РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 11 (24 березня 2017)
  • Випуск №11 24 березня 2017
    Зміст
    1. На небо погляне вільна людина (Валентина КОЛЯДА, Тетяна ШЕМЧУК, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    2. Коростенці зустрічали поїзд Єднання (Оксана КЛИМЧУК)
    3. Вшанували пам’ять героїв (Микола ПАЦАК)
    4. ВІЙСЬКОВИЙ МАРШ ДО ДНЯ ДОБРОВОЛЬЦЯ (Никифор ЛИСИЦЯ)
    5. Завжди на зв’язку (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олександра ІВАНОВА)
    6. Камінь спотикання між містом і залізницею (Микола ПАЦАК)
    7. Житомир—Львів—Ізмір. До запитання (Оксана КЛИМЧУК)
    8. …І тепло жіночих рук (Никифор ЛИСИЦЯ)
    9. Про капітана, який марить залізницею (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА та із сімейного архіву Ігоря ДЕРКАЧА)
    10. Життя, що не має регламенту (Тетяна ШЕМЧУК, Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА)

    На небо погляне вільна людина

    Об’єднати, зшити країну воєдино мають на меті учасники п’ятої патріотичної акції «Потяг Єднання України «Труханівська січ», який курсує містами України у рамках однойменного національно-патріотичного проекту.


    Маршрут агітпотяга - Київ—Коростень—Житомир—Умань—Кропивницький—Полтава—
    Харків—Суми—Глухів—Крути—Чернігів—Славутич—Яготин—Київ.


    Подорож для дітлахів — це завжди захопливо, весело й цікаво. А ще є можливість дізнатися всі «таємниці» такої
    романтичної для їхнього віку професії провідника, знайти нових друзів, щоб згодом знову зібратися у подорож.

    — П’ятий потяг охопив центр і північ України і замикає практично всю територію держави, яку ми могли проїхати. Це останній географічний потяг, наступні будуть тематичними, – сказав отаман «Труханівської січі» та один із співорганізаторів акції, голова громадської організації «Коло. Медіа» Микола БОНДАР. – Ми маємо об’єднатись, бо лише в єдності наша сила, а потяг «Труханівська січ» є одним зі сполучних факторів. Саме завдяки таким подорожам виховується патріотизм у молодого покоління, ламаються стереотипи. Відкриті, щирі розмови, подеколи й суперечки дозволяють більше розуміти одне одного. До слова, саме залізничники допомагають нам у цьому: пізнавати країну з перших кроків на вокзалах і продовжувати далі знайомство з містами та мешканцями.

    Також це перший проект за останні роки, в якому об’єдналися майже всі гілки влади і громадське суспільство.

    Важливою та відчутною була підтримка з боку шести міністерств України: інфраструктури, оборони, освіти та науки, молоді та спорту, внутрішніх справ та культури.

    На думку українців, волонтери започаткували прекрасний формат боротьби на інформаційному фронті.

    З вірою в те, що Україна буде єдина, незламна, незалежна та вільна, родини Героїв Небесної сотні разом з четвертою козацькою сотнею Майдану стали меценатами цього заходу. Присутні разом з іншими учасниками акції з підтримки національної єдності, матері героїв закликали любити Україну так, як любили її їхні сини. Бо ми — єдина нація, єдиний народ.

    Саме тут будуть доречними рядки Героя Небесної сотні Сергія Кемського, написані 16 лютого 2014 р., за чотири дні до смерті:

    На небо погляне вільна людина,

    З новими думками.

    Творча, нестримна.

    Ми стіни поб’ємо з міцного граніту,

    Щоб тільки любов панувала у світі.

    Герої Небесної сотні, які стали Героями України, зі своїми побратимами зробили для нас усе, що змогли. І тепер вони з висоти вічності дивляться на нас: чи пам’ятаємо, чи продовжуємо їхню справу?

    Так, продовжуємо. І як приклад тому — вже п’ятий потяг Єднання України «Труханівська січ».

    На пероні ст. Київ­Пасажирський обличчя організаторів привітні та добре знайомі. Вітаємось і з учасниками, яких зустрічали декілька разів поспіль.

    – Ви знову їдете зшивати Україну? – звертаємось із запитанням до вчителя історії з Вінниччини Олега КОСТИНИ.

    – Так. Ми їдемо знову. І це потрібно в першу чергу мені, моїм учням. Адже саме їхні враження та емоції є в сотні разів сильнішими за будь-які заклики та гасла, що лунатимуть з екранів телевізора. Особливо захопливою була екскурсія на фрегат «Гетьман Сагайдачний». Хлопців вразила міць, сила та вишкіл команди одного з найкращих багатоцільових кораблів ВМС України.

    Гурт волонтерів громадської організації «Всеукраїнське об’єднання «Коло. Медіа» на чолі з Оленою ІВАНОВОЮ, митці, військові та громадські діячі, студенти, школярі за допомогою залізниці, яка є своєрідною національною стрічкою, шиють щире послання: УКРАЇНА ЄДИНА!

    Підходимо до найяскравішої та наймолодшої команди­учасниці агітпотяга. Школярів Великояблунецької школи Ємельчинського району Житомирської області запросила до подорожі мама Героя Небесної сотні Сергія Кемського Тамара Гаврилівна. У супроводі вчителя фізкультури Миколи РАСИНЧУКА дітлахи гуртуються навколо. Радісно щебечуть, зупиняючи один одного, дівчатка та хлопчики говорять про чудову атмосферу у потязі, про чуйних провідників, про нових друзів, з якими хочеться продовжити спілкування. І голосно вигукують: «Україна єдина! Ми – найгарніша нація у світі! Слава Україні!».
     

    Валентина КОЛЯДА, Тетяна ШЕМЧУК, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Коростенці зустрічали поїзд Єднання

    Тож як зустрічали мешканці міст учасників акції та чи вдалося налагодити прямий діалог, дізнавалися наші кореспонденти.


    Майже 300 учасників акції рушили колоною на центральну площу Коростеня.
    Спільна з мешканцями поліського краю думка — фундамент для майбутнього нашої держави.

    У Коростені поїзд Єднання України «Труханівська січ» зустрічали під звуки оркестру з хлібом­сіллю. Перше знайомство гостей з Коростенем і його мешканцями відбувалося тут же, на станції, біля пам’ятного знака малому гербу України: саме в Коростені у лютому 1918 р. уряд Української Народної Республіки затвердив тризуб малим гербом України. Учасників патріотичної акції вітали міський голова Володимир МОСКАЛЕНКО та його заступник Олександр ДЗИҐА. Співорганізатори поїзда Єднання розповіли, що серед учасників акції студенти, школярі з різних областей України, військові, учасники АТО, представники родин загиблих на Майдані Героїв Небесної сотні. Вони подорожують Україною, аби не лише познайомитися з новими місцями, а, спілкуючись з мешканцями різних міст, допомагатимуть у справі об’єднання суспільства, піднесення патріотичного духу українців та взаєморозуміння між мешканцями різних куточків України.

