РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 39 (14 жовтня 2017)
  • Випуск №39 14 жовтня 2017
    Зміст
    1. Шановні працівники регіональної філії «Південно-Західна залізниця»! Сердечно вітаємо вас з Днем захисника України — святом, що уособлює мужність і героїзм українського народу.
    2. Стати прикладом для синів (Оксана КЛИМЧУК)
    3. Будемо жити (Микола ПАЦАК)
    4. Новий зерновий потік із Голендрів (Никифор ЛИСИЦЯ)
    5. Секрети майстерності (Ольга ЛИХАЧОВА)
    6. До снігового протистояння готові (Оксана КЛИМЧУК)
    7. Як не потрапити до гри зі смертю? (Тетяна ШЕМЧУК)

    Шановні працівники регіональної філії «Південно-Західна залізниця»! Сердечно вітаємо вас з Днем захисника України — святом, що уособлює мужність і героїзм українського народу.

    Захисники України надійно стоять на захисті суверенітету держави, територіальної цілісності й недоторканості країни, миру та спокою українців.

    Цього святкового дня вітаємо всіх, хто у різні роки виконував священний обов’язок захисника Батьківщини, брав участь у бойових діях та миротворчих місіях, виконуючи складні, пов’язані з ризиками для життя, завдання, зміцнюючи авторитет нашої армії в очах українського народу та світової спільноти.

    Щира подяка кожному, хто сьогодні несе нелегку військову службу, за вірність військовій присязі та патріотизм!

    Бажаємо всім міцного здоров’я, родинної злагоди, миру, благополуччя, успіхів у повсякденному житті, чистого неба

    та невичерпної енергії!

    З повагою

    Директор регіональної філії

    «Південно-­Західна залізниця» Бевз Г. А.


    Голова Дорпрофсожу Логошняк О. М.


    Стати прикладом для синів


    Дружина Марія й сини Микита та Матвій пишаються своїм чоловіком і татом – захисником України Олексієм ШАДУРОЮ

    Захисники України, учасники антитерористичної операції на сході нашої країни є серед працівників багатьох залізничних підрозділів. Завдяки своїй високій громадянській відповідальності, проявленій у нинішній непростий для України час, вони заслужили повагу в колективах, ними пишаються в родинах.

    Є учасники АТО і в колективі Коростен­ського ремонтного вагонного депо. Про одного з них наша розповідь.

    Олексій ШАДУРА був у числі тих, хто першим отримав повістку до військкомату навесні 2014­го. Так і почалася для 32­річного Олексія військова сторінка в біографії. Свого часу він закінчив навчання в Бердичівському політехнічному коледжі, відслужив строкову службу. Після роботи на міському підприємстві прийшов працювати у залізничний підрозділ — ремонтне вагонне депо. Та свою робітничу діяльність довелося змінити на військову службу.

    — З чого ж вона починалася, — запитую в Олексія.

    А почалася вона з навчання на полігоні у Новограді-­Волинському та у с. Червоний Лан Миколаївської області. Затим у складі 30­ї ОМБр Олексій Шадура ніс службу спочатку в Запоріжжі, потім — на кордоні з Кримом. А на початку серпня

    2014­го надійшов наказ вирушати в Донецьку область, де вже тривало збройне протистояння. Олексій розповідав, що спочатку був радіо-телефоністом, але згодом ситуація змінилася і він став, військовою мовою, номером обслуги в мінометній батареї. Запитую в Олексія про найтяжчі моменти, які довелося пережити. Були вони під час боїв у с. Степанівка Донецької області. Там воїни 30­ї ОМБр потрапили у справж­нє пекло, особливо, коли їх обстрілювали з мінометів, з реактивних установок залпового вогню «Град». Чорними стали дні 11—12 серпня 2014 р. для рідних воїнів, які поклали у тих боях свої життя…

    Про те, що знаходиться в «гарячій точці», Олексій розповів тільки батьку. Жіночу половину родини і, звісно, дітей вирішили поберегти від такої інформації. Коли ж повернеться тато? Ніяк не міг дочекатися старший син Олексія Микита, молодший – Матвій — ще був зовсім маленьким. Отож, коли Олексій прийшов у відпустку після довгої розлуки з родиною, це було справжнє свято для всіх. Після пережитого в зоні АТО спілкування з родиною для воїна було найкращим способом відновлення моральних і фізичних сил. Потім служба продовжилася знову, а демобілізовано Олексія у березні 2015­го.

