РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 10 (17 березня 2017)
  • Випуск №10 17 березня 2017
    Зміст
    1. Добрі традиції у Радулині (Оксана КЛИМЧУК)
    2. Прохолода пануватиме (Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Олександра ІВАНОВА)
    3. Акцент на безпеку (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олександра ІВАНОВА)
    4. Батьківський вчинок (Оксана КЛИМЧУК)
    5. Родина як центр реабілітації (Анатолій САДОВЕНКО, Фото із сімейного архіву Євгена Мальованого)
    6. Весна. Як дихати на повні груди? (Валентина КОЛЯДА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    7. У Ворожбі затанцювали. Пенсіонери (Микола ПАЦАК, Фото Ігоря ТЕРЕЩЕНКА)
    8. Про гарний слід на землі (Підготував Віктор ЗАДВОРНОВ)
    9. Не позбавляймо жінок щастя (Микола ПАЦАК, Фото ua.korbush.com)
    10. Українська душа з вірменським серцем (Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА)

    Добрі традиції у Радулині

    Діяльність невеликих віддалених станцій, які в злагодженій залізничній системі належним чином виконують відведені їм функції, не випадає з поля зору залізничних журналістів. Адже кожна з них має свою особливість і неповторність. Отож знайомимося зі станцією Радулин Коростенської дирекції. Знаходиться станція 5-го класу посередині відрізка шляху між Новоградом-Волинським та Шепетівкою На Житомирщині. це Баранівський район.


    Дільниця з інтенсивним рухом вимагає особливої пильності від чергового по станції Радулин Миколи ОРУСЬКОГО.


    Заступник начальника станції Любов МАРЧУК і агент комерційний-квитковий касир Людмила МОСІЙЧУК перевіряють перевізні документи.

    Залізнична станція тут одна на увесь район. З її працівниками й говоримо про особливості цього краю, де серед природних багатств – ліси, корисні копалини, зокрема, каолін, глина, пісок, пегматит. Саме багатства місцевих надр і вмілі руки майстрів свого часу забезпечували славу Баранівці і розташованому тут фарфоровому заводу далеко за межами краю. Але сталося так, що підприємство припинило роботу. Тепер від тієї слави лишився лише музей з фарфоровими виробами...

    Нині промисловість Баранівського району представлена низкою підприємств видобувної, лісової й інших галузей. Хто ж із них є клієнтами залізниці? Як розповіла заступник начальника станції Любов МАРЧУК, мають два постійних вантажовідправники: ДП «Баранівське лісомисливське господарство» і ДП «Дубрівка» ЗАТ «Львівський керамічний завод». Звідси відвантажується коалін, добутий у тутешніх надрах. Його використовують при виготовленні вогнетривких виробів та керамічних плиток різного призначення. Серед клієнтів залізниці є й місцеві підприємства, які проводять вивантаження, зокрема, мінеральних добрив, торфу та інших вантажів. У минулому році було відправлено 1 тис. 388 вагонів, вивантажено понад 300. Все ж колектив має велику надію, що місцева промисловість, і не лише місцева, активізує свою роботу.

    Стосовно пасажирів, які вирушають у дорогу з Радулина, то вони найчастіше користуються приміською електричкою Коростень—Шепетівка. А до станції багато хто приїжджає… велосипедом, залишаючи його припаркованим біля огорожі. Так зручно під’їжджати до станції, а потім добиратися до домівок. Переважно — у село Дубрівку, яке відразу ж за коліями. Село, до речі, велике – понад 2,5 тис. жителів, нещодавно стало центром об’єднаної громади. Про те, щоб мешканці його могли без проблем доїжджати до столиці й інших міст, потурбувалися залізничники, запровадивши тут зупинки кількох пасажирських поїздів. «До Києва, Харкова, Львова є можливість дістатися без особливого клопоту. Отож мешканці Дубрівки й інших сіл оформлюють квитки на пасажирські поїзди, — розповідає Людмила МОСІЙЧУК, агент комерційний-квитковий касир». У Радулині зупиняються поїзди Харків—Ужгород, Львів—Харків, по п’ятницях курсує регіональний Київ—Шепетівка, який дуже зручний ще й для студентів.

    Чим же ще особлива станція Радулин? Своїми працівниками – досвідченими, які професійно роблять свою справу. З розмови дізналась, що переважна більшість працівників станції мешкають у Дубрівці. І більшості з них повагу до залізничної справи передали батьки, що й посприяло професійному вибору. Свого часу тут працювали батьки чергового по станції Миколи ОРУСЬКОГО, з династії залізничників і заступник начальника станції Любов МАРЧУК. Її батько, Петро Михайлович МАРЧУК, 23 роки був начальником станції в Радулині, його згадують як авторитетну й шановану людину. Тепер залізничну династію продовжує його донька…

    Отож віримо, що в Радулині колектив і надалі й кращі традиції зберігатиме, і крокуватиме в ногу з часом.

    ПРЯМА МОВА

    Андрій ДЕЙНЕКА, начальник ст. Радулин:

    «Хоч наша станція 5-го класу і невелика, і обсяги робіт відповідно не такі, як на більш потужних станціях, але має свої особливості і цим важлива. Радулин знаходиться на дільниці прискореного руху, тож докладаємо усіх зусиль, аби забезпечити безперебійний пропуск поїздів. За добу через Радулин курсує понад 30 пасажирських і вантажних поїздів. Варто додати, що станція єдина в районі. І скористатися залізничними послугами мешканці Баранівщини найперше можуть саме в Радулині».
     

    Оксана КЛИМЧУК

    Прохолода пануватиме

    Для створення комфортних умов у пасажирських вагонах уже зроблено немало. Важливо, щоб пасажир відчував затишок з перших хвилин перебування в салоні вагона. Та, на жаль, буває й так: взимку перед відправленням температура в салоні мало чим відрізняється від зовнішньої, а влітку панує справжня спека.

    Причому таке спостерігається в оновленому, сучасному пасажирському рухомому складі, оснащеному електричним опаленням та кондиціонерами. Чому так?


    Перший заступник начальника Вінницького будівельно-монтажного поїзда Іван ШЕВЧЕНКО
    та старший виконроб Олексій КЛОПОТУН проводять технологічний інструктаж для працівників
    Жмеринської дистанції електропостачання.

    Під час відстою у технічному парку немає електричного живлення і обладнання, яке мало б виробляти тепло чи прохолоду.

    Над вирішенням цієї проблеми уже трудяться у столичній вагонній дільниці № 1 (ВЧ-1). Фахівці Вінницького будівельно¬-монтажного поїзда ще з минулої осені розпочали тут роботи з обладнання технічного парку електроживленням 3 тис. В, щоб забезпечити підключення електричного опалення, яким оснащені пасажирські вагони.

    З початком нинішньої весни нова команда вінницьких енергетиків під керівництвом заступника начальника Вінницького БМП Івана ШЕВЧЕНКА направилась у ВЧ-1 для виконання уже інших робіт.

