РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 28 (23 липня 2010) 

  • Живцем згоріло поліське село

    У північних районах Житомирщини, завдяки великим лісовим масивам і майже непрохідним болотам, складалися сприятливі можливості для розгортання партизанського руху в роки Великої Вітчизняної війни. До того ж була можливість скритого маневру з виходом на північ та захід у ліси Білорусії. Особливо це стосувалося Овруцького, Коростенського, Ємільчинського та Олевського районів.

    Саме з Полісся набирав сили й розмаху рух народних месників. Тут дислокувалися спеціальні диверсійні групи, які готували бази для розгортання масової партизанської боротьби. Від невеличких оперативних груп до партизанських загонів і згодом до великих месницьких формувань - саме такий шлях пройдено за порівняно короткий час. До цього важливого у стратегічному плані куточка Полісся - північних районів Житомирщини - було звернено особливу увагу: поблизу нього пролягали важливі залізничні магістралі, якими користувався ворог. Відтак радянським командуванням тоді було поставлене завдання - лісовий край має стати партизанською твердинею.

    Лише два партизанських з’єднання - О. Сабурова та С. Малікова, що діяли головним чином саме на Житомирському Поліссі, знищили тоді майже 53 тисячі фашистських солдатів та офіцерів, «висадили в повітря» 63 залізничних мости і 750 ворожих ешелонів. Маневруючи по лісах, партизани були практично невидимі і невразливі, били фашистів із несподіваних засад, переслідували їх по всій території. Кажуть, Поліссям тоді зацікавився особисто Гітлер, який зажадав негайного знищення партизанів.

    У червні 1943 р., напередодні Курської битви, проти месників, які діяли на Житомирщині, було споряджено майже сорок тисяч військ і поліції. Проте і цю експедицію було зірвано. Командувач німецького угрупування поскаржився до Берліна на те, що тут, на Поліссі, можна почувати себе відносно вільно лише у трьох районах - у решті діють партизани. Зі столиці третього рейху надійшла вказівка відправити на боротьбу з народними месниками, які діяли на українському й білоруському Поліссі, добірні частини есесівців, спеціально навчених чинити звірства проти населення окупованої території. Наказ Гітлера полягав у тому, що області північної України мають бути очищеними від усякого населення.

    …На Житомирщині сіл, спалених за опір німецько-фашистським окупантам, - сто шістдесят три. Копище - одна з найбільших ран не тільки Поліського краю, але й всієї України. Незважаючи на віддаленість цього населеного пункту, сюди їде багато небайдужих людей, які цікавляться історією, які прагнуть більше довідатися про минувшину свого краю, відвідавши музей у Копищі. А водночас - і вшанувати пам’ять невинно убієнних жителів його.

    Дорога до цього села неблизька, адже розташоване воно на самому краєчку Олевщини - поряд пролягає кордон з Білорусією. Природа тут своєрідна і невимовно красива. Приїхавши в село, поспілкувавшись з людьми, відчула особливість їхньої говірки: вона з відчутним впливом м’якої білоруської.

    Саме село притихло у лісових обіймах, і тільки діти порушували тишу своїм веселим щебетом. «Де тут у вас живе директор музею?» - запитую, і чую у відповідь - «Вон там, за паваротом увідітє веліку хату, то йейо». Зустрівшись з директором, прошу показати мені музей.

    У центрі експозиції музею - діарама «Копищанська трагедія», що відтворює найболючішу сторінку з історії села - звірячу розправу, вчинену над ним фашистами. На тлі пожежі, що охопила хати, під дулами ворожих автоматів - беззахисна, беззбройна юрба. Старі, діти, матері з немовлятами на руках. У ті часи в кожній хаті було від чотирьох до десяти діток. А подекуди - і більше.

    …Це було на світанку 13 липня 1943 р. Спалено вщент село Копище, розстріляно і спалено живцем 2887 його жителів, з них - 1347 дітей віком до 12 років.

    Ще один факт. Навесні 1943 р. в партизанські з’єднання України було направлено групу партійних працівників. 28 - 29 травня у місцевості між Картеничами та Копищем вони провели нараду командно-політичного складу найбільших партизанських з’єднань з метою активізації боротьби в тилу ворога.

    Саме ця зустріч, про яку незабаром довідалися фашисти, і поклала початок Копищанській трагедії. Тепер тут, на самому кордоні з Білорусією, встановлено пам’ятний знак, що нагадує про ті події. Стоїть він край дороги, а за ним - десятки кілометрів непрохідних партизанських лісів, які так відлякували гітлерівців і були надійним захистом для народних месників. Місцеві жителі добре знали тут всі стежки та переходи через болото, а для чужинців ці краї були небезпекою. Неначе сама природа заступалася за поліщуків. Ці ліси шумлять і понині - більше 50 кілометрів за ними немає жодного села. Кажуть, що там тепер практично заповідник - звірини та птиці розвелося чимало, почуваються вони у безпеці, адже рідко яка людина знає тепер стежки та переходи в тій місцині.

    У цім краї до партизанських лав йшли цілими родинами - з дружинами, дітьми. Це засвідчував в одній із книг О. Сабуров: «Копище нам було відоме відразу ж, коли ми прийшли у ці краї. З цього села в наші партизанські загони влилося найбільше людей - кілька сотень чоловік». Копищанські жінки пекли хліб для народних месників, передавали цілющі трави, ліки, одяг. Діти були за зв’язкових, розвідників. Ось чому фашистські карателі казилися, як тільки чули назву села.

    Карателі все ж ризикнули - і пішли в наступ на ліси. Ті угрупування, що базувалися в Олевську, вирушили на Копище та навколишні села. Партизанське командування, зважаючи на явну перевагу противника, поставило перед своїми бійцями вимогу: не встрявати у відкриті сутички, а нищити ворога і його техніку із засідок, мінувати усі можливі для пересування шляхи.

    Маневруючи, партизани вели важкі, але успішні бої, і це викликало лють у фашистів. Партизанське Копище стало одним із об’єктів помсти.

    На головному пагорбі села височіє пам’ятник. На алеї, по дорозі до нього, шелестять на вітрі дрібним листом берізки, а за ними жінка й літній партизан з прапором у руці схилилися над могилою, над написом, де викарбувані цифри - 2887... Це стільки людей лежить у землі за березами. Стільки їх лягло у могилу в липні 1943 р. За півдня... Це було на світанку. Карателі приїхали у село і в три години ночі почали вигонити людей з будинків - начебто на перевірку документів. Обіцяли, що будуть роздавати мило, сіль, дітям - цукерки. Навіть ті, хто жив у лісі, повиходили. А коли почали палити людей, то декому все ж вдалося врятуватися. Старі люди йшли на страту мовчки, діти чіплялися за матерів, а немовлят фашисти кидали у вогонь власноруч.

    Майже ста чоловік врятувалося з того пекельного вогню, переважно це були діти. Діти, в яких назавжди відібрали дитинство, яких згодом прихистили партизани, і яким судилося жити без батька-матері, все життя пам’ятаючи про те, як живцем згоріло все поліське село.

    Після війни, піднімаючи село з попелу, люди ставили нові оселі. Всі будинки були дерев’яні.

    Ось і тепер тут переважно дерев’яні будиночки з оригінальним різьбленням на вікнах і дахах. А ще тут живуть дуже привітні і щирі люди з добрими, відкритими поглядами. Вони переконані, що їх село, наче птах Фенікс, і нікому не стерти його ні з землі, ні з пам’яті.

    Оксана ПОЛІСЬКА
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05