РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 42-43 (5 листопада 2010) 

  • Микола Кубик. У пошуках сенсу життя

    Чи не «найкрутішим» захопленням юнаків у шістдесяті роки минулого століття було радіо. На той час ні плеєрів, ні портативних радіоприймачів, магнітофонів, ні «мобілок», звісно, ще не було. От і майстрували хлопчаки власноруч найпростіші детекторні приймачі радіопередач. І яке то було задоволення - почути музику із примітивного «хрипливого» динаміка! Нинішній молоді цього не зрозуміти.

    «Захворів» на радіо-аматорство свого часу й Микола КУБИК, хлопець з села Маначин, що на Хмельниччині. Спочатку він зібрав детекторний приймач із декількох деталей. Згодом створював складніші радіоапарати… І це стало його найважливішим захопленням. Причому настільки цікавим, що вирішив хлопець присвятити йому все своє подальше життя. За прикладом старшого брата Віктора, після закінчення школи вступив на навчання до Київського електромеханічного технікуму (КЕМТ), де здобув фах радіомеханіка.

    Разом із дипломом молодий спеціаліст отримав й призначення на роботу. Але не в рідний край, а у далеку північну Мурманську область - техніком маяка Вайдагубський. Радіолокатори, інші навігаційні системи для визначення місця знаходження суден у морі на той час ще не використовувались. Тому із кораблів посилались радіосигнали, а на маяках їх «ловили» спеціальними приймачами, і за напрямками цих сигналів визначали, де судно перебуває. Працювати на такому радіо-приймачеві Миколі й довелось. Нове і доволі складне обладнання подільський хлопець освоїв швидко, працював старанно. Тому й військові фахівці (маяк використовувався спільно із сухопутними військами) захотіли бачити хорошого спеціаліста у своєму колективі. Після усіх необхідних процедур, пов’язаних із призовом на строкову службу, вже рядовий Кубик повернувся на маяк, але у військовий підрозділ.

    Була у Миколи можливість і по закінченні служби залишитись на півночі - продовжити військову кар’єру. Або працювати цивільним фахівцем на Вайдагубському маяку. Однак чекала на хлопця рідна хата, миле серцю Поділля. Тому він без жалю залишив Мурманщину і повернувся до батьківської оселі. Роботи за фахом у селі не було, значить, потрібно їхати до обласного центру. Поїхав. Але не просто навмання, а з чітко визначеною ціллю. Ще навчаючись у технікумі, він мріяв потрапити працювати на залізницю, адже практику проходив у Хмельницькій дистанції сигналізації та зв’язку. Багатьох випускників КЕМТу направили у цю галузь. А от йому тоді не вдалось, то, може, друга спроба буде успішною?

    - Мене прийняв тогочасний начальник Хмельницької дистанції сигналізації та зв’язку Микола ЄРМАКОВ, - пригадує Микола Леонідович. - Він розпитав, де навчався, де працював. І, дізнавшись про все, заявив, що хороші фахівці на залізниці потрібні.

    Досвід, здобутий на попередній роботі, армійське загартування, звичайно, важили немало, однак робота електромонтера радіоапаратури на дільниці у локомотивному депо Гречани вимагала нових знань та навичок. Довелось усе освоювати із основ і працювати старанно та відповідально. Адже допущена ним помилка могла призвести до небажаних наслідків. Втрата радіозв’язку між локомотивною бригадою та диспетчером, черговим по станції - перед-умова надзвичайної події. «Глухий» поїзд стає напівкерованим і може не туди заїхати. Такого допускати не можна, тож молодий залізничник робив усе належне, і радіостанції, які він обслуговував, працювали на тепловозах без збоїв.

    Старанність, досконале знання радіоапаратури, відповідальне ставлення до роботи, уміння працювати з людьми, хороші організаторські здібності - ці якості проявились у Миколи Кубика з перших днів роботи на залізниці. І не залишились поза увагою керівництва. Начальник дистанції особисто опікувався молодими спеціалістами, цікавився він і роботою електромонтера радіоапаратури у локомотивному депо. Тому не випадково уже через місяць після прийому на роботу його призначили електромеханіком.

    Подальша робота Миколи Кубика у дистанції припала на той час, коли проводилось переоснащення залізниці, в тому числі й засобами зв’язку. Надходили нові, сучасні на той час, радіостанції, інша апаратура. Її потрібно було освоювати, забезпечувати надійну роботу. А для цього наявної освіти уже було замало. Відчуваючи потребу в нових знаннях, Микола Леонідович вступив до Харківського інституту інженерів залізничного транспорту на заочну форму навчання. Там він освоював засоби автоматики, телемеханіки та зв’язку на залізничному транспорті.

