у полковій школі молодого сержанта направляють служити до Прибалтики, країни якої тільки-но приєднали до СРСР.


    Лейтенант залізничних військ Микола ГОРБАЧ, 1948 р.

    ЦЕ БУЛО ПІД НОВГОРОДОМ

    Там і застала Миколу Михайловича війна. Перший бій солдат прийняв у складі військ протиповітряної оборони резерву головнокомандуючого в районі столиці Латвії Риги. Про війну, навіть сама назва якої викликає сьогодні чимало протиріч у суспільстві, сивочолий ветеран згадує неохоче. Бо війна не може бути легкою. Війна - це надважка праця і душі, і тіла. У «боях-пожарищах», як співалося у відомій пісні, щомиті доводилося дивитися смерті у вічі. Проте про два найбільш уразливі для нього епізоди воєнних літ не без хвилювання Микола Михайлович розповів.

    …Це було під Новгородом. Наступаючи широким фронтом, ворог уже в перші дні війни проривався у напрямку Москви. Під відчайдушним натиском фашистських військ мирні жителі полишали свої домівки і прямували далі від лінії фронту. Ці людські потоки йменувалися тоді одним словом «біженці». Міст через досить потужну річку Волхов не був порожнім ні вдень, ні вночі. Потоки людей для ворожих месерів були живими мішенями, які вони посипали смертоносними бомбами. Перед солдатами батареї одного із полків Північно-Західного фронту було поставлено завдання не дати можливості німецьким літакам глумитися над людьми, нещадно знищуючи безпорадних.

    Артилеристи вибрали вогневу позицію на березі ріки з боку Москви. Та серед командирів не було ще на той час досвідчених вояків, і батарея розташувалася біля самісінької церкви. А церква, як відомо, завжди будувалася на найвищій точці рельєфу й в даному випадку виявилась найкращим орієнтиром для попадання в ціль. Ворог вирішив знищити артилерійську позицію й сипонув вогнем. Микола Горбач, будучи командиром взводу, віддає команду: «Всім в укриття»! Сам стрибає в щілину, вириту в землі, останнім. Мить - поряд падає бомба й щілина повністю засипається землею.

    - Чую крики, стогін. Сам прощаюся із життям, - згадує розчулено фронтовик.

    ДРУГИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

    Та не судилося солдату разом з усіма бійцями завершити на березі Волхова свій життєвий шлях. Відкопав Миколу Горбача саперною лопаткою Микола Пославський, який керував артилерійськими батареями гармати і під час нальоту стрибнув у іншу щілину. Коли, відбомбившись, літаки полетіли геть, він побачив могилу із живцем похованими бійцями. Шалено став відкопувати саперною лопаткою, та, на жаль, врятувати вдалося лише командира взводу Горбача. Це було 14 серпня 1941 р. Микола Михайлович цей день і донині вважає другим днем свого народження, а Миколу Пославського - своїм рятівником. Обидва пекло війни пройшли від першого до останнього дня, і обом пощастило лишитися живими. Відтоді ніколи не губилися по життю і відчували один одного рідними братами.


    Родина Миколи Михайловича, Чернігівщина, с. Кобижча, 1987 р.

    ЗНОВУ ВРЯТУВАЛА ДОЛЯ…

    На початку війни артилерія і піхота відступали. Попереду були довгі місяці, роки тяжких боїв. Та настав час помінятися місцями. Однак наступальні рейди на захід теж не були легкими: ворог чинив відчайдушний опір. Стояла осінь 1944 р. Ленінград ще був у блокаді. Могутньою силою на підступах до нього залишалося німецьке Курляндське угрупування. В цей час Микола Михайлович був учасником боїв у районі села Михайлівське (той самий родовий маєток Олександра Пушкіна - авт.) під Псковом. Там він - уже командир зенітно-артилерійської батареї, у розпорядженні якої майже 120 бійців. Артилерія заважала німецьким літакам прикривати їхній рух боєприпасів, продовольства, військ, сприяючи тим самим просуванню до Ленінграда наших військ. Тому ворог кинув усі сили, аби знищити плацдарм поблизу Михайлівського.

