РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 10 (16 березня 2007) 

  • І зручно, і вигідно


    Однією з найтрагічніших сторінок минулої історії стала участь радянських військ в афганській війні, що забрала молоде життя близько 15-ти тисяч чоловік та залишила десятки тисяч поранених та покалічених, у т. ч. і українців. У силу обставин та прорахунків тогочасної влади відправляли молодих, ще не навчених секретам військової справи, своїх солдат для участі в так званій неоголошеній війні. Остання завжди є більш жорстокою і страшною, аніж війни, що ведуться відкрито. Де ворог, а де друг - визначити важко, і тим більш підступними і нелюдськими були методи, якими ті бої велися. Від того - більше людських смертей не тільки військового, але й мирного населення. Переможців і переможених у цій війні не було і не могло бути. Покалічені життя, понівечені долі, синдром «Афгану» - ось її наслідки.

    Наказано: жити!

    Його прізвище не значиться в списках воїнів-«афганців». А він є. Живе така людина в м. Козятині - Олександр НЕДЗЕЛЬСЬКИЙ. Тут він і народився 2 лютого 1958 р. Олександр ніколи не брав участі у зібраннях, присвячених афганській темі. Про участь в обмеженому складі військ на території Демократичної республіки Афганістан (ДРА) воліє не згадувати. Занадто скромна і невибаглива людина. Починалося все у нього, як і в інших «афганців».

    Спочатку - навчальний підрозділ у Бердичеві, куди направляли новачків. Далі - посада командира відділення військової частини у Лугінах (Житомирська область). Далі - десант.

    На все життя в пам’ять врізався грудневий недільний день 1979 р., коли традиційно солдати відпочивали. Під час демонстрації кінофільму раптом увімкнули світло, по прізвищах назвали всіх, кому терміново потрібно було прибути до підрозділу частини. Всі подальші події відбувалися як одна мить. Коли прибігли на місце, на кожного з них чекав складений військовий рюкзак.

    Так же оперативно відправили до Коростеня, де всі пройшли медогляд безпосередньо в санітарних автомобілях, що стояли на привокзальній площі. О 17-й годині було сформовано з різних військових частин ешелон. З майже 1000 чоловік ніхто не здогадувався, куди їх везуть.

    Знайомий офіцер шепнув Олександру, що їдуть туди, де стріляють, і якщо є можливість, то варто написати листа. Але віддати цивільним, аби кинули в поштову скриньку.

    Їхали довго. Тільки через три доби дісталися Ташкента, потім - м. Термез. Стояла темна ніч. Прибулих посадили в автобуси, де замість сидінь - санітарні носилки. У Термезі військових поселили в танкових боксах, оскільки всі панцирники пішли маршем у невідомому напрямку.

    На новому, ще необжитому, місці перебували недовго. Через три дні з Ферганської повітряно-десантної дивізії прибув капітан В. Ладижніков. Із 7-8 тисяч солдат відібрав 28 чоловік, яких перевезли на військовий аеродром, що був розташований у горах. Серед цих двадцяти восьми був і Олександр. З новачками провели інструктаж. Повідомили, що подальша служба буде проходити в Афганістані. Завели в підвал, видали зброю, кожному - автомат, ящик патронів, три гранати. Посадили у вертоліт Мі-8, і приблизно через 1-1,5 години льоту новобранці приземлились на військовому аеродромі афганської провінції Кундуз.

    Під час перельоту було видно вогні пожеж, спалахи від вибухів, все небо «горіло». Всім стало зрозуміло, що везли до епіцентру військових дій. Це підтверджувалося ще й тим, що після приземлення всіх поселили в палатки, на матрацах, які розстелили на ящиках зі снарядами. Олександр попав до мінометного підрозділу комендантського взводу.

    Почалися бойові будні. Головне завдання - забезпечення охорони перевалів, супроводження військових колон, охорона місць розташування радянської бойової техніки. Брали участь у прочісуванні кишлаків з метою виявлення душманів. Відкритої війни, у прямому значенні слова, не було, але стріляли постійно, особливо в нічний час.

    Важко було звикати до нових обставин, до кліматичних умов, до способу життя, до звичаїв і традицій населення цієї країни. Все тут було чужим. Всюди чатувала небезпека: і з повітря, і на землі, а інколи навіть і невідомо звідки виникала загроза життю та здоров’ю молодих воїнів.

