РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 34 (16 вересня 2011) 

  • Хто підривав основи ладу? або Комунізм в окремо взятому хуторі

    У назві жодної іронії. Віковічна мрія трудящих, як колись писали теоретики марксизму-ленінізму, була втілена в окремо взятому хуторі недалеко від станції Янпіль. Тільки це було на початку минулого століття. І не на засадах кривавої диктатури пролетаріату.


    М.М. НЕПЛЮЄВ.

    ГУБЕРНСЬКИЙ ВАТАЖОК

    Рід Неплюєвих досить древній і походить за історичними джерелами від боярина Андрія Кобили. Саме його праправнука прозвали Неплюєм. У ХVI-XVIIІ століттях Неплюєви розселилися по всій Росії. Чернігівському губернському предводителю Миколі Івановичу Неплюєву належала добра частина Глухівського повіту. Тут, у селі Ямпіль, і народився його син Микола Неплюєв, громадський та релігійний діяч, автор педагогічних робіт і робіт бого-словського характеру. (24 вересня нинішнього року відзначатиметься 160-ліття із дня народження М.М. Неплюєва - авт.) Він успішно закінчив юридичний факультет Петербурзького університету, був відряджений для служби до Німеччини. Тільки дипломатична кар’єра не склалася. Уже через два роки внаслідок духовного перелому двадцятишестилітній радник залишає Мюнхен, твердо вирішивши присвятити себе вихованню селянських дітей. Він навчається у Петровській сільськогосподарській академії (тепер Московська сільськогосподарська академія імені Темірязьєва), а у 1880 р. переїздить до родового маєтку у хуторі Воздвиженському. На нинішніх картах поблизу станції Янпіль можна знайти це невеличке село.

    Тоді ж Микола Неплюєв друкує кілька брошур, де порушує питання «історичного покликання російського поміщика», пропонує свою просвітницьку програму. Але ідеї будувати життя на християнських засадах підтримки у громадськості не одержують. Неплюєв вирішує самотужки реалізувати свою програму і створює у Воздвиженському притулок для селянських дітей-сиріт. Через кілька років тут з’являється чоловіча початкова сільськогосподарська школа, а згодом і жіноча.

    Перший випуск школи відбувся у 1889 р. Із шести випускників три вирішили залишитися зі своїм вчителем. Для них Микола Неплюєв організовує Православне Хрестовоздвиженське Трудове братство, передавши при цьому в оренду свої землі й будівлі.


    Братчики відпочивають.

    «КОМУНА»

    Трудове братство швидко міцніло. Найбільший прибуток давала заготівля деревини - для будівництва і на дрова. До лісу, до речі, братчики ставилися ощадливо. Усі вирубані ділянки обов’язково знову засаджувалися. Потім з’явився тут лісопильний завод. Добрі гроші товариство мало від землеробства, тваринництва і виноробства. У гарячу літню пору наймали сезонних робітників, яких годували в обід і ввечері та ще й на дорогу харчів давали. Селяни з навколишніх сіл охоче йшли на роботу до хутора.

    Постійно росла чисельність братства: у 1901 р. - 79 ос., 1905 р. - 195 ос., у 1907 р. - 291 ос., а коли долучили й учнів сільськогосподарських шкіл, то перед Жовтневою революцією товариство нараховувало близько шестисот чоловік.

    У 1899 р. статут Трудового братства був прийнятий Синодом і затверджений царем. Згідно із статутом, братство покликане «заботиться о христианском воспитании детей и православном религиозно-нравственном усовершенствовании взрослых членов через утверждение трудовой общины, строй коей основывался бы на началах христианской любви и правилах церкви».

    Досить цікавим у ньому був й організаційний принцип. Братчики утворювали так звані сім’ї за професійною ознакою. У кожну таку сім’ю входило кілька родин і неодружені члени товариства. Уся сім’я жила в одному гуртожитку, мала спільну трапезну, а дітей виховувала у власному дитячому садку. Найважливіші питання життя і роботи братства вирішувала дума, до складу якої обиралося від 15 до 20 чоловік. Очолював думу Блюститель - до самої смерті у 1908 р. від пневмонії ним був Микола Неплюєв.

