РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 17 (30 квітня 2010) 

  • Сонечко моє

    (Продовження. Початок у №16 за 2010 р.)

    Стрілецький батальйон повільно входив у невеличке поліське село. Весна вже вступила в свої права і п’янила ароматами. Чотири дні підряд бійці не виходили з бою. І, здавалося, ось тут, у цьому селі, нарешті можна відпочити. Молодший лейтенант Писаренко, командир 3-го взводу, проходячи сільською вулицею, зупинився. Його увагу привернув охайний будиночок з віконцями, невеличкий квітучий садочок, квітник, доглянуте подвір’я.

    Ось тут би відпочити - промайнуло у думках офіцера.

    В цю мить двері будинку відчинились і на порозі з’явилася чорнява дівчина. І ніби читаючи думки молодшого лейтенанта, не вагаючись, промовила: «Ласкаво просимо до нашої хати».

    - Доброго дня вашому дому, - переступаючи поріг веранди, промовив Олексій.

    - Доброго, доброго, - відповіла дівчина і рукою показала на двері кімнати. - Та проходьте ж, будь ласка.

    У хаті був ідеальний порядок, ніби на сьогодні призначено стройовий огляд. Дівчина повела розмову:

    - Наші як дали німцям перцю, то вони так драпали, що й техніку покидали і все кричали: «Рус! Рус!». Бояться вони вашого брата. Ви вже мені вибачайте. Що є вдома, те і ставлю на стіл. А от матері немає й досі - все у колгоспі та у колгоспі. Весна ж, самі розумієте, - із цими словами поставила на стіл тарілку з хлібом, миску з вареною картоплею.

    - О Господи! Та що ж це я! - Олексій встав з-за столу. - Прийшов на все готове Та в мене ж... Зараз, хвилиночку, - і кулею вибіг з дому.

    «Дивний якийсь, - подумала дівчина. Сидів, сидів, говорив, говорив і раптом - на тобі: скочив і побіг». Хвилин через двадцять офіцер повернувся, і Оксана побачила в його руках трофейний німецький ранець.

    - Ви вже вибачайте, - почав було він і, не довго думаючи, виклав на стіл дві банки тушонки, пляшку румунського вина, два шматки синюватого цукру, півбуханки солдатського хліба.

    - Ого! Такого я ще не бачила!

    Обід видався на славу, їли, пили і розмовляли. А говорити було про що. Після обіду дівчина знала про гостя все: і що воює лише рік, і що не- одружений. Вчився в пед-інституті і зі студентської лави пішов на фронт добровольцем...

    Рано-вранці Олексій пішов у батальйон. Переробивши всі домашні справи, Оксана сиділа біля вікна і весь час дивилася на вулицю. А він все не йшов і не йшов. Щось загадкове було в цьому молодшому лейтенантові. Невже прийшло справжнє кохання? Думки плуталися в голові - такого з нею ще не бувало. Раптом на порозі з’явився Олексій. Радість була безмежною. Підхопившись з лавки і не усвідомлюючи, що робить, Оксана кинулась до офіцера і припала до грудей. А він, обхопивши її руками і притискаючи до себе, говорив: «Сонечко, сонечко ти моє! Як я тебе люблю!»

    Завадити їх щастю ніхто не зміг би, навіть страшне слово «війна»!

    - Що ж тепер з нами буде? - поправляючи волосся, Оксана тісніше припала губами до щоки Олексія.

    - А нічого, - відповів Олексій, - завтра вдвох підемо до командира батальйону і розпишемось. Наш комбат - дядько будь здоров. Він у нас -житейський мужик. Все знає і розуміє.

    - А мама, що скаже мама?!

    - А мамі поясниш, що я тебе люблю - і край. Ти - моя дружина, а я - твій чоловік.

    Олексій поглянув на годинник:

    - Поглянь, вже дев’ята година, а матері твоєї все немає і немає. Давай на стіл ставити будемо, приготуємо вечерю. А за вечерею я твоєї руки проситиму.

    У цю мить роздався сильний стукіт у вікно. Виглянувши, Оксана побачила солдата з автоматом, який запитував Олексія.

