РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 12 (31 березня 2017)
  • Випуск №12 31 березня 2017
    Зміст
    1. Дорожня карта... напрями руху визначено (Валентина КОЛЯДА, Тетяна ШЕМЧУК, Фото Олександра ІВАНОВА)
    2. Чи існують ліки від окозамилювання? (Валентина КОЛЯДА)
    3. Як відзимували «першозимники» (Никифор ЛИСИЦЯ)
    4. Оголошено місячник… власній вихованості (Валентина КОЛЯДА)
    5. Калейдоскоп затребуваних професій (Тетяна ШЕМЧУК, Фото Олександра ІВАНОВА)
    6. Потурбуйтесь заздалегідь (Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА)
    7. Щоби була довіра (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Віктора ЗАДВОРНОВА)
    8. Дві грані роботи Віктора ГОРБИКА (Микола ПАЦАК)
    9. Ювілейна весна Валентина КЛИМОВА (Анатолій САДОВЕНКО)
    10. Берегині родинного затишку (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    11. ВЕСНІ ПАСУЄ ВОЛЕЙБОЛ (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    12. З любов’ю до Грузії (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    13. Таланти є! Овації будуть! (Микола ПАЦАК, Фото автора та Ігоря ТЕРЕЩЕНКА)

    Дорожня карта... напрями руху визначено

    21 березня в актовій залі управління столичної магістралі відбулася дорожня конференція трудового колективу регіональної філії «Південно-Західна залізниця». На порядку денному — Звіт про хід виконання колективного договору за минулий період та продовження на один рік дії чинного договору залізниці. В її роботі взяли участь керівництво залізниці, Дорпрофсожу, голови теркомів та понад 120 делегатів.


    Нагороду від Ради профспілки залізничників та транспортних будівельників України отримала Тетяна МОЗГОВА.
    У колі однодумців. Фото на згадку.


    У президії конференції.

    Підбиваючи підсумки виконання дорожнього колективного договору, зазначалося, що в цілому роботу регіональної філії «Південно-Західна залізниця» спрямовано на досягнення стійкого й ефективного розвитку господарств і структурних підрозділів з метою забезпечення транспортного обслуговування економіки і населення України. А також для забезпечення трудових і соціальних гарантій, встановлених для працівників і пенсіонерів залізничної галузі. Як зазначали учасники конференції, зобов’язання колективного договору обома сторонами, в основному, виконувалися.

    Захід проведено жваво, що спонукало до роздумів та рішучих дій з боку активістів. Окремі невирішені питання таки залишились. Тому делегати цього разу були налаштовані рішуче. Серед питань, що піднімалися, – нестача кадрів, зокрема, робітничих професій, зношення запасних частин, умови праці, зменшення вдвічі статистичних показників, про оздоровлення залізничників у медичних закладах.

    До того ж, в окремих структурних підрозділах служб локомотивного, вагонного та інших господарств мають місце випадки порушення в організації обліку робочого часу, що призводить до спотворення даних про фактично відпрацьований час (в табелях обліку робочого часу враховується тільки норма робочого часу). А про понаднормову роботу керівники підрозділів намагаються не згадувати.

    Виступаючі наголошували на тому, що між адміністрацією та трудовими колективами існує здоровий діалог. І першим кроком до подолання проблем має бути їх публічне озвучення, а не замовчування або кулуарні розмови, як це було свого часу. Залізничники готові до змін, але звичайному токарю чи елект­ромеханіку важливо побачити їх: на своєму робочому місці, у власному гаманці, задля добробуту власної родини.

    Цікавим з цієї точки зору був виступ токаря локомотивного депо Козятин Віталія ЧАПАЙДИ. «Ми за реформи, але такі, щоб їх відчули працівники на місцях, — наголосив у своєму виступі пан Віталій. — Адже гострими і наболілими залишаються питання виділення коштів на оздоровлення, мізерні відсотки преміальних виплат, приховування фактів праці за понаднормовими годинами, питання якості спецодягу та спецвзуття, спецхарчування. А також проведення тендерів, яке у деяких випадках не покращує ситуації, а навпаки.

    Особливо гостро постає питання, що стосується здоров’я залізничників. Актуальною і тут є пропозиція від Віталія Чапайди: навіщо людям професій, чия праця не пов’язана безпосередньо з безпекою руху, проходити медогляди щорічно? Можливо, достатньо раз на два роки. Звісно, при відсутності хронічних захворювань. Це дасть можливість заощадити значні кошти, які в подальшому варто направити на підтримку фельдшерських пунктів у підрозділах.

    Серед критичних зауважень була й пропозиція щодо перегляду суми компенсації для пенсіонерів за опалення, яка на сьогодні становить 15 (!) грн.

    Тож у постанові конференції окремим пунктом зазначено:

    Адміністрації регіональної філії спільно з Дорпрофсожем у місячний термін розробити та довести до відома трудових колективів підрозділів заходи щодо реалізації критичних зауважень і пропозицій делегатів конференції з усунення недоліків у роботі по наданню працівникам пільг і гарантій, передбачених колективним договором залізниці.

    — Від розгляду глобальних питань із планово­фінансової діяльності регіональної філії необхідно звертати увагу на окремі випадки у соціальній сфері, — вважають заступник голови теркому Київської дирекції залізничних перевезень Дмитро БИЦЬКИЙ та голова Молодіжної ради Руслана ДОВГОШЕЯ. Бачити набагато далі, налагоджувати справж¬ній діловий діалог між адміністрацією та профспілками як захисниками інтересів трудящих — ось до чого закликають активісти. Окрема тема — дитячий відпочинок. Вже сьогодні потрібно готувати табори для літнього релаксу дітей залізничників.

    У зв’язку з цим сторонами колдоговірних відносин в подальшому необхідно буде забезпечити виконання зобов’язань в повному обсязі, без посилання на фінансові проблеми, аби в кінцевому підсумку у виграші були всі.

    На завершення конференції перед присутніми виступив заступник начальника регіональної філії з фінансово­економічних питань Руслан МИРОНЕНКО. Він підкреслив, що керівництво залізниці та Дорпрофсож завжди відкриті для діалогу. Особливо відзначив, наскільки важливо перебувати в одній зв’язці керівникам структурних підрозділів та профспілковим лідерам. Руслан Анатолійович дав чіткі коментарі з порушених питань, зазначивши, що в кожному конкретному випадку необхідно розглядати ситуацію всебічно і вже тоді шукати шляхи виходу з неї. Незважаючи на те, що залізниця має великі труднощі в фінансовому напрямку, адміністрація регіональної філії та Дорпрофсож робитимуть все від них залежне для того, щоб забезпечити працівникам гідні умови праці, максимально вирішити нагальні питання, направивши звернення трудових колективів до ПАТ «Укрзалізниця».

    Зважаючи на те, що колективний договір залишається єдиним локальним правовим актом, який прямо забезпечує захист прав та інтересів кожного працівника регіональної філії, конференція трудового колективу постановила схвалити спільне рішення адміністрації регіональної філії і Дорпрофсожу від 28 лютого 2017 р. щодо продовження на один рік терміну дії чинного колективного договору залізниці. Рішення про пролонгацію прийнято одноголосно. У зв’язку з цим існуючу назву колективного договору змінено на нову, а саме: «Колективний договір між адміністрацією і Дорожнім комітетом профспілки Державного територіально­галузевого об’єднання «Південно-Західна залізниця» на 2001— 2005 рр., пролонгований на 2006 — 2017 рр.».

