РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 23 (23 червня 2017)
  • Випуск №23 23 червня 2017
    Зміст
    1. Шановні залізничники! Вітаємо Вас із державним святом – Днем Конституції України!
    2. Сюрприз для доньок (Анатолій САДОВЕНКО)
    3. Є привід зустрітися із поштарями (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    4. Ефект машини «UNIMAT» (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото надано галузевою службою колії)
    5. У Конотопі коза до воза не йде (Микола ПАЦАК, Фото debaty.sumy.ua)
    6. Надавати техніці друге життя (Анатолій САДОВЕНКО)
    7. Південно-Західна відправила 3623,56 тис. тонн вантажів
    8. Зупинив лише постріл з автомата (Іван СОТНИКОВ)
    9. План виконується. Бракує робітничих кадрів (Ольга ЛИХАЧОВА)
    10. «Університети» на ст. Дарниця (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    11. Спрямований на успіх (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    12. Чаклун із Шепетівки (Анатолій САДОВЕНКО)
    13. Чому забуто про ветеранів?! (Валентина КОЛЯДА)
    14. І Кодня була в її житті (Анатолій САДОВЕНКО)
    15. Рука допомоги, мудра порада (Оксана КЛИМЧУК)
    16. Як майданчик перетворити у сучасний стадіон? (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото надане головою первинної профспілкової організації ШЧ¬13 Леонідом ЛИПСЬКИМ )
    17. Голка в руках медсестри робить дива (Валентина КОЛЯДА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    18. Чому у сільській хаті спиться краще? (Валентина КОЛЯДА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    19. Військовий гарт колійника-старожила (Оксана КЛИМЧУК)
    20. ЗАЛІЗНИЦЯ ЛЬОТЧИКА ЛАВРИНЕНКОВА (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото websprav.admin-smolensk.ru)
    21. Хресний хід в ім’я України (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Анни ПОЛЮШКО)
    22. Навіщо машиністу керосин? (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олени ХАРЧЕНКО)

    Шановні залізничники! Вітаємо Вас із державним святом – Днем Конституції України!

    У 1996 році українські громадяни отримали Основний закон, який гарантував їм права та свободи, наблизив Україну до країн з розвиненою демократією та остаточно закріпив незалежність нової європейської держави. Тож давайте разом формувати вільне, справедливе, солідарне суспільство, потужну та заможну державу, яку побудовано на основах європейської демократії.

    Прийняття Основного закону ознаменувало фундаментальне закріплення нашої незалежності, навіки закарбувало волю українського народу жити у власній суверенній, соборній державі.

    Від усього серця бажаємо вам міцного здоров'я та творчого натхнення, добробуту і затишку у ваших родинах, мудрості і далекоглядності, високих досягнень, успіхів у праці та нових звершень заради реалізації принципів Основного закону нашої Вітчизни – народовладдя, гуманізму та законності.

    Нехай це свято додасть вам наснаги і творчих здобутків в ім’я процвітання нашої незалежної Батьківщини!

    Зі святом вас, дорогі друзі!

    Директор регіональної філії
    «Південно-Західна залізниця»
    БЕВЗ Г. А.
     
    Голова ДорпрофсожуЛОГОШНЯК О. М.


    Сюрприз для доньок

    Мийник-прибиральник рухомого складу. Робота, можливо, й непримітна, однак так необхідна при підготовці до проведення робіт ТО-3 на тепловозах. Адже кожен локомотив повинен бути очищений від мазуту, мастил та бруду.

    — Якщо говорити відверто, то робота фізично важка, — зізнається моя співбесідниця. – Однак до цього вже звикла.


    Для доньок Нелі Павлівни — Юлії та Ірини, певні, портрет їхньої мами у залізничній газеті сподобається.

    Неля ЧИЖИНСЬКА працює мийником¬-прибиральником рухомого складу в локомотивному депо Шепетівка вже 11 р. У цеху вона єдина жінка. Звичайно, чоловіки завжди намагаються чим­небудь допомогти їй у роботі, проте до цього вона ставиться дещо по-¬своєму, мовляв, за допомогу дякую, та кожен з нас повинен займатися своїми справами: вони – ремонтувати та обслуговувати локомотив, вона – прибирати. Скільки локомотивів особисто підготувала для проведення технічного обслуговування за роки роботи у депо сказати не може, бо ніколи не рахувала.

    — Краще подивіться, якими чепурними вони виходять з нашого цеху у рейси, — посміхаючись, говорить вона.

    За багаторічну сумлінну працю Неля Павлівна має чимало заохочень від керівництва депо. А нещодавно її портрет занесли на Дошку пошани трудового колективу.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Є привід зустрітися із поштарями

    Під час конференції трудового колективу регіональної філії «Південно-Західна залізниця», що пройшла у березні цього року, підіймалось чимало вагомих питань. Стосувались вони і виплат преміальних, і якості спецодягу, і побутових умов залізничників. Тоді ж як головний редактор газети «Робітниче слово» з трибуни конференції звернувся з проханням сприяти вирішенню питання з передплатою залізничного видання для ветеранів столичної магістралі.

    Сьогодні приємно констатувати, що згідно із наказом директора регіональної філії від 07.06. 2017р. затверджено заходи щодо реалізації критичних зауважень і пропозиції, висловлених на конференції трудового колективу. Серед них — вирішення питання щодо передплати газети «Магістраль¬-регіональна» ПАТ «Укрзалізниця + «Робітниче слово» на II півріччя 2017 р. для непрацюючих пенсіонерів­залізничників, ветеранів праці, інвалідів війни та праці, почесних залізничників. Відповідні служби разом з Радою ветеранів мають й при формуванні плану на 2018 р. передбачити витрати на передплату газети для цієї категорії пенсіонерів­залізничників згідно із заявкою тієї ж Ради ветеранів.

    Сподіваємось, це стане приємним подарунком для сивочолих трударів, для яких газета залишається чи не єдиним містком, що з’єднує їх із залізницею.

    Днями до редакції зателефонував постійний передплатник нашої газети, ветеран­залізничник Микола ГОРБАЧ. Микола Михайлович просить з'ясувати, чому кожний примірник «Магістралі-¬регіональної» — «Робітничого слова» надходить на його адресу із запізненням рівно на тиждень? Спробували зателефонувати до начальника відділення «Укрпошти», яке обслуговує квартиру М. Горбача. На жаль, почули короткі гудки у відповідь. Значить, час збиратися до Василькова, щоб з'ясувати, чому наше видання долає відстань у 40 км протягом семи днів? Звертаємося до наших передплатників із проханням повідомити про те, як вас обслуговують працівники поштових відділень? Хіба не дивно, що під час приймання квитанцій за передплату «Укрпошта» бере додаткові кошти. Тим самим гарантуючи вчасну доставку кожного примірника. Але ж на місцях так не відбувається. На жаль. Значить, є привід для візиту до поштарів.
     

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Ефект машини «UNIMAT»

    Минулого тижня на території Дарницької дистанції колії відбулися технічні навчання за темою «Особливості організації робіт з виправки стрілочних переводів високопродуктивною колійною машиною «UNIMAT» захід відбувся за участі заступників начальників дистанцій колії, начальників технічних відділів служби.

