РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 28 (28 липня 2017)
  • Випуск №28 28 липня 2017
    Зміст
    1. Надія Добрининського кварталу (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олега СІРИКА)
    2. Життєвий стиль Євгена Хрипуна (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олега СІРИКА)
    3. 1200. Рубіж цілком реальний (Анатолій САДОВЕНКО)
    4. Білі розпочинають і... (Валентина КОЛЯДА, Фото Олега СІРИКА)
    5. Фотофакт
    6. І спорт, і наука, і мистецтво (Оксана КЛИМЧУК)
    7. Дозвольте бути щасливою! (Валентина КОЛЯДА, Фото Олега СІРИКА)
    8. Творче літо групи «Кураж» (Микола ПАЦАК)

    Надія Добрининського кварталу

    — Роль, яку відіграє випадок життєвого шляху, є великою, — вважає начальник станції Неданчичі Надія МОГИР. Справді, наші думки часто приводять нас у ті місця, які згодом дозволяють реалізувати власний життєвий потенціал.

    За власне кар’єрне зростання багато професіоналів дякують першим наставникам. Надія Василівна вдячна за перші залізничні уроки колишньому начальнику Київської дирекції залізничних перевезень Володимиру ПЕТРЕНКУ.


    Хазяйка станції Неданчичі Надія МОГИР зустрічає електропоїзд із Чернігова.

    Надія Василівна родом з мальовничої Пере­яславщини. У далекі 90-ті випускниця столичного технікуму залізничного транспорту отримала призначення на цю невеличку станцію, що на відстані 40 км від ЧАЕС. Про те, як працюється у третій зоні відчуження після аварії на атомній станції, думаю, описати коротко. Нелегко. Навіть після понад 31-літніх роковин від дня вибуху розлюченого реактора. Очолювати колектив, де працюють п’ятеро чергових по станції, два комерційних агенти та один станційний працівник, Н. Могир довірено 13 років тому. Робота керівника станції п’ятого класу базується на забезпеченні сталого функціонування суміжних структурних підрозділів та під’їзних колій до підприємств м. Славутич.


    «Нечасті гості — журналісти», — таку думку почули від станційної працівниці Інни ВОЙТЮШЕНКО,
    комерційного агента Галини СТЕЧЕНКО та чергового по станції Валерія САПОНА.
    «Чекаємо!», — додала наостанок начальник станції Неданчичі Н. МОГИР.

    Місто, де мешкають 25 тис. жителів, нещодавно відсвяткувало 30-річчя. Залишатися молодим Славутичу допомагає і моя сьогоднішня героїня. Депутат міської ради від населення Добрининського кварталу Надія Могир, яку обрано мешканцями Славутича від Партії ветеранів Афганістану, опікується проблемами онкохворих, яких, на жаль, багато в цьому місті. Виділення адресної матеріальної допомоги з бюджету міста для таких людей – це альфа, та далеко не омега у діяльності народної обраниці. Але на цьому рано ставити крапку. Вона переймається питаннями, які стосуються благоустрою міста над Дніпром. Одна із 26 людей, яким славутичани довірили місцеву владу, Н. Могир мріє про те, щоб у її рідному місті дитячі майданчики радували дітвору сучасним комфортом. Одна справа – дизайн, зовсім інша – пристосування гойдалок, каруселей тощо для відпочинку місцевої дітвори.

    Надія Василівна цінує працю колег­залізничників. Досвід роботи в галузі дозволяє начальнику станції Неданчичі стверджувати про те, що сучасній транспортній галузі давно не вистачає керівників на кшталт колишнього Міністра транспорту України—Генерального директора Укрзалізниці Георгія Кірпи. Вона вірить в те, що, попри всі перешкоди, з якими стикаються сьогодні залізничники, ПАТ «Укрзалізниця» має чудову перспективу.