    Заключним акордом цього заходу стало нагородження кращих активістів. Цього разу нагороду Ради профспілки залізничників та транспортних будівельників України знак «За активну роботу в профспілці» від голови Дорпрофсожу Ореста ЛОГОШНЯКА отримала голова первинної профспілкової організації Конотопської дистанції колії Тетяна Федорівна МОЗГОВА.

    Слушна думка. Користуючись нагодою, головний редактор газети «Робітниче слово» Віктор ЗАДВОРНОВ у своєму виступі подякував профспілковим активістам за співучасть у підготовці матеріалів до друку — Анні ПОЛЮШКО, Анатолію ВІЛЬЧИНСЬКОМУ, Дмитру БИЦЬКОМУ, Руслані ДОВГОШЕЇ, Юрію ШИШУ за адреси та теми для майбутніх матеріалів. Очільник залізничного видання наголосив, що й у подальшому газетні шпальта слугуватимуть для огляду питань, проблем, цікавих подій, виробничих буднів і свят залізничників Південно-Західної залізниці. Зберігаючи інформативність та продовжуючи працювати у складі філії «Медіацентр «Магістраль» для працівників регіональної столичної філії, колектив редакції сподівається на вагому підтримку з боку передплатників та читачів видання. А на рівні керівництва залізниці та Дорпрофсожу варто було б віднайти економічні засади щодо передплати газети і для ветеранського корпусу працівників Південно-Західної, як це було раніше. Отже, складаємо дорожню карту? Напрями руху визначено.

    Є порозуміння, сподіваємося, є і довіра з боку наших постійних читачів. Колись, за радянських часів, людей мали за гвинтики — згадалося. Коли нарешті переможе у суспільстві ставлення до людини праці, як до опори залізничної галузі?! — звертались з подібними запитаннями виступаючі. І з цією думкою важко не погодитись.
     

    Валентина КОЛЯДА, Тетяна ШЕМЧУК, Фото Олександра ІВАНОВА

    Чи існують ліки від окозамилювання?

    З 6 по 24 березня у регіональній філії «Південно-Західна залізниця» відбувалася перевірка усіх господарств ревізорським апаратом Департаменту безпеки руху ПАТ «Укрзалізниця».

    Зауваження ревізорів та відповідна реакція на них з боку причетних служб мали нагоду почути й кореспонденти залізничного видання.

    Детально аналізувати роботу перевіряючих, як і тих, кого перевіряли, звичайно, не будемо. Це прерогатива відповідних служб та апарату головного ревізора з безпеки руху поїздів і автотранспорту регіональної філії «ПЗЗ». А от узагальнити проблеми варто.

    Справедливість зауважень, що стосується експлуатації рухомого складу, технічних засобів, машин, обладнання, автотранспорту з простроченим, а подеколи й вичерпаним терміном експлуатації, на мою думку, сьогодні не викликає особливого подиву. Проте бентежить.

    Проблема дійсно складна, і кроки до вирішення у цьому напрямку теж нелегкі. А от зауваження, що стосуються, до прикладу, проведення технічних навчань чи затвердження посадових інструкцій або положень про службу, ведення конспектів занять, то для їх виправлення потрібно лише діяти цілеспрямовано, планомірно, конкретно, оперативно і на результат. З таким проханням до усіх присутніх начальників служб, дирекцій звернувся директор Департаменту безпеки руху Олексій ВІННІЧУК. Також варто посилити роль та роботу інституту інженерів виробничих підрозділів. Виїзди на лінію керівників служб теж бажано проводити частіше, і не з «генеральською» місією, а по¬-діловому, з конструктивною допомогою та продуктивним аналізом. Напередодні проведення весняних комісійних оглядів усі недоліки мають бути враховані та виправлені. Сподіваємось, так і буде, адже час швидкоплинний.

    «Роботу має бути чітко сплановано із зазначенням конкретних відповідальних осіб та заходів. Окозамилювання (чи є ліки від цієї «хвороби». – Авт.), приписки на папері задля галочки не на користь ні безпеці руху, ні залізничникам», – зазначив у відповідь головний ревізор з безпеки руху поїздів і автотранспорту регіональної філії Іван АНТОНЮК.

    На закінчення наради в. о. начальника залізниці Віталій КРЮЧКОВ, подякувавши за плідну роботу комісії Департаменту безпеки руху «Укрзалізниці», висловив впевненість у тому, що кількість зауважень значно зменшиться. Адже безпека на залізниці залишається пріоритетом у всі часи.

    Валентина КОЛЯДА

    Як відзимували «першозимники»

    Весна з кожним днем завойовує свої права — пробуджується природа, відновлюється інфраструктура… А працівники залізниці завершують роботИ під час найважчої пори року. Нинішня зима не була легкою для досвідчених фахівців. Та справжнім випробуванням вона стала для тих, хто вперше трудився на новій посаді в холодну пору року. Як же відзимували «першозимники» на ст. Він-ниця? Цікавило мене, коли направлявся у цей виробничий підрозділ.

    — Нинішньої зими на ст. Вінниця працювали вісім молодих фахівців, — розповідає керівник кадрового органу станції Станіслав СЕМЕНЮК. — Двоє з них були призначені на вищі посади, а шестеро прийшли працювати після завершення навчання у коледжах. Щоправда, один, за спортивною термінологією, зійшов з дистанції — звільнився, а решта дійшла до фінішу. Причому більшість — цілком успішно. І це тому, що була налагоджена належна робота з ними.


    Диспетчер Микола МАКАРЧУК та заступник начальника ст. Вінниця з оперативної роботи Микола ГУСАК
    проводять інструктаж для оператора поста ЕЦ Анжеліки НАГАЄВСЬКОЇ. Першу зиму пройдено успішно.

    Серед тих, хто вдало подолав «зимову дистанцію», мені назвали Анжеліку НАГАЄВСЬКУ. Минулого року, після завершення навчання у Вінницькому транспортному коледжі за фахом «управління та організація руху на залізничному транспорті», вона прийшла на станцію, де була призначена на посаду оператора поста електричної централізації (ЕЦ). Варто зауважити, що дівчина продовжила династію залізничників. Її мама, Наталія НАГАЄВСЬКА, працює черговою по ст. Вороновиці, яка уже організаційно відноситься до станції в обласному центрі. Тому «заштатним» наставником, порадницею у Анжеліки була мама. Однак у молодої працівниці, як і передбачено керівними документами, була й офіційна наставниця. А це найдосвідченіша оператор поста ЕЦ Наталія КУКУРУЗА, яка уже понад 30 років трудиться на цій посаді. Тому має чималий досвід, яким щедро ділиться зі своєю підопічною.

    — Наталія Анатоліївна в першу чергу навчала мене правилам поведінки на залізничних коліях, — зізнається Анжеліка. — «Головне, щоб ти не постраждала під час переходу колій, при проходженні составів, особливо взимку», — говорила вона. — А далі навчала тонкощам нашої безпосередньої роботи. Починаючи від підкладання башмаків під колеса вагонів, переведення стрілок, до оформлення відповідної документації та видачі наказів машиністам маневрових тепловозів, які подають та прибирають вагони з місць навантаження та вивантаження. І я їй вдячна за таку допомогу.

    Одночасно з Анжелікою, після навчання у тому ж коледжі, прийшли працювати на станцію Вікторія КРЮКОВА — сигналістом, Таїсія ЗАБОЛОТНА — прийомоздавальником, Сергій РІПА — складачем поїздів та деякі інші молоді спеціалісти. І кожному з них призначили досвідченого наставника, який протягом певного періоду вводив у курс справ та готував до роботи в холодну пору року.

