РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 19 (26 травня 2017)
  • Випуск №19 26 травня 2017
    Зміст
    1. Цьогоріч — 1300. І це не межа (Анатолій САДОВЕНКО)
    2. За надійність залізниці відповідають усі (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    3. Вишиванка — це молитва без слів (Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    4. Кримінал вийшов на головні колії (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Karpatnews.in.ua)
    5. Кого життя не вчить (Анатолій САДОВЕНКО, Фото з архіву редакції)
    6. Відбутися переляком щастить не завжди (Оксана КЛИМЧУК)
    7. За 25 років — понад дві тисячі фахівців (Никифор ЛИСИЦЯ)
    8. По сусідству з державним кордоном (Оксана КЛИМЧУК)
    9. Залишити добрий спадок людям (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    10. «Робітниче слово». Тримаймося разом! (Никифор ЛИСИЦЯ, Фото з архіву)
    11. Собор, що увійшов у всі енциклопедії (Оксана КЛИМЧУК)
    12. Коли труднощі відступають (Микола ПАЦАК)
    13. Десятий — ювілейний (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олега СИЗОНЮКА)

    Цьогоріч — 1300. І це не межа

    Основним завданням вагоноремонтників Шепетівки є ремонт рухомого складу власності приватних підприємств країни. На цей рік вони уклали угоди на ремонт майже 1 тис. 300 таких вагонів, що суттєво перевищує показники 2016-го, коли їх відремонтували трохи менше 800. Причиною такого різкого збільшення замовлень, не в останню чергу, стала репутація підрозділу регіональної філії «Південно-Західна залізниця» як надійного партнера.


    «Золоті руки у Володимира ГОЛОТИ» — кажуть про бригадира шепетівські вагоноремонтники.

    Цьогоріч до традиційних замовників послуг вагоно-ремонтників Шепетівки додалося декілька нових фірм та компаній. Зокрема «Сучасна вагонна компанія», «Перша вантажна перевізна українська компанія», «Мемтранс», «Транспоком», «МГтранс», які забажали відновлювати власний рухомий склад саме в ремонтному вагонному депо Шепетівки. Таке збільшення обсягів робіт деповчан лише радує.

    — Вважаю, що в першому кварталі цього року ми спрацювали успішно, — говорить заступник начальника депо з ремонту Павло ПОПОВИЧ. – Планове завдання виконали. Працюємо навіть з невеликим випередженням. Тішить те, що з початку року знач¬

    но налагодилося постачання запасними частинами та необхідними матеріалами. Відчувається, що запрацювали тендерні угоди. Наприклад, днями отримали 17 т такого необхідного нам листового металу. Регулярно наповнюються запчастинами наші виробничі цехи. Тож працювати є з чим.

    Однак зараз турбує нас інше – недоукомплектованість працівниками, особливо бракує робітників. Наші потужності дозволяють ремонтувати до 130 вагонів щомісяця. Та вийти на цей рівень ми не можемо. Сьогодні у депо бракує 16 таких необхідних нам спеціалістів, як зварювальник, токар, фрезерувальник, слюсар. Свого часу ці посади було скорочено, а ось відновити їх проблематично.

    Якби дозволили прийняти на роботу на ці спеціальності хоча б половину так необхідних нам працівників, ми б самотужки підготували їх у депо, як­то кажуть, без відриву від виробництва. У нас є чимало досвідчених наставників і фахівців, які могли б це зробити. Наприклад, бригадир дільниці з виготовлення та ремонту деталей Володимир ГОЛОТА свого часу опанував спеціальності фрезерувальника та електрогазозварника. Володимир Васильович має досвід роботи і як слюсар рухомого складу. Між іншим, він є активним раціоналізатором та наставником молоді. За декілька десятків років роботи у депо підготував вже не одного фахівця. Те ж саме можна сказати й про деяких інших наших співробітників. А це й майстер дільниці з ремонту автогальмівного обладнання Володимир ВЕРЕЩАК, слюсар з ремонту рухомого складу Олександр ЛАХАЙ, стропальник Микола МАЗУРЕЦЬ, слюсар дільниці з ремонту колісних пар Олександр ЛЕВЧУК. Вони вміють і можуть навчити тих, хто бажає стати справжнім фахівцем цих робітничих професій. Ось лише взяти до штату таких людей ми не можемо. Чекаємо на погодження від керівного складу ПАТ «Укрзалізниця».

    А поки що вагоноремонтники працюють тією кількістю працівників, що мають. План, звісно, виконують. Щоправда, це не ті бажані 130 відремонтованих вагонів на місяць, що дозволило б принести до скарбниці залізниці додаткову чималу суму надходжень, та все­таки сподіваються, що з часом зможуть вийти на такий показник.

    Парадокс часу: є вміння, бажання працювати, але кадрове питання ніяк не вирішується. Чи почують шепетівців у Києві?!
     

    Анатолій САДОВЕНКО

    За надійність залізниці відповідають усі

    Залізничники регіональної філії «Південно-Західна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» здійснили реконструкцію ст. Дарниця, що дозволить підвищити ефективність роботи залізничної інфраструктури, збільшити швидкість і гарантувати безпеку руху поїздів.


    Для впевненості в успіху виконання завдання Олександр МАЙБРОДСЬКИЙ та Анатолій ІЛЬНИЦЬКИЙ
    вирішили самостійно розібратися в схемі, а вже потім дати доручення фахівцям.

    Реконструкція Дарницького вузла розпочалась ще в 2001 р., адже саме тоді було затверджено плани для реалізації амбітних ідей колишнього генерального директора Укрзалізниці Г. Кірпи. Однак пройшов час і на порядку денному став перегляд завдань: треба було віднайти ресурси і, враховуючи нинішні обставини в країні, внести корективи, тобто додати нові завдання, а від чогось і відмовитись. Реалізація програми розтягнулась майже на 16 років і остаточне її втілення в життя має закінчитися цьогоріч. Наразі останній етап реконструкції в парній горловині станції.


    Валерій КОЛЕСНИК спостерігає за роботою устаткування компресорної станції.


    На згадку про роботу в парній горловині ст. Дарниця і на спомин, що працювали всі разом.

    Варто наголосити, що досить складним було виконання програми реконструкції по Південно-¬Західній залізниці. Подібна ситуація складалася й на інших магістралях. Та все ж залізничники філії підійшли з усією серйозністю і відповідальністю та виконали заплановане. Сьогодні завершується робота оновлення всього колійного розвитку та парної горловини ст. Дарниця. Колійники та енергетики закінчили роботи в 2016 р. Однак в цій справі, як відомо, без СЦБістів не обходяться. Тому розповімо про роботу саме працівників службисигналізації та зв’язку.