    Від залізничного вокзалу учасники акції з прапорами пройшли колоною до центру міста. Спочатку зупинилися покласти квіти до Меморіалу слави, де поховані воїни, які загинули в різні періоди нашої історії. Потім вирушили до пам’ятного знака захисникам України, який відкрито 14 жовтня 2016 р. на головній площі міста на честь вшанування Героїв Небесної сотні, воїнів АТО і тих, хто боронив Україну протягом усієї її історії. Тут гості разом з мешканцями міста вшанували пам’ять героїв, а також відбулося освячення пам’ятника.

    Після подорожани з різних областей України знайомилися з іншими визначними місцями Коростеня: побували в Древлянському парку, краєзнавчому музеї та військово­історичному комплексі «Скеля». А під час концертної програми в міському Палаці культури ім. Т. Шевченка у подорожуючих була нагода не лише ознайомитися з пісенною патріотичною творчістю полісян, а й з вуст ведучих почути цікаві відомості про історію древнього літописного Іскоростеня.

    На завершення на сцену вийшли учасники потяга Єднання, зокрема, делегації Житомирщини, Львівщини експромтом представили пісні про Україну, про її героїв, Небесну сотню, про матерів… Експромт удався, про що свідчила реакція глядачів у залі, які аплодували стоячи. Мама загиблого на Майдані Сергія Кемського, Тамара Гаврилівна, висловила найщирішу вдячність організаторам поїзда Єднання й своїм землякам­коростенцям. Виступали представники делегацій із Черкащини, Одеси, Слов’янська, Львівщини та Харкова. Вони були одностайні в тому, що люди з різних регіонів мають спілкуватися, а молоді потрібно знати, як живуть на заході, в центрі, на сході України, аби не створювалася штучна ворожнеча. Бо лише об’єднана Україна може протистояти будь-яким викликам і впевнено крокувати в майбутнє.

    Бліц-інтерв’ю учасників акції

    Студентка Вінницького вищого професійного училища сфери послуг Мілена НЕЛЮБІНА:

    «Мене запросили до акції друзі, і я задоволена, що беру в ній участь. Хіба ж можна не пишатися покладеною на нас важливою місією — сприяти об’єднанню України? В Коростені — вперше. Гарно організували нам зустріч, пізнавальними були екскурсії, приємні враження залишило спілкування з його жителями».

    Студент Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля, м. Сєверодонецьк, Тимур КЛОЧКО:

    «Це вже третій потяг Єднання, в якому беру участь. Надзвичайно цікава акція, адже подорожі допомагають нам краще пізнати Україну, а спілкування з людьми з різних міст розвінчує міфи про жителів заходу і сходу. Після таких поїздок розуміємо, що люди в Україні хочуть миру, гарного майбутнього для себе та своїх дітей».

    м. Сєверодонецьк, Аріф БАГІРОВ:

    «Я координатор делегації з Луганської області, вдруге беру участь у акції. Побував на заході України, а зараз – в її центрально-північній частині. Приємне місто Коростень, спокійне, тут доброзичливі люди. Чому я беру участь в акції? Бо я хочу, щоб в Україні був мир, а такими акціями закладається фундамент для цього. Сьогодні єдність країни, розуміння одне одного дуже важливо».

    Студентка Сєверодонецького хіміко-технологічного технікуму Діана ДУБРОВІНА:

    «Представляю найчисельнішу делегацію Луганської області. Дуже задоволена, що поїхала в потязі Єднання і беру участь у такій важливій місії. Відвідавши Коростень, захоплена його надзвичайно багатою і древньою історією, про яку нам багато розповідали жителі, які самі дуже пишаються своїм містом».

    Львівська область, Ореста ЗВАРИЧ:

    «У делегації Львівської області, яку я координую, десять осіб. Ми вперше долучилися до акції, вперше в Коростені. Сьогодні багато спілкувалися, виступали на сцені, обмінювалися думками, ділилися творчими надбаннями. І це все зближує нас, об’єднує. Всі ми — одна Україна, яку любимо і бажаємо, щоб вона процвітала.

    Оксана КЛИМЧУК

    Вшанували пам’ять героїв

    Потяг Єднання України «Труханівська cіч» пізно вночі 19 березня прибув на ст. Глухів, до літописного міста, до гетьманської столиці. За словами начальника сектору пасажирських перевезень Конотопської дирекції Віталія Вязьмітінова, вагони тут відразу ж були під’єднанні до електромережі, заправлені водою, виконано ряд інших робіт, аби в дорозі учасники акції почувалися комфортно.


    Громадськість зустрічає потяг на станції Крути.

    Уже в Крутах один із них – бунчужний «Труханівської січі» Андрій ПЕТІК — подякував залізничникам за працю і теплу зустріч. «Постійно бачимо вашу роботу, – сказав він, – але не бачимо вас самих. В цілому все бездоганно, а ось висловити вдячність виходить що й нікому».


    Урочиста мить.

    По дорозі з Глухова потяг зупинився в Бахмачі. Звідси молодь автобусами поїхала до Батурина – теж гетьманської столиці. А вже в обідню пору їх вітала громадськість Чернігівщини у Крутах – на станції, яка вписана в нашу історію безсмертним подвигом юнаків­патріотів у січні 1918 р.

    То був складний час. Ворог захопив Харків, Катеринослав і Полтаву. Чотири сотні курсантів 1¬ї Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького з Бахмача відступили до Крут. Їхній командир Аверкій Гончаренко, розуміючи, наскільки важко малочисельним військом обороняти станцію, попросив допомоги. Але в Києві вже спалахнуло більшовицьке повстання, і зі столиці прибула лише сотня студентського «Куреня Січових Стрільців». Ця сотня уже в Крутах була поділена на чоти. Три студентські чоти зайняли лівий фланг оборони, четверту, яка складалася із наймолодших, сотник Аверкій Гончаренко залишив у резерві. Правий фланг обороняли курсанти. Уже в ході бою до молоді приєднається невеликий загін вільних глухівських козаків.

    Бій тривав понад п’ять годин. Курсантам і студентам вдалося відбити кілька атак балтійських матросів, та сили були нерівними. Із Плисок на допомогу більшовикам прибув 1¬й Петроградський загін червоногвардійців, із тилу українські позиції обстріляв більшовицький бронепоїзд. Почався відступ. Близько 17.00 год з’ясувалося, що не вистачає однієї чоти. Вона втратила орієнтир і вийшла прямо на ворога. Євген Попов, більшовицький командир, розлючений великими втратами – майже 300 осіб, наказав ліквідувати полонених. Як розповіли потім очевидці, після знущань розстріляно 27 студентів. Перед смертю Григорій Піпський заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», а решта хоробрих його підтримала.

    Юнаків, які загинули на станції Крути, 19 березня 1918 р. перепоховали в Києві на Аскольдовій могилі.

    Від першої платформи станції Крути учасники акції «Потяг Єднання України «Труханівська січ» йдуть до Меморіального комплексу героям. Після коротких слів про значення подвигу української молоді і панахиди до символічної могили, над якою височіє червона колона, юнь нинішня кладе квіти та розгортає великий державний прапор. А вже потім знайомиться з музейними матеріалами, які розміщені у шести вагонах.

    Того ж дня потяг Єднання вирушив до Чернігова.