    Торуй свій шлях, Сашко!

    Він часто згадував своє життя на батьківщині і прагнув туди повернутися. Минуле проходило перед його очима, зігрівало і давало сили, щоб вистояти, щоб обов’язково повернутися живим.

    Несамовито хотілося в Україну, де чекала кохана і любляча дружина Галя та чудова донечка Наталочка, яка народилася вже після його від’їзду.

    Так хотілося опинитися в рідній домівці, поспілкуватися з рідними братами і сестрами, адже в сім’ї їх було небагато-немало: одинадцятеро дітей.

    Олександр був восьмою дитиною. Мама - Людмила Іванівна спочатку займалася вихованням дітей, потім, коли старші діти підросли, пішла працювати. Батько - Леонід Олександрович працював начальником відділу постачання НГЧ-2, провідником, поїзним ревізором.

    Олександр спочатку навчався в Козятинський школі №3. І хоча зі своєю сестрою Світланою мали один портфель на двох, вчитися любив. Потім - «університети» в Козятинський школі-інтернаті. В школі був лідером серед своїх однолітків.

    У 1975 р. після закінчення школи-інтернату Олександр вступає до Немирівського будівельного технікуму за спеціальністю «промислове та цивільне будівництво». Після його закінчення працює малярем в ПМК.

    У 1980 р. в Афганістан прибула група комсомольських вожаків на чолі з першим секретарем ЦК ВЛКСМ Мішиним. Була зустріч, під час якої Недзельському О.Л. за відмінне виконання службового обов’язку було вручено Почесну Грамоту ЦК ВЛКСМ. Про цю подію писала одна з найпопулярніших на той час газет в Радянському Союзі «Комсомольська правда» (цей номер зберігається в родинному архіві сім’ї Недзельських - авт.).

    Серед солдатів Олександр був старшим за віком. Мабуть, тому хлопці його поважали. Не любив «дідівщини», завжди захищав товаришів, ділився останнім. Старші серед командирів теж шанували його. При звільненні майор С. Бабух подарував на згадку про службу в Демократичній Республіці Афганістан книгу «Холодная лента», на першій сторінці якої напис: «Следуй своей дорогой, Сашко, я горжусь тобой! Ты - настоящий мужчина!». А доля дарувала йому життя, повернення на батьківщину.

    Сюжет для ліричного роману

    Поряд із ним - завжди любляча та вірна дружина Галина Василівна, родом із села Каролівки. Про їхню спільну долю хтось обов’язково напише красивий роман. Вперше зустрілися, коли разом навчалися в Козятинській школі-інтернаті. Авторитетний Сашко, який однозначно був лідером не тільки класу, а й всієї школи, та його тендітна однокласниця з першого погляду пройнялись особливою симпатією один до одного. Дружба в подальшому переросла у велике кохання. Всі чотири роки перебування в інтернаті Саша завжди сидів за третьою партою біля вікна, за своєю Галинкою. Місця не змінювали, як і в подальшому, по життю. Галина пам’ятає, як їздила до Саші на прийняття присяги. Це була їхня остання зустріч перед випробуванням Афганом. Досі зберігається листівка зі зворотною адресою «Советский Союз», квапливо відправлена ним, коли у грудні 1979 р. слідував маршрутом - Лугіни - Чирчик - Кундуз (Афганістан).

    Про Афганістан нагадують й інші речі та документи, що зберігаються в родині. Ось вона - сімейна реліквія. Найціннішим є рушник, який подарувала йому, коли йшов до війська, на згадку про рідну домівку друга мама, Ніла Іванівна, як оберіг. Солдат проніс цю реліквію через важкі та трагічні військові будні. «Рідна мати моя, ти мене на зорі проводжала. І рушник вишиваний на долю, на щастя дала», - написано на ньому. На його полотні занесені найголовніші події, що відбулися в житті солдата за два роки: «Казатин. Бердичев. Лугины. Чирчик. Кундуз». І найважливіше: «Мама, повертаю рушник. Він пройшов зі мною службу ВС. Саша». Гіркі і одночасно оптимістичні слова…

    Найстрашніші спогади про Афган - це втрати бойових побратимів.