    «Першозимниками» на станції були не лише минулорічні випускники залізничних навчальних закладів, а й ті, кого призначили на нову, вищу посаду. Серед таких – Юрій БАЗЮК. Він розпочинав складачем вагонів, а по завершенні навчання у залізничному виші займав й інші посади, зокрема був черговим поста ЕЦ. А минулої осені його призначили черговим по парку так званого «пункту Промисловий», який мав би перерости в окрему залізничну станцію.

    Тож і цьому, уже з певним досвідом залізничнику, потрібно було допомогти освоїтись на посаді. І наставники у нього були, причому декілька, змінювались кадри. Втім, це не позначилось на якості наставницької роботи. За їхньої допомоги Юрій Васильович швидко освоївся на новій посаді і успішно відпрацював у холодну пору року.

    Так же успішно відзимував і Вадим КОЖУХОВСЬКИЙ, який з посади складача поїзда, після декількарічного досвіду роботи на залізниці, був призначений маневровим диспетчером. Робота відповідальна й складна, а тим більше у зимовий період. Дякуючи наставнику, залізничник своєчасно освоївся та успішно працює.

    Коли ж підсумувати роботу з «першозимниками» на ст. Вінниця (а так сталося, що це фахівці із забезпечення руху поїздів), то вона була, уже традиційно, уміло організована і дала позитивний результат. «Першозимники» тут успішно відзимували. Важливо, щоб і в інших виробничих підрозділах були такі ж результати.

    ПРЯМА МОВА

    Заступник начальника ст. Вінниця з оперативної роботи Микола ГУСАК:

    «Ми молодих спеціалістів, «першозимків», тримали на особливому контролі. І, крім наставників, постійно контролювали їхню роботу, проводили додаткові заняття, інструктажі… Словом, опікувались у повсякденній роботі. Думається, що це й дало позитивний результат».

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Оголошено місячник… власній вихованості

    З метою покращення санітарно-технічного стану вагонів електро- та дизель-поїздів і для покращення якості обслуговування пасажирів у приміському сполученні, для забезпечення комфортних умов під час перевезення пасажирів, підготовки рухомого складу до літніх пасажирських перевезень з 20 березня по 15 травня 2017 р. оголошено проведення Місячника.

    Та чи лише від самих залізничників залежить стан вагонів? До того ж за фактом рухомий склад «зношений» майже на 85 %.

    За 25 років незалежності України жодного разу не виконувалось положення ст.10 Закону «Про залізничний транспорт», згідно з яким приміський рухомий склад має закуповуватися із залученням коштів місцевих бюджетів.

    Ситуацію ускладнює регулярне невідшкодування національному перевізнику коштів за перевезення пільгових категорій пасажирів.

    Зробити приміські потяги прибутковими — не дуже реально, однак зменшити розрив між витратами перевізника і рентабельністю цілком досяжна перспектива. Зрештою, що менші збитки матиме залізниця у приміському сполученні, то більше шансів, що отримані кошти підуть на закупівлю нових вагонів, капітальний ремонт існуючого рухомого складу, покращення умов перевезення.

    Попри проблеми на державному рівні, питання залишаються, і їх чимало до власне «клієнтів» з отримання послуг приміських перевезень. Потреба в наданні такої соціальної послуги, що потрібна мільйонам мешканців сіл і містечок, як приміське перевезення, є дуже великою. Та за комфорт несуть відповідальність не лише залізничники.

    Як зробити так, щоб під час проведення місячника і з боку пересічних пасажирів було докладено максимум зусиль задля чистоти, охайності і збереження залізничного майна? Питання риторичне, стосується наших з вами моральних якостей, культури поведінки і виховання.

    Їздимо «зайцями», ріжемо сидіння, плюємося «жуйками» й голосно кричимо про те, що в Європі електрички чисті й комфортні. Впізнаємо себе! Легше ж охаяти владу, залізницю, сусіда, ніж побороти у собі звичку палити в тамбурі, залишати пусті пляшки під сидіннями чи голосно розмовляти по телефону. Неодноразово чула про те, що чим більше говорити про культуру поведінки, випадки вандалізму, невиробничий травматизм і т. п., тим більша їхня кількість. Наче провокація виглядають звернення залізничників чи бесіди інспекторів з охорони праці. Як журналіст не можу ставити під сумнів силу слова, хоча вважаю, що жорсткіші покарання мають більший вплив.

    То ж нагадуємо, що за вчинення актів вандалізму громадяни можуть бути притягнуті до адміністративної або кримінальної відповідальності згідно зі ст. 110 (порушення правил користування засобами залізничного транспорту) та ст. 173 (дрібне хуліганство) Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також ст. 194 (умисне знищення або пошкодження чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах), та ст. 296 Кримінального кодексу України (хуліганство).

    То що, шановні пасажири приміського сполучення, місячник оголошуємо… власній вихованості? Але обмежуватися у часі не варто.

    Валентина КОЛЯДА

    Калейдоскоп затребуваних професій

    Нещодавно у Київському палаці дітей та юнацтва відбулася головна подія освітньої галузі України — VIII щорічна виставка «Сучасні заклади освіти» та V Виставка освіти за кордоном «World Edu».


    Чекаємо майбутніх фахівців у нашому колі.

    У заході, який зібрав найкращі навчальні заклади, взяли участь понад 800 представників з усіх регіонів України та 14 країн світу.

    Протягом трьох днів представники навчальних закладів та освітніх програм біля стендів оперативно та в індивідуальному порядку надавали консультації, відповіді на найнагальніші запитання амбітним та цілеспрямованим. Запрошені на виставку учні, майбутні абітурієнти, студенти та їхні батьки, зацікавлені у виборі навчального закладу та програм навчання в Україні та за кордоном, мали змогу докладно дізнатися про умови вступу, вимоги до абітурієнтів, тривалість навчання та інші особливості здобуття освіти.

    Звичайно ж, у першу чергу нашу увагу привернули стенди державного професійно­технічного навчального закладу «Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту». Закладу з великим досвідом підготовки кваліфікованих кадрів. До речі, не лише для залізниць України.

    За 139 років існування в училищі підготовлено 70 тис. фахівців з 36 професій, з яких 24 — для українських залізниць. Річ у тім, що педагоги закладу мають творчий підхід та постійно дбають про підвищення якості підготовки кадрів профтех­освіти, впроваджують інноваційні технології, розгортають міжнародну співпрацю. Наприклад, разом з інженерами залізниці викладачі розробили тренажер для підготовки помічників машиністів тепловоза та електровоза, зараз у розробці тренажер для підготовки машиністів тепловоза.

    Ми долучилися до розмови, коли директор Козятинського МВПУЗТ Андрій СТЕЦЮК спілкувався з представниками навчальних закладів України, Вільнюської школи залізничного транспорту та комерційних послуг (Литва), Тренчинської доправної академії (Словаччина), Бельцького технічного коледжу залізничного транспорту (Молдова) та загальноосвітньої школи (Грузія). Мова йшла про зміни у зв’язку з інтеграційними процесами та роботою в Міжнародній асоціації «Освіта без кордонів», Європейською асоціацією педагогів (АЕDE). Що об’єднує учасників? Спільна праця педагогічних працівників по всій Європі, які хочуть працювати разом, щоб побудувати європейське суспільство майбутнього.