    Микола ПАЦАК

    ВІЙСЬКОВИЙ МАРШ ДО ДНЯ ДОБРОВОЛЬЦЯ

    Залізничний вокзал ст. Вінниця за свою більш ніж столітню історію бачив чимало урочистих подій. А днями тут відбулась ще одна – флешмоб військового оркестру Повітряних сил Збройних сил України, присвячений започаткуванню Дня добровольця у нашій країні.

    Під керівництвом головного диригента Романа БЕРЕГОВОГО цей музичний колектив виконав декілька пісень та військових маршів, зокрема і нещодавно створений Олегом СКРИПКОЮ Марш січових стрільців. Пасажирам та мешканцям міста цей захід сподобався. Думається, і започатковане свято приживеться у нашому суспільстві, адже завдяки добровольчим військовим формуванням вдалось стримати російського агресора на сході України.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Завжди на зв’язку

    Господарство сигналізації та зв’язку регіональної філії «Південно-Західна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» як структурний підрозділ столичної магістралі спрямовує зусилля, аби забезпечити утримання в справному стані пристрої автоматики, телемеханіки й зв’язку на залізниці. Реалізацію планів, зміну механізмів співпраці та перспективи розвитку в 2017 р. кореспондент газети «Робітниче слово» обговорила з начальником галузевої служби сигналізації та зв’язку Олександром ДУБІНЧУКОМ.

    — Олександре Івановичу, скільки виробничих підрозділів входить до структури служби?

    — Передусім зазначу, що у службі за всі часи її існування, як і в країні в цілому, багато чого змінилося, в тому числі й інші правила у проектуванні обладнання автоматики і телемеханіки на залізниці. Окрім цього, швидко інтегруються нові інформаційні технології у виробничу діяльність, з’явився цифровий зв'язок. До господарства служби належать 13 виробничих підрозділів, дистанції сигналізації та зв’язку: Київська, Фастівська, Козятинська, Жмеринська, Хмель¬ницька, Шепетівська, Коростенська, Бахмацька, Конотопська, Ніжинська, Дарницька, Житомирська та Він­ницька.

    — Яке з пріоритетних завдань стоїть перед вашою службою сьогодні?

    — Основним напрямком є координація діяльності щодо забезпечення справного утримання споруд і пристроїв сигналізації, централізації, блокування (СЦБ), зв’язку. Також надання послуг телефонного та телеграфного зв’язку, мережі передачі даних тощо. Всю підготовку технічних засобів залізничної автоматики і телемеханіки виконують залізничники дистанцій, а колектив служби спрямовує, організовує та надає допомогу.

    Діяльність дистанцій не залежить від обсягу перевезень, кількості пар поїздів на дільницях, які обслуговуються працівниками дистанцій сигналізації та зв’язку. Тобто для забезпечення безпеки руху поїздів, навіть для проходження однієї пари на добу, пристрої СЦБ та зв’язку повинні функціонувати справно. Тож природно, що і вся відповідальність за надійну роботу обладнання теж на наших плечах.

    — Що залізничникам служби вдалося зробити минулого року?

    — Ми, як кожна служба залізниці, стикаємося з відсутністю належного фінансування, затримкою проведення тендерів, та нам все ж вдалося оптимізувати управління підрозділами, скоротити витрати, підвищити продуктивність праці, зберегти своїх фахівців і, не знижуючи якості виконання робіт, виконати заплановане. Забезпечення ремонтів та поточної експлуатації є основним напрямком діяльності галузі. Тут варто сказати, що спрацювання основних засобів на сьогодні є значним, тому план ремонту на 2017 р. по службі порівняно з 2016¬м збільшено вп'ятеро.

    Протягом 2016 р. власними силами господарства виконано значний обсяг робіт щодо забезпечення надійної роботи пристроїв СЦБ, в першу чергу на маршрутах руху швидкісних поїздів Інтерсіті.

    Наймасштабніші – реконструкція колійного розвитку ст. Коростень та ст. Дарниця. До прикладу. В Коростені було перенесено 41 стрілочний перевід, демонтовано маневрові світлофори, замінено конфігурацію чотирьох з’їздів. Поза цим об’єднано рейкові кола, переукладено майже чотири кілометри кабелів, переміщено на нові ординати маневрові світлофори. На ст. Дарниця наші залізничники теж плідно попрацювали. Проведено переключення схеми управління стрілочними переводами № 106 та № 48 та стрілочних секцій, включено нові ізольовані ділянки, роз’єднано спарені стрілочні переводи № 86/88 на дві поодинокі стрілки, включено в дію маршрутні світлофори тощо. Загалом прокладено 30 км кабелю та впроваджено 11 сучасних систем грозозахисту на дільниці Коростень—Олевськ.

    — Що відбувається зараз у регіональній філії ПЗЗ для впровадження цифрового стандарту зв’язку? Які можливості матимуть системи технологічного радіозв’язку?

    — По­перше, цифровий зв’язок дозволяє значно покращити його якість, по¬друге, заощаджувати електроенергію.

    У 2016 р. на дільниці Київ—Миронівка побудовано першу в Україні мережу цифрового оперативно¬-технологічного зв’язку з використанням транспортного протоколу IP. При цьому замінено фізично спрацьоване аналогове обладнання виробництва 80¬х років. Також при реконструкції залізничного вузла ст. Козятин планується заміна аналогового обладнання оперативно¬технологічного зв’язку на цифрове.

    Цьогоріч на дільниці ст. Київ­Петрівка–Київ­Дніпровський–Борщагівка плануємо проведення експлуатаційних випробувань телекомунікаційного обладнання цифрового радіозв’язку стандарту DMR. Після випробувань сподіваємося, що будуть вирішені питання шляхів та етапів розвитку радіозв’язку на мережі залізниць.

    — На що цього року звернено увагу працівників служби? Що буде зроблено в першу чергу?

    — Планів багато. Служба має нагальну потребу щодо оновлення технічних засобів та поповнення матеріально­технічними ресурсами дистанцій. Плануємо виконати заміну електричної централізації ЕЦ-1 ст. Козятин­1 та систем зв'язку на мікропроцесорні. Враховуючи перспективу заміни всіх трьох електричних централізацій, які експлуатуються на такому великому залізничному вузлі, передбачається організація об'єднаного поста електричної централізації.

    — Поясніть, як функціонуватиме оновлений ЕЦ-1 на ст. Козятин?

    — Впровадження мікропроцесорних систем вирішує відразу два завдання: експлуатаційне — зменшення часу на обслуговування пристроїв, зменшення відмов за рахунок дублювання основних пристроїв та організацію управління рухом. І друге — створення технічної можливості для включення в єдину систему управління рухом. Обслуговування таких систем здійснюється методом напрацювання на відмову.

    Поясню. Проводитимемо діагностику системи, що дозволить контролювати параметри роботи пристроїв. При цьому за отриманою інформацією вживатимуться організаційно­технічні заходи з боку обслуговуючого персоналу. При наявності дубльованих систем їх періодичне щотижневе та щомісячне обслуговування стає недоцільним. Тобто якісно змінюються умови праці обслуговуючого персоналу. Варто наголосити, що для обслуговування мікропроцесорних систем СЦБ та зв'язку ми відбираємо висококласних спеціалістів, із сучасною освітою. Відповідно оплату праці таких спеціалістів має бути підвищено.

