РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 3 (27 січня 2017)
  • Випуск №3 27 січня 2017
    Зміст
    1. Старий паровоз працює для сучасних туристів (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото надане Владом ПЛАХОТНЮКОМ)
    2. За вибором виробничої тактики (Никифор ЛИСИЦЯ)
    3. У злагоді із собою (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    4. На лікування до Калинівки козятинці не їздитимуть (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    5. У полоні знайомих нот (Никифор ЛИСИЦЯ)
    6. З віконця касира – в далекі світи (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олександра ІВАНОВА)
    7. Перша лінія оборони (Оксана КЛИМЧУК)
    8. Як заслужити людську повагу? (Оксана КЛИМЧУК, Фото із сімейного архіву родини В. Бортика)
    9. Зіновій — прихильний до Бога (Анатолій САДОВЕНКО, Фото із сімейного альбому)
    10. Соборна, вільна, самостійна (Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА)
    11. І на оновленій землі… (Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА)

    Старий паровоз працює для сучасних туристів

    Спочатку про те, на чому зосереджуєш увагу. Рекламний ролик – продукція одного із вітчизняних телеканалів про початок чергових проектів з розряду «майстер-клас» — не обійшовся цього разу без участі залізничників. За режисерською задумкою машиністи та їхні помічники з локомотивного депо Сновськ мали чимдуж привести поїзд до перону. Цікавий відеоряд було зроблено. Але ж завдяки кому? Щоб старенький Эр 787-46 (1951 р. виробництва) міг як слід витримати всі випробування знімального дня, працювали майстри локомотивної справи.


    До речі, у травні 2016 р. у Сновському депо було виконано якісний ремонт паровоза, підготувавши його котел, машину, екіпажну частину, тендер, колісні пари та інші вузли до довготривалої експлуатації. Після того паровоз було відправлено до депо Дарниця у Києві, де він «мешкає» у проміжках між туристичними поїздками.


    Влад ПЛАХОТНЮК не цурається важкої праці.

    Створити вокзальну атмосферу без зацікавленої публіки? Це неможливо. Тепер в якості зустрічаючих – відомі українські актори. Уявити вокзальну спільноту без занурення у клуби водяної пари, що виривається з парового котла і стелиться пероном? Також нонсенс. І все ж коротку відеоісторію, що за сценарієм нагадує кадри з першого фільму «Прибуття поїзда» від братів Люм’єр, уже знято. За доскональною роботою всіх паровозних вузлів слідкували машиністи Євген СКОРОБОГАТЬКО, Сергій КРАВЧЕНКО та їхні помічники Андрій БУЛДЕНКО і Сергій ДАНИЛЬЧЕНКО (див. фото). Ясна річ, майстерне ведення поїзда – це також заслуга цього квартету.

    Вся знімальна група була у захваті від неперевершеного приготування фірмової яєчні із салом. Судячи з фото, яке надіслано в редакцію, за пательню цього разу слугувала звичайна лопата, якою кочегари кидають вугілля у паровозну топку. Достатньо розкласти алюмінієву фольгу на поверхні інструмента — і користуйся лопатою як звичайною сковорідкою. Чи поживна ця страва? Судячи із численних відгуків у Фейсбуці, так.

    Залізничні подорожі навколо Києва, відеозйомки із залученням старої техніки... Здається, інтерес до машин, створених у минулому віці, збільшується. Із чим це пов’язано? Про це ми вирішили дізнатися у начальника сектору з питань збереження ретротехніки ПАТ «Укрзалізниця» Влада ПЛАХОТНЮКА.

    — Відомо, що підрозділ, яким ви сьогодні керуєте, створено майже рік тому. Розкажіть, будь ласка, чим заповнені трудові будні службовця, який одночасно є членом громадської організації «Залізнична спадщина України»?

    — По суті, участь у цій організації і привела мене в Укрзалізницю. Збереження історичного рухомого складу, розвиток вузькоколійних залізниць, залізничних музеїв, організація туристичних вояжів у старому пасажирському складі із паровозами – це основні завдання, які стоять переді мною. Добре відомо, що до сьогодні збереглись вузькоколійки у Гайвороні, Поліський трамвай на Рівненщині, Вигода, Боржавська залізниця у Карпатах.

    – Владе, що вас спонукає стояти на охороні цих об’єктів? Яка від цього користь?

    – Були часи, коли гарячі голови збирались порізати всю інфраструктуру на металобрухт. Але нам з однодумцями із «Залізничної спадщини України» за допомогою активної підтримки з боку Міністерства інфраструктури вдалося переконати керівництво ПАТ «Укрзалізниця», що саме збереження залізничної спадщини – перспективна справа. І тут мова про відповідні тарифи на перевезення, необхідність зниження податків на землю під залізницею. Маємо знайти спільну мову із місцевими громадами, щоб вузькоколійки працювали, створюючи комфорт як для місцевих мешканців, так і для туристів. З нашого боку маємо забезпечити всіх замовників, які бажають проводити ретро­тури та корпоративні подорожі за використання старого рухомого складу із додатковою культурною програмою. Ретротехніка може забезпечувати коштами на її утримання, ремонт та відновлення рухомого складу, який перебував на консервації у пунктах відстою. Разом з ентузіастами розробили пару десятків нових перспективних маршрутів для курсування ретропоїздів. Для впровадження подібних проектів потрібно розробляти графіки руху, пункти для екіпірування тягового та пасажирського рухомого складу.

    – Чи є зацікавленість з боку туристичних фірм?