    На базі училища створено Асоціацію державних навчальних закладів профтехосвіти України залізничного профілю, до якої входить 15 професійно­технічних навчальних закладів України. Всі вони мають достатню матеріально­технічну базу та широко впроваджують сучасні інноваційні технології, працюють над створенням і вдосконаленням державних стандартів професій, гнучко реагують на потреби ринку робітничих кадрів залізниць.

    До того ж, при гарантійній підтримці Міжнародної асоціації «Освіта без кордонів» сертифікаційний центр IES (Інтернешнл Едьюкейшн Соціеті) в Лондоні здійснив сертифікацію Козятинського МВПУЗТ за 12 професіями, що забезпечило навчальному закладу місце на міжнародному ринку праці за дванадцятибальною IES¬шкалою. Тепер випускники училища, як і європейці, мають рівні права на ринку праці, щоб претендувати на вакантні посади, які заявлено і обліковуються в міжнародній базі даних.

    Престижно, що й казати. Та треба пам’ятати, що залізниця – стратегічний об’єкт, який треба зберегти для економіки. Тому головне на сьогодні в навчальному закладі – збереження підготовки робочих кадрів для залізниці за державні кошти.

    Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту взяло участь у виставці відповідно до укладеної Познанської угоди, розпланованої на рік. Уже виконано перших два пункти – проведено олімпіади та виставку, наступний – науково­практична конференція.

    Крім того, роботу виставки супроводжувала змістовна тематична програма, що включала проведення конференцій, тематичних семінарів, презентацій, майстер­класів та панельних дискусій за участі провідних фахівців і науковців, педагогів­практиків, представників закордонних навчальних закладів, агенцій, міжнародних представництв, виробників і постачальників засобів навчання.

    На офіційному відкритті виставки не обійшлося без перемог. Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту ім. В. Лазаряна було удостоєно Гран­прі «Лідер наукової та науково­технічної діяльності». Народний депутат України – член комітету Верховної Ради України з питань науки та освіти Тарас КРЕМІНЬ та президент Національної академії педагогічних наук (НАПН) України Василь КРЕМЕНЬ вручили нагороду доценту кафедри «Станції та вузли» ДНУЗТу Олександру МАЗУРЕНКУ.

    — Українці готові інвестувати в якісну освіту, щоб надалі будувати життя, орієнтуючись на кращі традиції цивілізованого світу, — зазначив Василь Кремень. — У наших планах — розширити інформаційні можливості українців і привести в Україну ще більше представників рейтингових світових навчальних закладів.

    ПРЯМА МОВА

    Директор Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту Андрій СТЕЦЮК:

    «Ми прагнемо показати свої досягнення та досягнення наших учнів, ознайомити з кращим досвідом роботи. Щоб завдяки високій кваліфікації наші випускники були конкурентоспроможними на українському та міжнародному ринках праці. Діти талановиті та гідні навчатися в кращих навчальних закладах світу».

    Тетяна ШЕМЧУК, Фото Олександра ІВАНОВА

    Потурбуйтесь заздалегідь

    На адресу редакції надійшов лист-¬скарга від мешканки м. Вінниця Олени Мельник. Суть звернення полягає в тому, що пасажирка досить емоційно підіймає питання відсутності стільців (лав) на приміському вокзалі ст. Київ. «Дорога стомлює старого і малого, — пише Олена МЕЛЬНИК. — Так хочеться присісти, хоч на хвилинку. А де?».

    Подібних звернень до керівництва регіональної філії «Південно-Західна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» чимало.

    За офіційним роз’ясненням ми звернулися до головного інженера служби приміських пасажирських перевезень Сергія САВИЧА.

    — З повагою та розумінням служба приміських пасажирських перевезень ставиться до такого роду скарг, здебільшого від людей похилого віку, — сказав С. Савич. — Завжди ми намагаємось донести вагоміше твердження, яке базується не лише на позиції комфортності (маю на увазі сидіння).

    В першу чергу, вестибюль приміського вокзалу є транзитним і передбачений для короткочасного перебування пасажирів, а саме: придбання проїзних документів та отримання інформації. До того ж у вестибюлі з обох боків наскрізних проходів знаходяться каси продажу проїзних документів, довідкове бюро, біля яких постійно скупчуються пасажири. Також цей зал є прохідним, де постійно функціонують по троє дверей на вхід та вихід. При щоденному пасажиропотоці в 25 тис. чоловік встановлення лав для сидіння призведе до тисняви біля квиткових кас та дверей. Тож свого часу з метою збільшення пропускної спроможності було демонтовано лави для сидіння.

    Сусідство зі станцією метро «Вокзальна» також вимагає дотримання відповідних правил щодо можливості заїзду спецзасобів (пожежних, швидких, поліцейських) до приміської площі.

    Крім того, наявність лав у вестибюлі чи на приміській площі надасть можливість розміщуватись на них особам, які ведуть асоціальний спосіб життя, що погіршить санітарно­епідеміологічний стан території вокзалу і викличе нарікання з боку пасажирів.

    Також з 0.30 до 3.30 вестибюль згідно з правилами роботи закривається на технологічну перерву, в тому числі і для вологого прибирання.

    Присісти в очікуванні електропоїздів, перерви між рухом яких є не занадто великими, маючи квиток, можна на лавах, що встановлені на пасажирських приміських платформах.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Тож беручи до уваги усе, про що йшла мова, наголошуємо ще раз на тому, що вестибюль не передбачає розміщення лав для сидіння. А приміський вокзал є в першу чергу об’єктом для короткочасного перебування пасажирів. Саме це і є запорукою його мобільності у користуванні. Тож у плануванні майбутніх подорожей про це варто пам’ятати, щоб у подальшому не було нарікань на адресу залізничників.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА

    Щоби була довіра

    Чим живе сьогодні газета? Наскільки цікавою є вона для читача? Чи об’єктивно та фахово висвітлює на своїх шпальтах проб-леми сьогодення та хід реформ на залізниці? Якою є дієвість газетних публікацій? Ці та багато інших питань були в центрі уваги учасників читацької конференції, яку організували журналісти редакції разом з теркомом профспілки Козятинської дирекції залізничних перевезень та активом первинних профспілкових організацій трудових колективів дирекції.


    Учасники читацької конференції побажали успіхів газеті залізничників.

    Відбулася цікава та відверта розмова, де з боку читачів було вислухано чимало слушних зауважень, побажань щодо газетних публікацій, тем, які піднімаються на наших сторінках, висвітлення тих чи інших подій. Не минулося й без критичних зауважень.

    Що наші читачі хотіли б побачити на шпальтах «Робітничого слова»?

    Мабуть, найточніше щодо цього висловився голова профкому Фастівської дистанції колії Сергій ВЕРЕЗУМСЬКИЙ.

    — Якщо ви хочете, щоб залишалася й надалі довіра до газети, то там повинні бути, передусім, матеріали, де піднімаються та обговорюються проблемні питання, що турбують наші колективи, а вони замовчуються і не вирішуються роками. Нам «одобрямс» не потрібний!

    На думку інших читачів, на шпальтах газети рідко можна прочитати точку зору провідних фахівців галузі щодо реформування залізниці. Так, про реформи говорять багато, а от їхня суть часто­густо не є зрозумілою. Куди ми йдемо? Чого від них чекати людям? Де відчути хоч якісь перші результати? Чи це реформи заради реформ?

    Багато говорилося щодо дієвості газетних виступів. Згадували й про спеціальну рубрику, що колись була в газеті саме на цю тему – «Газета виступила. Що зроблено?». Та все це якось загубилося. Може тому навіть і на ті критичні публікації, що інколи з’являються в газеті, читач не завжди дізнається, чи була хоч якось реакція на них.

