РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 17 (30 квітня 2010) 

  • Смілива жінка

    Валентина Василівна підняла очі й подивилася на вхідні двері. Стукіт повторився. Викликали до пораненого. У невеличкій кімнаті, на ліжку, лежав військовий. Він марив. Відкинувши ковдру з хворого, Валентина Василівна побачила закривавлену ногу, нашвидкуруч забинтовану шматками білої тканини. Рану було вдало оброблено.

    - Буде жити! Осколок пройшов навиліт, - витираючи руки, промовила Ліпінська, а потім додала: «Народився, напевне, в сорочці. Могло б бути гірше».

    Наступного дня від пораненого Віктор Ліпінський (син лікарки) дізнався, що старший лейтенант Іван Фролов з водієм на автомашині ЗІС намагались проскочити через місто Козятин у напрямку села Кордишівка, а там - далі на Погребище. Завдання - вивезти документи військової частини. На одному з перехресть з’явилась німецька танкетка, пролунав вибух. Машина загорілась, водій впав мертвий, а пораненого в ногу офіцера викинуло з кабіни на узбіччя. Танкетка, не зупиняючись, помчала далі по вулиці, а поранений у ногу Іван Фролов поповз канавою, а потім городами до будинку.

    Через місяць офіцер, кульгаючи, ходив кімнатою. На другий місяць, переодягнувшись у цивільний одяг, залишив місто. Вже після війни Іван Фролов приїжджав до матері (згадує сьогодні Віктор Ліпінський), і дякував їй за свій порятунок у ті грізні дні 1941 р.

    …До війни Валентина Василівна працювала хірургом у залізничній лікарні ст. Козятин. З наближенням фронту до Козятина лікарня була переповнена пораненими червоноармійцями й офіцерами. Мати працювала день та ніч. За два дні до взяття противником Козятина (15 липня 1941 р.) частину поранених було вивезено в село Махаринці (тепер там знаходиться тубдиспансер), а важкопоранені й ті, що не могли рухатись, залишились в залізничній лікарні. З приходом німців поранені, що знаходились в Махаринцях, розійшлись по навколишніх селах, де їх прихистили люди, а важкопораненим довелось за допомогою медперсоналу перейти в одноповерхову будівлю в Козятині (тепер на цьому місці - п’ятиповерховий будинок).

    Так і залишилась лікар-хірург В.В. Ліпінська без відповідних медикаментів, перев’язочного матеріалу, продуктів харчування з важкопораненими у залізничній лікарні. Смертність була високою, але, незважаючи ні на що, вона з кожним днем, тижнем виривала з кістлявих обіймів смерті червоноармійців і командирів, повертаючи їх до життя.

    Одного разу лікарню відвідали німецькі офіцери-лікарі. Не дійшовши до кінця однієї з палат, вони разом різко повернули назад і попрямували до виходу. Вихолені завойовники не змогли винести побаченого: кров на підлозі, загниваючі рани, нелюдські крики і стогін поранених, трупи померлих, котрих не встигли винести медсестри, антисанітарні умови, відсутність медикаментів. Один з них на хвилинку затримався на порозі лікарні і, подивившись в очі Ліпінській, промовив: «Русіш зольдате, капут!».

    А вона, жінка, лікар-хірург із залишком медперсоналу, без ліків, продовжувала вести битву за життя кожного червоноармійця.

    - Десь в листопаді - грудні 1941 року до моєї матері приїхав чоловік і представився, що він підпільник з Київщини, за-пропонував співробітничати, - згадує колишній лікар Віктор Іванович Ліпінський. - Прізвище його я вже забув. Після війни він приїздив у Козятин і дякував матері за допомогу. Суть співробітництва була в тому, що мати, після смерті рядових бійців, зобов’язана була особові посвідчення померлих здавати німецькій владі. Вона цього не робила, а ховала їх у лікарні, в тайнику. Щомісяця приїздив цей чоловік до матері й забирав солдатські посвідчення (вони були без фотографій). Як потім мені стало відомо, з допомогою цих посвідчень підпільники «вирвали» з лап смерті сотню полонених командирів із Дарницького концтабору.

    Нарешті, наприкінці грудня 1943 р., Червона армія звільнила Козятин. Здавалось би, живи при здоров’ї, лікарю. Викинь із пам’яті важкі безсонні ночі. Та ні!

    Серце пекло наче розпеченим залізом. Потрапила під слідство. Як пояснити жінці-лікарю, що її просто кинули, залишивши з важкопораненими бійцями напризволяще у 1941 р. без медикаментів, продуктів харчування, під щоденним пильним контролем з боку окупантів.

    Їй шматували душу день, два, тиждень… за 100 смертей бійців, яких вона «загубила» поранених за час окупації міста.

    У січні 1944 р. козятинські чекісти, використовуючи сталінську форму ретельного слідства, питали, грюкаючи кулаками по столу: «Розповідай, лікарко, скільки загубила безневинних поранених за час окупації міста?» Що тут відповісти, якщо ті, хто допитують, бажають чути лише зізнання про допомогу окупаційній владі?

    Проте через два місяці її відпустили на волю. «Смерш» зробив її мовчазною, суворою, дратівливою. Переживши все це, Валентина Василівна довго не могла заспокоїтись.

    Сплинув час. Ліпінська перенесла в собі всі негаразди. У 1968 р. з райкому партії зателефонували на роботу. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1968 р. її нагороджено медаллю «За бойові заслуги». Це була відзнака за мужність і відвагу, проявлені в боротьбі проти німецько-фашистських окупантів у період Великої Вітчизняної війни.

    - Не піду! Не потрібна мені ця нагорода після всього, що зі мною було в 1944 році, - говорила мати у колі сім’ї і гірко плакала.

    У 1991 р. не стало лікаря, дорогої людини, матері Валентини Василівни Ліпінської. А нагорода за її діяння до сих пір зберігається в родині…

    Леонід КРИВОВ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05