    - І хоч кажуть, що снаряд в одне місце двічі не падає, зі мною повторилася подібна вже ситуація, - пригадує сивочолий ветеран. - Коли відбувається масовий наліт, треба, в першу чергу, рятувати бійців. Віддав наказ «Усім в укриття!» і сам вскочив у щілину. Через секунду - ба-бах!.. Бомба упала поруч. А я лежу і відчуваю, що ще живий. Мене вдруге врятувала доля: бомба не розірвалася.

    МАМИНІ МОЛИТВИ

    За операцію у псковських болотистих лісах Миколу Горбача було нагороджено орденом Червоної зірки. Крім того, за особливі заслуги йому було надано відпустка для поїздки додому.

    …Микола стукає у двері, мати не вірить, що це її син. А коли оговталась, крізь сльози сказала:

    - Синочку, я молюся за тебе і вдень, і вночі.

    Мамині молитви зберегли сина у такому вогненному пеклі…

    ПЕРШИЙ МИРНИЙ ПОСТРІЛ

    Пам’ятає фронтовик і День Перемоги. Зенітний підрозділ ніс сторожову службу на одному із стратегічних об’єктів у лісах Естонії.

    - Підбігає денщик, - вже веселіше розповідає Микола Михайлович, - і з сяючою посмішкою голосно викрикує: «Комбат, війна закінчилася! Німець капітулював!!!» Радості не було меж. Гармати зробили перший мирний постріл, салютуючи перемозі. З ейфорійним настроєм бійці вполювали зайця і наварили справжнісінької святкової солдатської каші.

    ***

    Після звільнення у запас у 25 років (для повоєнного часу то було нормою) Микола став студентом Київського технікуму залізничного транспорту. Здобувши економічну освіту, трудовий шлях розпочав у виробничо-технічному відділі ст. Дарниця. А коли обійняв посаду старшого інженера-економіста служби вагонного господарства в управлінні Південно-Західної залізниці, потягнувся до більш глибоких, фундаментальних знань: закінчив Московський транспортно-економічний інститут. Протягом тривалого часу працював на керівних посадах в управлінні Південно-Західної залізниці: 15 років, зокрема, - начальником відділу організації праці, заробітної плати і техніки безпеки. Всього ж трудового стажу на залізничному транспорті у Миколи Михайловича понад 60 років. На якій би посаді не працював, прагнув сповна віддавати справі весь свій професійний досвід, знання та вміння.

    Своє 90-річчя фронтовик і ветеран залізничного транспорту зустрічає в хорошій фізичній формі, усміхнений, доброзичливий. З великим задоволенням працює на своїй дачній ділянці. Радіє вирощеному кожному овочу, фрукту і безмежному морю квітів, в яких кохається дружина Ольга Яківна. Нехай же доля й надалі тримає Вас, Миколо Михайловичу, під своїм благословенним крилом, посилаючи Вам довгого щасливого подружнього життя, здоров’я та оптимізму!

    P.S. «Рабочее слово» та Рада ветеранів залізниці приєднується до побажань, які прозвучали на адресу Миколи Михайловича.

    Дев’ять десятків літ - не привід для печалі.

    Дев’ять десятків літ - це зрілість золота.

    Хай до ста, а може, ще і далі

    Йдуть, не оглядаючись літа.

    Хай з Вами будуть успіх і добро!

    Щоб радісним легким життя було!

    Бажаємо Вам щастя і достатку.

    У всіх ділах - удачі і порядку!

    З нагоди свята зичимо Вам щиро

    Здоров’я, спокою та миру,

    Любові від близьких, наснаги,

    Добра земного та поваги!

    Ганна БОГОВІС, Фото з архіву М. ГОРБАЧА
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05