    «Газета повинна висвітлювати багатолюдні акції, що організовують профспілки, відстоюючи права трудових колективів, навіть якщо ці акції не подобаються нашому керівництву», — це вже думка переважної більшості інших учасників читацької конференції.

    Турбує й певна неузгодженість, що сталася з організацією передплати на газету. Не всі зрозуміли, що «Магістраль» і «Магістраль-¬регіональна» — це все ж дві різні газети. І були значно здивовані, коли не знайшли в «Магістралі» обіцяного «Робітничого слова».

    Всі поради, побажання та зауваження від учасників читацької конференції, безумовно, будуть враховані у подальшій роботі колективу редакції. Така співпраця з власними читачами завжди нам на користь.

    — «Робітниче слово» було й залишається для наших залізничників рідною газетою, — сказав на завершення заходу голова теркому Анатолій ВІЛЬЧИНСЬКИЙ. – Ми раді нашій співпраці. Сподіваємось, що вона триватиме й надалі. В наших трудових колективах робиться чимало добрих справ, є багато цікавих, талановитих людей. І нам приємно, коли про них на своїх шпальтах розповідає залізничне видання із 95¬річною історією.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Віктора ЗАДВОРНОВА

    Дві грані роботи Віктора ГОРБИКА

    Рівно п’ять років тому, розмірковуючи про реформування галузі, лікар Віктор ГОРБИК сказав: «Зміни потрібні. Тільки підходити до цього треба виважено: сім разів відміряти, а лише тоді різати». І ось відрізали. Відрізали від залізниці відділкову лікарню на ст. Конотоп. Нині вона має статус комунального медичного закладу. Та скальпель ще в дії. На черзі, за розповідями медпрацівників, велика оптимізація лікарняних ліжок, начебто створення центру сімейної медицини, створення шпитального округу та інші покращення. Звісно, дай Боже, нашому теляткові вовка з’їсти, але краще б на чомусь іншому експериментували.


    Лікар Віктор ГОРБИК - «Маю надію, що денні стаціонари впишуться
    у нові форми медичного обслуговування».

    Та поки що змін небагато. У лікарні й поліклініці ті ж самі пацієнти – жителі залізничного мікрорайону міста, і ті ж лікарі. В основному, бо скорочення відбулося. І працює денний стаціонар, який очолює лікар­гастроентеролог Віктор Григорович ГОРБИК. Йому, до речі, нещодавно виповнилося 60. Із них 43 присвячені найгуманнішій професії.

    Власне, усе життя. Бо це була мрія, мрія хлоп’яти з Попівки – великого приміського села, який тільки¬но почав ходити до школи.

    — Якось у селі сталося нещастя, — пригадує Віктор Григорович. — Сусідські хлопці, за мене трохи старші, дерли гайворонячі гнізда на тополях, й один із них упав. Упав на кілля, яке прохромило наскрізь. Страшне лихо… Негайно треба в лікарню, та районна далеко. Найближче – залізнична, але туди приймали лише залізничників. Хлопця поклали на підводу й повезли на вокзал. Записали під чужим прізвищем – як члена сім’ї працівника дистанції колії. Й одразу ж на операційний стіл. Чергував, на щастя, ПЕПЛОВСЬКИЙ. Він хлопця буквально з того світу витягнув. Мене це дуже вразило. І саме тоді я вирішив стати лікарем.

    Йосип Йосипович Пепловський – легенда залізничної лікарні. Майже 50 літ працював він тут хірургом. Учасник двох воєн – громадянської і Другої світової, почесний залізничник, людина скромна, безкорислива – і хірург від Бога. У місті його, рядового лікаря, за високий професіоналізм називали «професором Пепловським». Мріяв про ланцет і студент Полтавського медичного інституту Віктор Горбик, та доля розпорядилася інакше – розпочав спеціалізуватися на шлункових недугах.

    Важко назвати число пацієнтів, яким допоміг, а то й врятував життя лікар Горбик. Такого обліку ніхто не веде. Та ось вам випадок із практики. Хворий Б., 68 років, госпіталізований до стаціонару зі скаргами на біль нападоподібного характеру, що не мав чіткого зв’язку з прийомом їжі. Обстеження, аналізи, лікування. Та біль не минав. Ще обстеження... І лікар Віктор Горбик, колеги Тетяна ГОРБИК та Світлана ПОГОРЄЛОВА роблять висновок, що його причина інша – хвороба серця. Хворого Б. направили до Національного інституту хірургії і трансплантології ім. О. О. Шалімова, де діагноз конотопських лікарів повністю підтвердився. Зробили операцію на ураженому відділі аорти, яка дала позитивні наслідки.

    Ще одна грань роботи Віктора Горбика – денний стаціонар. Його суть проста: хворому в належних умовах роблять усі необхідні лікувальні процедури, але ночувати він ходить додому. Пацієнтові зручно, для медичного закладу – зменшення затрат.

    Денний стаціонар у відділковій почав діяти давно, та лише у 2007 р. одержав своє приміщення. Залізничні підрозділи вузла допомог­ли відремонтувати будівлю, збільшувалось число пацієнтів. Наприклад, у 2010 р. тут лікувалися 1 тис. 232 жителі міста, у наступному році – 1 тис. 383. І більша половина із них — залізничники. У Віктора Горбика тоді було багато планів, і він шкодував, що в нашому суспільстві немає Терещенків – меценатів, які ділилися своїми статками із суспільством. Тепер же в нього інша проблема – утримати, зберегти те, що є. Бо Віктор Григорович переконаний, що денні стаціонари впишуться у нові форми медичного обслуговування.

    Шлункові захворювання у Конотопі залишаються у трійці найпоширеніших. Та і в Україні, мабуть, теж. Причин багато, але одна із них найголовніша – їжа. Віктор Горбик говорить: «Не легковажте якістю харчових продуктів. Вік же хімії. Зайдіть у супермаркет – на вигляд усе красиве і смачне, але постійно споживати я б не радив, точніше, радив би бути обачним із вибором продуктів. Ось вам два яблучка. Це – завезене звідкись, велике, червонобоке і без жодної цяточки. А це – наше, домашнє, черв’ячком, як бачите, трохи попсоване. Якому віддає перевагу покупець? Отож бо й воно…».

    Микола ПАЦАК

    Ювілейна весна Валентина КЛИМОВА

    Почесний залізничник, ветеран локомотивного депо Козятин Валентин В’ячеславович КЛИМОВ цими весняними днями відсвяткував своє 95-річчя. Роботі на залізниці він віддав майже три з половиною десятки років.


    Ветеран локомотивного депо Козятин Валентин В’ячеславович КЛИМОВ не звик сидіти без роботи.

    Починав кочегаром паровоза, згодом працював у депо слюсарем котельного цеху, де ремонтував ті самі паровози, потім обіймав посади бригадира та майстра. Коли у локомотивне депо надійшли тепловози – перекваліфікувався у слюсарі паливної апаратури тепловозів. А завершував трудову біографію вже фахівцем з обслуговування випрямних установок електровозів.

    — Сам я родом з невеличкого містечка Шар’я, що у Костромській області Росії, — розповідає Валентин В’ячеславович. – Воно більше відоме як залізнична станція Північної залізниці, щоправда, наша сім’я до залізниці ніякого відношення не мала. У родині було п’ятеро дітей. За віком я другий. Батько помер, коли мені виповнилося десять років. Тож надалі всі турботи про сім’ю лягли на плечі матері.