    …Кава, яку за власним рецептом приготувала ДС, має неповторний смак. Цікавимося якістю місцевої аква¬віти, без якої духмяний напій втратив би насолоду. Відомі часи, коли на станції Неданчичі через вихід із ладу старезної водокачки проблема із постачанням води була надто актуальною. Як би повівся у цьому випадку недбайливий керівник колективу? Мабуть, чекав би, коли про актуальні проблеми станційників дізналися у високих кабінетах. Надія Могир діяла по¬іншому. З’ясувалося, свого часу колектив станції отримав суттєву допомогу від начальника Київської дирекції залізничних перевезень Володимира ЖЕЛЕЗНЯКА. Тепер залізничникам з Неданчичів непотрібно шукати воду у найближчих будинках села. На власні очі переконалися, як чудово функціонує сучасна установка із надання води безпосередньо у приміщення адміністрації станції. Ясна річ, посильну участь у впровадженні системи забезпечення питною водою брав весь маленький колектив організаторів руху по станції. Можна стверджувати, що Надія Василівна турбується не лише про власну другу батьківщину, якою є Славутич. Розквітає Добрининський квартал, радує око станція Неданчичі. У той час, коли на початку липня у столиці України вже відцвіли київські лілеї, на клумбі, за якою наглядає Н. Могир, ще лише розпускалися ці найясніші квіти. Барвисті рослини, які поливаються струмисто­запашною водою з місцевого водопроводу. Як казав поет, красиве і корисне на станції Неданчичі живе поруч з Надією з Добрининського кварталу.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олега СІРИКА

    Життєвий стиль Євгена Хрипуна

    Трудова біографія Євгена Хрипуна, чергового об’єднаного поста ст. Дарниця, схожа на багато інших історій тих, хто розпочинав свій шлях на залізниці. Він добре знає свою справу, принциповий, доброзичливий, завжди готовий прийти на допомогу.


    Євген ХРИПУН отримує інформацію від поїзного диспетчера.

    Євген Хрипун, захистивши диплом магістра в Українському державному університеті залізничного транспорту (м. Харків), працевлаштувався черговим по парку на ст. Дарниця. До цього закінчив бакалаврський курс у Донецькому університеті залізничного транспорту.

    Та це вже історія. Наразі маємо повноцінного фахівця, який уже два роки живе життям вузлової станції.

    — Усім знайомі ті обставини, які змушують нас, донеччан, — починає свою розповідь Євген ХРИПУН, — їхати з рідного міста. На сході — війна. Тому вже два роки ми з мамою, Світланою Олександрівною, живемо в Києві. Працюємо і поступово призвичаюємося до життя в столиці. Головне, що є робота. Коли мені запропонували у 2016 р. посаду чергового, я, незважаючи на свій молодий вік (23 роки), відразу погодився. Було б марно не використати такий шанс. Я переконаний, що все залежить від людини, і трішки везіння. Слід зауважити, що наша робота досить специфічна. Черговий по станції керує маневровою роботою, віддає розпорядження машиністу, приймає і відправляє поїзди. Від його грамотних дій залежить безпека руху на залізниці. Розумію, що на мені лежить велика відповідальність. Але те, що робота приносить задоволення й додає снаги, мене дуже тішить.

    Свій перший день на посаді чергового Євген Хрипун пам'ятає до найдрібніших подробиць. Хвилювався. Але впевненості надавала підтримка досвідчених колег, які щедро ділилися з молодим спеціалістом професійними знаннями і секретами майстерності. Адже на об’єднаному посту станції поруч працює ще два чергових і два оператори.

    Під час бесіди Євген розповідає про те, чому обрав професію залізничника. Після закінчення школи з золотою медаллю мав хороші перспективи вступити в будь¬який університет Донецька, але усвідомлено вибрав професію залізничника. Сьогодні Євген живе роботою і радіє з того, що мрія, пов'язана з вибором професії, здійснилася.

    Наразі Євген готовий підвищувати свою кваліфікацію, працювати максимально результативно і постійно самовдосконалюватися. Він має бажання поступово підніматися по кар’єрних щаблях. Варто зазначити, що людина, яка працює черговим, набувши досвіду на станції, буде впевнено почуватися на будь¬якій іншій посаді.

    — Для мене ця посада – чудова нагода набратись досвіду і професійної майстерності. Усе, що роблю і чим захоплююся, — це, в першу чергу, мені цікаво. Оскільки мені це подобається, то й робити це намагаюсь якісно. Я мрію досягти нових вершин у своїй професії, не боюся змін і нових складних завдань. Впевнений, що зможу впоратися з тими викликами, які підносить доля, і вважаю, щоб у майбутньому чогось досягти, потрібно мати досвід роботи. Адже на залізничному транспорті, навіть з престижними дипломами, без практичних знань у професії немає чого робити. Бажано самому в усьому розібратися. А ще я вірю, що на нашій залізниці будуть зміни. Головне – не зупинятися на досягнутому, йти вперед. І ті, хто правильно, як кажуть, піймають хвилю, зможуть у подальшому працювати і приносити користь залізничній галузі, — підсумовує Євген Хрипун.
     