    – Так, деякі із менеджерів серйозно цікавляться нашими проектами. Є фірми, які готові вкладати гроші у реставрацію старого рухомого складу. Отже, це справа є не лише захоплюючою, а й такою, що може приносити прибуток.

    – Розвиток туристичного бізнесу на залізниці неможливий без відповідної інфраструктури, чи не так? Яке локомотивне депо стане базовим для відновлення, зокрема паровозів? Що далі?

    – Цілком зрозуміло, що мова йде про Сновське локомотивне депо. Цей підрозділ протягом 25 років є базовим підприємством Укрзалізниці з ремонту паровозів. Тут виконувався ремонт багатьох паровозів, навіть в обсязі капітального. Надалі депо потрібно забезпечити необхідним обладнанням. На порядку денному стоїть питання щодо передачі виробничого досвіду старими майстрами молоді. Найближчим часом в Укрзалізниці планується утворити робочу групу з питань збереження старої (ретро) залізничної техніки за участі представників причетних департаментів та регіональних філій. Користуючись нагодою, звертаюсь до громадських організацій, що бажають долучитись до спільної роботи та мають пропозиції. Для цього пропоную надіслати скан офіційного листа з кандидатурою для участі у засіданнях на електронну адресу bati@uz.gov.ua

    – Владе, а які питання розглядатимуться?

    – У першу чергу – ремонт та експлуатація історичного рухомого складу. Цікавлять проекти з розвитку вузькоколійних залізниць. Не оминемо увагою й питання щодо подальшого розвитку музеїв залізничної галузі.

    – Отже, старі вузькоколійки, паровози, пасажирські вагони розпочинають друге життя. Дякую за бесіду! Успіхів!

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото надане Владом ПЛАХОТНЮКОМ

    За вибором виробничої тактики

    Залізнична станція Гнівань має славетну історію, що тісно пов’язана зі створенням Києво-Балтської, згодом – Південно-Західної залізниці. Розповімо про сьогодення.

    Для початку наведемо технічні характеристики:

    Станцію віднесено до другого класу. Має дві головні, п’ять приймально¬відправних, дві виставочні, п’ять тупикових та з десяток під’їзних колій. А на них вмонтовано до півсотні стрілочних переводів, 37 із яких приєднано до системи централізації, переведення стрілок відбувається із пульта чергового по станції.


    Черговий по станції Павло ХЛОП’ЯЧИЙ та оператор при черговому по станції Таїсія КІЛІВНИК тримають руку на пульсі руху поїздів.

    Однак за нинішніх погодних умов, коли природа дарує щедрі снігопади, очищення стрілок не можна покладати лише на технічні засоби: тут створено систему пневмообдуву стрілок. Тому на ст. Гнівань під час снігопадів постійно працюють монтери колії з місцевого околодку під керівництвом шляхового майстра Петра КАСЕНЮКА, які забезпечують безперебійний рух поїздів залізничними коліями.


    Ранок оператора з обробки перевізних документів Анастасії ЛОБАНЬ.

    Під час відвідин станції довелось познайомитись із виконувачем обов’язки начальника станції Сергієм ПЕНЬКІВСЬКИМ (начальник знаходиться у відпустці для догляду за малолітньою дитиною). Від нього вдалось з’ясувати, що колектив справно виконує свої обов’язки, систематично перевиконує планові завдання. Та про показники дещо згодом. Їх забезпечують працівники, які безпосередньо виконують усю станційну роботу. А їх тут менше півсотні. Це за штатним розкладом, а фактично – значно менше. Лише у відпустці для догляду за малолітніми дітьми перебувають з десяток фахівців, двоє із них – чоловіки. Це наводить на певні роздуми, які можуть стати темою для окремої публікації.


    Прийомоздавальника вантажу та багажу Тетяну МЕЛЬНИК поважають у колективі.

    А на ст. Гнівань поки що обходились і без «декретчиків». І небезуспішно. Плановим завданням на минулий рік передбачалось, що на станції завантажать 10 тис. 488 вагонів, а це 700 тис. т різної продукції. Та у Гнівані колектив згуртувався і значно перевиконав планові завдання. Тут навантажили 10 тис. 865 вагонів, які вмістили понад 720 тис. т вантажу.


    Монтер колії Віталій КОШТАЛЯН, шляховий майстер Петро КАСЕНЮК, монтери колії Віктор ПЕТРОВ і Олександр КАЛІЦЬКИЙ.

    Хто ж забезпечив такі обсяги перевезень із цієї станції? Зазначу одразу, що конкретного «винуватця», за всіх моїх старань, знайти не вдалось. Тому назву більшість із них, а це в першу чергу ті, хто займається комерційною роботою. Окрім керівника станції, це – начальник району вантажного Олена ДРОЗДОВА. Вона недавно обіймає цю посаду, але зуміла зорганізувати роботу своїх колег так, щоб вийти на передові показники. Добре потрудились старший товарний касир Валентина ЖОВМІР, товарні касири Петро КОШЕНКО, Олена ДРОЗД, старші прийомоздавальники вантажу та багажу Оксана ЛОЗОВА, Олена БОЙКО, Євгенія КОЛЕСНИК, Тетяна ГОЛОВІНА, прийомоздавальники Тетяна МЕЛЬНИК, Олеся БАБІЙ та їхні колеги.

