РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 8 (3 березня 2017)
  • Випуск №8 3 березня 2017
    Зміст
    1. Зі святом весни та ніжності!
    2. Завдання для Олени (Микола ПАЦАК, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    3. У пошуках професійного вогника (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олександра ІВАНОВА)
    4. Реанімація по-коростенськи (Оксана КЛИМЧУК)
    5. І завдання виконують, і до свята готуються (Микола ПАЦАК)
    6. Бердичів. Завжди на рівні (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олександра ІВАНОВА)
    7. Звична праця, висока нагорода (Анатолій САДОВЕНКО, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    8. Рея. весняні надії (Оксана КЛИМЧУК)
    9. ДЗВІНКОГОЛОССЯ ПОДРУГИ АРФИ (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА)
    10. Свято м’яча і ракетки (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Олександра ІВАНОВА, Фото­архів: http://yadi.sk/d/h1MAV1ib3EaJaN)
    11. За грою та формою (Прес­центр)
    12. На зустріч з Кобзарем (Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА)

    Зі святом весни та ніжності!

    Наші милі жінки!

    З ледь відчутним весняним подихом приходить до нас чудове жіноче свято — 8 Березня. Цей день несе у світ ніжність і красу. Адже усе найдорожче, що є у нашому житті, – щастя, радість, надія, кохання — пов’язане з жінками.

    Без вас, дорогі жінки, не було б стільки світла, любові й тепла. Ви наповнюєте будні яскравими барвами, спонукаєте до шляхетних вчинків і добрих справ. Нехай вас ніколи не оминає турбота чоловіків, а прекрасні почуття дарують натхнення для нових творчих успіхів і життєвих перемог.

    Нехай лагідна посмішка весняного сонця дарує вам міцне здоров’я, красу та чарівність, родинне тепло та затишок. Нехай ваша доброта, ніжність, жіночність завжди сповнюють серця радістю і любов’ю, будуть запорукою миру та злагоди, а ваша праця йде на користь справі, дає наснагу для здійснення всіх ваших задумів.

    Щасливої вам жіночої долі, здійснення кращих мрій і сподівань.

    Будьте коханими і кохайте, а ми, чоловіки, робитимемо все, аби ви почувалися щасливими.

    З повагою начальник регіональної філії «Південно-Західна залізниця»

    В. ТЯГУЛЬСЬКИЙ


    Завдання для Олени

    Трудовим багатоліттям на одному місці в локомотивному депо Конотоп не здивуєш нікого. Працюють по 20, по 30 років... І цілими династіями. Наприклад, Зінчуки. Фронтовик Сергій Макарович Зінчук — 35, а потім ще довго очолював раду ветеранів цього структурного підрозділу залізниці. Його син В’ячеслав — 32.

    Або Ковтуни. Петро Пилипович віддав локомотивному підприємству понад 40. Віктор Петрович, фронтовик, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС — 37. Звідси пішли на пенсію донька Віктора Ковтуна та зять…


    Начальник виробничо­технічного відділу локомотивного депо Конотоп Олена СЕЛЮК.
    Жінка із сильним характером

    Тож 25-літтям у депо Олена Селюк, мабуть, і не хвалилася. Але колеги цю дату не забули, бо шанують і поважають Олену Анатоліївну.

    Отже, слово колегам.

    Головний інженер локомотивного депо Конотоп Олег ГАНЗЯ:

    — Все, що можна сказати позитивне, це якраз про неї. Авторитетний інженер. Чуйна людина. Вона уміє згуртувати колектив для успішного виконання роботи.

    Віталій ЮРЧЕНКО, головний механік:

    — Вона не є моїм безпосереднім начальником, але до неї можна завжди звернутися за кваліфікованою порадою, допомогою, консультацією. Олена Анатоліївна вміє аргументовано переконувати.

    Олександр СІРИЙ, інженер:

    — Олена Анатоліївна, без перебільшення, найкращий керівник, з яким мені доводилося працювати.

    Наталія ДЕНЯК, економіст:

    — З неї треба брати приклад. Активна у громадському житті. Вона вчить вірити в себе, в свої сили. Гарна господиня і мати.

    Скажете, так думають і говорять тільки в локомотивному депо? Тоді слово начальнику технічного відділу Конотопської дирекції залізничних перевезень Ігорю САМОЙЛЕНКУ:

    — Безумовно, високо-кваліфікований інженер, авторитетна в депо і на вузлі людина, вимоглива, але й справедлива.

    Ще одна думка, теж залізничника, який побажав залишитися анонімним:

    — Олена Анатоліївна — це жінка, яка має твердий характер. Я би сказав, більше чоловічий. А в депо по-іншому й не можна. Там сильна стать переважає. І щоб тримати підлеглих чоловіків у руках, треба бути сильним.

    Що ж, відверто.

    Та слово Вікторові ПУШКУ, голові профкому депо:

    — Профспілкова організація сильна саме завдяки таким людям, як вона. Як колись говорили, займає активну життєву позицію. Член профкому, була заступником голови профспілкового комітету. Зараз багато сил віддає музею.

    Музей депо створено давно. Зрозуміло, він вимагав оновлення. Та ремонт приміщення — це лише частина роботи. Основне — осучаснити експозиції, показати історію великого підрозділу без стереотипів минулої доби. Адміністрація депо і профком вирішили, що з цим завданням найкраще впорається Олена Анатоліївна. Вже скоро музей відкриє двері.

    А ще Олена Селюк має доньку, яка вже відома всій спортивній Україні: дівчина грає в молодіжній збірній із жіночого футболу. Катруся — так звуть доньку Олени Анатоліївни, колись у творі написала: «Всім досягненням у моєму улюбленому захопленні, яке переросло в професійний спорт, я завдячую мамі. Вона завжди знаходить час приділити увагу моєму навчанню в школі, моєму захопленню футболом та відпочинку».