    До навчальних та практичних занять залучили майже 50 фахівців. Зокрема доповідь на тему «Характеристика та технічні можливості високопродуктивної машини «UNIMAT» озвучив Андрій БАБЕНКО, заступник начальника Київського центру механізації колійних робіт. Також присутні прослухали інформацію щодо організації робіт з виправлення стрілочних переводів через використання високопродуктивної колійної машини «UNIMAT» та технічного нівелювання горловин станції для виправки виправочними колійними машинами.

    Пізніше розпочалися практичні заняття на колії, де проведено колійні роботи з використанням машини «UNIMAT» на стрілочному переводі № 319 ст. Дарниця.

    Як зазначив начальник галузевої служби колії регіональної філії «Південно¬-Західна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» Віталій КАЛЮЖНИЙ, такі навчання проводяться з метою невідкладного підвищення якості організації робіт з виправки стрілочних переводів високопродуктивними колійними машинами.

    Окрім підвищення кваліфікації залізничники також мали змогу обмінятися досвідом щодо особливостей практичного використання колійних машин на різних дільницях, де проходять колійні роботи.
     

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото надано галузевою службою колії

    У Конотопі коза до воза не йде

    «Четверта платформа – не місце для торгівлі». Під такою назвою на офіційному сайті Конотопа з’явилася інформація про чергову спробу подолати бізнес-стихію на залізничному вокзалі. Ще б пак. Несанкціоноване, безконтрольне базарування, за яке накладається адміністративне стягнення. Та й дирекція залізничних перевезень вкотре звернулася до влади, наголошуючи: це заважає працювати та наражає людей на небезпеку.

    Отож зібралися влада, представники усяких органів та постановили: із 15 червня на залізничній території, звідки поїзди відправляються у північно­східному напрямку, торгувати зась. І того ж дня о шостій ранку, за інформацією місцевих ЗМІ, група не названих, але наділених повноваженнями осіб умовляла бізнес-¬бабусь та бізнес¬-дідусів не порушувати законодавство. Чи то умовляння не подіяли, чи то група була мало численною, а 16 червня о восьмій ранку тут, на четвертій платформі, я нараховую двадцять продавців молока, ягід, розсади тощо. 17¬го – удвічі більше. В понеділок, у небазарний день, зауважте, — п’ятдесят. А що буде у вівторок та середу? Ягоди ж вродили, корови дояться, а кури перевиконують план несучості.

    Торгівля на перонах у Конотопі – явище давнє. Нікола Конотопський (не путайте із Ніколло, який теж звідси. – Авт.), злодій, що узявся писати книжки, в автобіографічному романі розповів, як він розпочинав життєвий шлях. А саме: ще піонером уранці рвав квітки по чужих садках, а ввечері продавав пасажирам на вокзалі. А поїздів, до слова, тоді, у п’ятдесятих роках минулого століття, було багато.

    Чим торгували на перонах? Соняшниковим насінням, вишнями, яблуками, грушами… Тільки великого розвою, подібного до нинішнього, перонне підприємництво не мало: міліція не давала розгорнутися. Тепер же, після ліквідації лінійного відділу, транспортних правоохоронців, привілля. Торгуй – не хочу.

    Колись класик запитував: «Чи прийде коза до воза?» Уже не пригадую, як там було з Воликами та Хомою Гудзем, але в Конотопі, мабуть, що ні. На четвертій платформі як торгували, так і торгують.

    Микола ПАЦАК, Фото debaty.sumy.ua

    Надавати техніці друге життя

    Вже більш як півтора десятка років працює у локомотивному депо Шепетівка слюсар-ремонтник Віталій РЕВУЦЬКИЙ.

    Випускник Київського електромеханічного технікуму ще тоді, на початку 2000¬х, вирішив працювати саме на залізниці і вважає, що не помилився у цьому.

    — Мене влаштовують й колектив, й умови роботи, а головне – я займаюсь тим, що мені до вподоби, — говорить Віталій. – Мені цікаво ремонтувати техніку, як то кажуть, надавати їй друге життя. І, звичайно, приємно чути слова подяки від тих, хто й надалі продовжує працювати на такому відремонтованому обладнанні.

    Анатолій САДОВЕНКО

    Південно-Західна відправила 3623,56 тис. тонн вантажів

    За п’ятий місяць 2017 р. регіональна філія «Південно-Західна залізниця» відправила 16257,42 тис. тонн вантажів. Порівняно з травнем 2016 р. це на 29,55 % (3708,26 тис. тонн) більше, коли було відправлено 12549,16 тис. тонн.

    У внутрішньому сполученні минулого місяця Південно-Західна залізниця відправила 2 226,84 тис. тонн: будівельних вантажів – 1190,27 тис. тонн, промислової сировини – 265,95 тис. тонн, лісових вантажів – 104,14 тис. тонн, флюсів – 121,12 тис. тонн, хімічних і мінеральних добрив – 20,63 тис. тонн, цементу – 115,66 тис. тонн, зернових вантажів – 164,23 тис. тонн, вогнетривів – 45,99 тис. тонн, брухту чорних металів – 61.71 тис. тонн, кольорової руди – 5,82 тис. тонн, нафти та нафтопродуктів – 83,76 тис. тонн, решти та збірних вантажів – 34,93 тис. тонн, решти продовольчих товарів – 7,21тис. тонн, продуктів перемолу – 4,54 тис. тонн, жмихів – 0,88 тис. тонн.

    На експорт залізницею у травні було відправлено 1396,72 тис. тонн: зернових – 705,85 тис. тонн, лісових – 61,36 тис. тонн, будівельних – 412,67 тис. тонн, решти продовольчих товарів – 41,61 тис. тонн, вогнетривів – 25,04 тис. тонн, промислової сировини – 64,52 тис. тонн, кольорової руди – 22,6 тис. тонн, решти та збірних вантажів – 14,51 тис. тонн, продуктів перемолу – 18,55 , жмихів – 30,01 тис. тонн.

    За інформацію, наданою прес-центром регіональної філії «Південно-Західна залізниця»


    Зупинив лише постріл з автомата

    Глупої недільної ночі 18 червня стрільці стрілецької команди 2/1 Київського загону воєнізованої охорони затримали порушника, який намагався перейти Петровським мостом з лівого на правий берег Дніпра.

    На початку пригоди цього чоловіка, який перебував, очевидно, у стані алкогольного сп’яніння, не зупинили ані попередження стрільців, ані гавкіт сторожових собак… Далі прозвучала команда по вахті: «Караул, до зброї!». Отже, стрільці діяли згідно із посадовими інструкціями. Чітко й оперативно. Зухвалець тим часом продовжував свою подорож у бік мосту, порушуючи зону об’єкту, що перебуває під охороною. На вимоги чатового зупинитись людина, що перебувала у неадекватному стані, не реагувала. Лише попереджувальний постріл у повітря з автоматичної зброї змусив порушника зупинитись. На виклик стрілецької команди вчасно відреагували правоохоронці із Дніпровського районного відділу поліції (м. Київ). На даний момент ведеться слідство.