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олега СІРИКА

    1200. Рубіж цілком реальний

    За підсумками роботи в першому півріччі колектив ремонтного вагонного депо Козятин досяг суттєвих зрушень у виконанні планового завдання з капітального та деповського ремонту вагонів. Так, при завданні відремонтувати за перші шість місяців 2017 р. 391 вагон козятинські вагоноремонтники фактично відремонтували 610.

    А це означає, що з цехів ремонтного депо додатково вийшло 219 відремонтованих рухомих одиниць, які сьогодні так необхідні залізниці та підприємствам країни.

    Зокрема 30 вагонів отримала Південно-Західна залізниця, 61 – це вагони, що перебувають у власності промислових підприємств України, 128 — приписки інших залізниць ПАТ «Укрзалізниця».


    Олег МУСІЄНКО знає секрети надійного зварювання металів.

    — Ми детально проаналізували свою роботу в 2016 р., і дійшли висновку, що за належної організації та за умов своєчасного матеріального забезпечення необхідними металопрокатом, вузлами та деталями маємо всі можливості наростити обсяги виробництва, — говорить начальник ремонтного вагонного депо Сергій ВАСИЛЯКА. – Наші виробничі потужності дозволяють це зробити. Ми можемо ремонтувати понад 100 вагонів на місяць і, до речі, вже робимо це.


    Демонтаж автозчепу для проведення подальшого ремонту проводить стропальник Сергій ТОДЧУК.

    З початку року продуктивність праці вагоноремонтників зросла майже вдвічі, а зарплатня працівників — майже на 20 %, чому сприяє й форма оплати праці у підрозділі, коли працівники робітничих професій (слюсарі, зварники, токарі, фрезерувальники тощо) отримують її за принципом: що зробив, за те й заробив.

    Депо працює у дві зміни. І хоча кожний цех, дільниця чи будь-який інший підрозділ виконує свою специфічну роботу, її націлено на конкретний результат – кількість відремонтованих вагонів. І дільниця з ремонту рухомого складу в цьому виробничому ланцюгу на провідних ролях. Адже саме тут проводяться основні ремонтні роботи, керівниками яких є майстри змін Віталій КУРИЛЕЦЬ та Володимир ІЩУК.


    Майстер зміни Віталій КУРИЛЕЦЬ та слюсар з ремонту рухомого складу Костянтин ДУШЕВСЬКИЙ
    проводять перевірку встановлення кінцевого крана.

    Для козятинських вагоноремонтників не стають перешкодою в досягненні намічених планів і певні проблеми, з якими довелось стикатися останнім часом багатьом колективам залізничників. Йдеться про кадрові проблеми робітничих професій, дефіцит яких все відчутніший на залізниці.

    — Намагаємося вирішувати цю проблему самотужки, — говорить начальник депо. – Набираємо необхідних нам працівників і навчаємо їх професії. Певною мірою це нам вдається. Вже підготували так чимало необхідних нам фахівців, роботою яких цілком задоволені. Як приклад, можу назвати хоча б нашого слюсаря з ремонту рухомого складу Костянтина ДУШЕВСЬКОГО. Він працює в підрозділі лише півтора року, однак став уже справж¬нім фахівцем.

    Впевнено здолавши рубіж 100 відремонтованих вагонів на місяць, вагоноремонтникам Козятина цілком реально виконати річну норму у 1200 вагонів. Рубіж, що останніми роками вважався просто нереальним.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Білі розпочинають і...

    ШАШКИ

    Суддя змагань Ростислав ДЕЙНЕГА родом із залізничного Фастова, проте за грою спортсменів-залізничників слідкуватиме вперше. Досвід одразу помітно. Він дуже швидко вираховує передбачуваний результат гри ще задовго до її закінчення.


    Олександр ШЕВЧУК в шашки грає з трьох років.