    У травні нинішнього року Олена Селюк відзначатиме ще одну дату — абсолютно ювілейну. І вже можна уявити, скільки щирих і теплих привітань одержить ця жінка, залізничниця, інженер, начальник відділу.

    А трудова біографія Олени Анатоліївни Селюк — начальника виробничо­технічного відділу локомотивного депо Конотоп вміщується на одній сторінці. Закінчила залізничний технікум у Конотопі й Московський інститут інженерів залізничного транспорту. За фахом — інженер-будівельник. У депо прийшла восени 1991 р., а в 2003-му очолила виробничо­технічний відділ. Має подяку і грамоту від керівництва Укрзалізниці, її нагороджено знаком «За сприяння розвитку Південно-Західної залізниці».
     

    Микола ПАЦАК, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    У пошуках професійного вогника

    Невблаганна статистика: відсоток квиткових касирів та провідників із синдромом професійного вигорання з кожним роком зростає. А замінити їх на тих, хто б із задоволенням працював у цій сфері, досить складно. Причин багато. Це і стресогенна обстановка в країні, низькі заробітні плати, складні умови праці, застарілий рухомий склад тощо. Серед категорії цих працівників відбувається постійна плинність кадрів, що позначається на продуктивності праці не лише тих, які мають намір йти, а й тих, які продовжують працювати, тобто на житті всієї галузі.


    Психолог Любов ГРАНАЦЬКА та провідник поїзда № 6 Київ-Москва Віта ОХОНЬКО.

    Як можна втримати цінні кадри та допомогти таким працівникам змінити своє ставлення до труднощів роботи в професії, розповідає психолог Київської вагонної дільниці ст. Київ-Пасажирський регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Любов ГРАНАЦЬКА.

    — Любове Вадимівно, скажіть, будь ласка, чи впливає рівень особистих якостей, приміром, на роботу квиткового касира чи провідника?

    — Безумовно, цей фактор має значення. Сьогодні роботодавцю при прийомі на роботу нового співробітника недостатньо знати, яка освіта і досвід роботи є у кандидата. Часто важливішою є інформація про особистість потенційного працівника, особливо в такій галузі, як залізнична. Адже всі вони контактують з людьми. Тож при працевлаштуванні на згадані посади на першому етапі проходять психологічну оцінку — тестування. І якщо психолог бачить, що під час тестування у них не буде виявлено таких якостей, як терпіння, бажання прийти на допомогу тим, хто до них звертається, відсутні ввічливість, розсудливість, то ми з ними прощаємося. Також при тестуванні враховується рівень комунікабельності, активності, емоційної стійкості, вміння вирішувати конфліктні ситуації. При цьому беремо до уваги дисциплінованість та відповідальність.

    — Як часто до вас звертаються провідники за психологічною допомогою. Адже ваш кабінет безпосередньо розташований у будівлі вагонної дільниці? Тобто працівники знаходяться за крок від психолога і мають можливість будь-якої миті звернутися за допомогою.

    — Звертаються, але мені б хотілося, щоб це відбувалося частіше. Ґрунтуючись на власному досвіді роботи в якості психолога, можу сказати, що саме застаріле мислення є основною перешкодою. Донедавна більшість із них плутали психолога з психіатром. Потрапляючи в складну життєву ситуацію, людина відчуває емоційні переживання, під час яких важко відразу розібратися в своїх почуттях і знайти вірний вихід із становища. За допомогою можна звернутися до фахівців, але не кожен здатен собі дозволити послуги психолога. Сьогодні такі відвідування достатньо коштовні. У такому разі вони приходять до мене розібратися в суті своїх проблем. Але ж ви бачите, в яких умовах доводиться працювати: мій кабінет схожий більше на офісний, аніж на кабінет психолога.

    — Як довго працюєте на цій посаді?

    — Майже п’ять років. На початку своєї діяльності намагалася зробити так, щоб психолог виконував не декоративну функцію, а був необхідним для всіх. Психолог, фахівець у галузі психології, а вона, як відомо, наука про душу. На жаль, галузеве керівництво не завжди розуміє важливість цієї посади на виробництві. Дещо пожвавилась ситуація, коли нашу дільницю очолював Олександр Підкопалов. Він підтримував мене і вніс конструктивні ідеї. Одна із них — зробити кабінети психологічного розвантаження для поїзних бригад. За таким принципом, як працюють психологи в локомотивних депо. На жаль, сьогодні питання «зависло» в повітрі. Всі розуміють, що це важливо, але вирішити цю проблему кардинально не виходить.

    — Якою є перспектива щодо вирішення цього завдання?

    — Я вірю, що прийде час і дане питання постане як нагальне. Адже проблема не лише в бюджеті, коштів завжди не вистачає. Для подальших кроків потрібна воля керівництва і фінансування. Наші провідники, як і касири, сьогодні потребують психологічної підтримки. Наразі штат провідників у вагонній дільниці майже 2 тис. осіб. Щодня 15—18 потягів відправляються в рейс. Буває так, що вони повертаються, приміром, із Івано-Франківська, а наступного дня уже їдуть за іншим маршрутом. Тут і настає синдром професійного вигорання. І для того, щоб вирівняти їхній психологічний стан і допомогти прийти, як кажуть, до тями між рейсами, наш кабінет психологічного розвантаження був би доречним. Працівники могли б відпочити в зручних, м’яких кріслах, випити чашку чаю, послухати музику. Ми навіть хотіли встановити так звану фітобочку, за допомогою якої можна впливати на організм людини лікарською трав'яною парою. Бо саме такий вид терапії підходить для наших фахівців, які певний час перебувають у стресовій ситуації. У них не завжди збалансоване харчування, на жаль, дехто з них не відмовляється від куріння. Здається, не такі вже й великі витрати на фітолікування, але це допомогло б уникнути певних проблем під час роботи.

    — Крім облаштування такого кабінету, які ще ідеї заслуговують на увагу, аби бути втіленими в життя?

