РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ УЗ
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 12 (26 березня 2010) 

  • Історія та сьогодення Південно-Західної (цифри і факти)

    (Продовження. Початок у №39 - 48 за 2009 р., №1 - 11 за 2010 р.)

    Було змінено назви залізниць: Південно-Західна стала називатися Правобережною, українська частина Московсько-Київсько-Воронежської - Лівобережною, Південна - Слобідською, а Єкатерининська - Запорізькою залізницею. Уряд Скоропадського, спираючись на технічну і фінансову допомогу німців, всіляко сприяв тому, аби до Німеччини безперебійно рухалися тисячі вагонів з продуктами та худобою, в той час, як у самій Україні населення голодувало.

    У листопаді 1918 року в Німеччині відбулася революція, а невдовзі, 14 грудня того ж року, гетьман зрікся влади й виїхав з України разом з німецькими частинами.

    Відбулася нова зміна уряду. Тепер вже до влади прийшла Директорія УНР, до складу якої входили представники різних партій, здебільшого зорієнтованих на соціально-демократичні ідеї. Порядку і стабільності під час їх правління в країні не з’явилося. Якщо при режимі Скоропадського за сприяння німців були спроби налагодити роботу залізничного транспорту, то в час Директорії рейковий транспорт, як і вся економіка держави, поринули у прірву хаосу та безладдя.

    Цікавий факт. На українських залізницях, зокрема на Південно-Західній, робітники і службовці здебільшого підтримували соціалістичні ідеї. Недаремно таємна нарада керівників націонал-соціалістичних партій 13 листопада 1918 року відбулася у Києві у приміщенні міністерства шляхів сполучення. На ній обрали Директорію, нелегальне урядове формування, до складу якої увійшли соціал-демократи В. Винниченко та С. Петлюра, соціаліст-революціонер Ф. Швець, соціал-самостійник, голова спілки українських залізничників А. Макаренко та безпартійний адвокат О. Андрієвський. В. Винниченко потім у своїх спогадах напише: «Трохи згодом до підготовчої роботи (організації повстання) було залучено так звану Раду залізничників з А. Макаренком і генералом Осецьким на чолі. У руках сеї Ради була залізнична військова охорона на всіх лініях залізниць і залізничний полк у самому Києві».

    Власне кажучи, залізничні військові підрозділи стали основою військової потуги Директорії. А Головний комітет Правобережної залізниці 14 грудня 1918 року прийняв постанову, де було сказано: «Визначаючи рух С. Петлюри народним, доручити т. Сосновському розробити проект звернення до всіх залізничників про значення і мету державного перевороту, що відбувається з волі народу і відновлення демократичної влади…»

    Директорія намагалася здійснити соціально-економічні зміни соціалістичного спрямування, зокрема передбачалося передати владу трудовим радам селян, робітників та інтелігенції. Найвища законодавча влада, Трудовий Конгрес, мала бути сформована з депутатів від селян, робітників, інтелігенції, працівників залізниці і пошти, без участі «поміщиків і капіталістів».

    18 січня 1918 року Всеукраїнський з’їзд залізничників обрав 15 делегатів на Трудовий Конгрес, своєрідний парламент України.

    Ситуація, у якій Директорія прийшла до влади, була досить-таки складною. Українська територія опинилася в руках різних отаманів. А з півночі просувалися війська Червоної армії, зі сходу - поляки, на півдні готувалася до походу армія генерала Денікіна, яку щедро підтримували країни Антанти для розгрому більшовиків і відновлення єдиної Російської держави. Для України, як самостійної держави, у тому плані місця не було.

    Новий 1919 рік не приніс стражденній українській землі спокій. Більшовики 3 січня зайняли Харків, куди переїхав з Москви радянський український уряд. Почався масштабний наступ Червоної армії, до червня 1919 року вона захопила більшість території України. Повсюди стали запроваджувати режим «воєнного комунізму». А на початку літа загриміли гармати - з півдня почала наступ Біла армія на чолі з генералом Денікіним. У червні 1919 року денікінці здобули Харків та Катеринослав, а в серпні - Київ.

    Розгром білого руху відбувся за кілька місяців на початку 1920 року. Це вже було третє повернення радянської влади в Україну. Та у квітні того ж року почалася нова війна. На цей раз - між радянською Росією та Польщею. Ареною жорстоких битв стали Україна і Білорусь. А невдовзі спалахнули бої на півдні України з Добровольчою армією генерала П. Врангеля. Водночас відбувалися локальні битви з військовими формуваннями, які очолювали «польові командири», серед яких був батько Н. Махно.

    У КРИТИЧНИХ УМОВАХ

    Підраховано, що за роки громадянської війни влада на всіх теренах України змінювалася понад 100 разів. Можна лише уявити, як за цих умов діяв залізничний транспорт, зокрема, як трудилися працівники Південно-Західної залізниці.

    Ось декілька фрагментів її діяльності того буремного часу.

    Січень 1918-го став одним із найважчих періодів історії Південно-Західної залізниці, так як йшла жорстока боротьба за засоби зв’язку та шляхи сполучення, від справної роботи яких залежало не тільки господарство, але і вирішення політичних проблем, ре-зультат військових битв і навіть саме існування протиборства як у Росії, так і в Україні.