    Журналісти «Робітничого слова» приїхали на ст. Дарниця, де в парній горловині залізничники переключали рейкові кола. Спостерігаємо за роботою фахівців, які у розпал технологічного «вікна» під керівництвом в. о. начальника дільниці ст. Дарниця Володимира ВАСИЛЕВСЬКОГО конструктивно організували не лише свою роботу, а й роботу колег із цеху, які прибули на допомогу із Хмельницької та Вінницької дистанцій сигналізації та зв'язку. Адже саме на останньому етапі приділяється увага командній роботі.

    Ведемо розмову з голов­ним інженером служби сигналізації та зв’язку Олександром МАЙБРОДСЬКИМ та начальником Дарницької дистанції сигналізації та зв’язку Анатолієм ІЛЬНИЦЬКИМ.

    — Наші фахівці виконали, — розповідає Анатолій Ільницький, — повну реконструкцію пристроїв сигналізації та телеуправління ст. Дарниця, після переукладення понад 35 стрілочних переводів та повної зміни систем маршрутизації в парній горловині. Також проклали понад 30 км підземних кабелів СЦБ. Потрібно було так організувати роботу колективу електромеханіків, щоб і контроль за роботою всіх будівельників забезпечити, і графік технічного обслуговування діючих пристроїв СЦБ виконувати.

    Головний інженер служби Олександр Майбродський розповідає про оновлення на станції, про те, що на станції проведено капітальний ремонт на всіх пристроях автоматики і телемеханіки, а для чергових по станції в 2012 р. встановлений новий пульт­табло.

    Йдемо із залізничниками в релейне приміщення електричної централізації, яке, до слова, було побудовано зовсім недавно силами працівників БМЕУ. «В такому приміщенні виникла виробнича необхідність. У цій будівлі значно додалось місця і для працівників, і для всіх необхідних пристроїв СЦБ», — каже головний інженер служби.

    Тут зв’язківці проводять конт¬роль релейних шаф та стативів, що надішли від виробника. Монтаж проводиться власноруч фахівцями дистанцій, адже досвіду достатньо. А на допомогу, як завжди, залучені працівники Житомирської, Конотопської, Коростенської та Жмеринської дистанцій. Наразі виконується звірка та налагодження змонтованих пристроїв з проектом.

    — Це так звана ревізія, – каже начальник дистанції Анатолій Ільницький. — Виявляємо можливі недоліки, займаємося наладкою, перевіряємо, підключаємо, а вже потім система відразу буде готовою до експлуатації. Ми так завжди працюємо, не допустити жодної поломки. До того ж, цілодобово в дистанції здійснюється контроль стану справності пристроїв СЦБ.

    Значним успіхом служби сигналізації та зв’язку в минулому році є заміна трьох вагонних уповільнювачів, які направлені на механізовану гірку ст. Жмеринка, та трьох компресорів для роботи на гірках ст. Дарниця і Шепетівка. Адже все це підвищує надійність роботи механізованих гірок.

    — Сортувальна гірка Дарниць¬кого вузла — найпотужніша на Південно­Західній залізниці, — мовить Олександр Майбродський. — При такому навантаженні в першу чергу спрацьовуються осьові з'єднання, гальмівні і підпірні шини, рейки, відбувається просадка брусів у місцях кріплення опорних стійок. Тому завдання колективу електромеханіків і електромонтерів Дарницької дистанції сигналізації та зв’язку — забезпечувати цілодобову роботу гірки. Нам вдалось власноруч відремонтувати капітальним ремонтом уповільнювач. Основну роботу щодо ремонту взяло на себе локомотивне депо Щорс (ТЧ¬12).

    Залізничники демонструють, що вдалося зробити: на непарній гірці ст. Дарниця, нещодавно встановлено дві нові компресорні станції, які набагато зручніші в обслуговуванні. Адже всі діючі установки в цій компресорній було придбано ще на початку 70¬х років минулого сторіччя.

    Машиніст компресорної установки Валерій КОЛЕСНИК показує, наскільки стало зручніше працювати: все виводиться на монітор комп’ютера і відразу видно, в чому проблема.

    — Звичайно, було дуже непросто, — зізнається головний інженер, – виконати всі заплановані роботи. Та завдяки спільним зусиллям суміжних служб та керівництва ми змогли все зробити. Адже за надійність та безпеку на залізниці відповідають усі.
     

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Вишиванка — це молитва без слів

    До самобутнього свята долучились сотні залізничників Південно-Західної магістралі. Серед них — колектив Київської дистанції колії. Адже національна святиня символізує собою і несе духовне багатство, мудрість і міцний зв’язок поколінь. А головне, щоб гарна зовнішність відповідала внутрішньому наповненню.
     

    Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Кримінал вийшов на головні колії

    Нещодавно на дільниці магістралі між станціями Шепетівка-Подільська—Ізяслав лише протягом декількох годин залізничникам довелося двічі закривати рух поїздів, щоб попередити можливу надзвичайну подію. Причиною стали крадіжки верхньої будови колії, що трапилися тут у ранкову пору напередодні травневих свят. Лише уважність та професійні дії колійників дозволили запобігти лиху.

    Того ранку колійний обхідник 17¬го околодку Шепетівської дистанції колії Леонід ЛУК’ЯНЧУК під час натурального огляду колії на 13¬му км перегону Шепетівка­Подільська—Ізяслав виявив відсутність восьми накладок типу Р¬65 та стикових болтів на місцях з’єднання рейок. Про це він терміново повідомив чергового диспетчера. На місце події невідкладно виїхали правоохоронці та воєнізована охорона.

    Заступник начальника дистанції колії Ігор МОРОЗ, який того вихідного дня був відповідальним по дистанції колії, оперативно організував роботи, щоб у стислі терміни відновити справність колії. На місце крадіжки замість викрадених деталей доставлено необхідні накладки та болти. Начальник дільниці Андрій ЛЕСЬКОВ, шляховий майстер 17¬го околодку Олександр ЗАВАДСЬКИЙ та колійний обхідник Леонід Лук’янчук, не чекаючи допомоги від чергової бригади колійників, самотужки закріпили деталі на місцях з’єднання рейок і, впевнившись, що все необхідне зроблено, доповіли про справність колії.