    — Коли відкриємо такий кабінет, сподіваюсь на це, плануємо проводити тренінги із залученням лекторів­психологів та керівників ПАТ «Укрзалізниця». Поза цим потрібно написати навчально­методичний посібник, як поводити себе в стресових та надзвичайних ситуаціях. Дуже б хотілося запровадити серію тренінгових програм з мотивації персоналу, а також для профілактики та запобігання конфліктів під час спілкування з колегами та пасажирами.

    — Пані Любо, професія психолога не лише цікава, а й досить складна? В чому полягає її складність саме у вагонній дільниці?

    — Мені трішки легше працювати з нашим колективом. Адже я сама розпочинала з професії провідника. До того ж я — з родини залізничників. Мій батько свого часу працював начальником поїзда, а мама — у вагонній дільниці. Знаю, з якими проблемами стикаються провідники під час поїздки і як важливо ставити себе на місце пасажира. Для того, щоб працювати з повною віддачею і без скарг, залізничник повинен ставитися до пасажира, як до гостя. А гостю ми надаємо завжди найкраще. І навіть свій поганий настрій ми намагаємося приховати. Так повинно бути з провідниками. А більшість наших провідників відчувають емоційні переживання. Адже вони по кілька днів у дорозі, а вдома — діти, чоловік, батьки. Тому моя допомога, як психолога, спрямована на те, щоб людина знайшла впевненість у собі, виявила свої слабкі і сильні якості. Хочу надати їм можливість зрозуміти причини сформованих обставин і прийняти вірне рішення для усунення проблем. Допомагаю їм після тижня вихідних «ввімкнути» себе в робочий ритм. В більшості впоратися зі своєю проблемою людина може й самотужки, але буває, що вона потребує серйозної підтримки з боку фахівців. На моє глибоке переконання, багато чого в цьому напрямку нам вдається, але хочеться більшого. Над реалізацією цього «більшого» і працюємо.

    ПРЯМА МОВА

    Перший заступник начальника пасажирської служби регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Олександр ПІДКОПАЛОВ:

    «Сьогодні є потреба в облаштуванні кабінетів психологічної підтримки у вагонній дільниці. Кабінети, які функціонують у локомотивних депо, довели свою ефективність у багатьох ситуаціях. Враховуючи темп сучасного життя і проблеми, які переживає наша сталева магістраль, як і країна в цілому, нам всім необхідна психологічна підтримка. І в таких центрах основний акцент потрібно робити на тренінги, пленери, навчати людей, як уникати конфліктних ситуацій. І якщо перший етап проходить більш­менш нормально, то з другим — навчанням — справи складніші. Тобто є над чим працювати. Ми повинні бачити кінцевий результат — високий рівень обслуговування пасажирів як у квиткових касах, так і в поїздах дальнього сполучення».
     

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олександра ІВАНОВА

    Реанімація по-коростенськи

    Фахівці вважають найбільш відповідальною частиною рухомого складу колісну пару. Прислухаємося до цієї думки. Отож і справний стан її, своєчасне попередження й усунення несправностей – це все умови безаварійної роботи транспорту.

    Значну кількість колісних пар для підрозділів тягового господарства Південно-Західної залізниці ремонтують у локомотивному депо Коростень. Звертаються до них і з інших виробництв, і не лише залізничних.


    Дефектоскопіст Лариса ТУЙМУХІНА з чарівною усмішкою перевіряє колісні пари на тріщини.

    В чому ж особливість роботи, що допомагає тримати «марку», з’ясовувала, ознайомившись з діяльністю ремонтників у локомотивному депо Коростень. Головний інженер Анатолій ХАВІН розповів, що в роботі колісного цеху особливістю є те, що тут ремонтують колісні пари від різних видів електровозів, тепловозів, а також дизель-поїздів, електропоїздів, колійної ремонтної техніки… Є для цього кваліфіковані спеціалісти, обладнання.


    Контролери слюсарно­верстатних робіт Тетяна ВИГОВСЬКА та Тетяна КОСЯНЧУК
    тендітними руками здійснюють обміри колісної пари.

    Запитую, що ж з нового обладнання допомагає працівникам відновлювати колісні пари. Анатолій Миколайович розповів, що вагомою технічною підтримкою у сфері якості й оперативності виконання роботи стала установка з наплавлення колісних центрів. Впровадивши в роботу це обладнання, попрацювали й над тим, щоб удосконалити його. Спочатку зіткнулися з труднощами при наплавленні металу на вертикальні площини. Спільними зусиллями виготовили пристосування у вигляді металевого диска, обтягнутого мідним листом і покритого вапном, що й допомогло виконувати наплавлення в необхідних площинах.

    Працює на установці електрогазозварник Василь КРАВЧУК. Досконало її опанував, із задоволенням говорить про те, що йому подобається працювати на цьому сучасному станку, де процес автоматизований, і в результаті – гарна якість наплавлення.

    Загалом же в процесі «реанімації» колісних пар бере участь увесь колектив колісного цеху, де кожен досконало знає і виконує свої функції. Тут важливо все, кожна ланка в ланцюзі цього процесу. Як сказав майстер цеху Олег КИРИЛЬЧУК, починається ремонтний процес з того, що спочатку оглядають колісну пару, яка надійшла в цех, роблять відповідні заміри, звіряючи з параметрами, зазначеними в інструкції, і визначають, якого саме виду ремонту потребує вона. Затим умільці-ремонтники дають друге життя колісним парам. Працівники цеху — слюсарі, токарі, дефектоскопісти і представники інших спеціальностей дбають про те, щоб ремонт виконати якісно. Адже якісна робота — це візитна картка ремонтників локомотивного депо ст. Коростень.

    Оксана КЛИМЧУК

    І завдання виконують, і до свята готуються

    В історії тогочасного вагонного депо Ворожба останній рік ХХ ст. був поворотним: на його базі створені дорожні вагоноколісні майстерні (ДВКМ). Згодом на території майстерень встановлять «золоту» колісну пару, бо вона врятувала підрозділ і дає надію колективу, що його не спіткає доля сусіднього заводу металоконструкцій – там залишилися лише руїни.