    Пишаються батьком, воїном, який захищав Україну, Микита і Матвій. А коли тата запросили до школи на святковий патріотичний захід, для старшого сина це взагалі була особлива подія. Олексій розповів, що та зустріч з маленькими школяриками була дуже зворушливою, вони запитували про деталі солдатського життя і побуту, дарували воїну свої малюнки, дякували за те, що відстоював мирне життя в Україні.

    Фото автора

    На фото: Дружина Марія й сини Микита та Матвій пишаються своїм чоловіком і татом – захисником України Олексієм ШАДУРОЮ

    Оксана КЛИМЧУК

    Будемо жити


    Електрогазозварник КМС­119 Юрій ДЯЧЕНКО

    На його долю випало Щастя. Не збирався, не планував, бо, якщо чесно, і не знав про існування цього містечка на Луганщині. Та коли прийшла повістка, Юрій ДЯЧЕНКО, як і належить військовому (служив за контрактом у частині військ спецпризначення Міністерства інфраструктури), прибув без затримки до військкомату. І вже із серпня 2014-го розпочалася його бойова сторінка біографії. Бойова, бо в миру він газоелектрозварник. «Хотів бути зварником, — розповідає, — і став ним. Закінчив профтехучилище № 20 у Конотопі. Люблю цю справу».

    Той серпень 2014­го став одним із найтрагічніших місяців антитерористичної операції у Донбасі. Іловайський котел і вихід із нього наших військ, обстріли, бої. Маріуполь, Станиця Луганська, Мар’їнка, Щастя – назви цих населених пунктів повторювалися у стрічках новин. Але Юрій, відчуваю відразу, не любить цієї теми – теми війни. Лише мовив: «Довелося скрізь поїздити». І все. Я навіть не знаю його військового фаху. Лише звання – старший сержант. Власне, так завжди. Фронтовики Другої світової – ті, хто по­справжньому воював, не розповідали багато. Хіба що після чарочки. Тільки їх розповіді ніяк не вкладалися у межі офіційної історії. «Страшно було?», – провокую на відвертість. «Звичайно, – відповідає спокійно Юрій. – Бо лише покійник не боїться… Це не найкращий період мого життя. Виконав свій громадянський обов’язок. Не хочеться згадувати про війну, та вона, повірте, не забувається. І ніколи, мабуть, не забудеться».

    Юрій Дяченко живе у Митченках, селі поблизу Батурина. Я відразу ж пригадую, що звідти Петро Іванович ПРОКОПОВИЧ – всесвітньовідомий бджоляр і винахідник рамкового вулика.

    — Пасіку маєте?

    — Ні, але мед люблю.

    І не лише мед. Господарство, за словами Юрія, у них з дружиною Оксаною добряче: є і кури, і корова, і качки, і поросята, город і сад. Це забирає весь вільний час. А ще він любить порибалити. «На Сеймі?» – допитуюся, бо Митченки — присеймівське село. «Та де клює, там і ловлю, – відповідає. – Тільки ніколи ловити: з роботи – додому, з дому – на роботу». Та й у відрядження доводиться їздити – Юрій Дяченко працює зварником у Конотопській колійній машинній станції № 119.

    Уже в кінці розмови намацую ще одну тему для бесіди – про Альбіну, доньку Оксани та Юрія. Їй чотирнадцять років, навчається у школі, та вже твердо вирішила, що буде фотографом. «І не знаю звідки це у неї – у наших родинах фотографів ще не було. Сіяли, орали, будували, але не знімали. А в неї, бачу, виходить добре. Уже й вибрала, де буде далі вчитися».

    А плани самого Юрія? «Будемо жити», – чую у відповідь. А ще Юрій побажав усім читачам «Робітничого слова», усім залізничникам України, усім колишнім і нинішнім солдатам миру, здоров’я і щастя, великого щастя, але яке пишеться з маленької літери.