    - Тебе, - тремтячими губами прошепотіла вона.

    - Товаришу лейтенанте! - випалив вістовий. - Тривога! Німці прорвались і захопили місто.

    - О Боже! Цього ще не вистачало, - на ходу одягаючи кашкет і схопивши ремінь, Олексій підбіг до Оксани. - Сонечко ти моє! Я люблю тебе! Чуєш, люблю. Ти моя... Моя... Я напишу тобі... Дружина моя... Я знайду тебе...

    Через хвилину-другу нічна пітьма ніби проковтнула їх обох і потягла за собою. Туди, де йшла проклятуща війна.

    ...Мідь оркестру відлунювала марш. Пасажирський поїзд повільно підходив до вокзалу, на пероні стояли люди з букетами квітів.

    По-святковому прибраний будинок вокзалу. Олексій Іванович поправив на кітелі медалі і, спираючись на палицю, накульгуючи, повільно вийшов з вагона. Його колеги по батальйону, а їх всього п’ятеро залишилося живими, зійшли слідом. Незнайома русява дівчина піднесла ветерану букет квітів, і він, розчулений до глибини душі, не втримався - прихована сльоза покотилася по щоці. Голова сільради, який стояв осторонь, підійшов до гостя і дружнім попліскуванням по плечу заспокоїв: мовляв, тримайся, фронтовик!

    Ось і село. Воно залишилося таким, як і 50 років тому. Нова будівля школи в центрі та заасфальтовані дороги прикрасили його. Там, за поворотом - дім його першого кохання. Дім його Сонечка. На присадибній ділянці замість того пам’ятного красувався новий, під шиферним дахом. Поряд стояв сарай. І той же сад, полісадник, квіти. Побачивши сивочолого чоловіка, що спирався на палицю, господар вийшов до хвіртки:

    - Зі святом вас, чоловіче!

    - З Днем Перемоги!

    - Щось я вас не знаю. В селі, як заведено, всі знаються.

    - Так, я чужий, - видавив із себе Олексій Іванович. - Воював у цих місцях.

    Більше говорити не зміг.

    - Так, війна - штука жахлива, - відповів чоловік. - Та ви не хвилюйтесь, заспокойтеся, присядьте на лавочку.

    - Тоді на цьому місці дім стояв під солом’яною стріхою, - перевівши подих, промовив Олексій Іванович.

    - Так, стояв, - відповів чоловік. - Мій покійний дід розповідав. У цьому будинку жила ланкова Ганна Олександрівна з дочкою. А прізвище їхнє було Нечипоренки. Отож у 1944 році німець про-рвав нашу оборону, і авіація бомбардувала аеродром, який знаходився поряд з селом. Від батальйону, який перебував у селі на відпочинку, нікого не залишилося, всіх повбивало. Одна з бомб впала поруч з будинком у садку - розлетілись лише друзки...

    - А поховані вони де?

    - Як де? Відомо, на сільському цвинтарі. Два дні їх тоді відкопували з-під уламків... Всім селом. Дуже вже порядними людьми були мати й донька.

    - Браток, я тебе прошу, - Олексій Іванович взяв чоловіка за руку. - Бачу в тебе у дворі автомобіль - підкинь до кладовища. Будь другом. Я тобі заплачу...

    - Ображаєш, ветеране, ображаєш! - чоловік піднявся з лавки. - Поїхали!

    ...Цвинтар, як і всі сільські цвинтарі. Хрести, кілька пам’ятників. Олексій ішов від могили до могили і все читав, читав. Боявся пропустити. І раптом у лівому кутку дві самотні занедбані могилки. Якби не напис на одній із них «Нечипоренко Г.А. 1900 - 1944 рр.», пройшов би далі. На другій нічого не було, лише невеличкий горбочок землі.

    - Оксано! Сонечко! Радосте моя! Я прийшов до тебе... Прийшов... Як довго я йшов, - з цими словами Олексій Іванович упав на могилку... Хапав землю і міцно, міцно стискав у кулаках.

    (Далі буде...)

    Леонід КРИВОВ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05