    Іван СОТНИКОВ

    План виконується. Бракує робітничих кадрів

    За п’ять місяців поточного року в експлуатаційному вагонному депо ст. Дарниця план деповського ремонту рухомого складу перевиконано на 4 %. Такого результату вдалося досягнути за рахунок збільшення деповського ремонту вагонів власності залізниць.

    «Високий темп роботи, взятий у першому півріччі, — зазначає головний інженер підрозділу Сергій ЧУМАК, — ми плануємо зберегти і в наступні півроку. Нам вдається виконувати заплановане, в першу чергу за рахунок професіоналізму керівників середніх ланок та робітників депо. На жаль, ми, як і вся залізниця, відчуваємо на собі гостру нестачу кадрів робітничих професій. Але навіть при тому, що штат достатньо не укомплектований, ми виконуємо планові завдання. До прикладу. При плані 275 вагонів, нами було відремонтовано деповським ремонтом 286 одиниць вантажного рухомого складу. Окрім цього було відремонтовано деповським ремонтом вагони інших філій ПАТ «Укрзалізниця», а саме: 126 піввагонів, 103 зерновози, 15 цементовозів, 31 платформу.

    Також у депо виконується технічне обслуговування вантажних вагонів з відчіплюванням — в кількості 3386 одиниць протягом 5 місяців, що більше на 667 вагонів до аналогічного періоду минулого року.

    Фахівці депо впевнені, що працюють недаремно, а оновлений рухомий склад буде затребуваний під час перевезень як в Україні, так і за її межами. Отже, це дозволить отримати додатковий дохід у скарбницю столичної магістралі.
     

    Ольга ЛИХАЧОВА

    «Університети» на ст. Дарниця

    Щорічно на столичну магістраль приходять на стажування студенти профільних вузів та коледжів. На кожній дільниці можна побачити молодь, яка на практиці закріплює теоретичні знання. Група практикантів факультету «Організація перевезень і управління на залізничному транспорті» Державного економіко-технологічного університету транспорту проходить «свої університети» на ст. Дарниця регіональної філії «Південно-Західна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця».

    Така співпраця залізниці й навчального закладу існує не одне десятиліття, і в подальшому вона сприяє працевлаштуванню випускників університету.

    Інженер з охорони праці ст. Дарниця Тетяна КАРПЄЄВА, яка супроводжувала студентів, розповідає: «Зацікавленість молоді, яка прийшла до нас для ознайомлення з технологічною роботою станції, приємно вражає. П’ять практикантів із ДЕТУТу у підрозділах пройдуть стажування з 12 червня по 21 липня. Важливо, що вони не на словах, а на ділі цікавляться роботою. Як працює сортувальна гірка Дарницького вузла? Як колектив станції забезпечує перевезення пасажирів і вантажів? Часу у стажистів достатньо, щоб на практиці закріпити і систематизувати теоретичні знання, отримані під час вивчення спеціальних предметів».

    Слід зазначити, що керівництво з інтересом спостерігає за виконавською дисципліною практикантів, за тим, як вони реагують на завдання, чи задають питання, коли не все для них є зрозумілим. Адже після закінчення вишу у них є шанс працевлаштуватися на станції.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Спрямований на успіх

    Якщо кажуть, що нинішня молодь не така, як були колись ми, що не здатна на будь-які нестандартні або героїчні вчинки, — не вірте. Хоча мого героя «просунуті» представники нинішнього молодого покоління назвуть швидше диваком, аніж романтиком. Бо розпочати свою кар’єру у 18 років монтером колії, а потім, незважаючи на важку роботу, працювати на різних посадах 13 років, щоб надалі бути маневровим диспетчером ст. Дарниця, — декого може здивувати.

    Роман МОГИЛЬОВ вчинив саме так. Закінчивши навчання в Чернігівському ліцеї залізничного транспорту, працевлаштувався на роботу у Ніжинську дистанції колії. Отримав кваліфікацію бригадира колії, але вільної посади в дистанції не було, тому й погодився працювати монтером. На свої ще геть молоді плечі звалив таку важку роботу, що навіть не кожен досвідчений чоловік погодився б трудитися на лінії. Адже всі знають, що робота колійника, особливо на перегонах під палючим сонцем чи під колючим дощем, не для слабких…

    Його мати, Світлана Костянтинівна, спостерігаючи за трудовими буднями сина, казала: «Кидай, сину, ту роботу. Хіба можна так трудитися у 18 років». Він нічого не відповідав, старався долати труднощі і наполегливо працював. Через три роки Роман уже черговий по переїзду, пізніше обіймає посаду регулювальника швидкості руху.

    Потім — навчання на складача поїздів у Центрі професійного розвитку персоналу регіональної філії «Південно-¬Західна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця». По закінченні працевлаштувався на ст. Дарниця. На цій посаді працює вісім років. Були різні моменти, але працелюбство, цілеспрямованість дали свій результат. Йому присвоїли кваліфікацію складача поїздів 6 розряду.

    Поза цим без відриву від виробництва закінчив Український державний університет залізничного транспорту. Паралельно навчався за програмою зовнішньої допомоги Європейського Союзу «Темпус». У рамках цієї програми було створено проект «MieGVF», за яким здійснювалася підготовка магістрів з експлуатації та знання інфраструктури високошвидкісного залізничного транспорту. Це вже другий випуск фахівців, серед них і наш герой захистив міжнародний диплом та одержав спеціальність інженера високошвидкісного руху.

    — Для мене цей рік був плідним, — розповідає Роман Могильов. — Я морально задоволений, що працюю на посаді маневрового диспетчера. Ніхто не буде заперечувати, що представники цієї професії — це своєрідний мозок станції. Бо від їхніх грамотних дій залежить технологічний процес: планування, організація і оперативне керівництво маневровою роботою з розформування¬-формування составів, подавання та прибирання місцевих вагонів, виконання завдання з відправлення порожніх вагонів відповідно до поточного плану роботи станції, графіка руху та плану формування поїздів. Поза цим маневровий диспетчер керує роботою комплексної маневрової бригади. Я не буду перераховувати всіх своїй посадових обов’язків, бо найголовніше тут — відповідальність. Я вдячний Анатолію БОРОВСЬКОМУ, який з перших днів моєї роботи на цій посаді мене навчав, передаючи свій досвід. Окрім цього, вивчаю документи, інструкції, а при потребі завжди можна звернутися до керівництва станції чи до дирекції. Головне — увага і координація всіх дій вантажної роботи на станції.

    Роман Могильов не встигає закінчити розмову — пролунав важливий дзвінок. І поки він вирішує виробничі питання, мене не покидає думка, як цей молодий чоловік, якому лише 30 років, почувається так впевнено. Втім, маючи великий потенціал, а також будучи амбітним, він всю свою енергію спрямовує на реалізацію себе у цій професії.

    — «Вибір щодо своєї майбутнього фаху, я зробив ще в дитинстві. Народився і виріс у Ніжині. Жили недалеко від станції. Будучи малими, ми з друзями весь вільний час проводили біля залізничної колії. І запах тоді ще дерев’яних шпал, мелодія коліс, гудки поїзда для мене найкращі спогади», — продовжує розповідати Роман.