    Рух поїздів на цій дільниці було відновлено. Однак ненадовго. Менш як за годину колійний обхідник, продовжуючи подальший огляд колії, виявив подібну крадіжку вже на 14¬му км цього самого перегону. Тож рух поїздів знову довелося призупинити та ліквідовувати наслідки від чергової крадіжки, де злочинці поцупили шість накладок та 12 болтів.

    — У дистанції колії я працюю вже не один рік, але не пригадую, щоб були такі зухвалі крадіжки, — говорить заступник начальника дистанції колії з кадрів та соціальних питань Віктор МУЗА. – Так, крадіжки траплялися, однак це було не на колії головного ходу, а на під’їзних, малодіяльних або ж закритих дільницях. Зараз злочинці добралися до колії головного ходу, де курсують вантажні та пасажирські поїзди. І це бентежить.

    За фактом крадіжок правоохоронними органами Шепетівського та Ізяславського районів, на території яких їх здійснено, проводяться розслідування. Є сподівання, що винуватців буде знайдено і вони понесуть заслужене покарання. А поки залізничники, щоб запобігти подібним випадкам, працюють у посиленому режимі.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Karpatnews.in.ua

    Кого життя не вчить

    Тиждень з безпеки дорожнього руху проводився на залізниці з 8 по 14 травня. Мета — привернути увагу до проблем травматизму та смертельних випадків, що трапляються на дорогах країни, в тому числі й на залізниці, виконання низки профілактичних заходів, спрямованих на забезпечення безпеки руху, зокрема при перетині залізничних переїздів та зниження рівня аварійності в межах їх функціонування.

    Так уже склалося, що залізничні переїзди були й, на жаль, залишаються одними з місць, де найчастіше трапляються дорожньо-транспортні пригоди. Не став винятком і цей рік. Так, лише у межах об’єктів інфраструктури Козятинської дистанції колії з початку року з вини водіїв автотранспорту трапилося вже три дорожньо-транспортні пригоди. Це призвело до пошкодження техніки та майна, зриву графіка руху поїздів, значних матеріальних збитків і, що найстрашніше, до людських жертв.

    Відлік таких подій почався вже у січні, коли на неохоронному залізничному переїзді на перегоні Тетіїв—Денгофівка легковик зіткнувся з тепловозом. Це сталося в обідню пору, коли ніщо не заважало водієві побачити поїзд, що наближався до переїзду, та й добре було чути попереджувальний сигнал великої потужності, який подавала локомотивна бригада. Мабуть, сподівався на те, що встигне проїхати. Не встиг. Від зіткнення не врятувало навіть екстрене гальмування з подачею піску під всі колісні пари локомотива. Як згодом встановили експерти, гальмівний шлях становив майже 200 м. На щастя, ця дорожньо-транспортна пригода завершилася без людських втрат.

    Перевірив міць свого автомобіля проти дизель-поїзда ще один горе-водій тепер уже вантажівки. Це сталося на неохоронному переїзді 37-го км перегону Погребище—Тетіїв. Знову ж таки через нехтування вимог правил дорожнього руху з боку водія, який намагався проїхати на заборонний знак. Не допомогло попередити транспортну пригоду й екстрене гальмування, яке застосувала локомотивна бригада. А от наслідки цієї події були більш важкими. Лише відшкодування за ремонт дизель-поїзда стане винуватцю ДТП у майже 40 тис. грн. Значне пошкодження отримала й вантажівка. За те, що залишився живим, горе-водій може дякувати лише Всевишньому. Чого, як би це не було прикро, вже не зможе зробити винуватець ще однієї дорожньо-транспортної пригоди, що трапилася у травні вже на охоронному переїзді 30-го км перегону Бердичів—Михайленки. Водій легковика проігнорував заборонний сигнал світлофора на переїзді, виїхав на зустрічну смугу при закритих шлагбаумах. Автівка збила брус додаткового шлагбаума та виїхала в бік вантажного поїзда. В результаті цього зіткнення автомобіль було відкинуто по ходу руху поїзда у водовідвідний лоток. Водій загинув на місці пригоди.

    Усі розслідування цих дорожньо-транспортних подій, що проводилися фахівцями залізниці та експертами правоохоронних органів, підтвердили: вини залізничників немає. Переїзди були обладнані відповідними дорожніми знаками, автоматичними світлофорами та звуковою сигналізацією, що справно працювали. Облаштування та обладнання переїздів відповідає вимогам інструкцій. А ось водіїв життя, здається, нічому не вчить. Зухвалість, нехтування вимогами правил дорожнього руху, а то й звичайна безпечність часто призводить до таких важких та трагічних наслідків.
     

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото з архіву редакції

    Відбутися переляком щастить не завжди

    Для залізничників тема ДТП на переїздах — доволі болісна. Іноді водії з якихось міркувань не просто забувають про обережність, а й свідомо порушують чинні для автомобілістів правила проїзду залізничними переїздами. І даремно. Оскільки дорожньо-транспортні пригоди, що стаються на переїздах, вважаються найтяжчими за своїми наслідками.

    Як розповів ревізор з безпеки руху поїздів на Коростенській дільниці Дагір ДАГІРОВ, з початку нинішнього року вже зареєстровано три таких прикрих випадки, стільки ж ДТП на переїздах за аналогічний період сталося й у 2016 р.

    Нинішнього року ця невесела статистика почалася з 12 січня, саме тоді на залізничному переїзді 231-го км сталося зіткнення дизель-поїзда, що слідував за маршрутом Коростень—Олевськ, і автомобіля «УАЗ-3741» під керуванням 32-річного чоловіка. Водій автофургона не відреагував вчасно на сигнал світлофора на залізничному переїзді, і став винуватцем ДТП. На щастя, всі лишилися живі, «реанімація» потрібна була лише автомобілю.

    Четвертого лютого цього року на переїзді 213-го км (це в межах ст. Овруч) сталося зіткнення вантажного поїзда з приватним автомобілем «ВАЗ-2106» через те, що водій порушив правила. Звукова і світлова сигналізація на переїзді повідомляла про наближення поїзда, але чоловік усе ж виїхав на переїзд. Постраждав не лише його автомобіль, а й сам він потрапив у лікарню з травмами голови.

    Вісімнадцятого квітня в халепу потрапив водій автомобіля «Ланос» на перегоні Вершниця—Новоград­Волинський. Рухаючись на великій швидкості, водій виїхав на закритий шлагбаумом переїзд 332-го км. Його автівка зіткнулася з хвостовою частиною приміського поїзда. Водій у цьому випадку відбувся лише переляком, але з чималими клопотами, пов’язаними з розслідуваннями випадку: стягненням штрафу за порушення правил дорожнього руху і ремонтом власного авто. Але ж наслідки могли бути й сумнішими.