    Своє «плече» вчасно підставляли й фахівці з організації руху поїздів. І це дозволило досягти позитивних результатів. Протягом минулого року через ст. Гнівань щодоби проходило від 40 до 70 потягів. Із них понад 30 – пасажирські. Це для станції другого класу неабияке навантаження. Та чергові по станції Аделіда ДЖАББАРОВА, Зінаїда КОВАЛЬСЬКА, оператори при чергових Наталія НОСАЛЬСЬКА, Надія МАЗУРОВА, Ольга ГРЯЗНОВА, складачі поїздів Олег МАЗУРКЕВИЧ, Анатолій РИЖИЙ забезпечили рух транзитних поїздів, маневрову роботу на станції та й складання, розформування збірних поїздів, яких щодоби нараховувалось до п’яти одиниць.

    Робота ст. Гнівань не замикається лише на вантажних перевезеннях. Містечко, біля якого розташовано станцію, не відноситься навіть до райцентру. Однак охочих в ньому, та й у ближніх селах, мандрувати залізницею було чимало, тому не залишались без роботи й касири пасажирські. Вони минулого року попрацювали із випередженням планових завдань. Для пасажирів, які користуються залізницею у дальньому сполученні, Марія СКРИПНИК, Тамара БУЛГАКОВА, Майя КУДИРКО, Ольга СОЛОВЙОВА, Марина КОВАЛЬСЬКА та їхні колеги продали понад 30 тис. квитків на загальну суму майже 4 млн грн. А у місцевому сполученні цей показник сягнув майже 4 млн квитків на суму майже 500 тис. грн. Найбільш продуктивними, за касовим збором, були липень та серпень, коли реалізували понад 4 тис. квитків у дальньому сполученні, а виручка сягнула майже 1 млн грн.

    Показники в роботі цієї станції чималі, вони значно перевищують планові завдання. Але чи можуть вони бути вищими? Від усіх працівників почув лише одну відповідь: «Можуть!». Що для цього потрібно? – запитую. — Дайте більше вантажних вагонів, і щоб пасажирські потяги, що прямують на Львів, Одесу, Ужгород, Київ, Харків, Дніпро, зупинялись на нашій станції, — отакий вибір виробничої тактики.

    Цікава річ! У Гнівані не просять менше роботи, а благають – дайте більше вантажних вагонів під завантаження, тому що тих (понад 1 тис. 100), яких минулого року на цій станції вивантажили, вкрай мало. Не вистачає й тих, що подають на пункт підготовки вагонів під навантаження, що розташовується на ст. Гнівань. Він забезпечує не лише виробничі потреби цієї станції, а й деяких інших. Та при тій кількості та технічному стані вантажного рухомого складу (а це здебільшого піввагони) підрозділ Жмеринської вагонної дільниці не міг забезпечити й половини потреби цієї станції, та й багатьох інших, що входять до Жмеринської дирекції залізничних перевезень.

    ДОВІДКОВО

    У грудні 2016 р. регіональна філія «Південно-Західна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» відправила 3313,78 тис. т вантажів, що більше на 229,72 тис. т, ніж за аналогічний період 2015 р.

    У внутрішньому сполученні відправила 1765,91 тис. т. Серед вантажів – продукція для будівельної індустрії, промислова сировина, флюси, цемент, лісові вантажі, брухт чорних металів, зернові вантажі, вогнетриви, хімічні і мінеральні добрива, нафта та нафтопродукти, продовольчі товари.

    На експорт залізницею відправлено 1547,87 тис. т.

    За інформацією,

    наданою прес-службою регіональної філії «Південно-Західна залізниця»

    Никифор ЛИСИЦЯ

    У злагоді із собою

    У ці дні голова ради ветеранів київської дирекції, почесний залізничник Василь Іванович Нікитенко святкує свій ювілей. 18 січня йому виповнилось 70 років.

    За 47 років трудової біографії Василь Нікитенко неодноразово отримував подяки від керівництва залізниці. В його житті, як у кожної людини, траплялося різне. Було нелегко переборювати життєві труднощі, душевні та фізичні болі, але коли є куди іти і для кого жити – не зважаєш ні на що. Де б не працював Василь Іванович, він завойовував авторитет і, працюючи на різних посадах, завжди залишався прекрасним співробітником, порадником, принциповою і доброю людиною. Важливо, що Василь Іванович не залишився в межах одного фаху, а системно працював над собою і став спеціалістом набагато ширшого формату.

    …Відразу по закінченні школи поступив до Чернігівського професійно­технічного училища залізничного транспорту, а у 1965 р., отримавши диплом, розпочав трудову діяльність на посаді монтера Київської дистанції колії. Займав різні посади. У 1982 р. прийшов на роботу у Київську дирекцію залізничних перевезень. Спочатку це був територіальний комітет профспілки, а з 1984 р. він — на посаді заступника начальника відділу кадрів дирекції, потім продовжив працювати у службі відомчої воєнізованої охорони. У 2011 р. Василь Нікитенко очолив раду ветеранів Київської дирекції залізничних перевезень.

    Наразі рада ветеранів Київської дирекції об’єднує первинні організації окремих залізничних структурних підрозділів Київського регіону, а не лише ті, що входять до складу дирекції. На обліку організації перебуває понад 12 тис. непрацюючих пенсіонерів­залізничників.

    Василь Іванович дуже переймається проблемами своїх підопічних. Тому й старається організовувати так робочий процес, щоб ветерани¬-залізничники відчували турботу. Щоправда, без фінансової допомоги залізниці зробити це складно. Адже рада ветеранів не займається ніякою прибутковою діяльністю, а існує лише на кошти, виділені залізницею.