    Після закінчення залізничного ліцею Р. Могильов визначив для себе кілька важливих критеріїв. Відразу зазначу, що розмір заробітної плати не був для нього принциповим, оскільки на першому місці стояла можливість довести всім, що без всяких зв’язків і родичів він буде підніматись по кар’єрних щаблях. «Я впевнений, що не зможу займатися справою, яка мені не цікава, скільки б за неї не платили», – каже Роман.

    Мій співрозмовник із захопленням розповідає про свою роботу на залізниці. Каже, що для нього є і залишається гуру в професії відомий залізничник — Георгій Кірпа. Знає про нього все: де і як працював, що зробив для розвитку залізниці. «У майбутньому хотів би керувати залізницею. Бо знаю, що потрібно робити, щоб транспортна галузь процвітала», — зізнається він.

    — Чи ви, бачите зміни на залізниці? — запитую у Романа Леонідовича.

    — Так, – відповідає він. – Я не буду розповідати про труднощі, які є зараз у нас на станції. Вони багатьом відомі, але те, що на коліях стоять нові вагони, зроблені і відремонтовані саме у нас, мене справді тішить. Бо раніше всі вони були в приватних руках. Коли вперше їх побачив, то захотів сфотографувати. Мені хочеться, щоб цей процес оновлення не закінчувався, а я, зі свого боку, прикладатиму максимум зусиль і досягатиму досконалості в своїй професії.
     

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Чаклун із Шепетівки

    У вагонне депо Шепетівка Борис КАРПУХІН прийшов працювати дев’ятнадцятирічним юнаком. Його тоді запросив тогочасний керівник підприємства Дмитро ФОРСЮК.

    — Не думайте, що я вже тоді був спеціалістом, без якого не міг обійтися підрозділ — усміхаючись, говорить мій співрозмовник. – Просто я був сусідом Дмитра Петровича. Ми добре знали один одного не один рік. Можна сказати, я виріс у нього на очах. Тож коли настав час мені працювати, Дмитро Петрович і запропонував роботу в депо.


    Газоелектрозварнику Борису КАРПУХІНУ подобається чаклувати із вогняними феєрверками.

    Розпочинав слюсарем, згодом опанував деякі інші робітничі професії. Здавалося, і в колективі став своїм. Та невелика зарплатня змусила молодого вагонника змінити місце роботи. Адже вже підростали двоє синів. І він подався у заробітчани.

    П’ять років працював у Словаччині. Мав і роботу, і непоганий заробіток. Та все одно повернувся в Шепетівку.

    — Діти підросли та потребували більше батьківської підтримки та уваги, — так прокоментував повернення з­за кордону Борис. – Та й ностальгічні нотки з’явилися, захотілося бути побільше з сім’єю, з синами.

    У депо, куди він звернувся у пошуках роботи, колишнього колегу зустріли привітно. Адже тут продовжували трудитися чимало його друзів та знайомих, з якими він пропрацював разом майже десять років. Добре знало його й керівництво депо. Тож із призначенням на посаду газоелектрозварника проблем не виникло.

    Сьогодні газоелектрозварник Борис Карпухін — один з кращих працівників ремонтного вагонного депо Шепетівка. Фахівець своєї справи за ці роки дав друге життя сотням вантажних вагонів, що проходили ремонт у виробничих цехах. У нього навчаються та набувають досвід молоді зварники, які роблять поки що перші кроки в опануванні цієї робітничої професії.

    … Він акуратно запалює зварювальну горілку, підносить полум’яний факел до сталевого листа. Сніп гарячих іскор освітлює навколишній простір. Від цієї ілюмінації контури рухомого складу стають контрастнішими. Спостерігаю, як металева заготівка перетворюється у деталь. Б. КАРПУХІН трудиться, тож не заважатиму. Побажаю успіхів йому та родині Бориса Леонідовича!
     

    Анатолій САДОВЕНКО

    Чому забуто про ветеранів?!

    Як не загубити людину в лабіринтах реформування? Адже зміни організаційно правового статусу і структури залізниці мають передбачати подальшу долю, у нашому випадку, «випавшої» зі списку ветеранської організації Вагонної дільниці ст. Київ-Пасажирський. Саме з цим питанням і звернулись до нас її голова Микола Коцюрба та голова ветеранської організації ПТО ст. Чернігів ВЧ-1 Іван Козленко.

    Рада ветеранів Вагонної дільниці ст. (ВЧ-1) Київ­Пасажирський ПАТ «Укрзалізниці», яка нараховує більше трьох тисяч ветеранів праці, як громадська організація, існує 25 років. На даний час при реорганізації ВЧ-1 як підрозділу пасажирської компанії всіх працюючих робітників було включено в організацію (компанію).

    Непрацюючі пенсіонери — ветерани вагонної дільниці — жодними наказами, постановами не закріплені ні до якого підрозділу «Укрзалізниці». Існуючими пільгами, якими користуються ветерани «Укрзалізниці», ветерани ВЧ-1 на даний час не можуть скористатися.

    Багаторазові звернення до керівництва вагонної дільниці не дають бажаних наслідків, а, точніше маємо одні відмови. Навіть приміщенням для активу ради ветеранів ВЧ-1 згідно з колективним договором ми не забезпечені. «Просимо вашої дієвої допомоги в закріпленні Ради ветеранів ВЧ-1 до одного з підрозділів Ради ветеранів «Укрзалізниці», — звертаються на адресу ПАТ «УЗ» ветеранські активісти.

    Микола Васильович демонструє папку з особовими справами «своїх» як він каже, ветеранів. Більшість з них має трудовий стаж понад 30¬40 років.

    Звернувшись до голови Ради ветеранів регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Юрія БІЛОУСА, ми отримали таку відповідь, підкріплену відповідним розпорядженням голови правління В. БАЛЧУНА, члена правління Ж. МАРЧЕКА та голови профспілки залізничників і транспортних будівельників України В. БУБНЯКА.

    «ПАТ «Укрзалізниця» спільно з Радою профспілки надає роз’яснення щодо обліку пенсіонерів ПАТ «Укрзалізниця».

    За пенсіонерами залізничного транспорту які перебували на обліку до утворення ПАТ «Укрзалізниця» в підприємствах, установах, організаціях, правонаступником яких є товариство, зберігаються усі права та соціальні гарантії відповідно до колективних договорів підприємств, установ, організацій, в яких вони перебували на обліку до утворення товариства.

    Враховуючи викладене, пенсіонери, які до створення філій перебували на обліку або вийшли на пенсію з регіональних філій, залишаються на обліку в підрозділах, в яких вони перебували на обліку, не зважаючи чи підрозділ перейшов до новоствореної філії чи залишився в регіональній філії, філії ПАТ «Укрзалізниця». У разі повної ліквідації підрозділу пенсіонери беруться на облік у підрозділах, споріднених до тих, з яких вони звільнились на пенсію, а у разі відсутності таких на території, де проживають пенсіонери, у підрозділах, що є найближчим до місця проживання.