    Як вийти з «нічиєї», чи принесе повтор ходів потрібний результат? Над цими питаннями розмірковували разом із вболівальниками й ми. Найдовшою та найнапруженішою виявилась партія, в якій змагались Олександр ШЕВЧУК та Віктор СУДАКЕВИЧ. Швидкі рухи на дошці й миттєві на годиннику здавалося б виводили з рівноваги. Та лише не переможця, який зізнався, що почав грати у шахи з трьох (!) років. Оглядач­ремонтник вагоноремонтного експлуатаційного депо Козятин Олександр Шевчук отримав неймовірне задоволення від перемоги. «У минулому році була лише «бронза», — зізнається Олександр. — Значить, стверджуємося!» — усміхається та разом з колегами прямує підтримувати волейболістів. До речі, вболівальники-гравці саме з Козятинщини на ХІХ Спартакіаді могли б по праву і за підтримку волейбольних змагань отримати «срібло». «Золото» таки знову «осіло» на коні – у найорганізованіших конотопчан. Проте це моя суб’єктивна думка. Хтось вважає по-іншому?


    Віталій ДУДНИК. Із новачків — у переможці.

    За командою новачків у першість потрапила б, мабуть, Жмеринка. Знайомимося з помічником машиніста з локомотивного депо Жмеринка Віталієм ДУДНИКОМ. Він вперше на змаганнях у столиці й переповнений враженнями, а ще не без усмішки зазначає, що шашками почав захоплюватись недавно.

    Що не кажіть, а будь¬-які прикрощі — будь-то погіршення погоди, відсутність форми чи спортивний марш радянських часів, який у молодого покоління викликає не лише усмішку, — одразу відходять на задній план, коли очі вбирають золотисто­сонячний блиск медалей та кубків. Втомлені та щасливі обличчя вмить веселішають перед спалахом фотокамер. А переможці тут — наснага, завзяття, витримка, сила, інтелект і щирі усмішки!

    ШАХИ

    Спортивний марафон за шахівницями хоча й був меншим у часі, ніж, наприклад, футбол чи волейбол, але за напруженням та хвилюванням виявився не менш захоплюючим.

    Відомі у залізничних колах столичної магістралі шахісти Олена ПРОЦЕНКО, Тетяна АВДЄЄВА, Ірина МАЗУР, Володимир ЯНЮК і Дмитро КОВАЛЬОВ і цьогоріч, незважаючи на досвід, не приховували хвилювання.


    Олександр ШАПОВАЛОВ - «Зіграйте зі мною у шахи, і я скажу, хто ви».

    Олександр ШАПОВАЛОВ уже втретє представляє Конотопську дирекцію на спортивних змаганнях такого рівня. Грає в шахи з шести років. Як батько навчив грати ще перед школою, так і до цього часу приймальник поїздів ст. Хутір Михайлівський практикується: як у вісім різних способів поставити мат у два ходи, як, не нехтуючи і 355-ма іншими, поставити його у три ходи. Та складні шахові задачі під силу спортсменам-­аматорам. Це вкотре довели залізничники у шахових баталіях.
     

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олега СІРИКА

    Фотофакт

    Команда Козятинської дирекції залізничних перевезень – срібний призер ХІХ Спартакіади.
    Нагород багато не буває.



    І спорт, і наука, і мистецтво

    Щорічно 20 липня відзначається міжнародне свято, присвячене грі в шахи. Батьківщиною шахів вважають Індію, там з’явилася гра чатуранга – попередниця шахів. В Україні шахи відомі давно, вони прийшли з Персії: з усної словесності відомо про популярність гри ще за часів Київської Русі. Підтвердженням цього — шахові фігури в археологічних розкопах Вишгорода, Києва, Турова… За гетьманщини шахістом був митрополит Т. Яновський, а меценатом шахового мистецтва — гетьман К. Розумовський.

    Сьогодні цією грою захоплюються мільйони. Є талановиті шахісти і в залізничних підрозділах. І серед молоді теж. Нещодавно познайомилася з молодою шахісткою, працівницею Коростенської дистанції колії.

    Наталія ВЛАСЕНКО працює диспетчером в дистанції колії. Кожної зміни їй належить працювати з оперативною інформацією з дільниць, з відміною та видачею попереджень про зменшення швидкості поїздів. Наталія Василівна розповіла, що професійну освіту здобувала у Вінницькому транспортному коледжі, згодом закінчила у Харкові Український державний залізничний університет. Починала професійний шлях у Житомирській дистанції колії, потім стала працювати в Коростені.


    Наталія ВЛАСЕНКО -
    «Грайте в шахи, розвивайтесь та удосконалюйтесь, щоб легше вирішувати життєві випробування».