    В управління залізниці 2 січня з Петрограда надійшов наказ Криленка, у якому ставилося завдання управлінню спільно з радами та частинами місцевих гарнізонів організувати охорону залізничних ліній. У наказі Верховного Головнокомандувача зазначалося: «Залізниці повинні бути збережені і працювати без зупинки повним ходом, - ніщо їм не повинно заважати. Потік дезертирів (з німецько-російського фронту - авт.) має бути зупинено. Тих, хто чинить опір, карати тюремним ув’язненням на тривалий термін. Впровадження справ щодо супротиву на станціях закінчувати о 24 годині. На виконання викладеного наказую негайно зайняти військовими частинами... нижченаведені вузли, як основну лінію охорони і контролю: Нарва, Псков, Річиця, Блоцьк, Вітебськ, Орша, Жлобин, Гомель, Бахмач, Ромодан, Бобринська, Знам’янка, Довгинцеве і Александров. Незалежно від названої лінії, необхідно також зайняти наступні вузли, як передову лінію: Taїс, Валки, Молодечне, Мінськ, Лунинець, Калинковичі, Деркач, Київ, Козятин, Жмеринка, Слобідка, Бірзула і Бендери. Можуть бути зайняті й інші станції на розсуд головнокомандуючих фронтами...»

    Того ж дня в управління залізниці надійшло розпорядження місцевої влади (Директорії) про те, «щоб всі телеграми, що надходять з петроградського міністерства шляхів сполучення, затримувалися і в жодному разі не передавалися по станціях».

    Навіть перебуваючи під перехресним вогнем ворогуючих сторін, керівництво намагалося налагодити рух поїздів на лініях. Стали надходити телеграми з деяких залізничних вузлів про те, що запаси палива обмежені, спалюються останні залишки дров, ось-ось зупиниться рух.

    У зв’язку з відсутністю палива становище було критичним. З метою запобігання повній зупинці руху управління організувало щоденну подачу двох маршрутних поїздів під навантаження дров зі станцій, прилеглих до станції Калинковичі. Але цей захід не врятував становище. Тому керівництво залізниці звернулося до Генерального секретаріату військових справ, Генерального секретаріату шляхів сполучення України і командира Одеського військового порту з телеграмою, в якій зазначалося, що через нестачу вугілля на залізничних лініях створюється катастрофічне становище. У зв’язку з цим управління залізниці просило надати в його розпорядження все вугілля, що надходило до Одеського морського порту, а також поступитися для потреб Південно-Західної магістралі вугіллям із запасів морського відомства.

    Проте, незважаючи на низку вжитих заходів, палива було мало і підвозити його не вдавалося. З усіх кінців залізниці надходили повідомлення про те, що якщо протягом найближчих днів не буде підвезено палива, то і без того вкрай скорочений рух зупиниться.

    Ціною неймовірних зусиль керівництво залізниці все-таки зводило кінці з кінцями. Воно добилося від Генерального секретаріату торгівлі і промисловості дозволу взяти паливо, яке перебувало у розпорядженні цукрових заводів. Верхняжський завод на станції Христинівка дав 100, Гніванський завод - 150, Черкаський - 200 тис. пудів, Ходоровський завод на станції Попільня - весь наявний запас антрациту.

    Важке становище магістралі ще більше посилювало злиденне існування залізничників. Отримані з Петрограда 13 млн. 680 тис. рублів не вирішували питання. Про це свідчили численні телеграми з місць. Наприклад, службовці станції Козятин відмовилися від отримання сторублевих авансів, вимагаючи негайної сплати всіх видів довольства за минулий рік. Зі станції Жмеринка повідомляли, що залізничники голодують і зовсім не мають палива. Голодували також службовці станції Ківерці та багатьох інших станцій.

    Ставали нестерпними і умови роботи. Почастішали випадки насильства над залізничниками солдатів, які втікали з фронтів. На станції Ірпінь юрба розлючених солдатів затримала відхід пасажирського поїзда. Миронівські залізничники ледь не стали жертвами солдатського самосуду. А з деяких вузлів повідомляли в управління, що не можуть жити і працювати в таких умовах, і попереджали, що будуть змушені припинити роботу.

    Було прийнято рішення про призов на військову службу всіх залізничників - у ніч з 29 на 30 листопада 1918 року на залізничному транспорті введено воєнний стан.

    7 лютого 1920 року Рада Робочої та Селянської оборони оголосила трудову мобілізацію осіб «у віці від 18 до 50 років, які працювали протягом останніх 10 років на залізницях на посаді паровозних машиністів і кочегарів всіх класів і розрядів, а також залізничних котельників, майстрів і монтерів депо і головних майстерень, бригадирів різних найменувань». Наказано у триденний термін усім, хто підлягає мобілізації, стати на облік. Далі в цій постанові було сказано: «Особи, які підлягають мобілізації згідно з постановою, винні у неявці у встановлений термін, передаються до суду Революційного Трибуналу і піддаються за порушення цієї постанови покаранню аж до відправлення до концентраційного табору строком до 5 років. Такому ж покаранню піддаються відповідальні завідувачі та керуючі установами та підприємствами, винні у приховуванні і неповідомленні відомостей про перебування у їхніх підприємствах на службі осіб згаданих професій».

    У цей же час армії, які воювали на фронтах громадянської війни, перетворювались на трудові.

    Трудова армія в Україні була створена після розгрому армії Денікіна. Вона складалася з військових частин, які виділив Південно-Західний фронт для використання в галузі господарського будівництва.

    На всіх залізницях існували так звані революційні військово-залізничні трибунали, що мали на меті «викорінювати прогули і дезертирство, недбалість і саботаж». Реввоєнзалізтрибунали були наділені правами карати винних позбавленням громадянських прав, примусовими роботами і навіть застосовувати вищу міру покарання. Крім об’єктивних труднощів залізничний транспорт під час цієї розрухи потерпав від небачених розмірів розкрадання, розгулу бандитизму, саботажу з боку тих службовців, котрі не сприйняли радянської влади. І одним із заходів було прийняття ВЦВК 18 березня 1920 року Декрету «Про революційно-військові трибунали», які створювалися на час дії воєнного стану, оголошеного на залізницях.

    (Далі буде...)

    Петро МОСКАЛЕНКО
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05