    — Нам належить прокласти понад 25 км кабелю, яким подаватиметься електроенергія напругою 380 В, — пояснює Іван Васильович. – А для цього потрібно вирити 18 км траншей. Ці кабелі від шести силових трансформаторів будуть приєднані до понад 300 спеціальних колонок. А до них підключатимуть пасажирські вагони по два до кожної, щоб у салонах можна було вмикати кондиціонери під час відстою…

    Варто дещо деталізувати цифри, названі керівником. Траншеї, загальна протяжність яких сягає 18 км, належить облаштовувати між коліями та під ними. А це складно. Адже під рейки екскаватором не заберешся, та й між коліями проходять комунікації, викладені бетонні плити, якими під’їжджає автотранспорт для укомплектування вагонів білизною та іншими матеріалами. Є й деякі інші технічні труднощі. Однак вони не лякають фахівців виконробської дільниці Вінницького БМП, яку очолює Петро ВАСИЛЬЧЕНКО. Вже майже 40 його підлеглих приступили до виконання робіт. Щоправда, власними силами виконати це буде важко. Тому їм допомагатимуть працівники місцевих дистанцій колії та електропостачання.

    Чи не можна було б прокласти єдині електролінії для забезпечення електричного обігріву вагонів та роботи кондиціонерів? Автор цих рядків поцікавився у начальника виробничо­технічного відділу Вінницького БМП Михайла БІЛОГО.

    — Звичайно, економніше було б облаштувати одну систему електропостачання, — почув у відповідь. – Однак це неможливо. При конструюванні пасажирських вагонів було зроблено так, що опалення живиться від контактної мережі через електровоз, де напруга 3 тис. В. А для кондиціонерів необхідно живлення у 380 В. Крім того, колонки для подачі високої напруги облаштовано в голові чи хвості состава, а далі струм передається від вагона до вагона. А електричне живлення для кондиціонерів має подаватись у кожен вагон окремо, тому й колонок буде встановлено набагато більше. Через це й роботи у нас побільшало.

    Зважаючи на висловлене вище, маю внести уточнення до публікації, в якій розповідалось про обладнання електроживлення для обігріву вагонів. Там висловлено припущення, що цю систему можна буде використати й для їхнього охолодження. Виявляється – ні. Однак головне, що роботи зі створення систем електропостачання у ВЧ-1 активно проводяться. А це додасть комфорту пасажирам, які вирушатимуть у подорож залізницею зі столиці по всій Україні та за її межі. Варто, щоб й інші вагонні дільниці зазнали такого оновлення. Тоді прохолода пануватиме у вагонах під час літньої спеки постійно.

    ВІД РЕДАКЦІЇ

    Як повідомили редакції «Робітничого слова», у процесі будівництва відповідної інфраструктури беруть участь енергетики зі жмеринських дистанції електропостачання та будівельно-монтажного експлуатаційного управління, робітники з Київської дистанції колії, вагонної дільниці ст. Київ­Пасажирський, столичного пасажирського вагонного депо та з Київської дистанції сигналізації та зв’язку.

    Никифор ЛИСИЦЯ, Фото Олександра ІВАНОВА

    Акцент на безпеку

    Залізничний переїзд на 20-му км перегону Біличі—Ірпінь розташований практично в лісовій смузі. Тут уже повіяло справжньою весною.

    Цей переїзд достатньо жвавий, він обладнаний автоматичними сигналізацією та шлагбаумами і є частиною головної дороги міського селища Коцюбинське. Позначений дорожніми знаками. У цьому місці посилений рух приватних та вантажних автомобілів. Адже поруч Білицька меблева фабрика та інші підприємства, що базуються в Ірпені.

    — Ігнорування заборонних сигна­лів і проїзд під шлагбаумом — одне з найпоширеніших порушень на переїзді, — розповідає чергова по переїзду Оксана КУХАР. — І найчастіше — через банальний поспіх. Буває так, що намагаються об’їхати пристрої шлагбаума, та й пішоходи проскакують перед потягом. І скільки не виховуй, не говори — знайдуться ті, які будуть порушувати правила. У кращому випадку це загрожує притягненням до адміністративної відповідальності, в гіршому — каліцтвом або втратою життя.

    Оксана Кухар — залізничниця в другому поколінні. ЇЇ мама, Раїса Адамівна, теж працювала черговою по переїзду на смт Бородянка, та й батько, Володимир Мико­лайович, у Київській дистанції колії трудився 33 роки. Тому зі специфікою роботи Оксана була знайома з дитинства.


    Чергова по переїзду Оксана КУХАР зустрічає вранішній поїзд.


    Залізничний переїзд — складний елемент вулично­дорожньої мережі.
    Це перетин двох видів транспорту - залізничного та автомобільного.

    На перший погляд робота чергового по переїзду нескладна: своєчасно відкривай і закривай шлагбаум, все це відбувається автоматично, подавай необхідні сигнали прапорцем. Та все ж робоче місце Окса­ни Володимирівни спокійним не назвеш. Оскільки переїзд з досить інтенсивним рухом. Через нього за добу проходить майже 100 пар поїздів. Автомобільний транспорт. При цьому головне завдання фахівця — гарантування безпеки руху поїздів і автотранспорту.

    Варто наголосити, що сучасний черговий по переїзду об’єднує відразу кілька професій: і колійник, і регулювальник руху, і охоронець, і двірник одночасно. Тож перед тим, як заступити на зміну, Оксана Кухар перевіряє стан колії, обладнання всіх пристроїв, потім все фіксує в книзі запису чергувань.

    — На роботу виходжу як в перший день: максимально зосереджена, адже відповідальність на наших плечах лежить велика, — продовжує розповідати Оксана Володимирівна. — Головним моїм обов’язком є спостереження за рухом поїздів. Дивлюся, чи немає іскріння букси, чи не сильний стукіт колісних пар на стиках, чи колеса не йдуть юзом, чи немає виходу за габарит вантажу поїзда, тобто все те, що стосується несправності состава. Адже найменша несправність в поїздах може призвести до надзвичайної ситуації. Якщо виявлено такий випадок, то необхідно вжити заходів для зупинки поїзда. Для цього зв'язуюся з локомотивною бригадою складу, черговим по станції. Все треба робити згідно з інструкцією.

    Оксана Кухар уже три роки працює на цій посаді. Навіть не думала, що буде, як мама, працювати на переїзді. Бо після школи закінчила професійно­технічне училище за спеціальністю оператор комп’ютерного набору. Однак за фахом не довелось трудитись. Працевлаштувалась на посаду молодшої медичної сестри в Дорожній центр здоров’я жінки, а потім круто змінила своє життя.

    — Мені завжди подобалась професія залізничника: в дитинстві я часто приходила до мами на роботу, — згадує пані Оксана. — Для дитини там все було цікаво, хоча переїзд не був такий сучасний, як наш. Втім, що я саме буду працювати на переїзді, не могла передбачити. Що тут сказати, як кажуть, гени не поміняєш.