    – Сталося так, що хочемо ми того чи ні, – ділиться думками Василь Нікитенко, – а людина, виходячи на пенсію, опиняється, так би мовити, на узбіччі життя. Турбує навіть не матеріальна сторона, хоча сьогодні багато ветеранів одержують мінімальні пенсії, а гірке відчуття самотності. Через те, що ти більше не потрібен суспільству, найбільше пригнічує людей, які виходять на пенсію. Одне з наших важливих завдань – надати людині морально-психологічну підтримку, дати відчути, що пенсіонер потрібен суспільству. З цією метою ми залучаємо до співробітництва молодих колег­залізничників, звертаємося до молодіжних рад профспілок. Звичайно цьому сприяє і соціальна політика Укрзалізниці. На жаль, підтримка з боку профспілок стає все меншою. Проблем залишається багато. Та все ж сьогодні наші ветерани мають змогу поїхати на відпочинок до профільних санаторіїв. Така турбота й увага дуже потрібна людям, бо додає їм життєвої наснаги.

    Запитую у нашого героя про те, що дає йому сил, енергії для добрих і корисних справ.

    – Моя родина. Важливо не почуватися самотнім. А у мене чудова дружина Людмила, з якою йдемо по життю уже не один десяток років. Діти, підростають п’ять онуків. Головне – жити у злагоді із собою, насамперед перебувати в гармонії зі своїм віком. Адже щасливі й позитивно налаштовані люди живуть довше, про це говорять вчені, — каже Василь Іванович.
     

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    На лікування до Калинівки козятинці не їздитимуть

    У матеріалі «Чи зможе проктолог районної лікарні зробити повноцінний медогляд машиністу локомотива перед рейсом?» («Рабочее слово» № 12 від 25 березня 2015 р.) автор наголошував на тому, що через передачу тогочасної відділкової лікарні СТ. Козятин Південно-Західної залізниці у підпорядкування до органів місцевого самоврядування може статися непоправне.

    Кваліфікований колектив людей у білих халатах, які працювали у добре оснащеному медичному закладі, без належного фінансування із міськрайонного бюджету, перебував в економічній скруті. Фінансування лікарні, яка обслуговувала понад 10 тис. залізничників та майже 5 тис. ветеранів залізничного вузла, припинилося. Субвенцій на її утримання не вистачало, міська скарбниця тріщала по швах…

    Трохи згодом в історії козятинської оздоровниці, яка функціонує понад 100 років, сталися певні зміни. Тепер уже комунальна установа «Козятинська лікарня відновного лікування» продовжила свою історію. А фінансування її діяльності відбувалося за рахунок обласного бюджету.

    …За недавньої розмови з головою Козятинської територіальної профспілкової організації Південно-Західної залізниці Анатолієм ВІЛЬЧИНСЬКИМ з’ясовано, що крапку ставити рано.

    – Під час закриття державного закладу «Відділкова лікарня ст. Козятин» та після передачі майнового комплексу у підпорядкування Центральній районній лікарні, керівники області, щоб зняти соціальну напругу, неодноразово переконували залізничників: у місті функціонуватиме багатопрофільний медичний заклад інтенсивного лікування. Але ж все відбувалося не так. Обласні мужі мали намір передати ряд відділень до Калинівського госпітального округу. Як же так? У такому разі всі пацієнти, які перебуватимуть у важкому стані, жінки при надії, хірургічні хворі, пацієнти інфекційного відділення будуть змушені шукати медичну допомогу за півтора десятка кілометрів?

    Але нас в чергове ввели в оману, – продовжив розмову А. Вільчинський, – тому що в Козятині, відповідно до постанови Кабінету Міністрів № 932, залишають тільки сімейну та планову медицину, а все інше, в тому числі інтенсивне лікування, невідкладну та екстрену допомогу переводять у м. Калинівку, де створюють госпітальний округ. І це при тому, що м. Калинівка розташована за 15 км від обласного центру, де медустанов більше ніж досить!

    19 січня п. р. біля будівлі районної ради відбувся мітинг, де козятинці оголосили звернення до голови Вінницької обласної державної адміністрації В. Коровія, зокрема і від імені профспілкових організацій підрозділів Козятинського залізничного вузла. «…З метою зняття соціальної напруги в трудових колективах залізничників, звертаємось до Вас з проханням переглянути рішення обласної адміністрації, яке, на наше тверде переконання, є глибоко помилковим». Тобто мова йде про те, що чиновники з Вінницького обласного департаменту з охорони здоров’я планували закрити лікарню. І це у місті, де існують об’єкти та підприємства із підвищеним ризиком виникнення травматизму. Залізничні профспілки стали на захист інтересів земляків. Вони вважають: потрібно відновити повноцінне медичне обслуговування, в тому числі організацію медичних оглядів працівників галузі. Відповідний лист було відправлено на ім’я прем’єр­міністра України.

    Заклик не бути байдужими до справедливих вимог з боку робітничих колективів почуто у високих владних кабінетах. За інформацією, яку оприлюднено Вінницькою облдержадміністрацією, Козятинська лікарня інтенсивного лікування залишається у старому статусі. Про це, як зазначає інтернет­сайт «Інформаційна Вінниччина», подано відповідний проект до Міністерства охорони здоров’я України.

    «Робітниче слово» стежитиме за розвитком подій.