    Як же зарадити тому, щоб звести до нуля ДТП на переїздах, щоб не допускати таких прикрих випадків, в яких нерідко гинуть люди? На залізниці для попередження аварій проводять усі належні заходи. Проблемою аварійності, пов’язаної з автомобільним транспортом, займаються і залізничники, які ведуть роботу з підвищення безпеки руху на перетинах залізничних колій з автомобільними шляхами, і органи місцевої влади, і право­охоронці. Посилена увага до дільниць швидкісного руху, переїздів з інтенсивним автотранспортним рухом, особливо тих, де залізничні колії перетинають автобусні маршрути. Залізничники здійснюють систематичний контроль за технічним станом залізничних переїздів та їх обладнанням, двічі на рік проводять комісійні огляди за участю представників суміжних галузей та усувають виявлені недоліки і несправності.

    Проте викорінити проблему повністю все ж не вдається. І все через порушників­автомобілістів. До речі, чергові по переїздах фіксують інформацію про тих відчайдухів, які об’їжджають закриті шлагбауми і їдуть, ризикуючи життям. Потім ними займається Державтоінспекція. Можливо, занадто поблажливі заходи щодо зухвальців за кермом?

    Сьогодні у різних засобах масової інформації можна прочитати висловлювання про те, що максимальної безпеки руху в місцях перетину автомобільних доріг із залізничними коліями можна досягти за розведення їх на різні рівні: побудувати тунелі, мости чи шляхопроводи… Але існує головне вирішення проблеми, для якого непотрібно жодних фінансових вкладень, — обов’язкове виконання водіями правил безпеки під час перетину переїздів.
     

    Оксана КЛИМЧУК

    За 25 років — понад дві тисячі фахівців

    Для успішної діяльності залізниці потрібні не лише фахівці, які задіяні безпосередньо у перевізному процесі, а й багато тих, хто забезпечує її роботу. Зокрема пожежні та бійці воєнізованої охорони. Та при створенні Укрзалізниці виникла проблема з попов-ненням керівними кадрами первинної ланки цих структур, тому що в межах України до цього їх не навчали.


    Студенти відділення відпрацьовують дії за бойового розгортання пожежної мотопомпи.

    За підготовку техніків протипожежного захисту 25 років тому взялись у Вінницькому транспортному коледжі, який на той час ще був технікумом залізничного транспорту. Для цього тут створили відділення воєнізованої охорони за спеціальністю «Організація та техніка протипожежного захисту».

    Днями у коледжі урочисто відзначили 25-ту річницю цього підрозділу. Під час заходу добрим словом згадали всіх, хто створював відділення, а це Сергій КОРДУЛЯН, Олексій БЕВЗА, Володимир ЄЛІН, Володимир КРУГЛОВ та інші. Під їхнім керівництвом та за безпосередньої участі була створена навчально­матеріальна база, зокрема стрілецький тир, навчальне приміщення варти, переобладнано окремі аудиторії. В подальшому, уже за участі інших завідувачів відділення та викладачів, встановлено навчально­виробничі зв’язки з Козятинським загоном воєнізованої охорони, пожежним поїздом та стрілецькою командою ст. Вінниця, де студенти проходили практику. Також значно розширили навчальну базу: створили пожежне депо, комплекс для проведення тренувань рятувальників.

    За чверть століття у відділенні в 41-й групі денної форми навчання та 37-ми заочної пройшли підготовку понад 2 тис. фахівців, які отримали дипломи техніків з протипожежного захисту, а з 2007 р. – техніків з аварійно­рятувальних робіт. Більшість із них працюють за обраною професією, у своїй повсякденній роботі проявляють мужність, витримку, за необхідності приходять на допомогу людям у скрутних для них ситуаціях. Чимало випускників відділення сьогодні займають керівні посади у підрозділах столичної магістралі та інших залізниць. Так, Василь ЛЕВИЦЬКИЙ — начальник служби воєнізованої охорони регіональної філії «Південно¬Західна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця», а Руслан КОВАЛЬ – перший заступник начальника Київського загону воєнізованої охорони. Стрілецькі команди на ст. Жмеринка очолює Леонід КСЬОНДЗИК, а на ст. Вінниця – Віталій ПРИСЯЖНИЙ. На цій же станції інструктором з пожежної профілактики працює Олександр ГАВРИЛЕНКО, а сектор пожежного нагляду та технічних засобів охорони Козятинського загону воєнізованої охорони очолює Олександр ЦВИК. Деякі інші випускники очолюють стрілецькі команди та пожежні поїзди.


    Майбутній технік з аварійно­-рятувальних робіт Наталія ЯКУБОВСЬКА
    приміряє лаштунки вогнеборця.

    — У нашому відділенні створено секцію з пожежно­прикладного спорту, — розповідає нинішній очільник навчального підрозділу Володимир ДЖЕРЕЛОВСЬКИЙ. – А з найкращих спортсменів секції сформована збірна команда коледжу, яка з 2000-го постійно бере участь у змаганнях на першість Укрзалізниці та Вінницької області. І завжди виборює призові місця. Цими успіхами ми завдячуємо енергійному і наполегливому тренеру, майстру з пожежно­прикладного спорту Ігорю Георгійовичу УГРИЧУ-ТРЕБІНСЬКОМУ. Під його керівництвом за останні роки підготовлено два майстри спорту, вісім кандидатів та чимало спортсменів­розрядників. І цим ми пишаємося.

    Як зазначалось під час святкування 25-річчя відділення, особлива увага приділяється військово­патріотичному вихованню студентів. Ця робота спрямована на виховання людей з високими моральними якостями, мужніх та відданих патріотів України. Для цього багато зусиль прикладають працівники коледжу під керівництвом заступника директора з виховної роботи Світлани ОНОФРІЙЧУК.

    І їхня робота дає позитивні результати. Чимало випускників коледжу, і зокрема відділення, добровільно пішли на військову службу і стали захищати Україну на сході. Один із них – Сергій МУРАВСЬКИЙ, який завершив навчання у 2013 р., уже наступного року брав участь у бойових діях, і на жаль, загинув на Луганщині.