    Фото автора

    Микола ПАЦАК

    Новий зерновий потік із Голендрів


    Агент комерційний Людмила ОЛЕКСІЮК успішно справляється і з головною, і з громадською роботою

    Свою історію невелика (п’ятого класу) станція Голендри розпочала з 1870 р., коли було відкрито рух потягів на Південно-Західній залізниці між Києвом та Балтою. Її спорудили посередині між Козятином та Калинівкою, щоб забезпечити перевезення місцевих вантажів, в першу чергу зерна, з ближніх сіл. А його тут вирощували у великих обсягах, адже навкруги – просторі лани з родючим чорноземом.

    За майже півторавіковий період у цих краях багато чого змінилось, а от вирощувати зернові культури тут не розучились та й не перестали. Тож і залишилась робота для залізниці. Щоправда, старі пристанційні зернові склади із застарілим обладнанням уже не могли забезпечити значні відвантаження збіжжя. Але нинішнього року ситуація змінилась на краще. Поруч зі станцією розпочали зведення сучасного елеватора з металевих конструкцій.

    У подальшій розмові з керівником поцікавився, хто ж виконує зростаючі обсяги вантажних робіт. З’ясувалось, що колектив тут невеликий, не нараховує й десятка залізничників, однак дружний та роботящий. Його основу становлять досвідчені фахівці. А це подружжя Сергій та Зінаїда СЕМЕНЧУКИ, в кожного з яких залізничний стаж перевищив 30 років. Сергій Петрович працює черговим по станції, а Зінаїда Родіонівна – квитковим касиром. При потребі вони можуть виконувати й іншу станційну роботу. Не менш досвідчена й чергова по станції Наталія ГНАТЮК. Посада позаштатна й заступника начальника станції. Але в разі потреби, під час відпустки, чи з інших причин відсутності керівника, виконує його обов’язки. А от чергова по станції Аліна ЛЕБІДЬ лише розпочала свою залізничну кар’єру після завершення навчання у дніпропетровському виші. Та за короткий час зуміла здобути довіру у старших колег — і її обрали профгрупоргом станційного колективу. Дівчина успішно справляється і з головною, і з громадською роботою. Уже чимало часу трудиться на станції Людмила ОЛЕКСІЮК. Сьогодні її посада – агент комерційний. Не так давно були посади вантажного касира, який займався оформленням документації на вантажні перевезення, і прийомоздавальника, в чиї обов’язки входило перевірка вантажів, приймання вагонів… А тепер усю цю роботу покладено на одну особу. Та і з нею Людмила Олексіївна успішно справляється. Допомагає їй комп’ютер із належним програмним забезпеченням, що підключений до загальної залізничної мережі.


    В’ячеслав СІКОРСЬКИЙ, начальник станції Голендри:

    «Нинішньої весни ТОВ «Хлібороб­Голендри» спорудило два металевих сховища для зерна. Вони уже діють. Сюди надходить збіжжя нового врожаю. Це дозволило нам значно збільшити обсяги відправлення цього виду вантажу. Протягом першого півріччя ми наповнили 283 зерновози, а у серпні — ще 47. У вересні цей показник зріс до 62 вагонів. Найближчим часом буде змонтовано ще одне сховище із навантажувальним обладнанням. Тому є надія на збільшення обсягів перевезення зерна із нашої станції».


    Окремо варто розповісти про начальника станції В’ячеслава Сікорського. Його можна віднести до середнього покоління залізничників. У свій час він пройшов навчання у залізничному технікумі, а потім і у Державному економіко­технологічному університеті залізничного транспорту. Працював черговим по станції, а уже понад вісім років очолює трудовий колектив ст. Голендри. Йому доводилось організовувати роботу підлеглих під час проведення капітального ремонту станції. А це було непросто, адже старе обладнання демонтували, встановлювали нове, ремонтували не лише будівлю, а й залізничні платформи… Усе це створювало багато незручностей і для працівників, і для пасажирів. Зате станція набула нового, привабливого вигляду, покращились й умови праці. Виникали й деякі інші складнощі в роботі начальника станції, не обходилось і без прочуханів від керівництва. Та В. Сікорський мужньо долав усі перешкоди. Коли ж потрібна була його допомога колегам, без зайвих роздумів він підставляв своє плече. Так, коли стались вибухи на військовому арсеналі поблизу Калинівки, В’ячеслав Валентинович із дому направився на пост ЕЦ цієї станції і допомагав черговій керувати рухом поїздів. Теж він робив і наступного дня. І в своїх діях не вбачає нічого особливого. Коли потрібна допомога – треба її надати. Цьому він навчився у свого батька, який кращі роки свого життя віддав залізниці. Свого часу Валентин Мефодійович очолював станційний колектив. Тож у нього було чому повчитись. Та не лише у нього. На залізниці трудилась і мати В’ячеслава, а також його діди та дядько. Тепер їхній досвід допомагає виконувати непрості обов’язки керівника хоч і невеликої, але важливої залізничної станції Голендри, на якій розпочався новий зерновий потік, що приноситиме зростаючі прибутки для залізниці.