    Наталія розповідає про захоплення: грає в шахи з 10 років. Цієї гри її і брата навчив батько. Наталію гра захопила так, що вона з нею не розлучається й досі. Перше визнан¬ня прийшло, коли вона — старшокласниця із с. Броницька Гута Новоград­Волинського району — брала участь у районних змаганнях. Перемоги тоді її підбадьорили й надали впевненості у своїх силах.

    І хоч про своє хобі Наталія ніколи не забувала, але участь у великих організованих змаганнях знову почала брати вже працюючи на залізниці. У 2013 р. вперше стала учасницею Спартакіади Південно¬-Західної залізниці: тоді молода шахістка здобула «бронзу». Було чимало змагань серед підрозділів Коростенського вузла, де Н. Власенко отримувала першість.

    Чи ж впливають шахи на характер людини, чи допомагає це заняття у щоденних справах? — обговорюємо з Наталією. Моя співрозмовниця вважає, що, безумовно, гра сприяє розвитку логічного мислення, формує витримку, вчить вмінню прораховувати наперед, та й емоцій під час «двобоїв» вистачає.

    Кожна участь у змаганнях для Наталії Власенко — завжди приємна подія, бо це знайомство з цікавими людьми, новий досвід від гри. Доводилося їй грати і з сильними шаховими партнерами з Києва, Жмеринки, Конотопа… Попереду в Наталії ще нові зустрічі й поєдинки шахістів. Побажаємо ж їй успіхів, нових перемог у грі, яку називають і спортом, і наукою, і мистецтвом!

    P. S. До речі, наша героїня на ХІХ Спартакіаді залізничників регіональної філії «Південно¬Західна залізниця» виборола «золото» у змаганнях з шашок серед жінок. Тож попереду ще й Харків!

    Оксана КЛИМЧУК

    Дозвольте бути щасливою!

    Як бути завжди привабливою та бажаною, чи залежить успіх чоловіка від того, що про нього думає дружина? На які вибрики здатна ображена жінка та що ховається за словом «кохання»?

    Творчість і кохання. Інтимна лірика в сучасному літературному просторі. Це лише деякі окрайці душевної розмови, що виявилась насиченою і наповнюючою для її учасників.

    Ця жінка схожа на квітку. Щось у ній є від екзотичної орхідеї і гордого гладіолуса, розкішного латаття і полохливої ружі. Щира й відкрита, але незламна буремними протягами життя, вона дуже добре знає, чого хоче, але по-панськи бавить себе несподіванками. Поетеса, прозаїк, журналіст, член НСПУ, спілки краєзнавців України, переможець і лауреат численних міжнародних та всеукраїнських премій і конкурсів.


    Чудовий настрій та позитивні емоції у Галереї мистецтв Центральної районної бібліотеки ім. Павла Загребельного.

    Тримаю в руках дев’яту книгу з доробку Тетяни Павлівни ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ «Осінь дорослої жінки». Та навмисно не буду перенасичувати текст цитатами, використовуватиму їх з метою злегка розсіяти краплинки поезії, щоб вам, шановний читачу, якомога скоріше захотілось потрапити під зливу інтимної лірики поетеси.

    «Я роздягаюсь, мов осінь,

    Як лист – скидаю всі невдачі.

    Печалі — птахами у просинь,

    Лиш інколи дощами плачу.

    Стою оголено­відверта.

    Чекаю — прийдеш, обігрієш.

    Я від любові можу вмерти!

    Така от! Що із цим ти вдієш?

    Дар маю накидати пута —

    То королеви, то повії.

    Чи не боїшся поруч бути

    Зі мною, друже­вітровію?»

    У Тетяни за плечима немає торби образ, хоча долю її легкою не назвеш.

    …Її справжнім батьком Павло став, коли дівча спиналося на ніжки й робило перші кроки. Квартируючи поряд з мамою Тетяни, він зрозумів що найрідніші люди у його житті — поруч, за стіною, й удочерив дівчинку у дев’ятимісячному віці. Саме батько допоміг видати першу збірку поезій «Ідуть дощі». Не без допомоги дядька Анатолія, який на той час був головою сільради та зміг оформити кредит на оплату друкарських послуг…

    Свій перший вірш написала у 10 років, а з 13-ти вже писала до районної газети…

    Пройшовши болючим шляхом двох невдалих шлюбів, переживши «дивну любов зі свіжими синцями», вона з 12-річним сином та валізою в руках переїхала до столиці. Саме тут зуміла подякувати минулому, перестала боятися, позбавилась ілюзій і зрозуміла: «Інколи головне — прокинутися вчасно». Знявши рожеві окуляри, але не позбавивши себе бажання закохуватися, побачила того, хто став її коханим чоловіком. Народила Богом даного синочка.