    — Крім цього, що ще буде зроб¬лено на столичній магістралі?

    — На дільниці курсування міських електропоїздів буде впроваджено постійно діючу чотиридротову схему зміни напрямку руху поїздів по кожній колії перегону. Частину робіт уже виконано в 2015—2016 рр. Крім поліпшення експлуатаційних характеристик, нові пристрої дозволять збільшити пропускну спроможність залізниці, зокрема під час виконання ремонтних колійних робіт.

    У 2016 р. було придбано три вагонних уповільнювачі, які направлені на механізовану гірку ст. Жмеринка, та три гірочних компресори для гірок ст. Дарниця і ст. Шепетівка. Цьогоріч буде ще один вагонний уповільнювач. Це підвищить надійність роботи механізованих гірок.

    Поза цим планується замінити на нові вісім приладів дистанційного контролю букс поїздів, що відпрацювали термін корисного використання, та 140 стаціонарних радіостанцій поїзного радіозв'язку.

    Також плануємо відремонтувати капітальним ремонтом три вагонних уповільнювачі. Два ми уже минулого року відремонтували.

    — Що впливає на роботу служби?

    — Сьогодні ми, як і вся галузь залізниці, відчуваємо дефіцит кадрів. Для цього є об’єктивні причини. Якщо раніше люди вважали престижною роботу на залізниці, то зараз важко знайти фахівців через малу зарплату. На жаль, ми не можемо сьогодні запропонувати їм більше. Питання житла — взагалі болюча тема для залізничників, особливо для молоді. Тому й значний дефіцит штату з основних професій, зокрема у Київському залізничному вузлі, ШЧ Київ та ШЧ Дарниця.

    — Як керівник на що саме звертаєте особливу увагу? Які проблеми потребують негайного вирішення?

    — У роботі керівника важливе все, дрібниць не буває. Наразі вирішуємо кадрові питання щодо укомплектування штату Київської дистанції основними професіями. Адже ми повинні гарантувати безпеку руху та дотримання виконання графіка технологічного процесу. Наша служба вимушена вживати заходів щодо надання допомоги ШЧ¬1 Київ, в першу чергу там, де є напрям швидкісного руху. Для цього залучаємо до роботи працівників інших дистанцій сигналізації та зв’язку, в той же час відволікаємо їх від виконання своїх графікових робіт на закріплених дільницях обслуговування.

    Окрім цього, виникає гостра потреба забезпечення підрозділів господарства автомобілями. На першому етапі необхідна заміна 13 автомобілів, потрібних для транспортування бригад, які проводять заміну на перегонах і станціях реле, трансформаторів та чарунок. Також необхідно придбати п’ять вантажно¬пасажирських автомобілів. Сподіваємося, що в 2017 р. відбудеться закупівля двох вантажно-пасажирських автомобілів для обслуговування груп із заміни приладів. Для виконання робіт із заміни світлофорів, електроприводів стрілок та шлагбаумів переїздів, приварювання рейкових з'єднувачів всі 13 дистанцій необхідно забезпечити мотовозами.

    Зараз у дистанціях є чотири мотовози, придатних для експлуатації, решта підлягають списанню. Доцільно щорічно закуповувати три мотовози.

    — Чи відповідає професійна підготовка фахівців дистанцій вимогам сьогодення?

    — Технічна оснащеність дистанцій сигналізації та зв’язку за 2016 р. становить 7376,9 технічних одиниць, експлуатаційна довжина – 4352,1 км. Тож для того, щоб обслуговувати, потрібні спеціалісти. Щодо майстерності. Облікова чисельність працівників господарства становить 3 тис. 466 чоловік, з них 2 тис. 741 мають вищу освіту, а це 79 %. Кожний фахівець служби добре усвідомлює свою відповідальність. Головне, щоб господарство було в належному стані, щоб навіть у люту холоднечу і рясний снігопад все працювало стабільно, забезпечуючи безпеку руху поїздів.

    Мені приємно відзначити, що в службі працює колектив однодумців. Нам вдалося зберегти людей. Бо останнім часом відтік спеціалістів по господарству дуже значний. Досвідчені фахівці, які мають кваліфікацію та певний досвід роботи, звільняються для працевлаштування за кордоном, в метрополітені та інших комерційних підприємствах. Та все ж потенціал для виконання завдань є, що найцінніше для господарства.

    Користуючись нагодою, запрошую випускників 2017 р. для працевлаштування до виробничих підрозділів господарства сигналізації та зв’язку.

    — Дякую, Олександре Івановичу, що без вагань погодились на інтерв’ю.

    — Завжди на зв’язку.

    ДОВІДКОВО

    За минулий рік було виконано, впроваджено та обладнано:

    • капітальний ремонт двох вагонних уповільнювачів;

    • 392 дросель­трансформатори захисними пристроями типу «Саркофаг»;

    • приведено до фактичного колійного розвитку МСДЦ «КАСКАД» по ст. Київ­Московський.
     

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олександра ІВАНОВА

    Камінь спотикання між містом і залізницею

    «Ми практично не отримуємо компенсацій. Може, не більше 10 % від того, що мали б отримувати. Додамо ще й інші навантаження. Наприклад, ми платимо податки за землю під залізничними лініями. Цього ніде в світі немає. До того ж ці податки різко зростають».


    До 3-ї платформи прибуває приміський потяг Бахмач–Ворожба. Ще два стоять - біля 1-ї – на Ніжин та біля 4-ї — на Зернове.
    У цю ранню весняну пору пасажирів ще небагато. Але через тиждень­ другий тисячі конотопчан їхатимуть на городи,
    дачі й до місць відпочинку. І серед того числа пасажирів велика частка припадатиме на пільгові категорії.

    З інтерв’ю порталу LB.ua голови правління ПАТ «Укрзалізниця» Войцеха Балчуна 27 лютого 2017 р.

    Як ви здогадуєтеся, мова піде про компенсацію за перевезення залізницею пільгових категорій громадян у приміському сполученні. 10 % – це критично мало. Але ще зовсім недавно на терені Конотопської дирекції відшкодування доходило до 65 % – найвищого показника серед дирекцій Південно-Західної залізниці. Наприклад, показник Чернігівської області тоді становив понад 80 % від суми, передбаченої договорами, Сумщини – 59 %. Нині, як свідчать статистичні дані («Робітниче слово», «Жорсткі реалії приміських перевезень», № 4, 2017 р.), за минулий рік Чернігівська область сплатила залізниці лише 768 тис. із 15630. Компенсація за 2016-й Сумської – трохи більше 16 %. Чому?

    Відповісти легко: органи місцевого самоврядування перестали одержувати субвенції від держави. Закон України «Про Державний бюджет України на 2016 р.» не передбачив видатків за перевезення пільгових категорій.

    Закони України ухвалюють народні депутати. Але вони в електричках не їздять. Навіть безкоштовно не хочуть. Постійно у цейтноті, постійно заклопотані важливими справами, парламентарії обирають інші способи переміщення. Швидші й комфортніші. Правда, один нардеп похвалився в кулуарах Верховної Ради журналістам: «Можу маршруткою їхати, можу – електричкою». Та ще кілька слуг народу засвітилися у приміських поїздах заради «спілкування з людьми».