    Посвячення в професію Оксана Кухар проходила кілька місяців. Це навчання, стажування потім здача іспитів.

    — Дуже хвилювалась під час екзаменів, щоправда, коли отримала допуск до роботи на переїзді, в перші дні хвилювалась не менше, — каже Оксана Володимирівна.

    Сьогодні Оксана Кухар задоволена тим, що реалізує себе в професії залізничника. Розуміє, наскільки важливою є її посада для залізничної галузі. Разом з колегами сумлінно виконують свої обов’язки, стараються, щоб на території, де стоїть станційна будова, був порядок. Чекають справжньої весни, щоб посадити квіти на клумбах. Це справа добровільна, але приємно, коли пасажир, проїжджаючи переїзд, милується красою.

    З Оксаною Володимирів­ною легко спілкуватися. Вона охоче підтримує бесіду, але розмовляти доводиться уривками, адже виконання обов’язків ніхто не відміняв. Та навіть за двадцять хвилин спілкування я переконалась, що Оксана Кухар — людина, сповнена життєвих сил і оптимізму.

    ДОВІДКОВО

    У регіональній філії «Південно-Західна залізниця» — 1 тис. 134 переїзди: під охороною із сигналізацією — 300, без охорони із сигналізацією — 561, без охорони та без сигналізації — 273.

    На залізничних переїздах філії за два місяці 2017 р. сталося п’ять випадків дорожньо-транспортних подій. Порівняно з відповідним періодом 2016 р. статистика свідчила про один випадок. При цьому дві ДТП зі смертельними наслідками.

    Всі вони сталися з вини водіїв транспорт­них засобів, які грубо порушили правила дорожнього руху. Автовласники, незважаючи на дорожні знаки, працюючу звукову та світлову сигналізацію, а часто і на закритий шлагбаум, виїжджали на залізничні колії.

    Залізничники звертають увагу, що основною умовою безпеки на переїздах є дисциплінованість і уважність водіїв, які відповідають за своє життя та життя пасажирів і залізничників. І вкотре нагадують, що лише суворе дотримання водіями автотранспорту правил дорожнього руху є запорукою повної безпеки при перетині переїзду.
     

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олександра ІВАНОВА

    Батьківський вчинок

    Валерій ВАСЬКОВСЬКИЙ наприкінці минулого року демобілізувався зі Збройних сил України. Каже, що лише місяць, як вийшов на своє місце роботи в Коростенську дистанцію електропостачання (ЕЧ-4), де він уже 17 років працює електромонтером з ремонту повітряних ліній. Валерій Васильович розповідає, що і на службі він займався ремонтом, але дещо іншим. Власне, з різною технікою пов’язане усе його трудове життя. У Коростенському проф¬техучилищі він свого часу навчався у групі електрифікації та радіозв’язку, працював на місцевому заводі. Після армії закінчив Ірпінський індустріальний технікум. А залізничну біографію розпочинав у 1992 р. з вагонного депо. Згодом місцем роботи його стала ЕЧ-4.

    Із серпня 2015 р. життя Валерія Васьковського змінилося: його мобілізовано до лав Збройних сил України. Спочатку навчання на полігоні в Рівному, потім — в Яворові. Службу ніс в окремому ремонтно-відновлювальному полку. Пояснює, що завданням для його і побратимів було оперативно і якісно відновлювати військову техніку, яка зазнала пошкоджень під час бойових зіткнень чи з інших причин. Пункт постійного знаходження був у Красноармійську Донецької області (2016 р. перейменований в Покровськ). Але ремонтувати техніку виїж­джали в різні точки зони АТО. Туди, де потрібна була негайна технічна допомога. Серед адрес, куди найчастіше їздили, були Костянтинівка, селище Покровське, Зайцеве… Ремонтувати доводилося різну техніку: «реанімували» бойові машини піхоти, бронетранспортери, навіть у танку випало раз замінювати редуктор.

    Запитую у співрозмовника про ситуації, небезпечні для життя, під час несення служби. І хоч він цю тему вважає за потрібне не зачіпати, все ж розумію, що небезпечною була і ця служба, адже від потрапляння під ворожий обстріл ніхто не був застрахований. Досвідчені воїни радили їм, щоб під час ремонту навіть двигун часто не заводили, аби не привертати увагу ворога…

    Нині для Валерія Васильовича вже позаду тривожні дні і ночі в зоні АТО. Він знову працює в Коростенській дистанції електропостачання. Спогади про службу на війні, про товаришів не йдуть з голови. Про них розповідав він і своїм синам — Віктору, студенту Харківської академії залізничного транспорту, і Воло­димиру, який працює елект­ромонтером в Житомирській дистанції колії. Приклад батька, його добрі вчинки цінуються синами. Є ким пишатися молодим Васьковським.

    Валерій Васьковський каже, що багато змінилося в його світосприйнятті після повернення з гарячої точки, він знає ціну миру, знає, що таке справжня підтримка побратимів. І хоча раніше й не думав, що доведеться ще вдягати військовий однострій, але нині він може сказати впевнено: свій громадянський обов’язок перед державою виконав. І за це, безперечно, заслуговує поваги.

    Оксана КЛИМЧУК

    Родина як центр реабілітації

    Безпосередньо у зону АТО він потрапив у січні 2015-ГО, коли майже закінчився термін його служби солдата-резервіста першої хвилі мобілізації. За плечима залишилися декілька місяців бойової підготовки в одному з військових навчальних центрів на Яворівському полігоні, що на Львівщині, а попереду чекала незрозуміла гібридна війна.

    І навідник гармати Євген Мальований потрапив у саме пекло. Тоді, у січні 2015-го, саме на цій ділянці лінії розмежування поблизу Дебальцевого ворог, порушуючи всі домовленості тимчасового перемир’я, здійснив відчайдушну спробу заволодіти містом — важливим транспорт­ним вузлом між окупованими Донецьком та Луганськом. Велися жорстокі бої з великими людськими втратами. Друга гаубична самохідна батарея, де служив Євген, вогнем з гармат підтримувала наші військові частини, що тримали оборону.

    — Нам по декілька разів на день доводилося змінювати вогневі позиції, щоб не потрапити під ворожий обстріл, — розповідає артилерист. — Але не завжди вдавалося цього уникнути. Ми розуміли, що воювати доводиться не з шахтарями чи трактористами, як брехливо стверджувала ворожа пропаганда, а з досвідченими професіоналами — кадровими російськими військовими. Дуже вже оперативно вони відслідковували наші нові вогневі позиції і наносили удар у відповідь.

    Участь у цій бойовій операції стала для Євгена Мальованого бойовим хрещенням і перевіркою на мужність.

    Після завершення терміну військо­вої служби Євген повернувся у рідний Козятин і продовжує працювати в Козятинській дирекції залізничних перевезень інженером із застосування персональних обчислювальних машин. Героєм себе не вважає, адже виконав свій обов’язок як кожен чоловік. Він випускник Харківського авіаційного інституту, однак став залізничником, на що у мого співрозмовника своє пояснення.