    Додатково інформуємо. Що відповідно до п. 3.6.17 галузевої угоди пенсіонери­залізничники, у тому числі ті, які вийшли на пенсію з профспілкових органів галузі, беруться на облік за новим фактичним місцем проживання за рішенням залізниць (регіональних філій), підприємств, установ, організацій залізничного транспорту (філій) до їх підрозділів, що є спорідненими до тих, з яких вони звільнились на пенсію, або ж тих, що є найближчими до території, на якій вони проживають».

    Отже, про ветеранів не забуто? Чи задовольнять їх офіційні відповіді? Папір витримає, але тут справи потрібні.
     

    Валентина КОЛЯДА

    І Кодня була в її житті

    Ветеран праці, колишня заступник начальника станції Бердичів Олександра Онуфріївна ТИХОНЧУК цими днями відзначає 80-річний ювілей. Роботі на залізниці вона віддала майже 40 років. Навіть після виходу на заслужений відпочинок продовжує активно участувати в житті рідного трудового колективу, вже майже півтора десятка років очолюючи ветеранську організацію станції Бердичів.


    Ветеран праці Олександра Онуфріївна ТИХОНЧУК плекає творчі плани.

    — У нашій родині на залізниці працювали мої дідусь та батько, однак я й не думала продовжувати династію залізничників, — зізнається Олександра Онуфріївна. – Після закінчення школи поступала в інститут легкої промисловості. Здається, і вчилася у 10¬річці добре, але вступні іспити завалила. Звісно, було розчарування. Та щоб хоч якось зайняти час до наступного вступу до вишу, подала документи до нашого залізничного училища. Так і стала залізничницею. Пам’ятаю, коли закінчували навчання і готувалися до того, куди направлять працювати, у нас чомусь з цього приводу жартували, «щоб тебе Кодня не минула». Кодня — це невеличка станція на перегоні Бердичів—Житомир. Навіть і не знаю, чому вона мала таку славу, однак можу сказати, що Кодня не минула мене.

    Діставатися з Козятина до роботи їй доводилося у кілька етапів, пересідаючи з приміських поїздів навіть на вантажні. Було дуже незручно, однак терпіла. І коли за півроку роботи почула від начальника станції «якщо ще не написала заяву на звільнення — буде з тебе толк», була приємно здивована такою оцінкою своєї роботи.

    Тут, у Кодні, працювала товарним касиром та прийомоздавальником. Здавалося, для молодої дівчини цілком задовільні посади, проте вона хотіла організовувати рух поїздів. Тому без відриву від виробництва й поступила до Всесоюзного інституту інженерів транспорту. Поки навчалася, працювала вже черговою по станції Сестринівка. Згодом, вже маючи диплом, попросилася до Козятина – великої вузлової станції, де набувала досвіду роботи чергового на постах № 1 та № 3.

    Заступником начальника станції Бердичів стала вже далекого 1976-го й пропрацювала на цій посаді 18 років.

    Вийшовши на заслужений відпочинок, Олександра Онуфріївна не змогла залишатися осторонь життя рідного трудового колективу. Знаючи її активну життєву позицію та якості відмінного організатора, ветерани станції вже декілька разів обирають її головою своєї організації. Повсякденною роботою на чолі цього громадського об’єднання вона виправдовує їхню довіру.

    — У мене двоє синів, — розповідає моя співрозмовниця. – Думала, що й вони продовжать династію залізничників, однак хлопці обрали військовий фах. А ось найменший онук, Іванко, минуло року потішив бабусю й став студентом Красноярського інституту інженерів залізничного транспорту. Зараз ми жартома називаємо один одного колегами. Нещодавно у телефонній розмові звертаюся до нього: «Привіт, колего! Як навчання?». На що почула: «Важко, бабусю. Однак тримаюся. Ти ж не втекла зі своєї Кодні…». Дуже хочу побачити його на свій ювілей. Та обставини складаються так, що крім старшого сина інші мої рідні, які мешкають зараз у Росії, приїхати не зможуть. Але надії побачитися з ними я не втрачаю.

    Свої ювілейні 80 вона зустрічає з оптимізмом та у доброму гуморі. Виношує ще чимало цікавих планів, один з яких — літопис станції Бердичів у фотографіях. Їх зібрано вже чимало. Є унікальні, зі сторічною історією.

    — Я рада, що наші ветерани та працівники станції підтримали цю ідею. Вважаю, що це буде цікаво для всіх, — сказала Олександра Онуфріївна.
     

    Анатолій САДОВЕНКО

    Рука допомоги, мудра порада

    Наші кореспонденти Постійно тримають у полі зору життя ветеранських організацій. Бо ж знаємо, на їхній досвід спирається сьогоднішнє покоління працівників, і поважне ставлення до ветеранів — прояв високої моральності і просто людяності. А ще ветерани є нашими уважними читачами, які чекають газети, як візиту справжнього друга. Тож не випадково знову й знову звертаємося до ветеранських організацій, аби довідатися про їхні справи і турботи. Сьогодні наша співрозмовниця — голова ветеранської організації Коростенського будівельно-монтажного управління (БМЕУ) Любов ІГНАТЕНКО.


    Голова ветеранської організації БМЕУ-4 Любов ІГНАТЕНКО допомагає за будь-яких умов.

    — Так склалося, що кількісно наша організація останніми роками зросла — приєдналися ветерани з будівельно-монтажного поїзда № 650 та енергомонтажного поїзда. Тож зараз склад ветеранської організації — понад 500 чоловік, — розповідає Любов Петрівна. — Нині у нас лишився один учасник бойових дій – Олена Василівна БЕССАЛЬНОВА з Новограда¬Волинського, їй 93-й рік. Є ще два пенсіонери, яким цьогоріч виповнюється 90 років: Ольга Петрівна ЛАЗАРЕНКО і Людвиг Костянтинович ЖАМОЙЛО. На обліку у нас 21 учасник війни. Звісно, ми опікуємось нашими пенсіонерами, в складній ситуації надаємо руку підтримки. Серед членів організації люди різні, тож не лишаємо без уваги звернення кожного, дбаючи про їх вирішення разом з адміністрацією; профспілковим комітетом і регіональною радою ветеранів. Немічні, одинокі, тяжко хворі пенсіонери – на першому плані. Ми постійно зустрічаємося з пенсіонерами, щоб вислухати їхні проблеми і допомогти. Свій кабінет маємо у Коростенському БМЕУ, де приймаємо ветеранів. Хочу відзначити, що у нас добре працюють волонтери на дільницях: у Житомирі – Любов Іванівна ШМІДТ, у Новограді¬Волинському — Ольга Петрівна СІМЕРІНА, в Овручі — Любов Олексіївна ГУЦЬКО, в Коростені — Любов Федотівна СТОРОЖУК, Галина Григорівна ГАЛЕНЗА. Вони відвідують ветеранів, опікуються ними.

    Запитую в Любові Петрівни, з якими питаннями найчастіше звертаються пенсіонери. Каже, що з дуже різними. Є такі ветерани, для яких волонтери є першими порадниками у вирішенні щоденних проблем, а також, коли треба підтримка в подоланні важкої недуги. Загалом голова ветеранської організації стверджує, що ніколи не залишать напризволяще своїх людей, допомагатимуть, чим зможуть, за будь-яких умов.