    Трудову біографію Валентин розпочав п’ятнадцятирічним хлопчаком, коли пішов працювати формівником на чавуноливарний завод. Та важка фізична робота не лякала хлопця. Господь дав йому здоров’я, а батьки прищепили любов до праці. Життя ж, у свою чергу, вчило мудрості.

    Війну дев’ятнадцятирічний юнак зустрів на берегах Волги. Туди, у містечко Ветлуга, що у Горьківській області, на малу батьківщину матері переїхала їхня родина. Потім були мобілізація, курси молодших військових спеціалістів, де мирну професію довелося змінити на військову, а згодом і фронт. Бойове хрещення пройшов під Москвою у грудні 1941-го. Захищав місто у складі окремого танкового батальйону.

    — Ми воювали на танках Т-50, що мали на озброєнні 45-міліметрову гармату та два кулемети. Я був радистом-кулеметником, — розповідає мій співрозмовник. – Уже після Москви нас перекинули на Північно­Кавказький фронт. Там захищав Грозний, Моздок, Гудермес...

    На Північному Кавказі боєць Климов дещо змінив і військову професію: з танкіста перекваліфікувався в артилериста.

    — Наш танк був не серійного випуску, тож його розробники вивчали, як він поводить себе в бою, — розповідає він. Ми майже рік на ньому воювали без серйозних зауважень. Та довелось перенавчатися на «самохідки». Тож вже до завершення війни я був стрільцем­радистом САУ (самохідна артилерійська установка).

    Фронтові дороги провели солдата через Україну, Білорусію, Литву та Східну Прусію, де визволяв від нацистів міста та села, а на завершення штурмував Кенігсберг. Його нагороджено двома бойовими орденами «Вітчизняної війни» та медаллю «За відвагу». Демобілізувався фронтовик наприкінці 1946-го з містечка Новоград­Волинський, де після війни дислокувався його полк.

    — Мені, мабуть, з цим поталанило більше ніж моїм однополчанам, — усміхається ветеран. – З нашого полку я демобілізувався одним з перших. Річ у тім, що політруком полку був мій земляк з Горького. Офіцер також демобілізувався і за компанію, щоб я допоміг перевезти йому речі, пришвидшив «дембель» мені. Словом, отримавши «вихідні» 3 тис. 700 рублів, два кілограми борошна та ще дещо з провіанту, я поїхав додому.

    Радісною була зустріч фронтовика з рідними, та недовго затримався він на батьківщині. Юнака манило назад, в Україну, де у місті залізничників залишилася дівчина, яку він щиро покохав. З Вірою він познайомився ще наприкінці 1945-го, коли його полк деякий час дислокувався у Козятині. Так він став козятинцем.

    Повоєнне життя налагоджувалося. Валентин працював фізруком у місцевому училищі. Разом з дружиною ростили дітей. Та коли сім’я почала збільшуватися, довелося змінити професію. Зарплатні фізрука стало замало. Працювати пішов у локомотивне депо кочегаром на паровоз. Робота, звичайно, важка, та він цього не боявся. Декілька років у складі локомотивних бригад водив залізничні состави, допоки не отримав від керівництва депо несподівану пропозицію на роботу в котельний цех.

    На той час це вважалося відповідальною дільницею роботи. Паровози спрацьовані, старі, часто виходять з ладу. А ремонтувати їх не вистачає кваліфікованих та відповідальних працівників. Довірили роботу слюсарем. Справу опанував. Згодом й сам очолив бригаду слюсарів, потім став майстром. Про його роботу на цих посадах красномовно свідчить нагрудний знак «Почесний залізничник». Цю високу та почесну нагороду він отримав 1960 р.

    Коли на заміну паровозам прийшли тепловози та електровози, ветеран опанував і ці нові для себе види локомотивів. І ще понад два десятки років успішно працював у депо.

    Валентин В’ячеславович вийшов на заслужений відпочинок у 1983¬му. Як свідчить сам ветеран, пенсію він отримав тоді досить пристойну, з надбавкою. Здавалося б, чого ще потрібно? Відпочивай від важкої праці, тішся онуками (а їх у нього восьмеро), лови в ставку рибу чи доглядай городину на дачі. Та не звик він сидіти без роботи. Завжди підшукував собі якусь сезонну чи тимчасову. Звик бути з людьми. Він і зараз, у свої дев’яносто п’ять, як ветеран бере активну участь у тих заходах, на які його запрошує рада ветеранів локомотивного депо. Дуже полюбляє спілкуватися, згадувати минуле.

    І свою дев’яносто п’яту весну ветеран­залізничник зустрів у колі рідних та друзів, які прийшли привітати його з ювілеєм.
     

    Анатолій САДОВЕНКО

    Берегині родинного затишку

    У листі до редакції від нашого постійного дописувача з Коростеня Миколи КАРПУЛЕНКА — цікава історія про Валентину ВЛАСОВУ. Шановний ветеран нещодавно побував у вагонному депо, якому віддав багато років власного життя.

    …Ностальгія за минулим — стан душі, котрий ніколи не забудеш, не викинеш із пам’яті. Закортіло мені відвідати рідне підприємство – ремонтне вагонне депо Коростень. Крокую до його цехів. Ось і колісно­-роликовий, де колись працював майстром.

    Болісним щемом спливли у пам’яті прекрасні люди, з котрими трудився багато років: Ростислав ДОНЧЕНКО, Анатолій ДАНЮК, Микола КОНДРАТЕНКО, Лідія БІЛОШИЦЬКА та інші. На жаль, багато з них пішли за межу життя. Тепер у депо незнайомі мені люди, нові верстати, обладнання… Рука машинально опустилася до кишені за блокнотом і ручкою.

    Двоє працівників зацікавлено дивилися на мене, підійшли, чемно привіталися, запитали: «Ви кореспондент?».

    — Був у минулому позаштатним кореспондентом нашої газети «Рабочее слово».

    — У нас переконливе прохання. Напишіть про нашу Валю!

    — Хто це і чим вона вам догодила?

    — Це наш голова комітету профспілки працівників депо Валентина Петрівна Власова. Поважають її люди за уміння вислухати, допомогти всім, чим зможе, — з’ясовую у бесіді.

    Я попрощався з хлопцями і попрямував до адміністративного корпусу шукати «нашу Валю».

    Мене привітно зустріла молода, красива жінка, запросила присісти. Я поки що не відкривав своїх намірів написати про неї, і тому ми невимушено розмовляли про трудове життя коростенських вагонників. Вона з цікавістю слухала і про коротку одіссею мого трудового життя в депо.

    Я відчував, що Валентина Петрівна не може до кінця збагнути, в якому ми працювали післявоєнному пеклі. Ремонтували старі, ще за часів царя Гороха вагони, ладні розвалитися кожної миті в потязі, що часто траплялося через поломку бандажів колісних пар, надломи шийок, швелерів тощо.

    Працівники депо трудилися в холодних з протягами цехах, обліплених грязюкою та мастилом з вагонних букс, і були схожі на вихідців із потойбіччя.

    — Чому вас вагонники називають живою легендою? — запитала Валентина Петрівна.

    — Жартують. Можливо, через те, що пройшов усіма «стежками» в депо, починаючи з 1953 р. Виховав багато командирів середньої ланки. Любив підлеглих хороших і не зовсім. Варто нагадати, що я працював під керівництвом багатьох начальників депо. Це — Тихон Сирко, Олександр Бут, Леонід Кралик, Іван Савченко, Леонід Локун, Іван Маковський та інші.

