РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 21 (4 червня 2010) 

  • Тетяна СТЕЦЕНКО: «Зустріч із тренером - це мій другий день народження»


    працівники ВЧ-1 під керівництвом Тетяни СТЕЦЕНКО підвищують свої фізичні кондиції

    В історії Південно-Західної залізниці чимало сторінок присвячено спортивним досягненням київського «Локомотива». Свого часу «Локомотив» гримів не лише в усьому Союзі, а й далеко за його межами. Неабияких успіхів досягали вихідці з цього легендарного товариства на міжнародних спортивних аренах. До когорти видатних і прославлених «локомотивників», безперечно, належить і заслужений майстер спорту з академічного веслування, дворазова чемпіонка світу, призерка Олімпіади у Москві Тетяна Іванівна СТЕЦЕНКО (БУНЯК).

    Про виснажливі тренування та стосунки у колективі, про «корпус світла» у Новій Зеландії та фотофініш у Москві, про вдячність держави та про життя після великого спорту Тетяна Стеценко розповіла в інтерв’ю «Рабочему слову».


    ТРЕНЕРСЬКІ ЕКСПЕРИМЕНТИ

    - Тетяно Іванівно, як Ви познайомилися з академічним веслуванням?

    - У віці 15 років я випадково зустрілася із тоді ще звичайним випускником Інституту фізкультури, тренером-новачком Віктором Потабенком. Це був 1972 рік. Слід зауважити, що на той час мій зріст вже складав 187 сантиметрів. Звісно, я соромилася і комплексувала через це. Коротше кажучи, мені зовсім не хотілося повертатися після літніх канікул до школи. А тут такий випадок (я тоді підробляла у київському поштовому відділку №33): підійшов Віктор Васильович, представився і запитав, чи не хочу я спробувати свої сили в академічному веслуванні (він як раз набирав команду). Я погодилася спробувати. Мені здалося, що це мій шанс проявити себе. Вже з перших тренувань мене привабив цей вид спорту: природа, вода, фізичні навантаження тощо. Я ладна була тренуватися хоч цілий день, аби залишитися у команді.

    - Отже, тренування були важкими?

    - Ще б пак! Все-таки тренер на той час не був досвідченим і певною мірою експериментував. Він завжди нам повторював, що для перемоги потрібні сили. Якщо ми не будемо готові фізично - ніяка техніка нас не врятує. І з огляду на те, що у веслуванні задіяні усі групи м’язів людини, фізичній підготовці приділялося найбільше уваги. І якщо інші команди робили «марш-кидки» по 30 - 40 км, то ми ж на воді проводили лише по 3 - 4 години, а весь інший час працювали на березі. Також особливо ретельно ми відпрацьовували старт. Віктор Васильович був переконаний, що лідерство у гонці слід захопити із самого початку. А ми дуже вірили нашому тренеру і виконували його настанови беззаперечно, адже ще однією обов’язковою запорукою успіху була жорстка дисципліна.



    10 КАРБОВАНЦІВ ЗА ПЕРШЕ МІСЦЕ

    - Академічне веслування - командний вид спорту. Як складалися стосунки у Вашій вісімці?

    - Відбір до основного складу відбувався протягом певного часу. З самого початку нас було понад 60, цікаво, до речі, що переважна більшість дівчат була із сіл, адже Потабенко вважав, що саме сільські більш витривалі. Дехто не витримував і відсіювався, залишалися найсильніші. Тому, на той час, коли склад остаточно сформувався, ми вже всі товаришували. Адже жили, як одна сім’я, все робили разом. Водночас Віктор Васильович нас вчив, що дружби як такої серед нас не має бути. Ми повинні бути суперницями, конкурентками і намагатися перевершити одна одну. І хоча ми й були близькими, сварки траплялися. Натомість кожна з нас завжди відчувала підтримку іншої, адже ми працювали, як один організм. До речі, ми іноді зустрічаємося, згадуємо минулі перемоги, теревенимо про сьогодення.

    - А як поставилися батьки до Вашого вибору?

    - З самого початку - негативно. Вони не дуже вірили у моє спортивне майбутнє. Однак згодом, після розмови із Потабенком та дівчатами із команди, зрозуміли, що я не помилилася у своєму виборі. Батько той взагалі перетворився на вболівальника і завжди нагороджував мене за перемогу. За перше місце - десять карбованців, а за друге - п’ять, і побажання бути краще.