    З розмови довідалася, що члени ветеранської організації проявляють активність і в громадських заходах на рівні залізниці, міста. Вони навіть створили великий фотоальбом «Миттєвості ветеранського життя», де зібрано фото з різних поїздок, заходів. Бо ж спільно беруть участь у Дні довкілля, не відмовляються й від екскурсій — нещодавно з міською організацією ветеранів побували у Словечному, а ще раніше — в Радомишлі.
     

    Оксана КЛИМЧУК

    Як майданчик перетворити у сучасний стадіон?

    Цей майданчик, що розташований поруч із залізничним вокзалом станції Житомир, нагадав про спортивні змагання з міні-футболу, які періодично влаштовуються на столичному стадіоні «Локомотив».

    Без житомирян, які відомі завдяки багатьом перемогам у попередніх чемпіонатах, не обходиться. У розмові із головою первинної профспілкової організації місцевої дистанції сигналізації та зв’язку (ШЧ-13) Леонідом ЛИПСЬКИМ, головою первинки станції Житомир Олегом ЖУРБОЮ, заступником голови первинної профспілкової організації Житомирської дистанції колії Володимиром ДИШЛЕВИМ, електромеханіком ШЧ¬13 Віктором ЛІСІЦЬКИМ, електромонтерами Миколою ДЗЮБОЮ, В’ячеславом КРАВЧУКОМ, шляховим майстром Олександром ЗАРИЦЬКИМ, черговим по переїзду Миколою КРИНИЦЬКИМ, інженером станції Житомир Віталієм КОЗИРЕНКОМ, інженером з обчислювальної техніки Олександром КУЛЕШОВИМ, які доклали зусиль для перетворення старого захаращеного сміттєзвалища у спортивний майданчик, стає зрозумілим — у залізничному Житомирі спорт цінується. Тут відбуваються змагання з футболу, волейболу, в яких беруть участь як окремі аматори, так і команди від кожного підрозділу.

    Чи багато треба, щоб провести зустріч, приміром, з міні¬-футболу? Скажете, поле і м’яч!? Житомиряни пішли далі. Земельну ділянку засипано мілкою щебеневою фракцією, встановлено футбольні ворота. Профспілкові активісти та їхні однодумці мають мрію — привести стадіон у відповідність до сучасних спортивних норм. Але на це необхідні кошти. З цієї нагоди на адресу адміністрації регіональної філії «Південно¬-Західна залізниця» направлено офіційного листа з проханням посприяти у виділенні коштів для модернізації згаданого спортивного майданчика. Адже у профспілок потрібної суми немає.

    На добру справу сподіваються житомирські зв’язківці, колійники, енергетики, робітники Житомирського колійного ремонтно¬-механічного заводу, залізничні будівельники, організатори руху поїздів, ремонтники вагонів. А також діти залізничників.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото надане головою первинної профспілкової організації ШЧ¬13 Леонідом ЛИПСЬКИМ

    Голка в руках медсестри робить дива

    Із Зоєю ВДОВИЧЕНКО ми мешкаємо в одному місті. Часто зустрічаємось на залізничному пероні дорогою до столиці й у зворотньому напрямку. Буває, випадає нагода поспілкуватись у вагоні електрички.


    Рушник — на щастя, умішка — на добро.

    Під час однієї з таких подорожей розговорилися про родини, дітей, захоплення, плани на вихідні. Зоя Володимирівна розповіла, що збирається з родиною до матусі, яка святкуватиме власне 80¬річчя. «На городі порається, та ще й вишиває до цього часу…».


    Творчий доробок Зої ВДОВИЧЕНКО.

    Розмірковую, Єва Григорівна – так звати матір Зої Вдовиченко, — без землі не може, то не дивно, коли виросла в селі. А от щодо вишивання жагу не втратила у поважному віці, це неабияк дивує. Що ж тоді її найменша донька вміє? — запитую у старшої медичної сестри реєстратури поліклініки ККЛ №2 Зої Вдовиченко. І відповіддю, а вірніше, побаченим дуже вражена: ікони, картини, рушники Зої Володимирівни — це справжні дивовижні витвори. Зустрічаємось для продовження розмови у кабінеті Зої Вдовиченко.

    «У нас у родині всі вишивали, — розповідає Зоя Володимирівна, а зараз і моя донька Юля цим захоплюється. Саме свого часу допомога їй закінчити шкільне завдання вишити зайчика — й стала для мене початком того, що сьогодні голка й нитка — то мої найперші помічники у творчості. Цей рушник я вишивала для доньки» — демонструє нам наша співрозмовниця. Адже важливі події у нашому житті ніколи не обходились без рушників. Вишитий рушник був знаком гостинності, на ньому підносили дорогим гостям хліб­сіль, на рушниках приймали немовлят, а також проводили в останню путь, під час будівництва нового дому рушниками піднімали сволок, а потім дарували їх будівельникам. Без рушників не обходилось і весілля. Рушник, на який ставали молодята, був запорукою вірності. Рушником зв’язували руки нареченим, бажаючи їм щасливої та міцної сім’ї. А вже яким оберегом є він для рідної доньки годі й казати. Все материнське тепло, турбота, любов, захист, сила закодовані за допомогою голки та нитки у кольорових хрестиках.

    …Маки, ромашки і соняхи — то улюблені квіти майстрині, яка вміло поєднує турботи старшої медичної сестри реєстратури поліклініки, прекрасної жінки, турботливої матусі. Й мабуть, ці квіти, як і роботи Зої Вдовиченко, говорять про неї красномовно.

    Соняшник — символ Сонця, праці й достатку, сили і добробуту. Він — чи не найсильніший серед квітів, знайшов своє місце під світилом. І не міг його не знайти, бо постійно орієнтується на небесні промені — повертає за ними свою схожу на сонце голівку. Тож сонце його не засліплює, він не боїться стати невидющим від успіхів чи досягнень. Золоточуба, життєрадісна квітка дарує тепло і світло, як і людина, яка закохана у неї…
     

    Валентина КОЛЯДА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Чому у сільській хаті спиться краще?

    Креативність й оригінальність її робіт не просто приваблює, вона відкриває у тобі віру в себе. Адже все, що виготовлено своїми руками, це чудовий метод самоствердження, відмінна терапія від депресії для позбавлення від поганого настрою.



    Сонце у візерунках Марини БОГДАНОВОЇ.

    Домашній хенд мейд, як нині модно говорити, розкриває внутрішній світ людини, а душа переповнюється дивовижним відчуттям. «А знаєте чому говорять, що у сільських хатах спиться краще? — ділиться з нами думками старша медична сестра поліклініки Київської клінічної лікарні №2 на залізничному транспорті Марина БОГДАНОВА, — тому, що у тій оселі все зроблене руками господині: витканий килим чи доріжка, вишитий рушник чи скатертина, розписане горнятко, вибілена призьба. Все це наповнює простір невидимим спокоєм та теплом».