    Та не лише в бою випускники проявляють мужність, сміливість та самовідданість. Ці якості вони демонструють і під час виконання службових обов’язків на залізниці, керуючись гаслом: «Запобігти. Врятувати. Допомогти».
     

    Никифор ЛИСИЦЯ

    По сусідству з державним кордоном

    Саме таке «сусідство» має Овруцька дистанція колії. Втім, це не єдина особливість роботи підрозділу. Мають овруцькі колійники і власні трудові традиції, і багату історію. Дізналася, що дистанцію колії в Овручі створено в 1925 р., а до цього контора її розташовувалася в Мозирі.

    Будівництво ж залізничної лінії Коростень—Мозир закінчено в 1916 р., а лінії Коростень—Олевськ ще раніше — в 1904 р. Отож саме в тих роках і з’явилася вперше професія колійника в поліському краї. Стрімко плине час, на зміну одним поколінням залізничників приходять наступні…

    Сучасний ритм життя працівників Овруцької дистанції наповнений щоденною низкою невідкладних справ, пов’язаних з турботою про надійність колії. Про це ми й говоримо з керівником дистанції Віталієм ЛАВРИНОВИЧЕМ. Віталій Петрович очолює підрозділ з 2014¬го, а до цього працював у дистанції на різних посадах, пройшов щаблями професійного зростання. Нині в його підпорядкуванні понад 360 працівників виробничого підрозділу. Саме на них покладено обов’язки з обслуговування й поточного утримання 298 км головних колій, 98,4 км станційних, 25,9 км під’їзних колій, 76 залізничних переїздів… Географічно це займає територію переважно від держкордону до Коростеня і від Коростеня до Олевська. Розповідаючи про щоденні справи колійників, Віталій Петрович повідав детально про те, що торік оновлено 21,6 км колії середнім ремонтом, 11,4 — комплексно-оздоровчим, укладено 12,2 км рейкових плітей… І це не просто цифри, за ними – важка праця людей, які самовіддано трудяться заради швидкого й безпечного руху поїздів. Звісно, нелегкий хліб колійний. Та, незважаючи на це, є в Овруцькій дистанції родини, де ця професія передається від батька до сина. Як сказав керівник підрозділу, молодші представники залізничних династій гідно несуть передану естафету. Ось лише деякі прізвища трудових династій зі славного літопису дистанції. Старшим колійним майстром по ст. Ігнатпіль працює Олександр НАКОНЕЧНИЙ, свого часу трудився колійником і його батько, Петро Миколайович. Майстер з Олевська Віталій СТУПАК перейняв залізничну справу від свого батька — Олексія Яковича. Зумів передати любов до професії своєму сину Сергію САБОТЮКУ — майстру по ст. Овруч і його батько, Олексій Олексійович, який працював бригадиром колії.

    Із Сергієм Саботюком детальніше говоримо про роботу. Розповідає, що територія обслуговування його околодку — це ст. Овруч, а також ще декілька кілометрів колій на різних напрямках. У тому числі й на дільниці Овруч—Вільча, де ще є чимало дерев’яних шпал. Саме тут і працювали того дня монтери Валерій БЕРЕЗА, Сергій БОЛОТІН, В’ячеслав ЦАЛКО, Олег МЕЛЬНИК, Андрій ШВАБ, Олег СКИТЮК, Ігор КОВАЛЬЧУК, Леонід КОРКУШКО разом з бригадиром Юрієм КУЧИНСЬКИМ, виконуючи розрядку кущової непридатності шпал.

    Щодо завдань на перспективу, то готуються овруцькі колійники до участі у важливій і об’ємній справі — планується реконструкція колій і стрілочних переводів по ст. Овруч.
     

    Оксана КЛИМЧУК

    Залишити добрий спадок людям

    Людина скромної вдачі. Про таку сьогодні є привід розповісти. Щодо особистих достоїнств, то доля машиніста підйомного крана, голови первинної профспілкової організації Фастівського відновного поїзда В’ячеслава ГРЕБА аж ніяк не обділила. Він довго не погоджувався на інтерв’ю, посилаючись на те, що, мовляв, розповідати про роботу на багатосильній машині особливо немає про що. Коли заходить мова про власні успіхи, ніяковіє: — Та які там успіхи!? Нехай якомога довше простоює численна техніка у колійному тупику. Істина – якщо бригаді відновного поїзда, який перебуває на постійному чергуванні, не надходить команда про надзвичайну ситуацію, значить, залізниця працює злагоджено. Тут зайві коментарі непотрібні.

    Час іде, а зустріч для щирої розмови все відкладається. Не вдасться погомоніти із ним після наради голів профкомів, яку організував голова Козятинського теркому Анатолій ВІЛЬЧИНСЬКИЙ. Тоді В. ГРЕБ віджартується, мовляв, є невідкладні справи, терміновіші за газетні. Згодом намагатимусь розпитати про життя-буття, зустрівшись із ним після вистави Фастівського самодіяльного народного театру, яку переглядали у місцевому палаці культури.

    Було й таке. В’ячеслав Федорович, познайомивши із донькою Іванною, студенткою історико­правового факультету Київського педагогічного університету імені Грінченка, доволі дипломатично переведе розмову про гру акторів­аматорів. Та нестримного розпачу від цього я не відчував, бо знав, ми зустрічаємося не востаннє.

    І все ж наша зустріч відбудеться. Задумливим поглядом він ковзнув по вікну, за яким привітне сонечко пригощало землю весняними теплими промінцями. Наша стримана бесіда має місце, саме так, у кабінеті його товариша і однодумця – голови профкому Фастівської дистанції колії Сергія ВЕРЕЗОВСЬКОГО. Це завдяки його наполегливості з’являються ці рядки, присвячені розповіді про члена Української Ґельсінської спілки, одного із засновників Фастівського осередку українських націоналістів, учасника самооборони останнього київського Майдану В’ячеслава Федоровича Греба.

    Він прихильник таких журналістських принципів, традицій, які мають на меті неабиякий баланс думок. Баланс між білим і чорним вважає аморальною сірістю, а правдивість, компетентність, об’єктивність – позитивною чеснотою. Розумію: познайомився зі щирою людиною, тому вже без застосування будь-¬яких політесів запитую:

    — Вибачте за такий тактичний хід, В’ячеславе Федоровичу, скажіть, будь ласка, як і коли Ви прийняли рішення піти добровольцем на фронт?

    — Відразу після закінчення Майдану.

    — Але ж Вам на ту пору було вже 57?