    — У виборі місця роботи важлива роль належить моїй дружині Зоряні, — говорить він. — Ми познайомилися в курортному містечку Хмільник. Там я проживав, а вона приїхала відпочити. Сама ж працювала в Козятині. Коли ми побралися, я також став козятинцем. Тут і влаштувався на роботу, де працюю вже майже 10 років. Та й спеціальність, отримана в авіаційному інституті, дозволила мені працювати за фахом і на залізниці. У нас справжня сім’я залізничників.

    У нашій розмові колишній «атошник» відзначив, що саме родина стала для нього справжнім центром реабілітації. Особливо у перші місяці після повернення із зони бойових дій.

    — Я не брав путівок ні в санаторії, ні у військові медичні заклади реабілітації учасників АТО, — говорить Євген Мальований. — Мої дітки Маргаритка та Тишко були й залишаються найкращими ліками від усіх стресів та потрясінь. На фронті я думав про них, жив надією на зустріч. Вони були моїм талісманом.

    18 березня — особлива дата в житті Євгена Мальованого. Саме того весняного дня його, як і сотні майбутніх побратимів, було призвано до лав Збройних сил України. То була перша хвиля мобілізації. Щоправда, на Донбасі було ще відносно спокійно, проте вже окупували Крим. Та мало хто міг подумати, що за декілька місяців у країні спалахне справжня війна і вони стануть її безпосередніми учасниками. Й сьогодні вони, вже ветерани цієї війни, живуть надією, що скоро бойові дії закінчаться і настане довгоочікуваний мир.

    — У нашому колективі Женя став першим, кого як резервіста призвали до війська, — розповідає начальник РІОЦ Козятин Наталя МЕЛЬНИЧУК. — Хоча ще не було ніякої АТО, ми дуже хвилювалися за нього та його родину. Адже про майбутню війну, як про щось невідворотне, вже багато говорили. Деякий час, до відправлення у військовий навчальний центр, Женя як військовослужбовець проходив службу при райвійськкоматі. Був задіяний при виконанні комплексу робіт з мобілізації таких як і він резервістів. Багато працював з документами. Тому ми й вирішили хоч якось допомогти колезі, бо знали, що у військкоматі тоді бракувало сучасної комп’ютерної техніки. Волонтерський рух допомоги війську тоді робив лише перші кроки. Тож нові монітор та кольоровий принтер, які ми купили на зібрані нами кошти та передали до військкомату для Жені, можна вважати нашим першим невеличким внеском у цю добру справу. А вже коли Женя безпосередньо відправлявся на передову, придбали для нього каску, бронежилет та берці. Все це передали дружині, яка й віддала йому під час короткої зустрічі на вокзалі Козятина, коли Женя їхав у зону АТО. До речі й каску, й бронежилет він віддав іншому учаснику АТО, нашому землякові помічникові машиніста локомотивного депо Володі КИВІ, який і досі перебуває там.
     

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото із сімейного архіву Євгена Мальованого

    Весна. Як дихати на повні груди?

    Весна для багатьох крім приємних емоцій та яскравих кольорів приносить безліч нарікань: закладений ніс, червоні очі, чихання, напади кашлю. Разом з приходом квітучої та запашної пори року наш організм розпочинає й своє власне оновлення, прозвонюючи таким чином слабкі місця. «Ау? Хронічні захворювання? Авітаміноз? Поліноз?». «Ми тут як тут!», подеколи й дужим хором відповідають ті.

    Мабуть, невипадково так співпало, що саме навесні для того, щоб привернути увагу суспільства до проблем здоров’я людини, проводиться низка соціальних заходів. Особливо направлених на охорону здоров’я бронхо-легеневої системи: Всесвітній день боротьби з туберкульозом (24 березня), Всесвітній день боротьби з астмою (5 травня), Всесвітній день без тютюну (31 травня).

    Тож із запитанням, як дихати на повні груди й відчувати всю красу весни, не хворіючи, ми звернулися до фахівців пульмонологічного відділення Київської клінічної лікарні № 2 на залізничному транспорті.

    Любов Олександрівна КНОПИК — завідуюча відділенням, лікар­-пульмонолог вищої категорії.

    Стаж роботи — 39 років. Закінчила Чернівецький медичний інститут. У 29 років уже очолювала пульмонологічне відділення на ст. Тинда (БАМ). Згодом закінчила київську клінічну ординатуру, працювала у відділковій лікарні ст. Конотоп, головним терапевтом Укрзалізниці та столичної магістралі. З 1995 р. — завідуюча відділенням пульмонології ККЛ № 2.

    ПРОФЕСІЙНЕ КРЕДО: «Лікувати людину. З великою любов’ю і терпінням».

    — Кількість захворювань бронхолегеневої системи, на превеликий жаль, збільшується. І ця тенденція характерна не лише для нашої країни. Своєрідну «допомогу» тут надають і соціальні фактори, і спосіб життя, й екологічні чинники. Гострі та хронічні бронхіти, хронічні пневмонії різного роду, плеврит, тромбоемболії легеневої артерії — це далеко не весь перелік захворювань, з якими до нас звертаються пацієнти. А оскільки більшість з них є залізничниками, тобто людьми, які відповідають за безпеку руху, вважаю виконання наших функціональних обов’язків відповідальним та особливим.

    Діагностичні можливості відділення (бронхоскопія, рентгенодіагностика, аналіз мокроти, комп’ютерна томографія, спірограмма та ін.) дозволяють виявити у пацієнтів пухлини бронхів та легень, інтерстиційні пневмонії*, туберкульоз та скерувати їх на лікування до спеціалізованих медичних закладів міста.

    За даними Європейського респіраторного товариства, кашель є загальною проблемою, що має безліч різних причин і часто помилково діагностується і лікується неналежним чином. Щоб сприяти якості та ефективності у боротьбі з цією недугою, на базі нашого відділення у 2016 р. створено Центр кашлю. Використовуючи міжнародні стандарти у лікуванні, вивчаючи та досліджуючи симптоматику, ми з великою прогнозованістю визначаємо не лише хвороби, які можуть викликати кашель, а й їх причини, а то й поєднання декількох. Крім відомих вірусних та бактеріальних інфекцій та захворювань, що викликають кашель, варто звернути увагу і на такі, як застійна серцева недостатність, захворювання шлунково-кишкового тракту, психічні розлади, зараження гельмінтами, виникнення кашлю як побічного ефекту від прийому деяких лікарських препаратів тощо. Тож перш ніж приймати ліки, які призначив «телевізор» чи сусідка Марія, варто звернутися за консультацією до фахівців.