    А в Англії пишуть, що прем’єр­міністр Девід Камерон і мер Лондона Борис Джонсон на роботу електричками їздять. Знайшли чим хвалитися. У нас із десяти в електричках платять двоє! (газета «Магістраль», 24 жовтня 2015 р. – Авт.). Соціалізм та й годі. І де? На Львівщині.

    Криза платежів за перевезення пільгових категорій була передбачуваною. Субвенції із держбюджету на рахунки місцевих органів влади переказувалися із запізненням і не в повному обсязі. Одержані гроші керівники міст та районів розподіляли так, аби не скривдити територіально ближчий бізнес. У Конотопі, наприклад, добра частка завжди йшла автоперевізникам і трамвайному управлінню. Залізниці ж діставалася найменша сума.

    Але зовсім інакше розраховувалася Шостка, райцентр із таким же числом жителів. Міський голова Микола Нога, дякуючи колективу Південно¬-Західної залізниці за електрифікацію дільниці Терещенська–Шостка, яка дозволила зняти проблему сполучення зі столицею, тоді говорив: «У нас відбулася сесія міської ради, яка затвердила бюджет. Врахувавши прохання Конотопської дирекції залізничних перевезень, депутати зменшили на 50 % суму сплати за землю, тобто зі свого боку ми теж йдемо назустріч залізниці. Ми максимально відшкодовуємо затрати на перевезення пільгових категорій пасажирів і вважаємо, що всі територіальні громади повинні чинити так само. Бо багато хто дивиться на це питання по¬-іншому: автобусне сполучення — це наше, залізниця — це держави».

    Криза назрівала, тож усе частіше озвучувалася думка про надання адресної допомоги пенсіонерам та іншим пільговим категоріям на проїзд. Цікавою була пропозиція профільного парламентського комітету (2013 р.). Як повідомляло УНІАН, депутати розглядали два варіанти реформування. Перший: кожна облдержадміністрація здійснює розрахунки щодо необхідного обсягу приміського руху і затверджує їх у Кабінеті Міністрів, який, у свою чергу, безпосередньо виділяє кошти Укрзалізниці. Зобов'язання всіх сторін оформлюються на законодавчому рівні. Другий: створення приміських пасажирських компаній (ППК), співзасновниками яких виступають облдержадміністрації, залізниця, а також інші підприємства та юридичні особи. Залізниця надає свою інфраструктуру, в тому числі ремонтно-експлуатаційну базу, приміські вокзали.

    Як на мій погляд, можна було б спробувати. Тільки далі розмов справа не зрушила. Грім грянув. І, здається, несподівано. На одному з профспілкових сайтів розміщено лист від Мінсоцполітики, датований 14 січня 2014 р., де говориться, що міністерство звернулося до прем’єр­міністра із «проханням доручити Міністерству фінансів терміново підготувати зміни до Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 р.» та передбачити відповідні видатки для фінансового забезпечення пільгового проїзду окремих категорій громадян».

    І все. Змін ніхто не вніс, тож місцеві органи влади відразу взялися розробляти свої програми компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян, де записали, звідки надходитимуть гроші, скільки та на яких умовах платитимуть. За змістом усі програми, які довелося прочитати, подібні. Тобто будуть кошти — компенсують. Ні, тоді, як каже моя сусідка Дмитрівна: «Звиняйте, грошів няма».

    У Конотопській дирекції, що не так давно могла добиватися відшкодування більшої половини передбачених договорами сум, ситуація за 2016 р. не набагато краща, ніж в інших. Так, місто Конотоп за перевезення із 1660 тис. сплатило 75, Шостка — 90 із 531, Шосткинський район — 50 із 757, Кролевецький – 20 із 347, Буринський район – 73 із 266… Ще гірше в Чернігівській області. Тут Бахмацький, Менський і Новгород­Сіверський райони не заплатили ні копійки. Борзнянський – 43 тис. із 205 необхідних, Сновський – 7 зі 100. Але Семенівський район розрахувався повністю. До речі, 40 % і 49 % компенсації мають Ямпільський і Середино­Будський райони Сумської області, райони, м’яко кажучи, віддалені від промислових центрів. До речі, ця тенденція спостерігалася і в попередні роки: чим ближче до Києва, тим менше компенсаційних грошей.

    Ви скажете, що треба б до суду. Дирекція так і робить. У минулому році пред’явила сім позовів до управлінь соцзахисту на 709 тис. грн. Задоволено шість, один позов – до управління в м. Конотопі ще розглядається. Але, пробачте, якщо й далі так піде, то треба наймати цілий штат, аби судитися та судитися.

    Не возити пільгові категорії в електричках? Залізниця не може порушувати закон. Тож куди не кинь, а всюди клин.

    Ще один важливий момент – укладання договорів на рік поточний. У Конотопській дирекції їх має бути 14. На 1 березня укладено п’ять. Вісім ідуть зі скрипом, але тут певним чином перешкоджає укрупнення громад. Договори укладаються лише на квартал.

    Хто випав? Звісно ж, Конотоп. Не знаю, чи говорили розробники міської програми соціального захисту пільгових категорій населення сумнозвісні слова «Мы пойдем другим путем», та пішли. Програма 2017 р. виділяє на компенсації за перевезення 7661,8 тис. грн. Із них: електротранспорт – 5300 тис., автотранспорт – 1200, залізниця – 300 тис.

    Але й це ще не все. Є у програмі додаток, який визначає порядок розрахунків із залізницею. Цитую: «2.4. Розпорядник (управління соціального захисту населення. – Авт.) проводить відшкодування коштів за здійснені пільгові перевезення тільки за осіб, які зареєстровані на території Конотопської міської ради». Тобто залізниця має щомісяця подавати до міськради списки, де зазначатиметься місце реєстрації пільговика, номер посвідчення, пункти відправлення-прибуття та вартість проїзду.

    Абсурд? Але за нього проголосували 30 депутатів міськради. І коли підійшла черга укладати новий договір на перевезення, цей пункт якраз і став каменем спотикання між містом та залізницею.

    Не стану коментувати, наскільки юридично обґрунтована вимога подавати списки. Уряд, здається, визначив, що перевізник звітує перед платниками за формами «пільга-1», «пільга-2» та «пільга-3», але конотопчани продемонстрували ще один спосіб, щоб не розраховуватися із залізницею. Власне, затягувати розрахунки, бо вигадування нових форм звітності — поза правовим полем, нехай би які оригінальні вони не були.

    І все ж складна та непрозора процедура відшкодування за пільгове перевезення пасажирів найближчим часом, слід сподіватися, вирішиться. Прем’єр­міністр України Володимир Гройсман, перебуваючи у Тернополі (грудень 2016 р. – Авт.), де була запроваджена автоматизована система оплати за проїзд та облік пасажирів в електротранспорті, сказав: «Я думаю, що наступного року питання має бути вирішено і по категоріях, і по картках, і хто має право, і скільки поїздок. Треба все розкласти по своїх полицях. Інакше транспорт завжди буде «вбитий», розвалений і ніколи не буде порядку».