    Фото автора

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Секрети майстерності

    Станція Дарниця доволі часто представлена на сторінках газети «Робітниче слово». Це й не дивно, адже цей підрозділ має репутацію потужного транспортного вузла. Тому й закономірно, що фактаж для газетних матеріалів ми завжди зможемо взяти тут. Сьогодні увазі читачів пропонуємо розповідь про бригаду регулювальників швидкості руху вагонів непарної гірки ст. Дарниця.

    «Наша робота не для слабких людей, тут потрібно відразу визначитися — твоє це заняття чи ні. Для себе я обрав професію ще 20 років тому. Правило у нас одне: якщо вже погодився працювати на цій посаді, то виконуй свої обов’язки досконально», — так почав знайомити нас з основами своєї професії старший регулювальник швидкості руху вагонів непарної гірки ст. Дарниця Володимир Білокриницький.

    На зміні працювало три залізничники. Окрім Володимира Васильовича, Григорій Пасічник, який має стаж регулювальника 27 років, та Віталій Рибицький, на цій посаді працює рік. Насправді, за штатним розкладом їх повинно бути шість, а працює три — один регулювальник у відпустці. На жаль, нестача працівників по всій філії спостерігається за всіма професіями комерційного цеху та цеху перевезень. Така ситуація призводить до збільшення навантаження, в цьому разі на регулювальників. Бо працювати втрьох і тримати під контролем 24 колії надто складно.


    Григорій ПАСІЧНИК має 27­річний досвід роботи на станції

    Розмову перериває повідомлення чергового по гірці: «Подача вагонів на колію». Регулювальники беруть спеціальні «виделки» для укладання гальмівних башмаків і прямують на колії. Ми теж з фотокореспондентом виходимо з ними. Володимир Васильович інструктує нас про порядок поводження на коліях.

    Затамувавши подих, мовчки спостерігаємо, як Білокриницький разом з колегами вправними рухами підкладають башмаки на колії. Тут справді є на що дивитися. Залізничники швидко переходять з колії на колію, щоб «ловити» вагони. Рівно покласти башмак (його вага — майже 7 кг) на рейку це — майстерність. У залізничників це виходить з першої спроби. Робота важка. До того ж небезпека реальна. Бо вагони, хоч і повільно, але рухаються. Допомагає справно виконувати роботу швидка реакція, концентрація уваги та рішучість. До того ж фізична витривалість тут не буде зайвою.

    Скориставшись хвилиною перепочинку, ми продовжуємо спілкуватися з фахівцями. «На перших двох позиціях гальмування вагона здійснюється автоматично за допомогою вагонних уповільнювачів, які встановлені на гірці, а ми, регулювальники, застосовуємо останню третю гальмівну позицію. Без регулювальників на станції не обійтися, адже навіть після уповільнювача рухомий склад йде з різною швидкістю, і щоб його не пошкодити, необхідно правильне гальмування», — пояснює Володимир Васильович.

    Як старший регулювальник швидкості руху вагонів мій співрозмовник суворо стежить за дотриманням правил охорони праці всієї бригади.

    «Ми тут працюємо як одне ціле, як єдиний механізм, а для цього важливо правильно розставити людей по своїх місцях, — ділиться професійними секретами Володимир Білокриницький. — Бо залізниця не пробачає недбалого до неї ставлення. Тут повинна бути відповідальність обопільна. При закріпленні гальмівних башмаків потрібна особ­лива увага, бездоганне виконання вимог технічної інструкції. Від цього часто залежить здоров'я і життя. До того ж день на день не схожий, та й роботу виконуємо з різним рівнем складності. Але незалежно від цього мета у нас одна — забезпечити збереження вантажу та вагона і вчасно сформувати потяг».