    ПОРАДА. Не варто недооцінювати роль дихальної системи у вашому житті. Багато людей знає, що людина без дихання може прожити не більше семи хвилин, а от приділити хоча б 10—15 хвилин щоденно для загартування бронхолегеневої системи не всі вважають за потрібне. Тож, маючи нагоду бути почутою великою аудиторією читачів залізничного регіонального видання «Робітниче слово», звертаюсь до усіх: будьте уважними до себе, не ігноруйте поради фахівців, даруйте собі насолоду дихати свіжим повітрям. Найкращим видом фізичних вправ, крім дихальної гімнастики, є ходьба. Не паліть і не дозволяйте палити у вашій присутності. Своєчасно звертайтесь до лікаря, навіть при незначних симптомах захворювання.

    Лідія Володимирівна ТАРАЛЕНКО — лікар­-пульмонолог вищої категорії.

    Закінчила Національний медичний університет ім. О. Богомольця. У ККЛ № 2 працює з 2008 р. Бути лікарем — мрія дитинства. Вважає, що поради лікаря, який вас вислухає у прямому й професійному значенні, є простими, але дуже важливими.

    ПРОФЕСІЙНЕ КРЕДО: «Слово — перші ліки, що можуть стати щитом і бальзамом для будь¬яких ран».

    — У наш вік урбанізації рівень здоров’я, на жаль, не покращується. Часто намагаючись самостійно вилікувати ГРВІ за три дні, замість трьох тижнів, уже нам, лікарям, доводиться констатувати значні ускладнення та недоліковану симптоматику.

    Шкідливі звички (куріння) серед монтерів колії, провідників, машиністів також ускладнюють перебіг лікування бронхолегеневих хвороб. Як і звернення за допомогою на пізніх стадіях складних захворювань.

    Мабуть, найяскравішим прикладом про наслідки паління на сьогодні є хронічне обструктивне захворювання легенів (ХОЗЛ). Ця прогресуюча хвороба підкрадається поступово та непомітно. Хворий спочатку просто не звертає ніякої уваги на рідкісні покашлювання. Підступність ХОЗЛ полягає в тому, що запальний процес зачіпає усі структури тканин легенів.

    ПОРАДА. Якщо ви палите довгий час — це неабиякий привід звернутися до лікаря. Тривалий вплив шкідливих факторів призводить до звуження бронхів за рахунок набряку, спазму та підвищеного вироблення слизу. Далі розвиваються незворотні запальні зміни у стінках бронхів.

    Богдан Іванович ГУНДЕРТАЙЛО — лікар­-пульмонолог другої категорії.

    Закінчив Ужгородський національний університет. Стаж роботи — вісім років.

    ПРОФЕСІЙНЕ КРЕДО: «Іти в ногу із сучасними медичними досягненнями».

    — На прийомі щоденно консультуємо 20—30 чоловік, їздимо на виклики в інші клініки. Завжди у пошуках нових методів та підходів у лікуванні. Існує можливість брати участь у конгресах Європейського респіраторного та Американського торакального товариств. Все це дозволяє завжди відчувати себе затребуваним.

    ПОРАДА. На часі вважаю застерегти залізничників від байдужого ставлення до будь-яких проявів алергії природного походження (пил дерев, цвітіння). Раджу не забувати про побутові алергени — домашній пил, пір'я з подушки, «улюблені» килими, хімічні аерозолі.

    Нераціональний режим харчування, стреси додатково блокують імунну систему людини, яка в свою чергу і «підсвічує» ту чутливу ділянку організму, що піддається ураженню. Сучасні методи діагностики та лікування дозволяють вилучити чимало бронхолегеневих захворювань зі списку невиліковних. Тому раджу ніколи не впадати у відчай, не заганяти себе в ліжко на все життя, а жити і дихати на повні груди!

    *Інтерстиційна пневмонія — рідкісна форма гострої пневмонії, що вражає сполучнотканинні структури легень.

    ДОВІДКОВО

    Пульмонологічне відділення розраховане на 30 ліжок. Відкрито у 1976 р. На той час по всій країні відбувалося становлення пульмонології як окремої науки. На базі відділення працювала кафедра НДІ фтизіатрії та пульмонології на чолі з д. м. н. Б. М. Брусіловським та В. С. Пугачовим.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    У Ворожбі затанцювали. Пенсіонери

    У Бахмачі ветерани-залізничники зініціювали створення хорового колективу, заручилися підтримкою і вже виступають. На гімнастичні заняття ходять, спеціалістів з оздоровлення слухають. А у Ворожбі — затанцювали.


    Галина Василівна СИДОРЕНКО та Ніна Михайлівна КАВУН заохочують ворожбянських пенсіонерів танцювати.

    Ветеранське життя сьогодні безхмарним не назвеш. І сили не ті, і пенсія мізерна, і ровесники помалу відходять у вічність. Не до танців. Та інформація одержана з надійних джерел. Треба їхати.

    Дорога до Ворожби з Конотопа довга. Пригадалася давня китай­ська притча про владику і народ. Його світлість затіяла низку реформ. У державі подвоїли податок на фанзи, підняли ціни на рис, бамбук і воду… Словом, як завжди. Критерієм же успішності обрали поведінку людей на майданах. Через рік на майданах журилися та плакали. Наступного — співали й танцювали. На третьому етапі, коли зовсім зробилося скрутно, лише сміялися. Бо втрачати вже було нічого. Владика, здогадавшись, що верхи не бажають, а низи не можуть, утік за кордон.

    Та Ворожба хоч і на краю землі української — навпрошки до держави з агресивними намірами менше 20 км, залишається містечком тихим і спокійним.

    Цікаво, а що вони можуть танцювати? Польку­розамунду з кінофільму «Покровские ворота». Мабуть, ні. Цей танець давно забутий. Вальс? Вальс вічний, але в ньому треба кружляти. Танго? Жвавий і занадто емоційний. Не думаю, що ворожбянські бабусі й дідусі насміляться вихлюпнути на люди аргентинські пристрасті. Шейк? Твіст? Шістдесяті роки — якраз пора молодості нинішніх пенсіонерів, але в провінції вони мало прижилися. Це танці великих міст.

    Відповідь на запитання дав Олексій ЯКОВЛЄВ, завідуючий Ворожбянським філіалом Будинку науки і техніки Конотопської дирекції залізничних перевезень:

    — І вальс, і танго. На початку. Бо через півгодини уже попросили «Циганочку».

    — З виходом?

    — А що, є «Циганочка» без виходу?

    «Циганочка з виходом» теж давній танець — ХІХ ст. Дослідники вважають, що його автором став диригент циганського хору Іван Васильєв. Дуже популярний. Має повільну і швидку частину, перед­бачає імпровізацію, може виконуватися як соло, так і в парі. Чоловіча партія «Циганочки» насичена вистукуванням каблуками, ударами долонь по підошвах, жіноча — м’якша і пластичніша.

    — Ба. А хто підбив пенсіонерів на таке?

    — Восени прийшли Галина Василівна і Ніна Михайлівна. Питають, чи можна влаштувати дискотеку? Без проблем. Завжди раді. Домовилися, що раз на місяць після обіду танцюватимуть.

    — І скільки відвідувачів приходить?

    — Та не менше півсотні.

    — Усі танцюють?