    ОЛІМПІАДА: ОДНЕ ПРИВІТАННЯ НА ВСІХ

    - Відомо, що у 76-му році Ваша спортивна кар’єра могла достроково закінчитися…

    - Ні, я б так не сказала. Хоча певні побоювання були. Вже з 75-го нашу вісімку було прийнято до збірної СРСР. Перед нами відкривалися нові можливості, зокрема участь на чемпіонатах світу й олімпіадах. Однак у 76-му під час тренування я зламала гомілку. Довелося пройти важкий курс реабілітації.

    - Однак вже за рік Ваша вісімка здобула друге місце на Чемпіонаті світу в Амстердамі, а у 78-му, на наступній світовій першості, викликала справжній фурор у Новій Зеландії. Що саме там відбулося?

    - Як сказали б сьогодні - ми усіх порвали. Є таке поняття - «півтора корпуса світла» - це коли човен, що лідирує, випереджає на фініші найближчого переслідувача на відстань, яка перевищує довжину човна у півтора рази. Отже, ми випередили німкень більш, ніж на 20 метрів, це 6-7 секунд. Дійсно, це був приголомшуючий результат.

    - Наступного року Ви здобули перше місце на Чемпіонаті світу в Югославії, а вже у 80-му відбулася легендарна Олімпіада у Москві. Зупинимося на Вашому олімпійському виступі детальніше.

    - У фіналі Олімпіади брали участь шість найсильніших команд. За жеребом нам дісталася дальня вода. Вітер був боковим, тому наш тренер спробував підійти ближче до нашої доріжки, аби підказувати протягом гонки. Однак його чомусь не пустили до нас. Отже, ми залишилися самі. Перші 500 метрів ми лідирували, здавалося б - перемога наша. Та раптом наша рульова кричить: «Дівчата, нас наздоганяють німкені!» Далі я вже нічого не пам’ятаю, лише фінал і фотофініш. Вони-таки нас випередили на кілька сантиметрів. Уявіть - на 0,06 секунд. Це була справжня трагедія.

    - Можу собі уявити обурення вищого керівництва.

    - Так, нас вважали лідерами, а ми, виявляється, програли, адже друге місце для керівництва Укрради «Локомотива» - рівнозначне програшу. Напевне, саме через «програш» товариство нагородило нас 200 карбованцями і привітала однією телеграмою на всіх. Ось ми і передавали цю телеграму одне одному по черзі.


    Спорт - у маси!

    - Якщо ми вже заговорили про ставлення до спортсменів, чи відчули Ви на собі якісь зміни після закінчення кар’єри у великому спорті?

    - Скажу так: ніби нічого і не було - ні перемог, ні п’єдесталів, ні золотих медалей. Усім, напевне, відоме радянське формулювання - такої посади, як спортсмен, немає. Ось воно дуже добре характеризує ставлення до екс-спортсменів. Так, багато чого довелося вислуховувати і про те, що з нас досить: мовляв, ми вже своє заробили. А що ми заробили? Добре, що залишилися однокімнатна квартира і трохи грошей, які лежали на рахунку (ми все одно не встигали витрачати зароблене). Однак, гроші поступово скінчилися. Мій чоловік - Василь Стеценко, з яким ми одружилися у 79-му році, працював у київському метрополітені - зарплата невелика, самі розумієте. До того ж у 81-му у нас народилася перша дочка - Галина, а наступного року - дочка Тетяна. Треба було якось викручуватися. Ось я і пригадала своє хобі - вишивку і в’язання. В’язала дитячі шапочки і здавала їх на фабрику. Згодом почала вишивати картини. Мені, щиро кажучи, здається, що і сьогодні ставлення до спортсменів минулого таке ж саме - зневажливе. Коли мені негайно була потрібна операція - гроші довелося збирати серед друзів і знайомих. У той же час навкруги декламуються пишномовні обіцянки і заяви…

    - З 1984 року Ви працюєте інструктором зі спорту вагонної дільниці станції Київ-Пасажирський. Отже, якими видами спорту займаються Ваші колеги?

    - На нашій дільниці досить часто проходять турніри, змагання, чемпіонати тощо. Залізничники люблять спорт, однак, на жаль, далеко не на всіх дільницях існують умови для таких занять. Щодо нашої дільниці, то за моєї ініціативи і завдяки сприянню профкому, зокрема його голові Василю Бабині, у нас є можливість займатися більярдом, настільним тенісом, волейболом, шахами, футболом, плаванням, кульовою стрільбою, лижними гонками, армреслінгом та важкою атлетикою.

    - Що Вам дав спорт?

    - Мабуть, усе! Я вважаю, що зустріч із тренером - це мій другий день народження. Не знаю, як склалося б моє життя, якби я не зустріла Віктора Васильовича. Спорт - це рух, а рух - це життя! Не варто про це забувати!

    Олексій ГОРЯЧЕВ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05