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    У полоні знайомих нот

    Кожен залізничник хоче отримувати достойну грошову винагороду за свою працю. Та, напевне, кожному приємно, коли його трудові досягнення відзначають якимись додатковими відзнаками.


    Голова профкому Володимир ЛЕВЕНЧУК вручає цінний подарунок майстру БМЕУ-3 Тетяні СТУКАН.

    Для цього в нашій галузі створено систему матеріального та морального стимулювання праці, яка включає присвоєння почесних звань, нагородження відом­чими медалями, почесними знаками… Це – на рівні публічного акціонерного товариства та його регіональних філій. А що можна зробити у відокремлених виробничих підрозділах? При бажанні та за ініціативи профспілки і в них можна знайти можливості для заохочення своїх колег, які вирізняються добросовісним ставленням до виконання своїх трудових обов’язків.

    У Жмеринському будівельно¬-монтажному експлуатаційному управлінні (БМЕУ № 3), профспілковий комітет якого очолює Володимир ЛЕВЕНЧУК, є непоганий досвід. Колективним договором між профспілкою та адміністрацією передбачили заохочення працівників, які трудяться у колективі 25 років.

    Напередодні новорічних та різдвяних свят відбулась церемонія вшанування 11 співробітників БМЕУ № 3, які чверть століття працюють на залізниці. Для цього у святково прикрашеній залі зібрався увесь трудовий колектив. Сюди запросили й вокально-¬інструментальний ансамбль «Кордон», який для кожного із «винуватців» урочистостей виконував улюблену пісню. Перед цим керівник підрозділу Валерій МИХАЛЬЧИШИН кожному вручав вітальну адресу, в якій зазначалось, що працівнику присвоюється звання – ветеран, а також грошову премію у розмірі 500 грн. А голова профспілкового комітету вручав квіти та цінні подарунки. Усе це з приємністю сприймалось ювілярами.

    Серед них був і столяр Микола ПАНЧИШЕН. Після навчання в ПТУ він прийшов працювати у БМЕУ¬3 і уже 25 років тут трудиться. Такий же трудовий стаж і у водія Анатолія ЛОХМАНА. Він заробив його, керуючи вантажівкою, яку водив від виробничої бази до залізничних об’єктів, на яких виконувались ремонтні роботи, і доправляв туди необхідні вантажі. Машиніст приладів водопостачання Сергій ШАПОВАЛОВ також не змінював своєї професії тривалий час, він лише перейшов з одного підрозділу в інший. Серед відзначених була й машиніст крана Наталія ЗАХАРЕНКО. Її трудовий стаж — також чверть століття. А електрик Володимир ЗАГРОДСЬКИЙ протягом 25 років робив лише одну справу, причому доволі успішно. Добре трудились й інші заохочені. Про це зазначалось у виступах керівника підрозділу та голови профкому. Лунали слова вдячності й від тих, кого того дня було заохочено. Тож проведений захід відіграв свою роль, головна мета якого – вшанування ветеранів.
     

    Никифор ЛИСИЦЯ

    З віконця касира – в далекі світи

    Щодня ми чуємо, що держава потребує змін. Однак зміни в суспільстві починаються з людини: прем’єр-міністра, депутата, лікаря, журналіста… Безперечно, глобальні зміни потребують макроперетворень. У повсякденному житті нам хочеться швидких і хороших зрушень, а це, як правило, зразковий транспорт, відмінне обслуговування, професійність лікарів тощо. Нарікань багато, але є й хороші зразки таких перетворень.


    Наталя ОМЕЛЯШКО - «Спілкування з людьми додає душевної снаги»

    Купуючи квиток у касі дальнього сполучення на ст. Дарниця, я звернула увагу на квиткового касира Наталю ОМЕЛЯШКО. Її професійність, готовність допомогти пасажиру, чіткий голос приємно вражали. Наталя всім намагалась допомогти, і на закінчення розмови завжди говорила: «Приємної подорожі!». Знайомлюся з касиркою і розпитую її про роботу на залізниці.

    — Мені з дитинства подобалися люди, що працюють у сфері торгів­лі, — розповідає Наталя Омеляшко. — Маленькою я вже бачила себе продавчинею морозива, за прилавком у магазині або в інших подібних місцях. І коли подруга розповіла про таку професію, як квитковий касир, я відразу зацікавилась. Після школи вступила до Київського професійно­технічного училища залізничного транспорту, а після його закінчення прийшла працювати на ст. Дарниця, оскільки тут якраз була вакансія. Це був 1993 рік.

    З того часу минуло 23 роки, а пані Наталя жодного дня не пожалкувала, що обрала таку професію. Без відриву від виробництва закінчила технікум залізничного транспорту, мала можливість будувати кар’єру, але залишилась вірною своєму вибору. Вона добре знає: щоб досягти успіху, потрібно наполегливо працювати. Та все ж варто це твердження доповнити тим, що праця повинна бути плідною і приносити задоволення.

    Робота квиткового касира вимагає уваги і професійних знань. Крім того, оформлення проїзних документів на поїзди дальнього сполучення має ряд особливостей. Раніше в касі Наталі Миколаївни також реалізовувалися кви­тки на міжрегіональні і регіональні потяги. Наразі всі квиткові каси, розташовані в Центрі регіональних перевезень, мають своє направлення. За зміну касир на станції оформляє від 150 до 230 проїзних документів. У період літніх від­пусток ця цифра, як правило, збільшується вдвічі. Поза цим у графіку передбачено зупинки 20 пасажирських поїздів та Інтерсіті по ст. Дарниця. Тобто у пасажирів з’явилась можливість придбати квиток, наприклад, зі ст. Дарниця до Львова і зробити посадку безпосередньо на цій станції. Про це весь час запитує Наталя Омеляшко: «Як вам зручніше — сісти у потяг на станції Дарниця чи Київ­Пасажирський?».