    «Золота» колісна пара, яка врятувала колектив.

    Після 1999-го у майстернях відбулося немало змін. Наприклад, у 2008 р. запрацювало відділення з ремонту редукторних колісних пар пасажирських вагонів. У березні 2012-го майстерні атестовано на ремонт колісних пар вантажних вагонів зі спареними підшипниками. У тому ж році ДВКМ стає підрозділом експлуатаційно­ремонтного вагонного депо Конотоп. А ще через два вливається до найбільшого залізничного колективу у транспортному регіоні – локомотивного депо Конотоп і розпочинає ремонтувати колісні пари моторвагонного рухомого складу.


    Робочі колісні пари в цеху ДВКМ.

    Минулий рік для ДВКМ видався цілком успішним. Майстерні відремонтували 2 тис. 317 колісних пар. У нинішньому одержали завдання на 2 тис. 700.

    — Виконати завдання, — стверджує начальник ДВКМ Вадим Бєлка, — цілком реально. Є вісі, є диски. Але в той же час усе чіткіше постає кадрова проблема. Для участі в антитерористичній операції в Донбасі до армії з майстерень призивали найкваліфікованіших спеціалістів. У невеликому колективі відсутність двох токарів із п’ятим розрядом помітна.

    Слава Богу, всі вісім повернулися. Це токарі Роман Чернявський, Володимир Роговий, Андрій Синах, Валерій Колотигін, фрезерувальник Віталій Біличенко, електрозварник Олександр Пустовойтов, слюсарі Ігор Мухопад і Віталій Сазоненко. Будемо сподіватися, що їм більше не доведеться брати до рук зброю.

    — Роботою ми завантажені, — продовжує Вадим Бєлка, — та не сьогодні-завтра нікого буде ставити за верстати.

    З ним не можна не погодитися. Така ж ситуація в Конотопі – досвідченого токаря чи фрезерувальника уже треба добре пошукати. По­перше, професійно-технічні училища скоротили підготовку метало-обробників. По­друге, зарплата, яку пропонують залізничні підприємства токарям і фрезерувальникам, поступається зарплаті у приватних фірмах. Я вже не кажу про те, що молодь легка на підйом і шукає заробітків за кордоном.

    Ще одна деталь до сьогодення – майстерні готуються відзначити 85-ліття, адже продовжують славні трудові традиції вагонного депо Ворожба.

    Микола ПАЦАК

    Бердичів. Завжди на рівні

    Серед лінійних станцій Козятинської дирекції залізничних перевезень станція Бердичів завжди вирізнялася стабільними показниками в роботі. Тут регулярно виконують планові завдання з вантажних перевезень, цілком задовільні показники й з перевезень пасажирів у приміському та дальньому сполученні. Словом, серед станцій свого класу Бердичів, як-то кажуть, хоча зірок з неба й не хапав, проте завжди був на рівні.


    Заступник начальника станції Бердичів Павло ФАРОВИЧ. Позитивним змінам раді завжди.

    — Ми й цей рік розпочали непогано, — говорить заступник начальника станції Павло ФАРОВИЧ. — Планове завдання виконуємо. Щоправда, обсяги перевезень дещо впали, та на це є свої причини. Передусім стали менше перевозити зернових. Але не тому, що стали гірше працювати, просто такі перевезення мають сезонний характер. Елеватори вже менше відвантажують зерна, пік транспортування якого припав на четвертий квартал року. Відправка лісоматеріалів, солоду, металобрухту, інших вантажів залишилася майже на тому самому рівні, що й була. А от що суттєво зменшилося, так це відвантаження продукції місцевих підприємств іноземним замовникам.


    Чергова по станції Світлана ЧЕРНОВА та оператор при черговій по станції Наталя ЛЕВЧУК. Робота — відповідальна, настрій — оптимістичний.

    Навіть не зважаючи на зимову пору, коли потік пасажирів падає, залізничники Бердичева й сьогодні перевозять на приміських та дальніх сполученнях до тисячі пасажирів на добу.

    — Це для нас звична кількість пасажирів, — говорить начальник вокзалу Тетяна БІДА. — Звичайно, левова частка цих пасажирських перевезень припадає на електрички. А от з поїздами дальнього сполучення ситуація дещо змінилася. Деякі поїзди, особливо у напрямку на Москву, Львів, Ковель, Кишинів, на цій станції вже не зупиняються або ж слідують іншим маршрутом. А бажаючих взяти на них квитки завжди достатньо. Тому й доводиться відправляти таких пасажирів через вузлову станцію Козятин. Хоча для них це не завжди зручно.


    Комерційні агенти Олена СЛОНЧИНСЬКА та Олена БІЛАН. Сподіваємось, що замовлення й надалі зростатимуть.


    Квитковий касир Лілія МЕЛЬНИК. З думкою про пасажирів.

    А ще приємно, що нам разом з органами місцевого самоврядування нарешті вдалося вирішити проблему заборгованості перед залізницею щодо відшкодувань коштів за перевезення пільгових пасажирів у приміських електро­поїздах. І районна, і міська ради знайшли можливість погасити борги, що становлять декілька сотень тисяч гривень. Тож новий рік ми розпочали без цієї заборгованості.

    Основа трудового колективу станції — досвідчені працівники, стаж роботи яких на залізниці перевищує півтора—два десятка років. Це можна сказати про квиткових касирів Людмилу ЯМКОВУ, Лілію МЕЛЬНИК, Неонілу ЛЕВИЦЬКУ, комерційних агентів Олену БІЛАН та Олену СЛОНЧИНСЬКУ, інших працівників станції. А от серед фахівців, які забезпечують організацію перевезень, як стверджує заступник начальника станції Павло Фарович, переважає молодь. Так, чергова по станції Світлана ЧЕРНОВА працює тут лише восьмий рік. Її колега по зміні оператор при черговому по станції Наталя ЛЕВЧУК — на два роки більше. Обидві — випускниці Козятинського училища залізничників. Згодом разом навчалися й у залізничному технікумі. І тепер уже разом «керують» станцією. Робота відповідальна. Потребує знань і досвіду. Адже за зміну через станцію проходить майже 60 поїздів. А є ще маневрова робота та робота колійних бригад під час «вікна».