    Микола ПАЦАК

    Житомир—Львів—Ізмір. До запитання

    Територія, яку обслуговує Житомирська дистанція сигналізації та зв’язку, сягає і шепетівського напрямку. За останні роки на дільниці було виконано великий обсяг робіт з приведення пристроїв автоматики та зв’язку до стану, який забезпечує рух прискорених пасажирських поїздів з установленими швидкостями.


    Старший електромеханік Григорій БЛИНДЮК (у центрі) з електромеханіками
    Миколою БЛИНДЮКОМ і Олександром КРАВЧУКОМ перевіряють стан обладнання на переїзді.

    Робота на відповідальній дільниці вимагає, щоб працівники були особливо пильні й ретельні. Запитую у керівництва дистанції детальніше про таких фахівців, і мені порадили поспілкуватися зі старшим електромеханіком Григорієм БЛИНДЮКОМ і працівниками його цеху. Григорій Іванович розповідає, що відповідають за стан обладнання СЦБ від станцій Орепи, Колодянка, Радулин і до Майдан­Вила. У зоні обслуговування і вісім переїздів. Специфіка роботи визначається тим, що більша частина технічного обладнання встановлена на коліях станцій та на перегонах. Це означає, що за будь-якої погоди, коли виникає необхідність, працівникам дистанції сигналізації і зв’язку доводиться долати чималі відстані. Адже головне – не допустити збою у функціонуванні обладнання, що забезпечує безпеку руху поїздів.

    Дільницею курсують прискорені поїзди, і найменший збій у роботі обладнання СЦБ може зумовити низку проблем. Щоб цього не трапилося, і дбають фахівці — надійні, дисципліновані, професійні. Працівники цеху Григорія Блиндюка разом з іншими представниками дистанції брали участь і в масштабній спільній роботі з підготовки швидкісного руху, будували автоблокування на другій колії дільниці Майдан­Вила — пост Жлобинський, яку укладено для поліпшення пропускної спроможності поїздів у напрямку Шепетівки. Нині ж основна турбота – забезпечити безперебійну роботу пристроїв. Якщо ж раптом трапиться проблема, мобільна, дружна команда цеху її має вирішити оперативно, бо відповідальність на них покладено високу.

    Запитую Григорія Івановича, хто ж його навчав відповідальному ставленню до справи? Каже, що наставників було чимало. А дізнався вперше, що таке робота на залізниці, він від свого батька Івана Григоровича. Він свого часу працював у дистанції навантажувально­розван¬тажувальних робіт, складачем поїздів. І так склалося, що четверо з п’яти його дітей стали залізничниками. Причому всі здобували фах електромеханіка у КЕМТі. Нині донька Галина Іванівна працює у Львові електромеханіком контрольно-вимірювальних приладів СЦБ, Григорій Іванович, Микола Іванович, Василь Іванович – у Житомирській дистанції сигналізації та зв’язку.

    Напевне, у кожного з них буде своє пояснення, чому ж саме такий професійний вибір зробили. А об’єднує їх те, що всі працюють на совість, старанно й сумлінно.

    Від редакції

    Скориставшись залізничним зв'язком, зателефонували до Галини Купець (дівоче прізвище Блиндюк) з єдиною метою: зробити приємне від Галини Іванівни її братам-залізничникам. Вона радо погодилась.

    Засвоїти секрети електроніки Блиндюкам допомагала їхня пристрасть до радіосправи. Приміром, Микола ще у старших класах середньої школи вмів зробити радіоприймач. Якісний стрибок рівня розвитку Блиндюків­конструкторів станеться під час навчання у КЕМТі. Чому саме електроніка? Будь­який прилад вражає уяву складністю схем та оригінальністю технічних рішень.

    Галині Іванівні пригадались студентські роки та допомога у навчанні від братів­відмінників Миколи, Василя та Григорія. Лекції, які читали Світлана Анатоліївна Єдлінська та директор КЕМТу Вадим Якович Алтухов, також знадобилися у дорослому житті. Хоча брати і сестра живуть на далекій відстані один від одного, родинних зв'язків не втрачають. Галина Іванівна побажала на сторінках «Робітничого слова» братам, а разом із ними всім залізничникам покращення умов праці. А ще передала вітання племінникам: Івану — у Дніпро, Сашкові — на станцію Радулин, Миколі — до Львова, Ірині — у Житомир та Оксані — в Ізмір (Туреччина).
     

    Оксана КЛИМЧУК

    …І тепло жіночих рук

    Сьогодні вже важко уявити залізницю без систем сигналізації, централізації та автоматичного блокування зайнятих перегонів. Але щоб стрілочні переводи спрацьовували від натискання кнопки на пульті чергового по станції, світлофори вмикались при наближенні поїзда, а на перегони не вийшли два зустрічних потяги, повинно своєчасно і безвідмовно спрацювати десятки, а то й сотні приладів, більшість із яких – реле.


    Жіноча команда електромеханіків СЦБ. Під силу будь-які технічні завдання.

    У Вінницькій дистанції сигналізації та зв’язку, яку очолює Віктор РИНДЮК, таких приладів задіяно понад 30 тис. Після чого одиночні чи зібрані у блоки реле знімають і доставляють у дистанцію на діагностику та «лікування». Хто ж займається цією справою? Це цікавило мене під час відвідин дистанції.

    — У нас створено спеціальний підрозділ, групу електромеханіків, які займаються технічним обслуговуванням, ремонтом та повіркою приладів, що задіяні в системі СЦБ, — пояснив Віктор Петрович. — Так склалось, що в ньому працюють десять жінок. Практичний досвід мають чималий, а це – запорука та гарантія якісної роботи.

    За знайомства з працівницями підрозділу дізнався, що основу цього колективу, створеного ще 1981 р., становили тогорічні випускниці Київського електромеханічного технікуму (КЕМТ), які освоїли спеціальність електромеханіків. А Оксана ГАРМАТЮК, Валентина ПАЛАМАРЧУК і Валентина БОГАТЧЕНКО з того часу і донині працюють на одних посадах. На два роки пізніше в групу прийшла випускниця того ж навчального закладу Лариса КИЛІМНИК. Скільки приладів пройшли через руки цих жінок за 35 років роботи, ніхто назвати не міг – такими підрахунками не займались.