    — Не всидів би вдома через російську агресію навіть і у значно старшому віці. Разом із двома моїми товаришами по роботі і бойовими побратимами Сергієм ЯЩУКОМ та Юрієм ЗІНЧЕНКОМ пройшли медичну комісію у військкоматі і відправились служити. Радий через те, що повернулись.

    — Як воювалося? Де Вам довелося брати участь у боях?

    — На війні як на війні. Бачив смерть товаришів, переймався через їхню втрату. Війна, зрозуміло, має низку мінусів. Проте, як не дивно, є й позитивні моменти. Лише з втратами люди починають розуміти, якою ціною здобувається українська незалежність і утверджується держава.

    Як заступник командира екіпажу бойової машини піхоти, кулеметник В. Греб протягом року (з квітня 2015 р. до квітня 2016-го) брав участь у боях біля Кримського, Попасної, звільняв українську територію на Луганщині. Зрозуміло, він відчував захоплення від вдало здійснених сміливих операцій на полі бою.

    — В’ячеславе Федоровичу, маю враження, що подумки Ви ще на війні. Навіть власного бойового псевдоніма не хочете називати. Про що згадується сьогодні? Чим душа переповнюється?

    — У захваті від дій з боку українських волонтерів, які забезпечують наших визволителів всім необхідним для фронту. Це справжня дружба і взаємодопомога. У духовному сенсі вже звик до «конт¬рольних словесних пострілів» у мій бік з боку симпатиків «русского мира» з приводу того, що наші визволителі є окупантами Донбасу. Із поблажливістю ставлюся навіть до деяких сусідів у моєму багатоквартирному будинку, які вважають мене за дивака. Мовляв, у поважному віці маю виважену патріотичну позицію. Не звертаю уваги на пропозиції з боку тих, які вважають, що потрібно віддати Донбас агресору. Ігнорую тих, хто хоче знищити мою Батьківщину. Навіть на словах!

    — Повернімося до Вашої особистої історії. Виклики і загрози суспільству Ви відчули ще у дитинстві. Розкажіть, як складалося життя сина в’язня сталінського табору в Інті (Республіка Комі колишнього СРСР), якого було засуджено за участь в Українській повстанській армії.

    — Так, народився у родині політичних в’язнів. Мій батько, Федір Федорович Греб, родом із Славського, що на Сколівщині (Львівська область), воював під проводом Української повстанської армії протягом 1942–1947 рр. Брав участь у боях із радянськими військами під селом Верхня Рожанка (Львівщина). Потрапив у полон. Радянський суд спочатку виніс короткий вирок: «До розстрілу». Згодом тогочасна Феміда змилостивилася. «Припаяли» 25 років у буцегарні і ще п’ять – на поселення. Маму, яка теж воювала на боці УПА у жіночій ланці, схопили після поранення. У 1947-му вона, родом із села Мишків, що на Тернопільщині, відправилась на північ Республіки Комі, щоб за участь у боях за звільнення рідного села загоном Української повстанської армії відбувати 15 років у таборі. Тут вони й познайомились. 20 грудня 1957-го народився я. У шкільні роки в Інті мені, синові ув’язнених, жилося важкувато. Про людей «другого сорту», які стали «на шлях виправлення», місцеві не згадували, наче їх і не існувало. Більшість школярів ставились до мене презирливо. Та все змінюється на краще.

    З 1970 р. після переїзду з півночі мешкаю у Фастові. Тут закінчив школу, опанував фах газоелектрозварника. Працював у Фастівському моторвагонному депо. Але через шкідливий вплив інертних сумішей, що застосовуються під час з’єднання конструкцій за допомогою електричної дуги чи газового обладнання, прийшлося змінити професію.

    Якщо у тебе труднощі, значить, ти йдеш угору. До вершин. Так було й під час оволодіння навичками машиніста потужного крана у колективі відновного поїзда. Отже із залізниці не пішов. Від моторвагонного депо до місця дислокації ВП – три хвилини ходу. В депо залишились друзі. У відбудовному поїзді з’явились нові товариші по роботі.

    Будні буднями, але в душі В’ячеслава Федоровича проростала зернина батьківського і материнського патріотизму. Приклад зберігання на життєвому шляху українських національних і загально-людських морально-духовних почуттів він взяв від батька і мами. Проблеми батьків із налагодження побуту та пошуку роботи після переїзду до Фастова з «мєст нє столь отдальонних», як називали радянські буцегарні та концентраційні табори за радянських часів, В’ячеслав стійко переносив. Не звертав уваги на цькування з боку деяких однокласників. Ніколи не вважав таких за розумних. Та й потому. Родині допомагали очільник Братства ОУН–УПА у Фастові Василь МЕЛЬНИК, політичний в’язень у концентраційному таборі за перебування в УПА, засуджений військовим трибуналом до 20 років каторжних робіт поет і письменник Володимир КОСОВСЬКИЙ, патріотка, кореспондент фастівської газети «Перемога» Ольга ОНИЩЕНКО, ветеран УПА Іван ПРИСТУПА та інші громадські активісти.

    Іти до людей, які хочуть знати правду про діяльність правозахисної організації «Українська Ґельсінська спілка», Української повстанської армії, української «Просвіти», Конгресу українських націоналістів — це було дорученням В’ячеславу Гребу від старших товаришів. На цю діяльність його благословили рідні батько й матір. Уявити майже 30 років тому, що листівки на правозахисну тематику розповсюджує звичайний невеликого зросту, сухорлявий чоловік, навряд чи змогли б тогочасні міліціонери та нишпорки з КДБ.

    Він і сьогодні на посту: очолює міську організацію Конгресу українських націоналістів, співпрацює з Фастівським куренем Українського козацтва на чолі із отаманом Андрієм ШАПОВАЛОМ.

    — Потрібно віддавати вільний час молоді, — вважає В. Греб.

    Організація спортивних змагань, навчання основам рукопашного бою, стрільбі з пневматичної зброї – ось чим опікується ця людина. А ще В’ячеслав Федорович є філософом. Знову ж таки не з фахової точки зору. Швидше за складом розуму та тягою до роздумів. Вірить в те, що у війні, яку розв’язав російський агресор, переможе Україна. Українці завжди залишаються будівничими – і в матеріальному, і в духовному сенсі. Отже, цей світогляд мусить сповідувати і він. Звичайний машиніст потужного крана на залізничному ходу типу ЕДК В’ячеслав Греб мріє, щоб залишити добрий спадок людям.
     

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    «Робітниче слово». Тримаймося разом!