    Регулювальники непарної гірки ст. Дарниця обмірковують, як швидко виконати завдання. Адже в ранковий час зазвичай надходить багато вантажів

    Регулювальники швидкості руху вагонів трудяться в різних погодних умовах. Напружені денні та нічні зміни, різні погодні умови, постійні переміщення в районі робочої зони — все це серйозне навантаження. За зміну залізничники відчіплюють до 1 тис. вагонів, інколи буває й більше.

    Звичайно тут, як у кожному підрозділі, є свої проблеми: малі заробітні плати, як результат – нестача кваліфікованих кадрів. Та бригада регулювальників швидкості руху вагонів непарної гірки ст. Дарниця не звикла нарікати. «Вміння правильно оцінити ситуацію, дисципліна і високий професіоналізм допомагають нам виконувати завдання», — каже Володимир Білокриницький.

    Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Ольга ЛИХАЧОВА

    До снігового протистояння готові


    Начальник майстерні Коростенської дистанції колії Віктор ПРИХОДЬКО, майстер Валентин РАБІЙЧУК, машиністи моторних платформ Віктор ОПАНАСЕНКО, Микола КИРИЧЕНКО та машиніст дрезини ДГКу Вадим МОЛОКОВ оглядають відремонтовану СМ­2 - заплановані терміни виконання ремонту, як і мудра настанова «Готуй сани влітку», дотримані

    Щодня у колійників на порядку денному — справи з поточного утримання колії, різних видів її ремонту. Водночас не забувають і про підготовку до зими, яка проведе досить ретельну «ревізію» на вміння господарювати. Як же готуються до роботи в осінньо-зимовий період у Коростенській дистанції колії?

    Поспілкувавшись з представниками колективу на ремонтно-­механічній базі дистанції, дізналася, що підготовлені два снігоочисники, вже завершено поточний ремонт снігоприбиральної машини СМ­2. Як пояснили колійники, підготовкою цієї техніки займалися машиністи моторних платформ і дрезин Леонід БАРИШЕВСЬКИЙ, Микола КИРИЧЕНКО, Віктор ОПАНАСЕНКО, Вадим МОЛОКОВ, Олег ВИСОЦЬКИЙ, Анатолій КОНДРАТЕНКО та Ігор ПРИХОДЬКО. Взимку, коли погода показуватиме свої примхи сніговими заметілями, СМ­2 стане у нагоді.

    Начальник майстерні Віктор ПРИХОДЬКО каже, що поточний ремонт снігоприбиральної техніки колектив здійснює власноруч, задля інших видів ремонту – деповського і капітального — звертаються вже до спеціалізованих залізничних підрозділів. Тож цьогоріч, готуючи СМ­2 до зими, ремонтували транспортер, інші її складові частини, замінили щітки прибирального ротора, до речі, їх виготовляють власними силами. До ремонту всі учасники цього процесу поставилися з відповідальністю. Серед них — і люди з чималим досвідом, приміром, Віктор Опанасенко, Микола Кириченко, є й представники молодшого покоління, такі як Вадим Молоков. Їх об’єднує те, що всі вони сумлінні в роботі і чітко розуміють відповідальність, покладену на них. Адже добре підготовлена снігоочисна техніка гарантує те, що взимку буде легше «вступати» у снігоборотьбу, дбаючи про безпеку і безперебійність руху пасажирських і вантажних поїздів.

    Фото автора

    Оксана КЛИМЧУК

    Як не потрапити до гри зі смертю?

    Осінь – гаряча пора на залізниці. Як свідчить сумна статистика, надана спеціалістами центру охорони праці, лише за дев’ять місяців поточного року на залізниці було травмовано 140 сторонніх осіб, 91 з яких смертельно. За аналогічний період 2016 р. відповідно 140 та 95. Простежується тенденція до збільшення випадків електротравмування. За дев’ять місяців 2017 р. – 20 осіб, п’ять з яких загинуло. За аналогічний період минулого року відповідно 17 та 5.

    Залізничники, проаналізувавши причини та наслідки нещасних випадків невиробничого травматизму, постійно вживають заходів щодо недопущення подібних трагедій. Так, з 18 вересня 2017 р. триває місячник профілактично-­роз’яснювальної роботи щодо профілактики невиробничого травматизму на залізничному транспорті серед населення, учнів шкіл, ліцеїв та коледжів, студентів вищих навчальних закладів.