    — Мені подобається моя професія, — каже Наталя Миколаївна. — У нас згуртований і дружний колектив, де всі одне одному йдуть назустріч. Спілкування з людьми додає душевної снаги. Десь приміряєш на себе роль психолога: зайвий раз посміхнешся людині, скажеш добре слово, запропонуєш свою допомо¬гу в плануванні маршру¬ту майбутньої поїздки. І пасажир поводить себе зовсім по-¬іншому. Прощаючись, багато хто говорить: «Дякую!». Це завжди приємно. Сьогоднішній пасажир змінився. Люди стали добрішими, ввічливішими, особливо молодь.

    На переконання пані Наталі, секретів у її роботі немає. Треба любити людей. Моя співрозмовни­ця розповідає про те, як змінилися умови роботи, наскільки стало зручніше працювати за допомогою сучасної комп’ютерної техніки. «До того ж у нас дуже гарні довідки, та й комп’ютер видає потрібну інформацію: кого куди пересадити або, скажімо, як підібрати зручніший маршрут. Та й досвід приходить з роками», — каже Н. Омеляшко.

    Наостанок — трохи про особисте життя моєї героїні. Її чоловік Віктор — представник іншої професії. Разом з донькою Юлею подружжя любить подорожувати, займатися домашніми клопотами, відпочивати на природі. Мріють побувати в Закарпатті, поїхати за кордон. Молоді батьки вже сьогодні замислюються над майбутнім доньки. Дівчинка обдарована, відвідує художню школу, прекрасно малює. Наталя і Віктор Омеляшки прагнуть, щоб їхня донька зуміла раціонально використати власні сили і теж знай¬шла своє місце в житті.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олександра ІВАНОВА

    Перша лінія оборони

    Ярославу Панченку 28 років. Проте встиг зробити чимало. Ще не минуло й півроку, як він демобілізувався зі служби в зоні АТО. Пережите не йде з голови, не забувається, як і думки про побратимів, які ще продовжують нести службу під періодичними, зненацькими обстрілами…


    Ярослав ПАНЧЕНКО. Попереду багато планів на мирне життя.

    Повернувшись влітку додому, Ярослав, маючи відпустку на роботі, поїхав до оздоровчого закладу в Мену (Чернігівська область), де проходив реабілітацію, спілкувався з такими ж, як він, вчорашніми солдатами. А потім повернувся у вагонне депо, де працює майстром колісно­роликової дільниці.

    Молодий залізничник у вагонне депо прийшов у 2010му. Перед цим закінчив навчання в ДЕТУТі. Опанувати залізничну спеціальність — це було його власне рішення, у сім’ї він перший залізничник. Після вузу почав працювати слюсарем вагоноскладальної дільниці у вагонному депо Коростень. З 2011го по 2012 р. служив строкову службу в армії, а затим знову продовжив працювати в депо, щоправда, вже дефектоскопістом колісно­роликової дільниці. Згодом Я. Панченко став майстром цієї дільниці.

    Коли почали надходити перші тривожні вісті зі сходу України і стало зрозумілим: якщо не зупинити підступні збройні терористично-сепаратистські угруповання, війна прийде й до наших домівок, Ярослав прийняв для себе важливе рішення. Він і рідним сказав, якщо прийде повістка, відразу ж піде до військкомату і служитиме там, куди його направлять.

    Ярослав розповідає, що повістка прийшла весною 2015го. Спочатку проходив вишкіл у навчальному центрі в Десні. Згодом відбувся розподіл по військових частинах. Думав, що його направлять в Новоград­Волинську 30 ОМБр, бо це ж в одній області з Коростенем. Та призначення отримав у Яворів у 24ту. Втім, у самому Яворові пробули зовсім недовго. Воїнів направили в зону АТО.

    Механік­водій БМП-2 Ярослав Панченко спочатку разом із товаришами по службі перебували біля селища Кримське Луганської області, а потім на 29му блокпосту по Бахмутській трасі утримували лінію оборони. Тут, на першій лінії оборони, з боку терористичних сепаратистських угруповань періодично велися обстріли. Небезпека для життя була скрізь. На щастя, Ярославу не довелося втрачати побратимів, але «трьохсоті» були…

    Ближче до демобілізації служив в іншій роті — біля м. Гірське, це вже друга лінія оборони. Загалом майже 14 місяців тривала служба в АТО солдата­залізничника Я. Панченка. Він виконав свій обов’язок заради захисту держави, уникнути цього йому не дозволила б совість. Молодий чоловік каже, що, повернувшись із зони АТО, його ще глибше вражає нерозуміння з боку окремих людей важливої місії воїнів Збройних сил України на сході. Хоча й однодумців у нього чимало. Найперше, це такі ж учасники АТО, з якими разом спілкуються, спільно обговорюють турботи, бо хто ж найкраще зрозуміє воїна, як не побратим?
     

    Оксана КЛИМЧУК

    Як заслужити людську повагу?

    Вісімдесятиліття ступило на поріг шанованої людини — Василя Кириловича БОРТИКА, відомого багатьом коростенським залізничникам. Трудовий шлях він обрав ще зовсім юним, і всі роки його праці присвячено роботі на залізниці і соціальному захисту трудівників сталевої магістралі.