    Катерина БАЗЕЛЯК електромеханіком розпочала працювати дещо пізніше за своїх колег, але на залізниці вона трудиться ще з 1978 р., після навчання у Вінницькому технікумі залізничного транспорту. Та з будівельника перенавчилась на електромеханіка і виконує обов’язки нарівні з іншими. А Світлана КАЛІНСЬКА після навчання у технікумі працювала в групі технічної документації, але через декілька років перейшла до «лікарів» приладів СЦБ. І тут уже успішно працює значний період. Змінила спеціальність вона за прикладом батька — Івана КРАЄВСЬКОГО, який багато років працював у Вінницькій дистанції електромеханіком. Ще пізніше розпочали займатись ремонтом апаратури Любов МЕЛЬНИК – з 1990 р. після навчання у Вінницькому політехнічному технікумі та Ірина РУДНИК — з 2003 р. До цього, після навчання у Дніпропетровському технікумі залізничного транспорту, вона тривалий час працювала на Придніпровській залізниці. А наймолодша з електромеханіків групи ремонту апаратури СЦБ Наталя БЕЛІНСЬКА трудиться з 2005 р. Вона також пройшла навчання у КЕМТі. Щоправда до цього працювала на інших посадах. На сьогодні працівниця за допомогою старших колег освоїла ремонтні роботи і успішно виконує їх. Варто назвати й найстаршу з команди ремонтників. Це – Валентина БІЛА. Свій трудовий шлях у відомстві вона розпочала ще 1977 р., після навчання в Одеському залізничному технікумі. На залізницю Валентина Біла прийшла за прикладом батьків, які цій галузі віддали усе своє трудове життя. На сьогодні жінка має сорокарічний трудовий стаж. Але в колективі вона працює недавно. Перевелась із Одеської залізниці, де займалась такою ж роботою. Тому й досвід у Валентини Білої чималий.

    Ось така невелика, але дружна команда, що забезпечує ремонт та обслуговування приладів СЦБ. І роботи жінкам вистачає. Минулого року вони повернули до експлуатації на залізничні станції, переїзди та перегони 6 тис. справних приладів. Нинішнього року своєї черги на «лікування» очікують понад 8 тис. реле та блоків. Зростання зумовлено тим, що більшість із них експлуатуються по два, три, а то й більше термінів, передбачених виробником. Щоправда, наприкінці минулого року в дистанцію надійшло понад 80 нових безклемних реле, якими можна замінити майже всі старі такого типу.
     

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Про капітана, який марить залізницею

    Із цією цікавою людиною ми познайомилися під час останньої виставки «Train hobby days». Загальний портрет у просторій залі Київського планетарію (керівництво останнього радо пішло назустріч організаторам експозиції) зроблено. Всі колекціонери міні-моделей розійшлись по місцях.


    Ігор ДЕРКАЧ зацікавився газетою «Магістраль».

    Управління залізничною інфраструктурою у масштабі 1/87 вистачає. Багаторічний учасник «Київського модуля» — столичного підрозділу Українського клубу залізничного моделювання Ігор Деркач – колекціонер¬сучасник, який розповів багато цікавого з власного життя.


    Для учасників «Київського модуля» кожна виставка — надзвичайна подія.

    Бажання колекціонувати залізничні міні-моделі у майбутнього капітана великого німецького річкового танкера «Леа» Ігоря Деркача з’явилося ще у третьому класі. Батьки подарували синові набір: французького електровоза з чотирма вантажними вагонами. З тих пір час від часу школяр поповнював власну колекцію, купуючи міні-рухомий склад у спеціалізованому магазині «Юний технік». Той магазин на бульварі Лесі Українки славився на всю країну завдяки різноманіттю. Бажаєш сконструювати океанське судно, космічний корабель або літак? У відділі, де продавались деталі для моделей на багатих на фантазію та уяву людей, чекали, так би мовити, мрії у картонних коробках. Розкриєш, складеш за використанням клею, усіляких гайок­гвинтиків конструкцію. І будь ласка, милуй власний погляд ще одним цікавим експонатом.

    І все ж, як хлопець із Жовтневого масиву, якому подобалось спостерігати у вільний час за рухом поїздів на станції Київ­Волинський (раніше – Пост­Волинський), стане річковиком? Мрія. Після десятирічки мій сьогоднішній співрозмовник вступив до Одеського вищого інженерного морського училища. Тож навчаючись за спеціальністю «Судноводіння на морських та внутрішніх водних шляхах» про міні¬-моделі залізничного рухомого складу на якийсь час можна було забути. Після закінчення мореходки його за розподілом направлять до Дунайського пароплавства. Як виявиться, річкові хвилі та простори, природні красоти припадуть до душі хлопцю з міста на Дніпрі. Хотілося знову в Київ, щоб працювати на крилатому флоті (судна на підводних крилах). Але через розпад колишнього СРСР з цією мрією прийшлось попрощатися. Тогочасний монополіст «Укррічфлот» через падіння обсягів перевезень вантажів і пасажирів річковими водними шляхами катастрофічно потерпав від безробіття. Старший помічник капітана Ігор Деркач ходив на штовхачі по Дунаю. Буксировка суховантажних, наливних барж, виконання рейдових робіт, аварійно­рятувальні операції – цей досвід І. Деркача знадобиться під час перевірки знань на посаду капітана.

    1993 р. – час, коли капітан Деркач почав водити судна водами Рейну. «Златоуст» — особисто мені сподобалась ця назва річкового працелюба, про який тепло згадує Ігор Анатолійович. Отримавши пропозицію від німецьких судновласників зайняти капітанський місток на одному з річкових танкерів, він відкрив чергову сторінку у власній біографії. Цікаво було дізнатися про отримання «рейнського патента» — документа, який дозволяє працювати капітаном на одній з красивіших річок Німеччини. З тих пір понад два десятки років він працює на німецьких танкерах. На Дунаї та на Рейні, залежно, де його танкер «Леа» потрібніший.

    Капітан багато ходив на судні, багато бачив? І. Деркач запевняє, що це не так. Адже будь-який моряк перебуває 24 год на судні. Хіба що під час стоянок у портах у святкові та вихідні. «Роттердам і Амстердам, приміром, бачив тільки з боку ріки. Через те, що нафтові термінали розташовані далеко від цих міст»…

    На Рейні І. Деркачу працювати цікавіше через те, що вздовж берегів ріки прокладено залізничні колії. На лівому – швидкісний пасажирський рух, на правому – вантажний. Вільної хвилини погляд капітана проводжає поїзди. Графік руху потягів щільний, довжина составів значно менша, ніж в Україні. Це через те, що застосовується рухомий склад із гвинтовим зчепленням. У той же час І. Деркач бачив і великовагові поїзди з вугіллям і рудою, які водять подвійною тягою. Тут застосовуються автозчепні пристрої рухомого складу.

    — Коли повернулися до колекції залізничної техніки? – повертаю русло бесіди на залізничну тематику.

    — Ті перші електровоз і вагони я подарував, коли поїхав до Одеси вчитися. А от наступні два набори з’явилися тоді, коли підростав старший син. Однак через завантаженість на службі, родинні обов’язки моя «паровозна справа» відсунулась на другий план. Років з 15 тому вирішив потихеньку поновлювати власне «депо». Це заняття для душі.

    Клуб «Київський модуль» гуртує навколо модульного макета залізниць, що є одночасно майданчиком для творчості, приводом для зустрічей і звісно ж полігоном для запуску мініатюрних потягів. Він не має свого приміщення, але має власний сайт: http://kyivmodul.org.ua

    Сьогодні ми познайомились із капітаном, який марить залізницею. Перший закон для будь-якого колекціонера – демонструвати колекцію, нагадувати про неї. Другий закон – примноження колекції, поки живе людина. Для зацікавлених – http://kyivmodul.org.ua/forum/viewtopic.php?f=21&t=1499

    Це електронна адреса фото-моделей, господарем якої є капітан Ігор Деркач, людина, яка вміє описати справжні прототипи залізничної техніки. Це задля того, щоб зацікавити колекціонуванням мініатюрних копій локомотивів, вагонів більшу аудиторію. Сім футів під килем Вам, пане капітане!
     