    — Виконують завдання, — додає Павло Фарович. — А досвід прийде з часом.

    Сьогодні станція Бердичів працює у звичному для себе ритмі. Є відвантаження, є замовлення, тож є й робота для людей.

    — Зараз ми не маємо проблем із забезпеченням вагонами, — говорить заступник начальника станції. — Свого клієнта ми приваблюємо й тим, що наше місто має хорошу інфраструктуру. Є зручні транспортні розв’язки, складські приміщення та майданчики. Тож станція робоча. Сподіваємось, що замовлення й надалі зростатимуть. Адже вже незабаром планується введення в експлуатацію ще одного елеватора на станції Бердичів­Житомирський. Є позитивні зрушення й у роботі підприємств міста, продукція яких піде до споживачів. А все це наші потенційні клієнти.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Олександра ІВАНОВА

    Звична праця, висока нагорода

    машиніст крана ремонтного вагонного депо Козятин Ганна ПЛИС працює на залізниці понад чверть століття. Неодноразово виборювала найвищі звання у галузевому змаганні в номінації «Кращий за професією». А минулого року за багаторічну сумлінну працю на залізниці її нагороджено знаком «Почесний залізничник».


    Машиніст крана Ганна ПЛИС. Зосередженість притаманна від природи.

    — Звичайно, це дуже приємна для мене нагорода, — щиро зізнається кранівниця. — Однак все це трапилося несподівано. Ніколи не думала, що моя звична праця отримає таку високу оцінку.

    Ганна Василівна хоч й залізничниця зі стажем, проте у її трудовій біографії це не перша робітнича професія. До цього понад 10 років працювала на підприємствах харчової промисловості. Однак на початку 90-х років минулого століття через низку обставин довелося змінити професію.

    — То чому вибір випав саме на машиніста крана? — запитую у співбесідниці.

    — Та я й сама не знаю, — відповідає вона. — Моїм першим місцем роботи на залізниці був колісний цех вагонного депо. Але я бачила, як поруч у цеху з ремонту вагонів на великих кранах працюють жінки. Тож і самій закортіло попрацювати там. Спочатку перевірила себе, чи не боюся працювати на висоті, а згодом, уже в кабіні машиніста крана, придивилася, що воно та як. Сподобалося. Тож виявила бажання поїхати в Боярку навчатися. А досвід та навички набула вже тут, у рідному депо. У мене була чудова наставниця — Галя Вельгус. Саме вона навчила мене азам професії. У неї на стажуванні я була майже місяць, а потім стала працювати самотужки.

    Що головне у роботі на таких кранах? Це увага та зосередженість. Адже постійно доводиться переміщувати великогабаритні вузли та агрегати на різні ділянки ремонтного цеху, де працює чимало людей. Тут відволікатися аж ніяк не можна, бо так і до лиха недалеко. Кажуть, що від природи така зосередженість притаманна саме жінкам. Не знаю, чи це дійсно так, проте тут, у вагоноремонтників Козятина, машиністами кранів працюють саме жінки.

    — Я й не пам’ятаю, щоб тут машиністами кранів працювали чоловіки, — усміхається моя співбесідниця. — Мабуть тому, що їм бракує терпіння, та й на перекури завжди відволікаються. А в депо цю професію дійсно «окупували» жінки. Сьогодні разом зі мною працюють Майя Ляшенко, Галя Богатирьова та Неля Стасенко. І нашою роботою керівництво депо, здається, задоволене.
     

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Рея. весняні надії

    Нині і довкілля, і люди чекають на весну. Весна завжди асоціюється з ніжним промінням сонця, з теплом, зі свіжим подихом вітру, який шелестітиме в зелені дерев… Разом з весною йде й жіноче свято, яке люблять наші жінки-залізничниці і на великих, і на малих станціях. Чекають його і залізничниці на станції Рея, з якими познайомилася нещодавно.

    Рея — станція 5-го класу, яка «відкриває двері» в Коростенську дирекцію з бердичівського напрямку. Невелика, дбайливо доглянута, з унікальною назвою, з історією, яка сягає далеких років, за історичними даними — 1896 р.


    Чергові по станції Тетяна ДАНИЛЮК, Лариса АРТЕМЧУК та Алла ІВАНЧЕНКО запевняють - квітучою Рея буде завжди.

    У колективі, який очолює Володимир СЛЮСАРЧУК, сім чоловік: Андрій ЛАХМАНОВ, Дмитро МАЙБРОДСЬКИЙ, Олександр АРТЕМЧУК, а прекрасну його половину представляють Тетяна ДАНИЛЮК, Лариса АРТЕМЧУК та Алла ІВАНЧЕНКО. З жінками, які тут працюють черговими по станції, й знайомлюся детальніше.

    Тетяна Данилюк на станції з 1992 р., вона місцева, тож і проживає неподалік. Із залізницею пов’язаний чималий період діяльності, є досвід, знання. Всім серцем вона пов’язана зі своєю роботою, своєю станцією.

    В однойменному зі станцією селі Рея проживає і Лариса Артемчук. На станції трудилися її батьки. Від них Лариса Василівна й перейняла залізничну естафету. Тож, закінчивши навчання в Київському технікумі залізничного транспорту, повернулася працювати на рідну станцію.

    Алла Іванченко приїжджає на роботу з Козятина. Розповідає, що її залізнична біографія розпочалася з того, що приїхала із с. Судилків Шепетівського району навчатися в Козятинське залізничне училище. В Козятині й залишилася, тут зустріла свого судженого, з яким і створили сім’ю. А місцем роботи її стала станція Рея, де вже восьмий рік працює черговою.