    Прибутки товариство після відрахувань до фонду розвитку ділило порівну між усіма членами, не дивлячись ні на посаду, ні на вік, ні на професію. На руки гроші можна було одержати лише після виходу із братства - вони зберігалися на особистих рахунках. В окремих випадках дума дозволяла видачу близько 150 карбованців на придбання одягу чи інших необхідних речей.

    На початок ХХ ст. прибутки Трудового братства настільки виросли, що у Воздвиженському відкривають ще три школи, зводять лікарню, готель, будують електростанцію і проводять телефон.

    Для порівняння: електрифікацію Сумської області було завершено наприкінці 1960-х рр., а телефони по віддалених селах стояли лише в сільрадах, на пошті і в правлінні колгоспів. Готелі ж вважаються буржуйською вигадкою й по нинішній час.

    Ще одна деталь. Життя громади жорстко регламентувалося системою релігійно-моральних й естетичних принципів. Наприклад, юним особам різної статі до одруження заборонялося залишатися наодинці. Вважалося, що їм немає чого приховувати від інших членів товариства. Не всім це, звичайно, подобалося. Іван Абрамов, колишній вихованець Неплюєва, напише: «В этих школах закладывается фундамент той лицемерной иезуитской дрессировки, которая завершается уже в братстве. Всякий, кто не сумеет заглушить в себе личность и отлиться в общую форму, немедленно исключается из школы. Так в братство попадают уже вполне обесцвеченные фигуры, готовые по данному сигналу обнаруживать разные христианские чувства: плакать слезами умиления, сокрушенно рыдать о своих прегрешениях по поводу малейших отступлений от братских правил, говорить возвышенные речи в сентиментально-библейском стиле; долгие молитвенные собрания, поголовные лобызания, слова любви, сочувствия, признательности, которые щедро сыплются в братских беседах, не мешают, однако, братчикам усердно «разыскивать сучки в глазах у братьев своих» и доносить патрону».

    КОНКУРЕНТ

    Революція. Громадянська війна. Міцне господарство братства вижило і в цих складних умовах. Серед більшовиків знайшлися люди тверезомислячі, й у дев’ятнадцятому році християнське товариство перетворюється на комуну - «Першу українську радянську комуну». Але вже у 1924 р. замість неї тут постає колгосп і розпочинаються репресії проти керівників. Зачіпка знайшлася - зброя. Бо для чого попу наган? Наганів і дещо серйознішого в колгоспі було багато. Під час війни братчики купили цілий арсенал у відступаючих німців. Для самозахисту, бо в тому лісистому краї отаманів, отаманчиків і всякого непевного люду не бракувало. Коли небезпека минула, легку стрілецьку зброю здали владі, а іншу, аби не викликати зайвих підозр, закопали, щоб заіржавіла. Та знайшлося четверо, які показали схованку. Отця Олександра Секундова, багатолітнього священика храму у Воздвиженському та ще чотирьох членів думи (правління) виїзною сесією Верховного Суду України було засуджено на різні строки ув’язнення. Через кілька місяців ще 75 братчиків виселили з рідних місць, найавторитетніших, найактивніших, найкваліфікованіших. Тож коли розпочалася суцільна колективізація, господарство було занедбане й повністю готове стати на шлях до «світлого майбутнього», але вже комуністичного.

    Основна ж причина нелюбові нової влади - ідеологічна. Не вписувалося товариство (комуна, а потім і колгосп) у жорстке ложе більшовицьких догм. Бо молилися в ньому Святій Трійці, а не Марксові з Енгельсом. Бо жили там краще, набагато краще, ніж у новостворених навколишніх колгоспах, бо говорили братчики про любов до ближнього, а не про всесвітню революцію. Словом, підривали основи ладу.

    Коли їхати з Києва до Москви, то перед станцією Хутір-Михайлівський буде маленька станція Не-плюєве. Тільки названа вона не на честь Миколи Миколайовича Не-плюєва чи ще когось із його роду. Є просто село Неплюєве поблизу залізниці. Але тепер, коли про-їжджаю повз неї, обов’язково згадую про цю Людину, про братство, яке й нині називають унікальним.

    Микола ПАЦАК
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05