    - Навчатись було цікаво, - зізнався в розмові Микола Леонідович, - але непросто. Заочнику здебільшого доводиться самому опановувати програмний матеріал, щоб до сесії бути готовим захищати свої знання. А на це не завжди вистачає часу. Доводилось й ночами сидіти за підручниками. Однак я не жалкую за втраченим на навчання часом. Здобуті в інституті знання згодились мені і коли працював старшим електромеханіком зв’язку, і коли призначили головним інженером дистанції. Та й очоливши колектив дистанції, чимало пригадував із того, чому навчили в інституті.

    На посаду начальника дистанції, а це було 1995 р., у 45-річному віці Микола Кубик прийшов не лише з хорошими знаннями, а й збагаченим чималим трудовим досвідом. У нього не було стрімкої кар’єри. На кожному із попередніх «щаблів» він перебував по шість - вісім років. Цього було достатньо, щоб освоїтись на новому місці, згуртувати навколо себе колектив, націлити його на дружну роботу і здійснити чимало хороших справ. Ще більше їх додалось за час керівництва дистанцією.

    Призначення Миколи Леонідовича керівником дистанції майже збіглось у часі із проведенням електрифікації дільниці магістралі Жмеринка - Волочиськ. Ця масштабна робота включала не лише монтаж контактної мережі, а й переоснащення залізничних станцій новими системами автоматики, телемеханіки та зв’язку. На ст. Богданівці було зведено споруду для поста електричної централізації, в яку встановили нове обладнання. М. Кубик вникав в усі тонкощі функціонування обладнання, уміло організовував роботу фахівці, які займались монтажем. Тому кожен об’єкт здавався в експлуатацію у визначені терміни, а то й достроково.

    Як істинний зв’язківець, Микола Кубик дбав й про розвиток та удосконалення телефонних комунікацій. Щоб не було переривання зв’язку через пошкодження телефонних ліній, на дільницях дистанції активно проводиться заміна «повітряних» ліній кабельними. Нещодавно їх проклали від ст. Ярмолинці через ст. Вікторія до ст. Лісоводи. А від Жмеринки до Хмельницького уже прокладено й оптоволоконний кабель. На деяких станціях встановлено автоматичне телефонне обладнання. Але й інші роботи не залишаються поза увагою начальника дистанції. Під його особистим керівництвом проведено реконструкцію систем електричної централізації стрілок та сигналів на ст. Скібневе, Старкостянтинів-2, Красилів, Климашівка. На багатьох переїздах замінено на нові шлагбауми… Цей перелік можна продовжувати. Втім, і з названого видно, що Хмельницька дистанція сигналізації та зв’язку постійно оновлюється.

    Коли підходиш до будинку зв’язку, який розмістився неподалік від залізничного вокзалу ст. Хмельницький, впадає в око зразковий порядок, створений навколо нього. Ще кращий він у середині споруди. Відчувається, що тут - справжній господарі. Особистої заслуги в цьому Микола Леонідович не визнає. Але про те, що звик до порядку, чіткої організації праці, пунктуальності - зізнається.

    Дві його доньки в дитинстві, можливо, і трохи ображались на нього за вимогливість, але на сьогодні щиро вдячні за таке виховання. Саме тому пішли батьковою стезею. Першою у дистанцію прийшла Тетяна і розпочала працювати електромонтером, одночасно навчаючись. Спочатку у технікумі, а потім - в університеті. Нині вона працює помічником начальника дистанції з кадрів. Згодом й молодша Наталія розпочала трудитись телефоністкою. А здобувши відповідну освіту, стала бухгалтером. Такі ж риси вони прищеплюють і своїм донькам - Ані та Аліні, які зростають на радість дідусеві. Хоч у Миколи Леонідовича й немає сина, але продовжувач його професії є. Це зять Олег Купчик, який працює електромеханіком у локомотивному депо Гречани. На тій посаді, де колись трудився його тесть.

    Шістдесятиріччя - нагода для того, щоб озираючись на пройдений шлях, підсумувати зроблене… Думається, так вчинить й герой нашої публікації. І йому є що записати у власний актив. Головні чоловічі справи він зробив - виростив дітей, власноруч звів дачний будиночок, посадив навколо сад… Ще більше зроблено ним у дистанції колії. Але й немало є задумів. У найближчих планах - будівництво залізничного переїзду на ст. Хмельницький, реконструкція мережі рейкових кіл на станціях Дунаївці та Балин… Словом, роботи чимало, і з нею, можна сподіватись, Микола Леонідович впорається так же успішно, як і в попередні роки. Адже коли робота - захоплення, вона виконується і швидко, і якісно, і з задоволенням.

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05