    Марина Валентинівна розповідає про власне захоплення в’язанням та декупажем і запевняє нас, що будь-¬яка людина, маючи руки і трохи фантазії, може створити безліч чудових речей. Тканина, клей, нитки, лак, і звичайна коробка з­під взуття або банка з­під дитячого харчування перетворюються на чарівний витвір, оригінальну шкатулку. Ще неповторна унікальність і незвичність виробів, зроблених у єдиному екземплярі. Це може стати незабутнім подарунком.

    До речі, для того, щоб втілювати свої незвичні ідеї в життя, потрібно лише бажання, а підручний матеріал знайти не складно, запевняє нас Марина Валентинівна. Додайте ще трохи посидючості, наполегливості та цілеспрямованості. Але яке почуття вас охопить, коли роботу буде закінчено, не передати словами.

    І дійсно, лише дивлячись в очі майстрині, можна відчути непідробне захоплення і радість.
     

    Валентина КОЛЯДА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Військовий гарт колійника-старожила

    У ветеранській спільноті Овруцької дистанції колії нині лише два учасники бойових дій у Другій світовій війні. Це Іван Мусійович БОРОВИЦЬКИЙ та Володимир Данилович МАКАРЕВИЧ. Як розповів голова профкому підрозділу Петро МОШКІВСЬКИЙ, Іван Мусійович працював черговим по переїзду, а Володимир Данилович – бригадиром колійників. Своїх старожилів-фронтовиків нинішнє покоління працівників не забуває. І цьогоріч на найпам’ятніший для них День Перемоги отримали воїни-фронтовики вітання від молодших колег і подарунки.


    Іван Мусійович БОРОВИЦЬКИЙ за розмовою з односельчанином.

    Оскільки Іван Мусійович живе в с. Михайлівка, і як дізналася на урочистостях, де збиралися ветерани Коростенщини, він єдиний ветеран­фронтовик на все село. Шанують його односельчани, турбуються про дідуся рідні. На ветеранському зібранні, звернувши увагу, що на охайному піджаку Івана Мусійовича серед різних медалей є ще й орден Червоної Зірки, намагалася розпитати в нього, за що ж був відзначений такою високою нагородою. Непросто дідусю згадувати ті буремні роки, коли його 18-літнім призвано на фронт. Ті спогади викликають тривогу і хвилювання. Організатори урочистого заходу для ветеранів розповіли, що в архівній виписці зазначається наступне: у лютому 1945 р. Боровицький одним із перших кинувся в атаку на ворога, піднявши за собою інших. Увірвавшись на позиції ворога, гранатою змусив замовчати німецький кулемет…

    Це лише один з героїчних моментів з військової біографії ветерана, а скільки ще було випробувань, болю, постійної небезпеки стати один на один зі смертю. Доля оберігала Івана Мусійовича, хоча ворожа куля все ж зачепила, після чого він був відправлений у госпіталь.

    Після війни І. Боровицький повернувся в рідні краї, де одружився, виховував трьох доньок. Трудовий шлях пов’язав із залізницею. Самовіддано й сумлінно працював воїн­залізничник в Овруцькій дистанції колії, де й нині пам’ятають і згадують добрим словом колійника­старожила.

    Оксана КЛИМЧУК

    ЗАЛІЗНИЦЯ ЛЬОТЧИКА ЛАВРИНЕНКОВА

    Відносно недавно дізнався, що один з видатних воєнних льотчиків періоду Другої світової війни, двічі Герой Радянського Союзу Володимир Лавриненков мешкав у столиці України. Оскільки волею долі, а саме через іншу війну – сьогоднішню, російсько-українську — працюю в Києві, тому і згадав один «знаковий» залізничний епізод з його життя, описаний ним у книзі власних спогадів. Текст я прочитав досить давно, назбиравши велику бібліотеку воєнної документалістики.


    Уже був полон, чи ще попереду?


    Не ті були часи для стовідсоткової правди.

    В одному з повітряних боїв літа 1943 р. німці збили в українському небі літак Лавриненкова, захопили пілота в полон і привезли у Сталіне (нинішній Донецьк, моє рідне місто), в якому той до війни певний час працював. Можливо, вони схиляли його, вже тоді володаря зірки Героя, перейти на їхній бік. З-під Дніпропетровська, де пізніше Лавриненкова утримували разом з деякими іншими нашими бідканцями, напевно, елітними полоненими, німці вирішили транспортувати нашого льотчика у Берлін. Скоріше за все, для цього його привезли саме на залізничний вокзал Дніпропетровська. Ось так, разом з групою ворожих офіцерів він опинився у купейному вагоні, напевно, маючи певну свободу пересування під час руху поїзда. Приспавши пильність довірливих німців, Лавриненков відвідав туалетну кімнату, через вікно якої спромігся вистрибнути на землю.

    Отже, з полону він таким чином себе звільнив. Далі був партизанський загін, з якого Лавриненков потрапив знову до своєї льотної частини. Війну йому вдалося продовжити і благополучно закінчити за звичним для нього штурвалом винищувача вже у ранзі двічі Героя. Золоту зірку цієї найвищої воєнної радянської нагороди під час Другої світової війни давали за мінімум 12, якщо не помиляюся, збитих ворожих літаків. Принципово не хочу зараз занурюватися для уточнення цієї персональної лавриненківської математики в інтернет, оскільки маю на меті зовсім інше. Читач і без мене дасть собі тут раду.

    Цікаво зазначити, що льотчиків, як своїх, так і ворожих, німці вважали своєрідною кастою. Коли німецький пілот збивав свого радянського колегу, він намагався (в разі, якщо той виживав) усіляко поліпшити йому умови перебування в полоні. Саме так, на мою думку, трапилося з нашим Володимиром Лавриненковим. Доля його виявилася цілком щасливою. Це вже інша справа, що йому довелося тоді порушити дане німцям слово не чинити їм спротиву з моменту свого інтернування. Цей етичний момент є цікавим для нашого розглядання, так само, як партизанська війна, проти якої німці були налаштовані категорично і принципово проти, оскільки дотримувалися загальних правил ведення війни, воюючи виключно на полі бою…
     

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото websprav.admin-smolensk.ru

    Хресний хід в ім’я України

    Під час зустрічі Патріарха Київського і всієї Руси-України ФІЛАРЕТА з головою Національної спілки журналістів України (НСЖУ) Сергієм ТОМІЛЕНКОМ Святійший наголосив, що про церкву українські журналісти почали писати багато хорошого після подій на Майдані.

    Зокрема, коли брама Михайлівського монастиря відчинилася перед майданівцями, яких переслідували силовики. Розповів і про свою відмову керівництву СБУ, яке напередодні вимагало від нього розмістити в церковних приміщеннях своїх снайперів та співробітників нібито для «захисту» Михайлівського собору. Святійший вражений силою волі нашого колеги Романа Сущенка, який написав йому з московської в'язниці листа. Каже, що Роман терпить і не кориться несправедливим звинуваченням, коментує Сергій Томіленко.

    У сьогоднішньому матеріалі від нашої постійної дописувачки зі Сновська, секретаря начальника Сновського локомотивного депо, голови первинної профспілкової організації цього підрозділу Анни ПОЛЮШКО — цікава розповідь про її недавню подорож до м. Городня.