    Щодо основних завдань, то виконують у колективі їх добросовісно, а основна теперішня їхня функція — пропуск пасажирських і вантажних поїздів. Через станцію курсують пасажирські поїзди Санкт-Петербург—Кишинів, Київ—Одеса—Херсон, регіональний поїзд Коростень—Вінниця, приміський Коростень—Козятин. Стосовно вантажної роботи, то лишається лише сподіватися, що постійний у минулому вантажовідправник Райківський гранітний кар’єр відновить співпрацю.

    Розповідаючи про цю невелику станцію, треба підкреслити і наступне. Увесь колектив Реї турботливо дбає, щоб вона була доглянутою, мала охайний вигляд. І якщо чоловіча справа весною і влітку покосити траву на території, то жінки турбуються, щоб було вдосталь квітів на клумбах. Прагнуть, щоб їхня «вхідна» станція, з якої починається Коростенська дирекція, була квітучою.

    Оксана КЛИМЧУК

    ДЗВІНКОГОЛОССЯ ПОДРУГИ АРФИ

    На творчий вечір «Кохання віри не втрачає» народної артистки України Світлани МИРВОДИ ми завітали завдяки протекції з боку відомої української поетеси, авторки віршів, на слова яких створено пісні з репертуару Подруги Арфи. Такий позивний має С. Мирвода як творча волонтерка, яка разом з колегами-музикантами постійно бере участь у концертах для воїнів у зоні АТО на сході України. Новомодне слово арт-десант, що з’явилось у нашій мові з початком російської агресії на українському Донбасі, у багатьох прихильників співочого таланту асоціюється з берегинею воїнів АТО. На її особистій сторінці у соціальних мережах чимало фактів про перебування з концертами у Щасті, Станиці Луганській та багатьох гарячих точках.


    У світі чарівних нот. Світлана та Тимофій МИРВОДИ.

    Вінок українських романсів, що звучав у Великій концертній студії Українського радіо в її виконанні у супроводі Академічного оркестру народної та популярної музики Національного радіо, радо сприймала велика аудиторія багатолітніх шанувальників таланту місткині. Публіка була вдячна і за те, що Світлана Мирвода встигла розповісти про історію створення романсу як такого. Просвіта і пісня, поезія і музика, оплески, квіти і вигуки «браво» на честь виконавиці та лекторки в одній особі — такою була програма цього творчого вечора. На сцені вона була не одна. Крім академічного оркестру, музичний супровід вели віртуози Андрій МАСЕНКО та Сергій ШМАТКО. Її привітали народні артисти Павло ЗІБРОВ та Мар’ян ГАДЕНКО.


    Серед вдячних слухачів друзі Світлани Мирводи — поет Микола ЛУКІВ та композитор, відомий український співак Павло ЗІБРОВ.

    Сучасний інтернет створює дива. Пошукайте у вільну хвилину романс «Колискова для коханої» на слова Тетяни Череп-Пероганич або «Стрілецький романс» від Павла Зіброва.

    Її пісенна творчість розпочалась у ранньому дитинстві. Перші концерти влаштовувала рідним та гостям привітного будинку, що у селі Дубове Ковельського району на Волині. Далі – Ковельська музична школа, музичне училище в Луцьку, Львівська консерваторія. «Запрошували скрізь — і я співала», — таку відповідь отримую від Світлани Іванівни на запитання про її творче кредо. Вона і до сьогодні вдячна вчителям – Надії МАСЛЕЧКО (Ковель), Тетяні ТКАЧЕНКО (Луцьк), Василю ЯВТУХОВИЧУ (Львів).

    Згодом, коли освоїть гру на гітарі та бандурі, С. Мирвода стане єдиною естрадною співачкою, яка поєднає у власній творчості спів та гру на цих музичних інструментах, якими досконало володіє. Можна перераховувати назви пісень та її авторів, що є у репертуарі, головне: тут є місце задушевній ліриці Т. Шевченка, Л. Лепкого, М. Луківа, С. Галябарди на музику сучасних українських композиторів.

    Гастролі за кордоном, а побувала вона у понад 20 країнах, пов’язані з частими переїздами. Залізничні подорожі також припали до душі. Є час відпочити під мелодію вагонних коліс.

    У невеличкому фільмі про її творчість С. Мирвода розповіла, як після здобуття Гран­прі на престижному співочому конкурсі в Італії вона опинилася в Непалі. Принц цієї країни був вражений не лише голосом виконавиці, а й віртуозним виконанням гри на бандурі, порівнявши наш вітчизняний інструмент з арфою. Хто знає, можливо свій військовий позивний народна артистка України недовго обирала.

    Світлана Іванівна, крім власної концертної діяльності як естрадна співачка та концертмейстер групи бандур, викладає в університеті «Україна». Певен, на її лекціях яблуку ніде впасти. Вміє розповісти цікаві факти зі сфери культурології та мистецтвознавства.

    Після творчого вечора на розмову з народною артисткою навіть не розраховував. Ми спілкувалися за використання електронної пошти. Якщо бути лаконічним, скажу С. Мирвода тішиться через те, що на пісенному обрії зараз перемагає українська пісня.

    З розмови з Тетяною Череп-Пероганич, яка знає співачку впродовж довгого часу, адже створили спільно декілька пісень, зрозумів одне: «У неї в душі повна гармонія, бо пісні живуть в ній, і вона сама як пісня». Думаєте, перебільшення? Чули б ви, як акомпанує на скрипці її молодший син Тимофій. Справжня гармонія, що живе між ними, відчувається в кожному творі.

    …Днями Світлана Мирвода розмістила на своїй сторінці у Фейсбуці сумну новину про Героя України Андрія Кизила, який загинув у боях під Авдіївкою. Болить душа у жінки і матері, волонтерки та берегині воїнів, які захищають Україну від підступного ворога. Дякую, дзвінкоголоса Подруго Арфо, за Вашу громадянську позицію! Гуманітарний фронт проти російських окупантів ще ніхто не скасував.