    Василь БОРТИК на зустрічі із активістами Червоного Хреста.

    Народився В. Бортик у селі Немирівка Коростенського району. Після закінчення у 1956 р. Київського технічного училища й служби в армії працював ваговиком, черговим по станції. Про своє професійне зростання не просто мріяв, а для цього сумлінно працював і навчався, отож у 1963 р. завершив навчання в Ленінградському технікумі залізничного транспорту. Згодом вищу освіту здобував у Білоруському інституті інженерів залізничного транспорту. Чималий відтинок його трудового шляху — робота в локомотивному депо Коростень, де Василь Кирилович трудився спочатку слюсарем, помічником машиніста, майстром, головним інженером... Це були роки нових впроваджень, технічних новацій в депо. Звісно ж, здійснених завдяки спільним зусиллям трудівників­залізничників.

    Саме соціальному захисту працівників Коростенського залізничного вузла присвятив наступну, не менш вагому й багату на важливі справи, сторінку своєї біографії Василь Кирилович. У 1983 р. його обрано головою Коростенської територіальної профспілкової організації залізничників і транспортних будівельників. На цю посаду В. Бортика обирали неодноразово. А це ознака великої довіри людей. Відтак було чимало добрих справ щодо захисту прав залізничників. Особливих зусиль докладав Василь Бортик для вирішення нагальних проблем, що виникали у ліквідаторів аварії на ЧАЕС, людей, які мешкали на ураженій території. Тоді, у 1986¬му, працювали на забрудненій території і залізничники з підрозділів Коростенського вузла. Голова теркому В. Бортик разом з іншими керівниками підрозділів і профкомів допомагали вирішити найнагальніші побутові питання, в тому числі й оперативне забезпечення тимчасовим житлом евакуйованих із зони відчуження залізничників і членів їхніх сімей. На контролі тримали й будівництво нового житла для евакуйованих. А скільки довелося вирішувати інших питань, стукати в різні інстанції для того, аби для потерпілих виділяли безкош¬товні путівки на оздоровлення. Важливою справою вважає Василь Кирилович боротьбу за гарантування соціальних прав громадян, які постраждали від наслідків аварії на ЧАЕС. Десятки листів, звернень було відправлено на адресу органів влади, де йшлося про законодавче закріп­лення статусу і гарантування пільг. Чимало вдалося досягти в тому сенсі, щоб у законодавство вносилися соціальні гарантії. «Чорнобильські» турботи — важлива частина діяльності В. Бортика як голови теркому, але було ще й чимало інших вагомих і результативних справ, що стосувалися захисту прав звичайних трудівників залізниці.

    …Непомітно спливають роки. Василь Кирилович нині на за¬служеному відпочинку. Однак його справи на благо людей пам’ятають, і серед усіх відзнак за багаторічну працю, мабуть, найвищою є заслужена повага. Повага не купується — її потрібно заслужити. Василю Кириловичу це вдалося, бо й сам він, багато літ працюючи на залізниці, завжди з увагою ставився до людей, підтримуючи їх і допомагаючи.

    Оксана КЛИМЧУК, Фото із сімейного архіву родини В. Бортика

    Зіновій — прихильний до Бога

    Зіновій Абрамович Виноградський — відома людина на Південно-Західній залізниці. Ветеран праці не один десяток років пропрацював у медичних закладах, що обслуговували залізничників, а з другої половини п’ятидесятих і аж до виходу на заслужений відпочинок понад чверть століття був головним лікарем Козятинської відділкової лікарні.


    Зіновій Абрамович ВИНОГРАДСЬКИЙ, 1984р.

    За молодих років лікар­фронто-вик пройшов дорогами війни, рятуючи життя сотням солдатів. Разом з тим він розумів, що там, на війні, міг би врятувати зі своїми колегами ще чимало солдатських життів, якби у людей у білих халатах була можливість працювати у сприятливих умовах. Там, у польових шпиталях та медсанбатах, Зіновій Абрамович лише мріяв про затишні, добре обладнані палати для хворих, сучасне, як на той період, медичне обладнання, якісне повноцінне харчування для своїх пацієнтів. Тож коли після демобілізації прийшов працювати у лікарню залізничників, а згодом і став головним лікарем відділкової лікарні у Козятині, велику увагу приділяв саме цим питанням. Він був одним з тих, хто розвивав медичні заклади у місті залізничників. Саме за його безпосередньої участі у Козятині було зведено новий чотириповерховий терапевтичний корпус та п’ятиповерхову будівлю поліклініки. Відділкова лікарня отримала нове обладнання. Тут запрацювали сучасні кабінети, де хворі могли отримати якісне лікування, пройти необхідні лікувальні процедури. Одним з таких був, приміром, фізіотерапевтичний, де пацієнти проходили пара-фінопроцедури, лазерне лікуван­ня, отримували масажні ванни, інгаляції. Тоді це був один з кращих подібних підрозділів відділкових лікарень Південно-Західної магістралі.

    Значні зміни відбулися й у роботі харчоблоку залізничної оздоровниці. Там стали працювати лише дипломовані кухарі. Нова на той час посада дієтолога – це також ініціатива Зіновія Виноградського. Запрацювала молочна кухня. Готувалися дієтич­ні страви. Словом, пацієнти лікарні швидко відчули і якісні зміни у лікуванні, і повсякденну турботу про себе. Тут навіть запрацювала книгозбірня, де посада бібліотекаря хоча й була на громадських засадах, проте почитати книжки, які їм приносили не лише з бібліотеки, а й співробітники лікарні із власних фондів, мали можливість усі бажаючі.