    Змінили тему розмови.

    Валентина Петрівна неохоче розповідала про себе. В депо працює 22 роки, бухгалтером — 13. Чоловік, Сергій Власов, — слюсар з ремонту обладнання. Сергій та Валентина виховують доньок Катю та Юлю.

    Не розказала мені співрозмовниця про те, що ніколи не кичилась своєю освітою, посадою, завжди уважна і привітна з людьми. Тому й не дивно, що в 2014 р. на профспілковій конференції її одностайно обрали головою профспілкового комітету працівників вагонного депо.

    Запитую Валентину Петрівну, чи важка праця профспілкового керівника?

    — Нелегка. У минулому голова профспілки працював як штатна одиниця, мав зарплату, тепер я працюю на громадських засадах, хоча обсяг роботи не менший.

    Держава переживає великі політичні та соціальні кризи. Особливо тяжко пенсіонерам. Суспільство наблизилося до крайньої межі зубожіння. Приходять люди і боляче, що немає можливості допомогти кожному.

    Валентина Петрівна з теплотою в голосі розповідає про колегу по громадській роботі, голову первинної організації ветеранів праці Лідію Олексіївну ВОЙТЮК. Розумна, рішуча, справедлива. Заради добробуту людей похилого віку піде, як кажуть, у вогонь і воду.

    У Коростені відбувся огляд­конкурс на кращу організацію ветеранів 50 первинних організацій. Лідія Олексіївна серед переможців — третє почесне місце. Про що це говорить? Вона відмінно десятки років тягне плуга на громадських засадах. Подвійно щедра на добро. Честь і хвала таким людям!

    Невтомні, немов пчілки, Валентина Петрівна та Лідія Олексіївна турбуються в першу чергу про одиноких, хворих ветеранів праці. Вітають їх письмово в свята, оздоровлюють, по можливості, в санаторіях. А їх немало — понад 300. Відвідують їх за місцем проживання.

    Запитую, як люди сприймають їхні візити?

    — Важко розказати. Стільки радості, буває, і сліз! Не дивляться на подарунки, сердечно вдячні, що не забувають їх.

    Співрозмовниця розповіла про те, що її радує. Приходять патріотично налаштовані працівники депо, запитують, чим допомогти Вітчизні в ці скрутні часи? Профспілковий лідер радить надавати гуманітарну допомогу мешканцям прифронтової зони Донбасу. Відмінно працювати, аби вагони не виходили з ладу і не потребували додаткових коштів на ремонт.

    Вона, як умілий вихователь, кожному порадить, що робити, і вірить в те, що прийдуть кращі часи.

    Я відчув, що мій час сплинув, попрощався.

    Незбагненне почуття тепла і сердечності від цієї жінки торкнулося мого серця. Зрозумів, таких, як вона, називають світочами добра, берегинями родинного затишку.

    Нехай їм щастить скрізь і всюди!

    Днями зателефонував до Миколи Демидовича. Розпитав про його особисті справи. Каже, що нагадують про себе старі хвороби. Проте оптимізму не втрачає. За жодних обставин. Його також можна назвати світочем добра. Це безперечно.
     

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    ВЕСНІ ПАСУЄ ВОЛЕЙБОЛ

    На критому спортивному майданчику Дорожнього фізкультурно-спортивного клубу «Локомотив» (Київ, провулок Стадіонний, 10/2) 24 березня розпочалися командні змагання з волейболу серед працівників регіональної філії «Південно-Західна залізниця». Головний суддя — Володимир Буга (Київ).

    Усього шість колективів беруть участь у змаганнях. Це збірні чотирьох дирекцій залізничних перевезень – Жмеринської, Коростенської, Конотопської та Козятинської; дружини ПАТ «Укрзалізниця» та управління регіональної філії «Південно-Західна залізниця».

    Змагання мають доволі щільний графік і тривають лише впродовж двох ігрових діб. В останній день березня, коли пройде друга, заключна доба, стануть відомі всі призери.

    Наявність тільки одного ігрового майданчика, хоча й цілком зручного для проведення ігор, дає свої мінуси і водночас переваги. Команди, які вже зіграли, мають більше часу для відпочинку перед наступним поєдинком. Це, звичайно, добре. Для відновлення сил гравцям треба, як ви розумієте, якомога більше часу. Повноцінна доба – це запорука для демонстрації максимально якісної гри кожним гравцем, втомленим участю у попередньому поєдинку. Тільки тоді – теоретично – можна продемонструвати і найкращу командну гру. У нашому випадку таких умов немає. Впродовж однієї ігрової доби кожен колектив проводить мінімум два поєдинки.

    Треба сказати про те, що наш ДФСК «Локомотив» проводить вже другий спортивний захід цього року. Стартовим, був лютневий турнір з настільного тенісу. А ось інші його колеги «Локомотиви», як, скажімо, львівський чи харківський клуби, взагалі не розпочали ще свого змагального руху. Тому є підстави для радощів усіх небайдужих прихильників здорового способу життя, працюючих у регіональній філії «Південно-Західна залізниця».

    Наводимо результати наших волейбольних поєдинків, які відбулися 24 березня:

    Жмеринка–Козятин – 2:1. Коростень–Конотоп–2:0. Управління «ПЗЗ»–ПАТ «УЗ» – 1:2. Жмеринка–Конотоп – 1:2. Козятин–ПАТ «УЗ» –1:2. Коростень – упр. «ПЗЗ» – 2:1. Назви учасників дещо скорочено, але немає сумнівів, що вам, читачу, все буде зрозуміло. Зверніть увагу: лише один матч із шести завершився з «сухим» рахунком на користь однієї з команд. Це є свідченням запеклої боротьби і серйозної налаштованості колективів на здобуття бажаних очок. На думку деяких глядачів, дуже цікавим виявився стартовий поєдинок між збірними Жмеринки та Козятина. Знову довелося пожалкувати з приводу відсутності відеозйомки. Гадаю, не зайвим було б зробити своєрідну нарізку кращих моментів, хоча б для документальної стрічки про життєдіяльність нашого «Локомотива».

    Згідно з регламентом проведення цих волейбольних змагань, гравці кожної з команд, яким підкориться п’єдестал, окрім інших відзнак (персональні дипломи та медалі, командні кубки тощо), отримають грошові премії у розмірі 1000, 800 та 600 гривень, відповідно за 1, 2 та 3 місця. Отже, стимули для демонстрації своїх індивідуальних та командних якостей, як на мій погляд, для всіх учасників цілком добрі.

    Звертає на себе увагу прикрий і вже не перший факт відсутності у наших змаганнях представників Київської дирекції залізничних перевезень, в даному разі волейболістів. Якби не знати, що вони вміють добре конкурувати з усіма іншими колективами, які надіслали свої заявки на участь у турнірі, можна було б зовсім не перейматися подібним сумним фактом.
     

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    З любов’ю до Грузії

    Традиційно, раз на рік, Лариса Климова — лікар-терапевт вищої категорії Київської клінічної лікарні № 1 на залізничному транспорті філії «ЦОЗ» ПАТ «Укрзалізниця» влаштовує персональну художню виставку картин. Тож минулого тижня пані Лариса взяла участь у колективній виставці сучасних художників у галереї «Митець».


    Подруги, колеги, вітаючи мисткиню з відкриттям виставки, зокрема дякували
    Ларисі КЛИМОВІЙ за те, що вона розбуджує приспані буденними турботами душі.