    Начальники станцій, керівники виробничих підрозділів, профспілкові активісти, адміністрація Жмеринської дирекції залізничних перевезень – такою була аудиторія, перед якою виступив головний редактор часопису «Робітниче слово» Віктор ЗАДВОРНОВ під час читацької конференції, що відбулась днями у Жмеринці.


    Яна КАНСЬКОГО цікавлять статті на історичну тематику.

    Метою цього заходу було донести до керівників, а через них і до широкого кола залізничників, інформацію про структуру видання та передплату на друковані видання Укрзалізниці.

    Зокрема виступаючий повідомив, що з початку нинішнього року у нашому відомстві голов­ним засобом масової інформації є філія «Медіацентр «Магістраль» ПАТ «Укрзалізниця». Медіацентр видає всеукраїнську транспортну газету, що виходить двічі на тиждень у двох форматах. У газеті «Магістраль регіональна» меншого формату виходить «Робітниче слово», яке опікується філією «Південно¬-Західна залізниця». Тож і висвітлює діяльність її виробничих підрозділів, розповідає про роботу, життя працівників столичної магістралі.

    Задля покращення зворотнього зв’язку головний редактор запропонував читачам, усім працівникам залізниці частіше звертатись до редакції зі своїми пропозиціями, зауваженнями та побажаннями. Для цього є звичайна та елект­ронна пошта, телефони, що вказуються в кожному примірнику часопису.

    Після виступу редактор газети відповів на запитання присутніх. Одне із них стосувалось зростання ціни на газету.

    — Ціна на друге півріччя для індивідуальних передплатників збільшилась порівняно з першим лише на 12 грн і становить 111 грн 83 коп. на шість місяців. Якщо заокруглити, то виходить, що, витративши лише 20 грн щомісяця, ви маєте змогу отримувати газету в газеті з кількістю сторінок — 24, — відповів Віктор Задворнов. — Також ви маєте можливість, передплативши комплект, отримувати дві газети. З них можете дізнатись про життя, діяльність не лише столичної магістралі, а й усієї Укрзалізниці. Повертаючись до вартості, слід зауважити, що зросли відрахування Укрпошти, яка доставляє газети читачам, збільшились поліграфічні витрати, ціна на папір. Це і позначилось на вартості нашого видання. Але й зарплата у залізничників зросла, тому виділити кошти для передплати газети, щоб бути в курсі транспортних тем, — важливо й гідно справжніх залізничників! Такої ж думки і старший чергової зміни відділу технічного обслуговування термінального обладнання АСК пасажирських перевезень на ст. Київ­Пасажирський Ян КАНСЬКИЙ. Адже незабаром читацька конференція відбудеться і у Київській дирекції залізничних перевезень.

    «Робітниче слово», зберігаючи вірність своїй назві, й у подальшому буде приділяти найбільше уваги рядовим працівникам, тим, хто водить потяги, утримує колійне господарство, засоби централізації, автоблокування, зв’язку, енергопостачання у належному стані, виконує інші роботи на залізниці. Завдяки кому вона успішно діє. Тримаймося разом!
     

    Никифор ЛИСИЦЯ, Фото з архіву

    Собор, що увійшов у всі енциклопедії

    Історія древнього міста Овруча — одного із тринадцяти найстаріших в Україні — сягає більш як тисячолітньої давнини. Овруч пам’ятає нашестя татар, визвольні походи під проводом Богдана Хмельницького, запеклі бої Першої і Другої світових воєн, відбудову зруйнованого краю. Роки, немов весняні води тихоплинного Норина, змінювали місто.

    Незмінним лишався лише його порубіжний статус: Овруч був і залишається стиковим на шляху, що пролягає з Києва до Західної Європи. А залізнична станція Овруч — це своєрідні пропускні північні ворота Коростенської дирекції залізничних перевезень Південно-¬Західної залізниці. Історія станції дещо ближча до сучасності, адже виникла вона в 1916 р.

    Що ж до міста, то Овруч неодноразово згадується в українських історичних першоджерелах, має героїчне минуле, багатовікову літописну історію, про що свідчать пам'ятники та пам'ятні місця. Серед них пам'ятка XII ст. — Свято-Василівський храм, пам’ятка місцевого значення — Спасо¬Преображенський собор, пам'ятники князю Володимиру Великому та преподобному мученику Макарію. Про давню історію міста нагадує місце поховання князя Олега Святославича, який загинув під стінами Овруча в 977 р.

    Історія Свято-Василівського храму починається з часів Київської Русі. Дерев’яний храм споруджено князем Володимиром Великим (у хрещенні Василієм) у 997 р. на місці зруйнованого язичницького капища. Це була перша православна церква в Овруцькому краї. Вона існує понад 100 років, після чого правнук рівноапостольного князя Володимира князь Рюрик Ростиславич побудував на цьому місці новий кам’яний храм. Купол церкви був позолочений, і її у народі називали «Золотоверха».

    Храм неодноразово піддавався розоренню завойовниками. Наприкінці XIX ст. від нього лишилися руїни. Доленосним для відродження храму стало подання клопотання імператору генерал­губернатором Київським, Подільським, Волинським про дозвіл зібрати кошти по всій Російській імперії для відновлення Свято-Василівського храму. Спочатку збудовано кам’яну каплицю, а рішення про масштабну реставрацію прийнято в 1904 р. Над реставрацією працював архітектор Щусєв, водночас археологічною комісією під керівництвом Покришкіна велися розкопки. Було зроблено усе можливе, щоб зберегти первозданний вигляд давньоруського храму. Відкривали реставрований храм у 1911 р., на цю подію приїжджав навіть цар Микола ІІ. Він надав пожертву на іконостас, панікадило та ікони апостолів.

    Відновлення храму стало надзвичайно важливою подією для поліського краю і за його межами. Овруцький собор увійшов у всі енциклопедії як творіння зодчих Київської Русі. В 1945 р. на соборі було встановлено меморіальну дошку, де вказано, що це пам’ятник архітектури ХII ст., який охороняється державою. У 1997 р. на території Свято-Василівського собору встановлено хрест на честь святкування 1000¬річчя Свято-Василівського храму, перед яким — гранітна плита зі словами молитви святого князя Володимира при прийнятті ним хрещення.

    Нині в Овруч приїжджають сотні людей, аби побачити святиню, яка своїм корінням сягає давньоруських часів.
     