    — Ще й як. Ти не повіриш: іде бабця, з двома ціпками йде до стільця. Сіла. Почула музику — ціпки на стілець, а сама в танок. І не раз. Перепочине, а тоді знову танцювати. Ініціативу ветеранів підхопило молодше покоління. Ми проводимо дискотеки для тих, кому вже за тридцять. Збирається повен зал, і танцюють до півночі. В основному під мелодії 70-х—80-х років.

    І далі ми згадуємо ті літа. Начебто не такі вже й далекі, але інші. Молодь любила танцювати. На танцях у вихідні залізничний клуб збирав до півтисячі юнаків та дівчат. Танці ділилися на швидкі й повільні. Вони чергувалися. Грав вокально-інструментальний ансамбль. Згодом почали танцювати під магнітофон.

    — А тепер молодь — ті, кому шістнадцять, вісімнадцять — ходить на танці? — запитую Олексія Яковлєва.

    — Тепер вечорами сидять в інтернеті. На жаль. Танці в клубі були відпочинком. Це — спілкування з ровесниками. Врешті, це — мистецтво. Роз¬раховане на масового споживача, але мистецтво, творчість. Мелодії й пісні тих років не забуваються. А для ворожбянських ветеранів танці в клубі стали способом повернутися в молодість.

    Людство давно б’ється над винаходом машини часу. А виявляється, що вона вже є. Танцюй — і ти забудеш про старість. На мить, але вона прекрасна.

    Хто такі Галина Василівна й Ніна Михайлівна? Їхні прізвища — Сидоренко та Кавун, обидві колишні працівниці станції Ворожба й активістки ветеранського руху на вузлі. Галина Василівна якраз і очолює вузлову раду. Це не єдина добра справа організації. Пенсіонери-залізничники разом відзначають свята, спілкуються, допомагають один одному і, як би важко не було, не втрачають оптимізму.

    Микола ПАЦАК, Фото Ігоря ТЕРЕЩЕНКА

    Про гарний слід на землі

    Наша постійна авторка із м. Сновськ (Сумська область) Анна ПОЛЮШКО звернулася з цікавою пропозицією. В її матеріалі подаються офіційні прізвища колег, які працюють сьогодні або працювали у місцевому локомотивному депо. Журналістика, художня література можуть бути одним із джерел вивчення динаміки найменування людей у певні історичні періоди. Саме в нарисах, замальовках, газетних оповіданнях розміщуємо цікаві історії з життя залізничників.

    Система імен та похідних від них прізвищ, що побутує в українського та інших слов’янсь­ких народів, формувалася протягом багатьох століть. Основу її становлять імена християнського календаря. Звичайно, були в людей імена і до прийняття християнства. Їх підказували, стверджують автори словника-довідника «Власні імена людей» Л. Скрипник та Н. Дегтярівська (Київ, видавництво «Наукова думка», 2005 р.), здебільшого різні обставини родин­ного життя. Приміром, довго­очікуваного сина називали Ждан, небажаного — Неждан, Нечай, перший син діставав ім’я Одинець, третій син — Третяк тощо. В іменах відображалися певні риси людей (Буян), пора року, коли дитина з’явилася на світ (Зима), віра в магічну силу імені, спільного з назвою рослини, тварини тощо (Береза, Лев, Орел, Сокіл) та ін. Імена з негативним емоційним забарвленням давалися як застережний захід: за уявленням наших пращурів, погані імена (Горе, Захворай) оберігали дітей від злих сил. У дохристиянський період поряд з одноосновними іменами функціонували і двоосновні з компонентами -слав, -мир, -волод, -гост, -бор: Милослав, Всеволод, Володимир, Радомир, Ратибор та ін.

    А чому в світ власних прізвищ занурилася наша постійна читачка Анна Полюшко?

    — У наступному році наше рідне локомотивне депо Щорс від­значатиме 145-річчя, — звертається у листі наша дописувачка. — Отож уже 144 роки депо працює і розвивається. Освоюються нові технології, впроваджуються нові засоби виробництва. Спливає час, змінюється колектив, але на підприємстві поважають свою історію, пам’ятають своїх працівників, незалежно від посади і соціального статусу. Адже все це — люди, які нелегкою працею зробили свій внесок у розвиток як депо, так і залізничної галузі в цілому. Музей підприємства зберігає чимало цікавих фактів про наших працівників. Наприклад, коли я аналізувала архівні документи, то зіткнулася з цікавим фактом: у нашому підрозділі за роки існування працювало багато людей із незвичайними прізвищами. Тому я і подумала, чому б не поділитися своїми знахідками з нашими читачами.

    Так, у нас було чимало праців­ників, які мали прізвища видатних діячів — письменників, науковців тощо. Такі як Пушкін, Бєлінський, Шевченко, Некрасов, Гоголь, Котляревський, Ломо­носов, Глинка, Чайковський, Лисенко, Висоцький, Дубров­ський, Кармазин, Єрмак, Галицький, Орлов, Жуков, Кравчук, Зинкевич. Не менш цікавими є прізвища Воробей, Синиця, Дятел, Дрозд, Сорока, Журавель, Лебідь, Чижик, Коршун, Кулік, Селезень, Гусак, Півень, Курочкіна, Лось, Вовк, Крот, Заєць, Соболь, Козел, Бобик. А деякі прізвища пов’язані із назвами професій: Столяр, Дворник. Є чимало прізвищ, які змушують замислитися над їхнім походженням. Це — М’ягкий, Кислий, Чистий, Гладкий, Ситий, Бережной, Ніякий, Рудой, Кусий, Скорий, Желєзний, Розумний. Багато прізвищ працівників пов'язано з назвами продуктів харчування: Колбаса, Кочан, Масло, Борщ, Кисель. Також є ще деякі цікаві знахідки: Муха, Клещ, Таран, Макуха, Горло, Бадай, Горбик, Задора, Безбородий, Ушатий, Безручко, Ротозій, Чорнорот, Мороз, Шуба, Ладан, Кошевой, Кучер, Орда, Трус, Туз, Чирва, Хам, Бардак, Батрак, Первак, Босяк, Шуллєр, Шиш, Гаврик. За роки існування депо були паровозні бригади, до складу яких належали люди з цікавими прізвищами: Воробей, Синиця, Дятел, Чистий, Козел, Безсмертний, Могиль­ний, Дворник, Лопата, Деркач, Метла, Бєлінський, Пушкін, Бардак, Батрак, Первак, Босяк, Шевченко, Нєкрасов, Висоцький, Дубровський. У теперішній час у локомотивному депо Щорс також є робітники з примітними прізвищами. Серед них — Борщ, Масло, Мороз, Шуба, Бегун, Воробей, Лебідь, Крот, Гоголь, Король, Бондарь, Шуллєр, Шиш, Желєзний, Точоний, Халимон.