    Сьогодні вона «як дуб міцна, як сонце — неспалима», звертаючись до жіноцтва, говорить про те, що не варто боятися втрачати, не варто боятися вчинків. Це краще, аніж шкодувати згодом про нерішучість. Не варто стримувати свій потяг до чоловіка, але важливо й не перетворитись на рабиню його примх: «Я сьогодні дружина кохана, А завтра, гляди, поміж хмар твоя жінка — лелека…»

    — Не можна позбавляти себе насолоди бути щасливою. І не варто цуратися звичних речей, які можуть приносити задоволення. У мене ніколи не болить голова, — зізнається Тетяна, коли говорить про інтимні стосунки. — Я не боюсь сказати, що на похмілля найкраще пишеться…

    У віршах про кохання образ жінки, вимальованої рядками поетеси, то спокусливо-п’янкий, то цнотливо¬недоторканий. Почуття, мов хвилі, лоскочуть і спонукають до найпотаємніших бажань.

    «Щастя до чаю —

    Очі твої навпроти.

    Знаєш, а я не проти.

    Знаю, що все минає.

    Але вже зараз хочу

    Багато цукру і м’яти.

    А потім тебе обійняти,

    А потім удвох

    Постіль зім’яти…

    А далі?

    А далі — не знаю…

    Сьогодні

    Я чай замовляю!»

    …Нещодавно ми стали учасниками творчого дійства «Три жінки. Три долі. В одній поетичній строфі» у Галереї мистецтв Центральної районної бібліотеки ім. Павла Загребельного, де звучали проникливі, до болю відверті і сміливі твори Тетяни Череп-Пероганич; прозаїка, драматурга, перекладачки, поетеси Анни БАГРЯНОЇ; поетеси, психолога Лілії БАТЮК­НЕЧИПОРЕНКО.

    Чудовий настрій та позитивні емоції – саме те, що є найбільшим дефіцитом сьогодні. Його подарували ці героїчні жінки.

    — Ми самі творимо свої долі. Об’єднуємо навколо себе тих людей, котрих ми варті, — закцентувала модератор свята, поетеса, волонтерка, голова ГО «Творча сотня. Рух до Перемоги» Оксана РАДУШИНСЬКА.
     

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олега СІРИКА

    Творче літо групи «Кураж»

    «Над чим цього літа працює група «Кураж»? – запитую її фронтмена Івана СУПРУНА, начальника проектно-кошторисного бюро Конотопського БМЕУ. «Готуємося до концерту з нагоди 358-ліття Конотопської битви», — відповів він.

    Група «Кураж» існує при Будинку науки і техніки вже понад 15 років. За цей час створено немало цікавих пісень, записано три компакт­диски, до речі, на власній базі, та головне – сотні конотопчан стали шанувальниками цього музичного гурту. Гурту, який співає завжди наживо і лише свої пісні.

    Але не тільки підготовкою до концерту переймається творчий колектив. Нещодавно в Конотопі відбувся регіональний конкурс «Зірки надій», в якому брали участь співаки віком від 10 до 16 років з багатьох міст Сумської області. Як свідчили звіти з цього мистецького змагання, земля наша талантами багата. Одна з конкурсанток, наприклад, виконувала пісні українською, молдавською та французькою мовами. На прохання організаторів конкурсу група «Кураж» у своїй студії робить якісні аудіозаписи виступів для трансляції по місцевому FM-радіо.

    До речі, про мову. Більшість репертуару групи «Кураж» виконувалася російською. Але тепер уже є його український авторський переклад. «І пісні зазвучали по-новому», — говорить керівник гурту. Ще б пак, за мелодійністю українська мова не поступається італійській.

    А ще незабаром конотопчани почують «Колискову Конотопу» — нову ліричну пісню Івана Супруна, яка, безумовно, теж сподобається слухачам.

    Півторагодинний концерт групи «Кураж» відбувся на другий день святкування 358-ї річниці Конотопської битви і зібрав чималу аудиторію. Того ж вечора в Конотопі виступав творчий колектив «Варйон», наступного — гурти «Кораллі», «Тарута» і «Тінь сонця».

    Микола ПАЦАК

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05