    Оксана КЛИМЧУК

    Коли труднощі відступають

    Волейбольний турнір цьогорічної спартакіади Конотопської дирекції залізничних перевезень зібрав сім команд. Могло бути й більше. Ніхто не приїхав зі станції Щорс. А там є локомотивне депо і дистанція колії. Чомусь проігнорувало змагання, маючи достатній спортивний потенціал, пасажирське вагонне депо Бахмач. Не виставили волейбольну команду конотопські дистанція колії та сигналізації і зв’язку. Багато роботи на лінії – весна, ремонт колії й обладнання? Дійсно, є такий фактор. Але колеги із Хутора беруть участь у змаганнях.


    Анна ТКАЧЕНКО – приймальниця поїздів і спортсменка.

    Тенденція до згортання фізкультурно-спортивного життя у виробничих підрозділах? Із цим запитанням звертаюся до директора Будинку науки і техніки дирекції Павла БАРЛАДЯНА, який нещодавно повернувся із Харкова, де пройшов форум працівників залізничної культурно­оздоровчої сфери.

    — Ні, і ще раз ні, — категорично відповів Павло Євгенович. – Про це й мови не було. Навпаки. Залізниці потрібні сильні й здорові трудівники. Тож спорт і фізкультура залишаються. І завдання наші залишаються тими ж: сприяти розвиткові культури, спорту, оздоровлення серед залізничників. Але форми роботи будемо змінювати, не відкидаючи, звісно, результативних і перевірених. У нас, наприклад, у танцювальний гурток Наталії ШИРІНОЇ ходить майже 80 дітей, в основному діти залізничників. Позбавити їх можливості долучатися до хореографічного мистецтва було б великою помилкою. Так само і вокальні гуртки, студії, спортивні секції. Працюватимуть. А щодо участі у змаганнях, то причини різні. Трудові колективи щорських дистанції і локомотивного депо все­таки невеликі. Волейболісти є, та хтось у відрядженні, хтось захворів – і вже немає команди. І доїхати зі Щорса до Конотопа тепер не так вже й просто. Проаналізуємо ситуацію, обговоримо… Думаю, що на наступній спартакіаді список команд буде більший.

    Заявки на участь подали волейболісти станцій Конотоп, Хутір Михайлівський, локомотивного депо Конотоп, Конотопської дистанції електропостачання і Хутірської дистанції колії, Бахмацької дистанції сигналізації і зв’язку, експлуатаційно­ремонтного вагонного депо Конотоп. Суддя змагань Андрій ПАНЮТА проводить жеребкування, і першими на майданчик виходять команди локомотивного депо Конотоп та Хутірської дистанції колії. Обидві сильні – це відчувається уже з перших хвилин. І до самого фіналу поєдинка залишається інтрига, хто переможе. Локомотивне депо здобуває кращий результат, та хуторяни оптимізму не втрачають.


    Волейболістка команди­-переможниці Віта РЯБУХІНА.

    Другими грають команди Бахмацької дистанції сигналізації і станції Хутір Михайлівський. Перемагають волейболісти із міста Дружба.

    Третій поєдинок видався малоцікавим. Вагонники дуже й дуже поступалися енергетикам...

    Змагання продовжуються. А я підходжу до гостей, точніше, двох учасниць із хутірських команд. Тільки двох, зауважте, серед чоловіків. Знайомлюся.

    Віта РЯБУХІНА. Працює розпорядником робіт у дистанції. Волейболом захоплюється ще зі школи. Але тепер на тренування залишається все менше й менше часу – двоє дітей. Також Віта розповідає, що у дистанції планують зробити свій волейбольний майданчик.

    Анна ТКАЧЕНКО – приймальник поїздів станції Хутір Михайлівський. Так само давно дружить зі спортом. І не без успіху. Вона виступає за жіночий «Локомотив» Конотопа. Тренується команда станції у міському спортзалі.

    — Важко зібрати усіх на тренування, — доповнює її розповідь капітан команди і маневровий диспетчер Алєсь Романенко, — позмінна робота. Але ми любимо волейбол. Це чудова гра. Тож труднощі відступають.

    Несподіваних результатів волейбольні змагання в Конотопі не мали. Лідери були відомі, тож вирішувала все її величність спортивна Фортуна. Цього разу вона посміхнулася волейболістам Хутір Михайлівської дистанції колії, Конотопської дистанції електропостачання та станції Конотоп. Вони зайняли три перші місця.
     

    Микола ПАЦАК

    Десятий — ювілейний

    На спортивних майданчиках Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту відбувся цікавий турнір з футзалу на честь Дня Перемоги.


    Володимир ПОНОМАРЕНКО — кращий воротар.

    Його організував колектив експлуатаційного вагонного депо Козятин. У змаганнях взяли участь шість команд, які представляли колективи вагонників Миронівки, Шепетівки, Фастова, Новограда-Волинського, Житомира та Козятина.

    — Подібні змагання стали для нас традиційними, — розповідає орга-нізатор спортивних змагань у трудовому колективі вагонників інженер-технолог Артем БІДА. – Цьогорічний турнір став «ювілейним» — десятим. Він зібрав чимало шанувальників футболу. Повболівати за свої команди завітали не лише деповчани, а й колеги-залізничники з інших структурних підрозділів, ветерани депо, друзі та знайомі.


    Переможці змагань — команда ПТО ст. Козятин­-1.

    Переможцем турніру стала команда пункту технічного огляду ст. Козятин­1. Друге місце вибороли вагонники Шепетівки. Третіми фінішували футзалівці з Миронівки. Приз як кращий гравець турніру отримав оглядач­ремонтник вагонів Олександр МАКСИМЕНКО, який виступав за команду Козятина. А ось кращим воротарем турніру визнано ветерана цих змагань, колишнього оглядача-ремонтника вагонів депо Шепетівка Володимира ПОНОМАРЕНКА, який хоч вже й пенсіонер, проте із задоволенням бере активну участь у футбольних змаганнях, захищаючи спортивну честь свого колективу, і є добрим прикладом для молодих деповчан.

    Потурбувалися організатори й про глядачів, запровадивши спеціальний приз «Найвідданіший вболівальник». Цього разу його отримав найпалкіший фанат футбольної команди деповчан Віктор БІЛАН. Віктор Васильович — колишній багаторічний керівник вагонного депо. Саме він є ініціатором проведення турніру на честь Дня Перемоги, який вже став традиційним. І навіть вийшовши на заслужений відпочинок, він завжди відвідує спортивні змагання, учасниками яких є його колишні підлеглі. А футбол — то його найулюбленіший вид спорту.
     

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олега СИЗОНЮКА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05