    Взагалі дуже цікаво дізнатися, звідки беруть походження наші українські прізвища, знайти від­повідні джерела, поцікавитися історією нашого народу. Найголов­ніше те, що за кожним з цих прізвищ стоїть конкретна людина. Тож зберігаймо свою історію, збираймо цікаві факти, які викликають добру посмішку, приємні спога­ди.

    Підготував Віктор ЗАДВОРНОВ

    Не позбавляймо жінок щастя

    І знову про найкращих та наймиліших. Таємниця їхньої чарівності розгадана. Така була воля Всевишнього. Бог зліпив Адама з глини. Матеріал, скажу відверто, примхливий. Але Творець поспішав і вдихнув душу Адамові ще напівсирому. Вийшло, що душа — Божа, а плоть — нікчемна та слабка. Єву ж він створив із ребра. Не із праху, якому гріш ціна в базарний день, а з твердої і благороднішої кістки. Бо прагнув досконалості. І саме жінка є фінальним акордом практики Господа нашого. Після неї він уже нічого нового на землі не додавав.

    Але з самого початку все пішло якось не так. Єві відводилася роль помічниці, та Адам підпадає під її вплив. Всевишній рекомендує плодитися і розмножуватися, а перша подружня пара має тільки двох дітей — землероба Каїна і скотаря Авеля. Каїн, який пішов на схід від Едему, у землі Нод «познал жену свою». Що ж, діло житейське. Тільки де він її узяв?

    Та найцікавіше далі — коли «люди начали умножаться на земле и родились у них дочери». Але ті дочки звабили синів Божих: «Сыны Божии увидели дочерей человеческих, что они красивы, и брали их себе в жены, какую кто избрал». Зауважте, «они красивы». Бо до цього моменту слово «красивы» у тексті книги «Буття» не зустрічається. І «какую кто избрал», тобто маємо перший натяк на любов.

    А як же Адам та Єва? Жили, прости Господи мене грішного, без любові. Квітів він їй не дарував, не ловив погляду і не млів від дотику. Та і в неї не вискакувало з грудей серце, коли Адам заходив до печери зі в’язкою свіжих бананів. І були щасливі. Бо любов є продуктом конкуренції та побічним ефектом розмноження. Навіть Всевишній не розраховував на її появу.

    І якраз тоді розкаявся Господь, що створив людину на землі, зажурився та вирішив потопити весь рід людський, як сліпих цуценят у відрі.

    Амінь, браття і сестри. Тільки любов вижила, а Євине плем’я після потопу взялося вертіти чоловіками, як циган сонцем. У княжу добу вони вже відзначали своє свято — брикси. У червні. Серед літа, коли так багато справ й у хаті, й на городі. «Дівчата та жінки, — пише історик Володимир Кравець («Українознавчий альманах»), — мали право брикатися, тобто змушувати чоловіків робити всю жіночу роботу і щоб ті виконували їхні найдивовижніші побажання і витребеньки. В цей день чоловіки возили дівчат та жінок на візках, частували цукерками, горіхами, різними ласощами. Жінки часом каталися верхи на чоловіках. Можна було побачити, як чоловіки у ночвах несли гарну молодицю, а вона поганяла їх деркачем». Ось так. І верхи, і в ночвах з деркачем. Це вам не букетик мімози холодного 8 Березня, названого в ООН Міжнародним днем боротьби за права жінок і міжнародний мир.

    Але ХVIII ст. в історії любові стоїть окремо. У ньому «старина з новизною перемішалися», феміни зробилися розкутішими й незалежними, правили державами, плели інтриги, влаштовували перевороти. І зваблювали. До успадкованого від Єви арсеналу чар саме тоді додалися корсети, віяла, мушки на щоках, високі зачіски, парфуми… Ортодоксальний історик С. С. Шашков назвав ХVIII ст. «епохою крайньої розпусти» (Шашков С. С. «Историческія судьбы женщины, детоубійство и проституція», С.П., 1872). Звісно, що перебільшив.

    А у нас? Йшли в ногу з часом і від людей не відставали. Москаль Шаліков у подорожніх нотатках фіксує (1803): «Побачивши Малоросію, очі мої не могли налюбуватися побіленими хатами, чепурним одягом мешканців, ласкавим, милим поглядом прегарних тутешніх жінок». І далі ще про наших найкращих: «Загалом жінки тут милі, майже всі з «томними» і разом з тим палкими очима, в котрих так яскраво виявляється чулість душі і серця. Природа наложила на їхні обличчя знак любові і ніжності… Тут не Москва».

    Справді, не Москва. Бо у Москві виробився інший тип жінки — екстремалки. Отієї, що «коня на скаку остановит, в горящую избу войдет». Правда, якби чоловіки не пили, то й хати не горіли, і коні по селу не гасали б.

    Диму, кажуть, без вогню не буває. І хто не без гріха, хай підкине у вогнище полінце. Від Європи ми не відставали. Бо вже Климентій Зінов’їв, поет ХVIII ст., застерігав: «А такъ братіе прошу васъ, в ко(р)чма(х) не коха(и)мо: але паче в свои(х) ся дома(х) удоволя(и)мо». Наш же сучасник — Микола Лукаш, поет і перекладач — записав 286 синонімів до назви жінки, яка не дотримується сьомої заповіді. Ви вже обурилися? Я теж вражений. Але слів знічев’я ніхто й ніколи не вигадував. Вони завжди мають реальну основу. Значить, був і попит, і була пропозиція, і мова наша багата.

    А ще погортаймо «Енеїду» Івана Котляревського — енциклопедію життя ХVIII ст. У школі, звісно, оминали ці рядки. Місця, де мовиться про гарних молодиць, «що замуж за старих ходили і мишаком їх поморили, щоб потім гарно погулять і з парубками поводитись». Де красуням, які зловживали макіяжем, «смоли на щоки наліпляли». Бо вони дурили людей.

    «Бо щоки терли манією.

    А блейвасом і ніс, і лоб,

    Щоб краскою, хоч не своєю,

    Причаровать к собі кого б.

    Із ріпи підставляли зуби,

    Ялозили все смальцем губи,

    Щоб підвести на гріх людей.

    Пиндючили якіїсь бочки,

    Мостили в пазусі платочки,

    В которих не було грудей».

    Серед грішниць у Котляревського названі «мандрьохи, хльорки і діптянки». Слово «мандрьоха» розшифровується легко. Походить від «мандрувати». У перекладеному Миколою Лукашем «Дон Кіхоті» читаємо: «У воротях корчемних стояли дві молодички, з тих, що називають мандрьохами, — вони справді мандрували до Севільї з погоничами мулів та й завернули оце з ними на ніч до корчми».

    «Хльорки» — це вже складніше. Дослідники стверджують, що воно близьке до слова «хльос», яке походить від польського «chlosta» — шмагання. Річ у тім, що за перелюб у сільській громаді ХVIII ст. карали. Історик В. Маслійчук наводить один з прикладів покарання. Вдову Оксану Верещиху, запідозрену у незаконному зв’язку з писарем, односельці спершу роздягли наголо, потім прикували ланцюгами до стовпа, а далі повели по вулиці з музикою, били різками, кулаками та пили горілку. На голову Верещисі наділи солом’яний вінок з будяками та ще й примушували її танцювати (Маслійчук В. «Девіантна поведінка жінки на Слобожанщині у 80-х — 90-х роках XVIII ст.» (за матеріалами повітових судів Харківського намісництва) / В. Маслійчук. // Соціум. Альманах соціальної історії. — К., 2005).