    Для запобігання випадків травмування та загибелі на залізничних об’єктах спеціалісти Навчально-­методологічного центру охорони праці та промислової безпеки Департаменту охорони праці та промислової безпеки ПАТ «Укрзалізниця» на початку жовтня провели навчання для студентів І та ІІ курсу Київського коледжу транспортної інфраструктури. Мета – донесення інформації про залізницю як зону підвищеної небезпеки, де розміщено обладнання високої напруги. Саме воно несе смертельну загрозу, навіть якщо людина не контактує зі струмонесучими частинами.

    Шокуючі кадри на екрані замість ефектних знімків – це результат захоплення екстремальним селфі. А все через те, що підлітки заради фото готові на все. Ризикуючи власним життям, вони залазять на дахи вагонів. Далі, вибираючи вдалий ракурс, навіть наближаючись до контактного дроту, отримують небагато варіантів: інвалідність, каліцтво або миттєву смерть. Але в гонитві за лайками і захопленими коментарями однолітків, схоже, зовсім не замислюються, що у кожного з них життя лише одне. Спеціалісти, розповідаючи студентам про трагічні випадки, запропонували замислитися чи варто гарне фото таких жертв? Адже такий ризик — дорога внікуди.

    Як не потрапити до гри зі смертю? Що змушує підростаюче покоління жити на межі?

    Одна з проблем — вплив сучасних фільмів і серіалів, які закликають жити стрімко, відчайдушно. І молодь намагається виділитися. Приміром, так званим зачепінгом. Підлітки­зачепери в пошуках гострих відчуттів катаються на дахах вагонів і вагонних зчіпках електричок і поїздів. Але, як показує практика, поки що зачепера може зупинити лише серйозна травма. До речі, сама молодь його ще називає екстремальним видом спорту – «екстрим для бідних». Хоча я б його назвала інакше – «трюки зі смертельними наслідками». Всупереч здоровому глузду і правилам.

    І знову на екрані жахливі картинки того, що залишилось від тих, хто таким чином вирішив похизуватися. Зачепер ставить за мету бути якомога крутішим. Тому найчастіше і гине. За виразами обличчя студентів бачу, що картинки їм не до вподоби. Ось вам результат — мегапопулярність в обмін на життя.

    А варто було б всього лише взяти до уваги, що в зоні підвищеної небезпеки існують правила, які порушувати не варто.

    Розуміючи всю гостроту цієї соціальної проблеми, інколи дивуєшся позиції деяких керівників владних структур, які намагаються перекласти відповідальність за такі випадки на залізничників. Можливо, варто об’єднати зусилля батьків, педагогів, соціальних служб, працівників транспорту, від яких багато в чому залежить безпека неповнолітніх, аби не допускати смертельних випадків на залізничному транспорті. Тоді й винних у трагедії не треба буде шукати.

    Який же висновок зробили для себе? Цікавлюся у студентів Київського коледжу транспортної інфраструктури по закінченні навчань.

    Тетяна ГАВРИЛЬЧЕНКО, заступник директора з виховної роботи, викладач з охорони праці Київського коледжу транспортної інфраструктури:

    «Вважаю за необхідне проведення таких навчань для студентів, особ­ливо першокурсників, саме у вагоні охорони праці на залізниці. Ця лекція, сподіваюсь, — поділилась думками Тетяна Вікторівна, — дала можливість зберегти життя наших дітей в безпеці. Особливо тих, хто приїхав вчитися з передмістя, інших регіонів і часто користується послугами залізничного транспорту».

    Ольга ЗУБРИЦЬКА, ІІ курс:

    «Я до цього знала правила поведінки на залізниці. Сьогодні ще раз закріпила ці знання, щоб не потрапляти в різні неприємні ситуації. Була свідком, як знайомі хлопці горіли і злітали з поїздів на смт Глеваха. Я їх застерігала, але...»

    Віктор БАБИНЕЦЬКИЙ, ІІ курс:

    «В черговий раз я зробив висновки, що варто дотримуватися запобіжних заходів на залізничному транспорті. Не можу зрозуміти тих, хто заради селфі втрачає своє життя. Немає слів».

    Едуард СОЗИКІН, І курс:

    «Вразили фото. Це найбільше застереження, аби не робити те, про що сьогодні йшла мова».

    Фото Олега СІРИКА

    Тетяна ШЕМЧУК

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05