    Особливо боляче, коли наші хлопці самовільно йшли поодинці (спускались у долину, тому що військову частину було розташовано на високогір’ї - авт.) до місцевого населення, щоб поміняти мило, консерви, обмундирування тощо на японську радіоапаратуру. Такі часи: у Союзі такої розкоші не було. А потім їх знаходили убитими, порізаними, бувало, що взагалі пропадали безвісти.

    Вдома Олександр не любить розповідати про свою службу в Афгані, про душманів, «чорні тюльпани», про те, як не стало його друзів по службі, лише залишились фото у військовому альбомі «1979-1981 годы. Май. Кундуз.»

    Спомини до сьогодні ятрять серце. Тому й не хоче він до них повертатися. А те, що прийшлося пережити, було справжнім пеклом: горіла земля, плавився метал, щоденно гинули люди, бо й методи війни були особливими: воювали, використовуючи найсучаснішу зброю, яку придумало людство в третій половині ХХ століття. Гинуло все живе на землі. І, здавалося, ніколи цьому страхіттю не буде кінця. В Афганістані перебував із грудня 1979 р. по травень 1981 р., відпустки рядовим не давали.

    Коли закінчився термін служби, довгих 1,5 року, їм повернули військові квитки, подякували перед відправкою до СРСР у зв’язку з демобілізацією. А на заміну їм прибували все нові й нові частини з Радянського Союзу.

    Перед посадкою до вертольоту начальник секретного відділу майор Кобеленов робив обшук, вилучив фотоальбом і порвав фотографії, що свідчили про службу в Афганістані. У товариша, який не дав речі на огляд, відібрали військовий квиток, але командир екіпажу вертольоту забрав його у майора і повернув власнику.

    Знову Термез. На поїзд, що прямував на Ташкент, не потрапили, так як поїзди в цьому напрямку були переповнені пораненими бійцями. Вирішили добиратися до Душанбе, а потім літаком до Сімферополя. Незабаром - рідний Козятин.



    Коли всміхається доля

    «Кому була потрібна афганська війна? Чи хтось колись відповість за даремно втрачені людські життя? Кого і від кого захищали там наші хлопці? Чи буде їй колись кінець?» - такими були думки солдата після повернення. А в газетах і на радіо з’являлися короткі стримані повідомлення, він слідкував за кожним із них, і жодної краплі правди в них не було. Його не обдуриш: він на власні очі бачив страхіття війни, він там воював разом зі своїми побратимами по зброї. А війна розтягнулася на десять довгих років. І вивід військ з Афганістану - це була подія, це було справжнє свято не тільки для тих, хто брав у ній безпосередню участь, а й для мільйонів радянських людей, які жили колись в тій країні, назва якій СРСР, і у розпаді якої в подальшому не останню роль відіграли саме події, пов’язані з цією війною.

    Йому всміхнулася доля: додому він повернувся живим. Але перемоги не відчував. Як і тисячі тих юнаків, яким пощастило повернутися на рідну землю.

    Олександру пощастило двічі: він повернувся до отчого дому, де його любили, де на нього чекали, де його розуміли і підтримували.

    У серпні 1981 р. повернувся на роботу в будівельно-монтажне експлуатаційне управління №2. Був спочатку робітником, згодом - майстром, начальником відділу водопостачання. Він ніколи не зупиняється на досягнутому; працелюбство і наполегливість, які є характерною ознакою всієї його родини, допомагають долати нові життєві висоти. Працюючи в БМЕУ-2, заочно навчається в Харківський академії комунального господарства за фахом економіка підприємства.

    А з 2005 р. працює старшим ревізором головного управління контролю та внутрішнього аудиту Укрзалізниці. Це - робочі будні, а вдома він - люблячий чоловік, батько, дідусь.

    Любить своїх доньок, які теж працюють на залізниці. Наталія - інженером ДН-2, Ніна - економістом в БМЕУ-2. Дружина - Галина Василівна також працює в БМЕУ-2 старшим інспектором відділу кадрів. На залізниці працює і старший зять Олександр. Із залізницею пов’язали свою долю і брати Юрій та Володимир.

    Найбільша радість - це внук, який народився в 2001 р., хлопчика на честь дідуся назвали Сашком. Життя продовжується, і нехай на цьому шляху не буде жодних перешкод, а у книзі життя - темних сторінок, страшних за своєю суттю та змістом. Хай їх ніколи не буде ні в долі України, ні в житті кожної, окремо взятої, людини!

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05