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА та із сімейного архіву Ігоря ДЕРКАЧА

    Життя, що не має регламенту

    Театральне життя завжди викликає особливий інтерес. Адже це — таємниця. А будь-яку таємницю хочеться розгадати і хоч одним оком зазирнути в незвідане, дізнатись, як народжується вистава, відчути атмосферу її створення.


    Афери бувають різними. З землею, з документами, з коханням...

    Тому коли на адресу редакції «Робітниче слово» прийшов лист-запрошення від електромеханіка Володимира ШАРИКА — праців­ника ремонтно-ревізійного цеху Нікопольської енергодільниці Придніпровської залізниці подивитися його авторську роботу — театральну виставу «Волк в овечьей шкуре» у Київському драматичному театрі «Браво», не гаяли часу і одразу домовились з керівництвом театру про зустріч.


    Юрій ПОТАПЕНКО - «Немає культури — немає держави».

    Вечір обіцяв бути приємним. Потрапивши у «Браво», відчули затишну атмосферу, навколо — чудовий інтер’єр з професійними фото зі сцен вистав. До речі, а ви знаєте, що театральне мистецтво лікує душу, з’являються нові цілі в житті та просто хочеться жити. Та про це згодом.


    Жарти та несподівані повороти сюжету від Ірини СОПІТ та Ірини МАЛИГІНОЇ.

    Авторську роботу Володимира Шарика — комедію «Волк в овечьей шкуре» — відтворив для театральної сцени режисер­постановник Юрій ПОТАПЕНКО, який і зустрів нас у фойє. Відразу ж Юрій Михайлович почав розповідь про те, що написав Володимир. Його роботи виявилися однаково цікавими як для знавців театрального мистецтва, так і для публіки.

    Коли художній керівник театру принесла режисеру прочитати першу п’єсу «Муж в командировке, или Рога на счастье» — анекдотичну, веселу історію на чотири дійові особи, всі були у захваті. А репертуарна вистава «Волк в овечьей шкуре», яку ми трохи пізніше переглянемо, не сходить зі сцени вже понад три роки.

    — Як у кожного автора, є свої особливості, — каже Юрій Потапенко. — Все, щоб не написав Володя, він пише добре. Це людина, в якої немає зла. Персонажів, які, скажімо, є не зовсім позитивні, він подає по-своєму. У його авторських роботах у жодного з персонажів немає відверто гидотних вчинків. Лише я поставив три вистави «Муж в командировке, или Рога на счастье», «Ангелы вне расписания» і «Волк в овечьей шкуре».

    Кожна людина від Бога — митець, тільки хтось розкриває в собі творця, як приклад, Володимир, а хтось стає звіром, тому що він цього митця вбив. Всередині себе.

    У автора «Волка…» простежується така річ: він хоче розповісти про людей, які живуть душею, може, десь трохи наївні. І ця наївність по¬своєму закриває те, від чого нам боляче. І особисто, і як нації, і як країні.

    Театральне мистецтво взагалі складна річ. З одного боку воно оголює людську душу, а з іншого дає поштовх для пошуку.

    Юрій Михайлович вважає, що для театру, мистецтва, особливо для телебачення та кіно, не припустимо говорити про те, як у нас все погано. Адже все це ми й самі бачимо у повсякденному житті. Є нижчі прояви людського єства, коли людина знаходиться в безвиході та робить якісь нехороші вчинки. Та це дещо інше. Не для театру і мистецтва. Тут мають працювати психотерапевти.

    Кожна вистава розрахована на свій час. Підготовка техніч­них декорацій, музики, світла, акторів, текстів. Це технічно складно. А за постановку спектаклю відповідальність лежить на двох людях — художньому керівнику та режисеру.

    П’єса Володимира Шарика «Волк в овечьей шкуре» — сучасна та гостра, немов з нашого життя: обман, шахрайство, обіцянки та слова, що розходяться з ділом.

    — Є репертуарні речі: класика, сучасна драматургія. Веду мову про мистецтво, яке не стосується режисерського ексгібіціонізму, — продовжує власні роздуми режисер. — Можна робити вистави з іншим поглядом на життя. Якраз той погляд, який я особисто не сприймаю на сцені, в кіно, це сміття нікому не потрібне. Так само, як усі розуміють, що відбувається між чоловіком і жінкою, тож навіщо це демонструвати? Тому я ніколи цього не роблю. Є інші рішення. Все можна показати лише за однієї умови, якщо в цьому є необхідність. Я швидко створюю вистави, та це не означає, що ми не працюємо. Просто більше часу витрачаємо на конкретну роботу. Зрозумійте, театр — живий організм. І трапляються різні ситуації. Буває, працюємо і понад 16 годин, і вночі. Це єдина професія, що не має регламенту.

    Театр — єдина річ, яка працює від душі, для душі та з душею. І те, що люди вміють це робити, вже добре. Та декого дратує. Наприклад, нашій владі необхідні темні, забиті і тупі люди. А театр цього не дозволяє. Людина, яка часто приходить до театру, помічає різні речі: окремий образ, характер, людські відносини, іноді щось подобається, щось — ні. Все це примушує працювати людську душу.

    Акторська робота вважається вдалою, якщо після вистави ти виходишь і хочеш жити далі. Ти справді бажаєш щось змінити. А зараз 99,9 % того, що випускають театри, телебачення, кіно, подивишся — і жити не хочеться. Тож треба усвідомлювати різницю. Щоб людина хоч десь могла відпочити і мала бажання жити та творити.

    Єдиний в Україні приватний театр «Браво» виступав у багатьох містах України. Як зізнається Юрій Потапенко, дуже складно зробити виїзні вистави: податкова система, чималі кошти на проживання та інше. Наприклад, в Молодому театрі, де також працює Юрій Михайлович, із зали на 400 місць залишається 500 грн виручки при сьогоднішніх цінах на квитки. Це жах! Чому так? Адже в усьому світі театри податком не обкладаються! А в Україні виходить 120 % податку на театрі. І як виживати? Всі добре розуміють: немає культури — немає держави. А як до діла — то зась!

    На жаль, наш час минув швидко. Тож ми побажали вдалої вистави Юрію Потапенку, який поквапився перевтілюватись у роль голови сільради, і його колегам по сцені Людмилі Кандраєвій, Ірині Малигіній, Ірині Сопіт, Сергію Волосовцю та Петру Сташенку, який того дня дебютував на сцені «Браво». Вже за декілька хвилин ми спостерігали за професійною грою акторів, закликавши собі на допомогу гумор, чудову музику, танці. До речі, мова, якою розмовляли зі сцени, — українська з «южним» акцентом.

    Під час вистави «ловили» реакцію глядачів у залі. Звичайно, ми не актори і не театральні критики, та побачивши, як артисти правдиво, майстерно, творчо передали почуття і думки своїх героїв, зловили себе на думці: просто хочеться жити!
     

    Тетяна ШЕМЧУК, Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05