    Цього разу на суд відвідувачів представлено 21 картину станкового живопису «Спогади про Грузію». Ця країна вразила художницю під час минулорічної подорожі.

    — Я вперше вирушила у таку подорож, — ділиться враженнями Лариса Климова. — Потрапивши до Грузії, я закохалася в цю країну. Сказати, що було важко, — нічого не сказати. Сплав по річці Ріоні – це екстремальний спорт, і беззаперечно вона найкраща для рафтингу*. Мені вдалось за кілька днів побачити майже всю Грузію, пройти річку, гірські перевали, відчути грузинську гостинність. Ця поїздка допомогла опанувати навички рафтингу і відчути командний дух моїх товаришів, адже всі ми брали безпосередню участь у веслуванні.

    Грузія Лариси Климової — це живописні краєвиди та самобутня культура, історичні храми, Кавказькі гори, зелені бульвари Тбілісі і бездонне ясно­синє небо.

    Усі поціновувачі таланту художниці-¬аматорки, які протягом чотирьох років спостерігають, як пані Лариса своє захоплення перетворює на сенс життя, були в захваті від її емоційної, чутливої натури. Ця творча особистість має розвинену творчу уяву. За допомогою своїх картин пані Лариса показує красу нашої землі і багатьом відкриває очі на дивовижні краєвиди.

    *Рафтинг — вид екстремального спорту, швидкісний сплав гірською річкою через пороги на надувному човні (рафті), плоті або на байдарці.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Таланти є! Овації будуть!

    Двадцять років тому у Конотопському транспортному регіоні налічувалося п’ять залізничних клубів. Але вже відчувалося, що їхнє майбутнє незавидне.


    З архітектурного погляду — звичайна будівля, типовий проект клубу післявоєнного часу, але для жителів містечка він має велике значення.

    Першим закрився клуб на станції Хутір Михайлівський. Його приміщення тепер перебудоване на церкву. Потім настала черга Бахмача та Щорса (нині Сновськ). До речі, клуб у місті над Сновом на деякий час став знімальним майданчиком для телесеріалу «Важкий пісок». Але дебют у кіно не зупинив процес закриття.


    Бібліотекар технічної бібліотеки Наталія ТЕРЕЩЕНКО.

    Інші два трималися. Що Конотоп не спіткала доля Хутора, Бахмача і Сновська – зрозуміло. Центр дирекції. Уваги більше. Але Ворожба…

    Обсяги роботи на вузлі впали, оптимізація за оптимізацією. Здавалося, не до розваг, пісень і танців. Та клуб діяв. І діє, набувши статусу філії Будинку науки та техніки Конотопської дирекції.

    Його історія розпочалася урочистим відкриттям 22 квітня 1956 р. Відразу ж були організовані духовий оркестр – налічував до 20 музикантів, хор – до 50 учасників, діяв драмгурток і танцювальний, шість разів на тиждень демонструвалися кінофільми, а влітку під клубом влаштовували танці. Також працювали технічна й художня бібліотеки. Власне, від самого початку на станції Ворожба був типовим залізничним клубом. Але…

    Але 1972 р. тут створено перший у Білопільському районі (місто Ворожба має районне підпорядкування. – Авт.) вокально-інструментальний ансамбль «Орфей», який став дипломантом фестивалю «Юність комсомольська» (1972 р.). Згодом з’явився ще один колектив – гурт «Союз», і йому теж судився довгий творчий шлях. Якщо не помиляюся, «Союз» у 2017 р. відзначатиме своє 30-ліття.


    Олексій ЯКОВЛЄВ (праворуч) та Ігор ТЕРЕЩЕНКО - «Знову Наталія Іванівна понавигадувала».

    Тільки тоді штат клубу налічував 17 працівників. Нині – три. Тож знайомтеся: керівник філії Олексій Яковлєв, Ігор Терещенко – музикант і вокаліст групи «Союз», кіномеханік, звукорежисер і автор відеофільмів та робітниця Юлія Кальченко.

    Розпитую Олексія Яковлєва про клуб, про здобутки та плани.

    — А які плани? Працювати. Бо людина, яка не хоче нічого робити, шукає причину. А ми ніколи не нарікали на труднощі. Самі впрягалися, залучали громадськість, добивалися підтримки… Ми відзначаємо свята – Новий рік та Різдво, 8 Березня, Івана Купала, День залізничного міста і залізничної профспілки. Творчий колектив готує цікаві постановки. Наприклад, до Дня жінок показали гумористичний варіант п’єси «Попелюшка». У нас діє дитяча студія творчості «Етуаль», є жіночий вокальний ансамбль «Калинонька» і гурт «Союз», влаштовуємо дискотеки для ветеранів і для тих, кому за тридцять…

    Олексієві Яковлєву майже стільки, як і клубу. Звісно, у дитинстві ходив сюди в кіно і на концерти. Коли виповнилося 25, йому, художникові вагонного депо, запропонували стати директором. Погодився, і вже 34 роки керує закладом.

    Ворожба – місто маленьке, майже 8 тис. населення. Клуб залізничників — єдиний у ньому. Був ще осередок культури від хлібної бази, та давно закритий. Тож місто не залишається в стороні і зацікавлене в його роботі. Допомогу надавали й надають вузлові залізничні підрозділи. Підтримка є. Та є й труднощі. Наприклад, хор. У Ворожбі бажаючі співати зі сцени знайдуться, але хорові потрібен художній керівник. А коли й на акомпаніатора дадуть грошей – це вже зовсім добре.

    До роботи філії причетна ще одна людина – Наталія Терещенко. Так, дружина Ігоря Терещенка. І бібліотекар технічної бібліотеки, режисер та сценарист святкових заходів і драматичних постановок, керівник дитячої творчої студії «Етуаль», і поетеса… Наталія Іванівна розповідає про постановки останніх років. Про осучаснений варіант комедії Олексія Коломійця «Фараони», про «Новий рік під водою» і «Попелюшку».

    — Ага, — удавано бурчить Олексій Яковлєв, — понавигадує, а нам з Ігорем реалізовуй її фантазії.

    Дійсно, у тій же «Попелюшці» не обійтися без декорацій. Щось зробить Ігор, щось намалює Яковлєв. А сукню пишну де взяти?

    — Поїхали у секонд¬хенд, купили всього на 100 грн, — пояснює Олексій Миколайович. – А сукня Попелюшці у нас буде зі старої штори.

    Ворожбянський клуб залізничників невеликий — розрахований на 300 глядачів. Нині місць дещо менше. І я пам’ятаю, як зал не міг вмістити всіх, хто прийшов на концерт львівського гурту «Соколи», як ворожбянці гаряче аплодували Марії Шалайкевич і підспівували Михайлові Мацялку…

    — Чудовий був концерт, — погоджується Олексій Яковлєв. — Один із найкращих за всю історію клубу. До нас, до речі, із концертом приїздив Анатолій Паламаренко, виступав естрадно-симфонічний оркестр Держтелерадіо України. Й артисти фільму «В бой идут одни старики» були – співаюча ескадрилья… І такий же переповнений зал. У Ворожбі люблять мистецтво.

    У 2015 р. Ворожба святкувала своє 350-ліття. З цієї нагоди видано історичний нарис. Його автори розповіли про минуле і сьогодення міста. У розділі «Духовність і культура» дві сторінки присвячені філії Будинку науки і техніки Конотопської дирекції залізничних перевезень. Або просто залізничному клубові.

    Микола ПАЦАК, Фото автора та Ігоря ТЕРЕЩЕНКА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05