    Днями Світлана Мирвода відзначила свій день народження. Вітаємо! Довгих Вам років та успішної творчості на українській та світовій сцені!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА

    Свято м’яча і ракетки

    У фізкультурно-спортивному клубі «Локомотив» (Київ, провулок Стадіонний, 10/2) регіональної філії «Південно-Західна залізниця» відкрито черговий сезон: 24 лютого на його критому майданчику успішно проведено черговий турнір з настільного тенісу серед збірних команд працівників філії.


    Щасливі обличчя володарів нагород — ознака правильного руху «Локомотива».


    Грає Андрій ЮЗВАК.

    Не є секретом, що залізничники, які беруть до рук ракетку, далеко не всі приділяють серйозну увагу цьому заняттю. Але завжди є люди, які намагаються максимально реалізувати свої бажання і можливості, обравши для себе улюблений вид. Скажімо, гравець команди Жмеринської дирекції Андрій Юзвак, за фахом провідник, не просто полюбляє настільний теніс. Він є, без перебільшення, його палким прихильником. Мене познайомив з Андрієм наш беззаперечний чемпіон Іван Поберій. Не випадково вони обидва назбирали за попередні часи низку персональних нагород. Оскільки цей турнір є командний, Андрій, на жаль, опинився поза колом призерів, але від того рівень його гри не постраждав. З рідкісною зацікавленістю розповідає він про тонкощі цієї гри. Тренується Андрій разом зі своїм добрим товаришем, котрий має якісний стіл і таке саме бажання вдосконалюватися, бо навіть систему відеоспостереження за собою обидва використовують, аби при перегляді виправляти помилки у діях з ракеткою. Уявляєте? Фізичну підготовку в настільному тенісі треба мати добру, як також добрий сон перед змаганнями, постійно аналізувати власні дії на майданчику, слідкувати за виступами провідних гравців світу, регулярно тренуватися самому. Лише тоді, за словами Андрія Юзвака, можна досягти максимального успіху. Так само в будь-якій справі, напевне. Мій співбесідник уже десять років бере участь у змаганнях залізничників з настільного тенісу, ставав чемпіоном столичної магістралі. Він, мені здається, цілком об’єктивно оцінює самого себе як тенісиста, і саме це додає ваги словам мого співбесідника про улюблений вид спорту. Для Андрія Юзвака настільний теніс є своєрідною життєвою філософією, джерелом відновлення власної позитивної енергії. Перемога над собою – ось що є для нього ціллю.

    Між тим стартовий турнір 2017 р. виявився, на жаль, швидкоплинним. Наводимо нижче його об’єктивні і водночас пам’ятні для призерів підсумки.

    Колективи Жмеринської дирекції та управління регіональної філії «Південно-Західна залізниця» не змогли цього разу пробитися на п’єдестал, але, напевне, там готуються «розрахуватися» з майбутніми суперниками своїми насамперед футбольними показниками. Побачимо. Сподіваємось, Київська дирекція теж готує своїх футболістів, після того як залишила поза увагою цей стартовий турнір з настільного тенісу.

    «Золото» виборола збірна Козятинської дирекції залізничних перевезень у складі: Ірина Мазур, Любов Маєвська, Денис Корольов, Євген Оміцинський, Костянтин Коваль та Іван Поберій.

    «Срібло» – за командою Коростенської дирекції: Наталія Бондарчук, Олена Коржук, Микола Коржук, Віктор Коржук, Юрій Федоренко та Петро Гієнко.

    «Бронза» стала здобутком дружини Конотопської дирекції, яку представляли Ірина Александренко, Ганна Ткаченко, Віктор Коваленко, Володимир Дмитренко, Віктор Герасименко та Олександр Калюжний.

    Церемонії відкриття і нагородження відбувалися урочисто і водночас скромно. Учасники змагань не шкодували власних долонь, вітаючи кожного гравця в момент отримання ним заслуженої медалі. Під час змагань кожен намагався здобути перемогу, саме тому нервова напруга мала місце впродовж усіх поєдинків. Але вона в значно більшій мірі залишалася не виплесканою, бо порівняно, скажімо, з волейбольними матчами гравці у настільний теніс поводять себе доволі тихо. Це дозволяє значно легше спостерігати за ходом турніру. Краєм вуха почув я, що цього разу використано було дуже якісні м’ячі іноземного виробництва. Отже, тенісисти змогли гідно оцінити це належним чином.

    Вручення командних кубків та дипломів, персональних медалей та дипломів – ця приємна для всіх членів команд-призерів процедура відбулася в атмосфері справжнього свята нашого духовного єднання, бо знаємо ж: головне – це спілкування людей між собою. Найтитулованіша з усіх відомих мені чемпіонок найвищого рівня з настільного тенісу – Оксана Чиченьова – цього разу була не тільки головним суддею змагань, а й взяла активну участь у нагородженні призерів. Навіть технічні робітники клубу, а це переважно жінки, теж зацікавлено спостерігали за процесом закриття турніру: радість учасників змагань передавалася всім. Плюс тепло весняної погоди…

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Олександра ІВАНОВА, Фото­архів: http://yadi.sk/d/h1MAV1ib3EaJaN

    За грою та формою

    Нещодавно у спортивному комплексі Козятинського ВПТУ залізничного транспорту № 17 відбувся традиційний турнір між командами залізничних підприємств регіону Козятинської дирекції залізничних перевезень з фут-залу.


    Команда локомотивного депо ст. Шепетівка вирішила сфотографуватися разом із головою Козятинського теркому галузевої профспілки Анатолієм ВІЛЬЧИНСЬКИМ.

    Турнір проведено за ініціативи та підтримки Козятинського теркому профспілки та керівництва Козятинської дирекції залізничних перевезень.