    Про походження слова «діптянка» (диптанка, дептянка, димтянка) єдиної думки немає, та всі сліди ведуть до польського «deptac» — топтати.

    Даруйте за лірично­лінгвістичний відступ, але що було, те було. І пам’ятаймо висновок письменника й історика Гната Хоткевича: «Жінка взагалі була у нас свобідною завжди, ніколи не була такою невільницею, як в Московщині, де жінок замикали в теремі, не пускали нікуди і навіть у церкві відгороджували, мов острожниць. У нас жінка не була зв’язана нічим, жила свобідно, брала участь у громадській роботі, в політиці».

    Не так давно з’явилася ініціатива переглянути список свят. 8 Березня начебто залишається, але вже звичайним робочим днем. Тільки навіщо? Навіщо позбавляти радості наших супутниць у житті? Вони й від мімози щасливі. Бо «хоть чоловік і не онеє, коли же жінці, бачиш, теє, так треба угодити їй». Це теж написав Іван Петрович Котляревський.

    І від слова щирого, ніжного, теплого стають вони красивішими… Я вже мовчу про норкові шубки. Від них вони взагалі ходять царівнами. Тож не позбавляймо жінок щастя…

    Микола ПАЦАК, Фото ua.korbush.com

    Українська душа з вірменським серцем

    Таку красномовну назву мала перша персональна виставка Марини САРКІСЯН. Потрапили ми в одну із залів Будинку вчителя на запрошення доцента кафедри міжнародного туризму Київського національного університету культури і мистецтв Алли Гаврилюк. Адже подорожі — це не єдине, що об’єднує залізницю і тих, хто любить подорожувати, і хто забезпечує комфорт і безпеку поїздок.

    ІЗ ДОСЬЄ

    Марина Саркісян має багато різних нагород — диплом переможця (I місце) арт­перформансу «374 художники» у номінації «Найкраща писанка у петриківському стилі» (квітень, 2016 р.); диплом II ступеня VI Міжнародного духовного Межигірського фестивалю народних ремесел — (2015 р.). Також зайняла I місце на Українському тижні мистецтв (2013—2014 рр.).

    Відкривати для себе нові міста, нові культури, цікавих людей — це завжди захоплює, наповнює бажанням творити.

    Знайомство з доробком члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, члена Спілки дизайнерів України Марини Саркісян просто вразило барвами і незвичним поєднанням символіки. Майстриня працює в різних жанрах декоративно­прикладного мистецтва, але перевагу надає петриківському розпису. До речі, навесні минулого року одна з авторських робіт Марини, відтворена на великодньому яйці, перемогла на Всеукраїнському фестивалі писанок у Києві. Також чотири 2,5¬метрові тарілі з петриківським орнаментом будуть виставлені у фан­зоні Євробачення у Києві цього року.

    На виставці представлено понад 60 картин, над якими художниця працювала з 2009 р.

    За словами авторки, для неї петриківський розпис – це українська душа, яка зливається воєдино з її вірменським корінням, а хачкари* — художній символ і серце Вірменії.

    Представник Спілки вірмен України, привітавши майстриню з відкриттям першої персональної виставки, зазначив чудове поєднання символіки двох народів. Це висвітлює визнання у мистецькому світі як петриківки, так і хачкарів. Останні було внесено в репрезентативний список ЮНЕСКО з нематеріальної культурної спадщини людства.

    А як зазначила організатор проекту «Скарби нації» Олена СКАЧЕНКО, поєднання петриківки — як символу жіночності, ніжності і краси — з уособленням мужності і сили, що закладена у вірменських хачкарах, гармонізує простір навколо та наші душі при огляді творів Марини. Що дуже символічно у десятиліття зближення культур, оголошене ООН. Звертаємось до Марини Суренівни із запитанням розкриття секретів творчості.

    — Я живу сьогоденням. Малюю щодня, адже малювання — це моя їжа, вода і повітря. Я голодна, коли не маю змоги малювати, це мій сенс життя — постійно працювати та вчитися, вдосконалювати себе у творчості. Я хочу дарувати людям радість і любов за допомогою моїх творів.

    Петриківський розпис — улюблена тема, над якою я завжди хотіла працювати і з практичної, і з наукової точки зору. Вона унікальна для мене, особливо в наш час. Саме українське традиційне мистецтво надихає на творчість. Хочеться активно пропагувати петриківку. Це наша гордість і душа України, тому, до речі, з радістю займаюсь оформленням інтер’єрів у національному стилі.

    Марина Саркісян — українка вірменського походження, народилася і виросла в Києві. З раннього дитинства хворіє на ДЦП, зростала у сім’ї рідного дядька. Лікування, що складалося з масажів, поїздок до санаторіїв, дещо поліпшило здоров’я маленької Марини. Малювати вона любила з дитинства, проте через стан здоров’я рідні не рекомендували дівчинці здобувати художню освіту. Але у 15 років вона все ж вступила до школи мистецтв, та після двох тижнів навчання директор тієї школи порекомендувала дівчині піти на якісь підготовчі курси, бо ж у такому віці, мовляв, школу мистецтв уже закінчують.

    Марина здалася і, навчаючись у Київському училищі культури на факультеті «Бібліотекознавство і бібліографія», паралельно відвідувала підготовчі курси — для вступу до художньо-промислового технікуму (нині це Інститут декоративно­прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука).

    М. Саркісян так і не змогла вступити до цього вишу на навчання за бюджетні кошти, хоч дуже прагнула і намагалася два роки поспіль. Але не полишала творчості. Вона відвідувала студію «Оберіг», де опанувала секрети петриківського розпису, брала участь у різноманітних виставках і не зраджувала мрії про художню освіту. Нарешті доля їй усміхнулася — вона вступила на навчання на кафедру дизайну університету «Україна» і 2015 р. захистила диплом магістра з відзнакою.

    Милуючись картинами художниці, ловлю себе на думці, що не можу визначитись: до душі ближче картини чи вдалі підписи, які так і наштовхують власні думки у море спогадів і фантазій. «Омріяна радість», «Цариця», «Музика кохання», «Дружба як любов, одна душа на двох»…

    Так у чому ж таки він, той секрет?

    …Коли всі йдуть по домівках, Марина Суренівна залишається у майстерні і працює. А ще, як вважає авторка, головне — не зрадити мрію.

    «Per aspera ad astra» — крізь терни до зірок! Відома сентенція таки діє!

    *Хачкари – хрест­камінь, вид вірменських архітектурних пам’ятників, візерунки на яких ніколи не повторюються, хоча і витримані в одному стилі.
     

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05