    — У травні цього року виповнилося 345 років із дня створення Городнянської козацької сотні. Вона була заснована у м. Городня, що на Чернігівщині, у 1672 р. гетьманом Іваном Самойловичем.

    21 травня мені випала честь побувати у м. Городня і взяти участь в урочистих заходах. Але про все по порядку. Спочатку ми всією родиною були присутні на недільній Божественній літургії в Українській православній церкві Київського патріархату. Настоятель – отець Андрій (Романюк). Саме завдяки йому і за підтримки жителів Городнянщини, особливо козаків, у липні 2015 р. відбулося відкриття Українського православного храму у м. Городня.

    Отець Андрій – священик від Бога. Справжній патріот України, вміє згуртувати навколо себе людей, навернути до віри, допомогти стати добрішими, небайдужими, навчити зовсім по-іншому сприймати життя.

    У храмі було урочисто і затишно. Зібралося чимало людей. Під час служби, коли звучали молитви, антифони, фізично відчувала, як усі негаразди відходять на другий план, втрачають свою значимість, а на душі стає тепло і затишно. Після закінчення літургії отець Андрій, як завжди, промовив проповідь, після – привітав козаків та усіх жителів і гостей міста зі святом – 345-ю річницею з дня створення Городнянського козацтва.

    Після проповіді відбувся хресний хід навколо церкви з козацьким прапором і хоругвами. Церковний хор співав тропар, а йому підспівували учасники ходу. Прості слова пісноспіву мають глибокий зміст, який потрібно відчути душею. Дозвольте процитувати: «Спаси, Господи, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє. Перемогу побожному народові нашому над супротивником подай і Хрестом твоїм охороняй нас, оселю Твою».

    На гостей заходу чекав приємний сюрприз. Біля церкви був накритий святковий стіл, а в казані димився свіжозварений на вогнищі справжній козацький куліш. Ніколи нічого смачнішого я не їла, — констатує Анна Полюшко. — Мальовнича природа, присмак диму, свіжий вітерець, смачні страви, доброзичливі люди, піднесений настрій — саме таким мені запам’ятався цей день. Я, як ніколи, була щаслива, адже там, у куточку поліської землі, біля української церкви, мала змогу помолитися за світле майбутнє нашої держави, родини, друзів і близьких разом зі щирими і простими людьми. Дякую отцю Андрію за те добро, яке ця світла людина творить на нашій землі, і за те, що ми всі стали трішки кращими і завтрашній день зустрічаємо з вірою та твердим впевненням, що на все – воля Божа.

    Усі, на чий рід впала тінь пособництва і зради на сході України, нехай змиють зло зі своїх сердець покаянням.
     

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Анни ПОЛЮШКО

    Навіщо машиністу керосин?

    У кінці ХІХ ст. знаменитий винахідник Павло Яблочков застосував для освітлення пасажирського паровоза у нічний час дугову лампу. Тоді це була ще не «елект-рична свічка», на яку він отримав патент у Франції.

    Два вугільних електроди, між якими горіла електрична дуга, забезпечували яскраве світло. Електроди швидко обгорали. Тож потрібно було весь час регулювати їх. Цим займався винахідник П. Яблочков, перебуваючи на передньому майданчику локомотива.


    Інструктор на громадських засадах Музею Південно-Західної залізниці Олексій САЛІЙ
    демонструє паровозний ліхтар, який живився керосином.

    Не відразу керівництво Миколаївської залізниці зацікавилось приладом. Адже лампа Яблочкова вимагала до себе більшої уваги порівняно зі звичайним гасовим ліхтарем. Історики стверджують, що паровозний керосиновий ліхтар мав незвичайну конструкцію. Закритий корпус зі склом нагадував сучасну автомобільну фару, але втричі більшу. Всередині корпусу розміщували гасову горілку з колбою. Поруч містився віддзеркалювач, як на сучасних прожекторах. Електрика прийшла у паровозне господарство у 20-х роках минулого століття. Потоки електронів йшли не від вагонних генераторів. Їх виробляв спеціальний турбогенератор. Ця машина складалась із двох основних частин – парової турбіни та електричного генератора. Дія парової турбіни залежала від пари, що вироблялась у котлі локомотива. Такий генератор міг працювати як під час руху, так і під час зупинки паровика.

    На жаль, про давні конструкції паровозних турбогенераторів нам нічого невідомо. Зате про ті машини, які застосовувались, починаючи з 50-х років минулого століття до сьогодні, маємо що розповісти. На кожен паровик, що випускався приблизно з 30-х років минулого століття, встановлювалися прилади електричного освітлення. На тих локомотивах, що експлуатувалися до 1930-х років (мали поважний експлуатаційний вік) залишали гасове освітлення, але згодом все ж перетворювали на комбіноване — гас та електрика. З останньою на початку впровадження електричних генераторів у дію у слюсарів локомотивних депо було багато мороки. Адже ці машини вміли обслуговувати та ремонтувати поодинокі фахівці, зокрема інженери.

    На тих паровозах, які дожили до наших днів, застосовуються турбогенератори типу ТГ-1М (Р). Автор проконсультувався у заступника начальника локомотивного депо Сновськ В’ячеслава БОРЩА щодо застосування цих машин, які працюють за використання постійного струму. Потужності в 1 кВт при напрузі в 50 В вистачало, щоб живити лампу прожектора. Згодом почалась ера генераторів постійного і змінного струму. Перший використовувався для мережі освітлення, другий – лише для живлення поїзної лампової радіостанції ЖР-3. Таким чином на паровиках почав застосовуватись радіозв’язок. Згодом на паровозах застосували новий тип радіостанцій, які працювали на постійному струмі. Після цього в умовах депо турбогенератори перетворювали в машини, що генерували лише постійний струм.

    Вимоги апарату головних ревізорів залізниць (відповідають за безпеку руху поїздів та автотранспорту) стосувались впровадження систем локомотивної сигналізації типу АЛСТ (згодом АЛСН). Це призвело до збільшення потужності електроспоживачів на паровозах. Із появою нових приладів, що забезпечували безпеку руху, однокіловатного турбогенератора не вистачало. Тому з’явився другий. Ця пара дозволила освітлювати паровик, допомагала машиністу визначати сигнали світлофорів, гарантуючи надійний зв’язок під час маневрової роботи з черговими по станціях, що забезпечувала рація.

    Відомо, що існував ще один тип турбогенераторів постійного струму — ТГ-5 (потужність — 5 кВт). Цю машину використовували на паровозах, які працювали в приміському сполученні, для живлення електроламп у салонах вагонів темного часу доби. Турбогенератори дозволили зробити новий крок у паровозобудуванні, а згодом у тепловозній техніці та у суднових дизель¬генераторних установках. Механічні регулятори потужності дозволили удосконалити конструкції «серця» кожної машини. Отже, навіщо машиністу керосин? Тепер, зрозуміло, він непотрібний.

    У Музеї Південно-Західної залізниці збережено електричні прожектори, які експлуатувалися на перших вітчизняних паровозах, а турбогенераторами обладнано пасажирські паровози, що експонуються на майданчику залізничної техніки, що поруч із Південним вокзалом столиці.
     

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олени ХАРЧЕНКО

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05