    На участь у турнірі подали заявки 10 команд, які були поділені на три підгрупи. Переможці підгруп розіграли між собою призи турніру.

    Інтриги в цьому році не вийшло: до фіналу потрапили традиційно сильні команди локомотивних депо Козятин, Шепетівка та команда вагонного експлуатаційного депо Козятин. Разом з тим численні глядачі та судді турніру відзначили гарну гру команд Шепетівської дистанції колії, Козятинської колійної машинної станції. Приємно вразила організованістю, грою та формою команда Козятинської дистанції електропостачання.

    За результатами ігор перше місце посіла команда локомотивного депо Шепетівка, котра переграла у фіналі команду вагонного депо Козятин. Бронза дісталася команді локомотивного депо Козятин.

    Прес­центр

    На зустріч з Кобзарем

    На його честь встановлено рекордну кількість пам’ятників — від Бразилії до Китаю. Більшість з них — на території України. Це друга сходинка. на першій, вважають дослідники, лише монументи Ісусу Христу.

    Тож місце нашої зустрічі — Київ, парк ім. Тараса Шевченка, біля пам’ятника Кобзареві, навпроти однойменного вишу — навряд чи можна назвати випадковим. Як і наших співрозмовників — студентів державного вищого навчального закладу «Київський електромеханічний коледж». Адже саме студенти та викладачі цього воістину залізничного коледжу під керівництвом прекрасної жінки та педагога Лариси СПОДИНСЬКОЇ завжди демонструють високий інтелектуальний рівень соціальної та культурної активності.

    Темою нашої розмови зі студентами стала постать, «яка волею історії ототожнюється з Україною і з буттям нашої рідної держави. Він продовжується нею, вбираючи в себе новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи. Він росте й розвивається в часі й історії. І нам ще йти і йти до його осягнення» (І. Дзюба, М. Жулинський). Такі, як Тарас Шевченко, народжуються раз у тисячоліття. «Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога… Велике щастя бути вольним чоловіком», — така містка формула настроїв Шевченка під час перебування у Петербурзі перегукується із сьогоденням.

    …Найкращим подарунком у ці дні мої співрозмовники вважають «Кобзар»: принести до власної домівки, подарувати дітям чи батькам. Згадати Тараса дійсно «не злим тихим словом». Образ? Так! Адже всі ми пам’ятаємо, як він прийшов до нас на Майдан, як допомагав малювати плакати, як перефразовувались миттєво його вірші на Донбасі. Пригадую, як на нашвидкуруч споруджених барикадах, на наметах, на кучугурах почорнілого снігу, на польових кухнях біліли сотні звернень, епіграм, сатиричних малюнків, звучали вірші Шевченка. Виборення свободи і незалежності, обрамлене словами поета­пророка, стало національно­смисловим потенціалом для України:

    Свою Україну любіть,

    Любіть її… Во время люте,

    В останню тяжкую минуту

    За неї Господа моліть.

    Бліц-інтерв’ю

    Викладач української мови та літератури ДВНЗ «КЕК» Олена Сергіївна ЄГОРОВА:

    «У Шевченківські дні ми традиційно проводимо тиждень філологічних дисциплін. Особливою популярністю користується конкурс декламаторів, зустрічі з письменниками, екскурсії. Студенти наші активно готуються до випуску стіннівок під назвою «Вклонімося тобі, Кобзаре». Намагаємось донести, що сила нашого Тараса в його багатогранності, любові до народу. Важливо пам’ятати Шевченка, який і дотепер творить нашу націю».

    Студентка II курсу факультету автоматизованих систем управління рухом на залізничному транспорті Катерина КУМЕЙКО:

    «Шевченко для мене — не просто національний символ. Цей чоловік умів любити, співчувати і ненавидіти. Тарас Григорович допоміг мені закохатися в рідну мову. Його «Кобзар» можна читати безкінечно. Здається, Олесь Гончар писав, що Шевченків «Кобзар» ніколи не стане архаїчним. У кожному вірші чи поемі пізнаєш щось знайоме тобі, переживаєш різні емоції. На мою думку, саме ця збірка стала першим вигуком у здобутті Україною незалежності. Його слова завжди залишаються актуальними, скільки б років не пройшло з часу їх написання. Сьогодні словами поета говорить і моя душа:

    Та неоднаково мені,

    Як Україну злії люде

    Присплять, лукаві, і в огні

    Її, окраденую, збудять…

    Ох, неоднаково мені.

    Студентка ІІ курсу факультету автоматизованих систем управління рухом на залізничному транспорті Ангеліна ГОЛОВЧИЧ:

    «Зараз згадую той випадок з біографії поета, коли малим пішов шукати «залізні стовпи, що підпирають небо», і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою і ввечері привели до Кирилівки. Впізнаю себе в дитинстві.

    У мене Шевченко асоціюється з дуже світлим образом, не випадково його називали «білим паном». А ще мені дуже імпонує Шевченко як художник. А ще його олійні портрети вражають глибоким проникненням у внутрішній світ людини (портрет княгині Кейкуатової, Й. Рудзинського). А ще Тарас дуже любив подорожувати. І я дуже хочу поїхати в ті місця, де він народився, побувати у Літньому саду, де він зустрівся з художником, учнем академії Сошенком».

    Студент І курсу факультету обслуговування комп’ютерних систем та мереж Артем ПОЛОЗ:

    «Я вважаю, що сьогодні образ Тараса Шевченка змінився. Бо інтерес до його особистості йде не зверху, а зсередини. Кожен українець, мабуть, відчуває якийсь генетичний зв’язок з Кобзарем. Його біль сьогодні переповнює і нас. Але ж він не боявся про це писати, говорити, співати. Він не був «похмурим дідусем». За густими бровами — світлий погляд, пророчий і впевнений, що «де є добрі люди, там і правда буде»! Його вогненне слово водночас є словом любові до України, ненависті до її ворогів, словом нетерпимості і гніву проти негідних синів України».

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05