    Він був не лише відмінним лікарем, великим ентузіастом, а й талановитим організатором, бо зумів створити у колективі чудову команду однодумців, з якими зробив чимало добрих справ.

    Цьогоріч Зіновія Абрамовича не стало. Він пішов від нас на 98му році життя. Для нас, хто його знав і працював разом з ним, це велика втрата. Вважаю, що кращою шаною його пам’яті могла б стати меморіальна дошка, встановлена на фасаді адміністративного корпусу відділкової лікарні станції Козятин.

    Від редакції

    З грецької ім’я Зіновій перекладається як людина, прихильна до Бога. Судячи зі сторінок біографії З. Вино­градського, він прожив власне життя гідно. Це той випадок, коли кажуть – вдале співпадіння імені та обраного шляху. Він служив людям, а вони його пам’ятатимуть.

    Анатолій САДОВЕНКО, Фото із сімейного альбому

    Соборна, вільна, самостійна

    Указом Президента України 2017-Й проголошено Роком Української революції 1917—1921 РР. У рамках заходів з відзначення тих ювілейних подій у найбагатшій і найбільшій за фондом Національній бібліотеці України ІМ. Вернадського було відкрито фотовиставку «Я єсть народ…».


    Антоніна ШЕРЕМЕТ - «Усі ми повинні знати документи, які засвідчують боротьбу за збереження нашої державності та соборності» .

    Як зазначила у розмові з нами провідний бібліотекар та спів­організатор виставки Антоніна ШЕРЕМЕТ, Українська революція 1917—1921 рр. хоча й не досягла своєї мети — встановлення націо­нального самоуправління, але мала провідне значення для розвитку української державності.


    Найпривабливіші фотороботи з виставки.

    Хто були ті люди, які стояли біля витоків духовного оновлення, виборюючи незалежність нашої держави? Відомі політичні діячі початку XX ст. і знайомі сучасні постаті.

    Три розділи виставки допомагали наповнити начальник управління наукового забезпечення політики національної пам’яті Українсь­кого інституту національної пам’яті, к.і.н. Ярослав ФАЙЗУЛІН, член Національної спілки фотохудожників України (НСФХУ) Олександр ЛЕПЕТУН, член НСФХУ, викладач фотодисциплін у коледжі Київського національного університету технологій та дизайну Ірина ЛІТІЧЕВСЬКА, член правління Афгано­Чорнобильського братства «Побратими», член НСФХУ Євген ШВАБ, голова Всеукраїнсь­кої професійної спілки військово­службовців, ветеранів, учасників АТО Олександр МАМАТОВ та ін.


    Пізнаємо історію не лише за партами.

    Експонати відтворюють три етапи боротьби українців за свої права. Перший розділ представлений світлинами, що розповідають про події 1917—1921 рр., портретами політичних діячів — гетьмана Павла СКОРОПАДСЬКОГО, Володи­мира ВИННИЧЕНКА, Михайла ГРУШЕВСЬКОГО, фотокопіями універсалів Української Центральної Ради, статутів, інструкцій, мап та інших документів.

    Другий розділ присвячений Помаранчевій революції 2004—2005 рр. Третій — Революції гідності 2013—2014 рр. та антитерористичній операції на сході нашої держави. Адже сьогодні бійці в зоні АТО так само відстоюють не лише незалежність, а й соборність України, як і їхні попередники майже 100 ро­ків тому.

    Чи впорається нація з уроком з минулого, де брак єдності, досвіду і містечковості інтересів тодішніх українських керманичів призвели згодом до втрати української державності? З таким питанням звернулась до відвідувачів виставки студентів КНУКІМ Ганни та Аліни МАРЧУК і Марини КУРГАН.

    «Оглянувши експозицію, розумієш складний, болючий шлях, який проходить наша країна, здобуваючи, а нині — знову відстоюючи свою єдність та незалежність, що неминуче призведе до зміцнення нашої нації. Погляньте на ці фото, — говорить Марина. — Вони є найбільшим мотиватором і дороговказом для нас сьогодні. Ці написи на плакатах, так би мовити, з народного, стають для нас певними маніфестами: «Кров не пробачимо», «Право на життя не клянчать», «Шукаємо хлопця для охорони майбутнього…».

    Під час виставки також відбулася презентація книги Василя БАЗІВА «Армагеддон на Майдані», яка проілюстрована зокрема і світлинами фотохудожника, журналіста­оператора Валеріана АНТОНОВИЧА (1967—2015 рр.), роботи якого представлені й окремо на виставці. Знати історію країни — значить, бути озброєним. А сьогодні, в час, коли щоденно червоний окупант з усіх щілей просуває свої огидні пазурі, без зброї не обійтись. Маю на увазі — знання, слово. Це є наш інформаційний щит під вогнем синьо­жовтих святих прапорів.

    «Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. Із самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці… З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з’явились службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: «Слава українським Героям!».

    Із книги Левка ЛУКАСЕВИЧА
    «Роздуми на схилку віку…»

     
    Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА

    І на оновленій землі…

    У січні 2017 Р. відзначають річниці одразу трьох визначних подій України: 22 січня — 99-ТА річниця IV Універсалу Цент¬ральної ради, що проголосив незалежність України, 98-МА — проголошення Соборності українських земель, а 29 січня — 99-ТА річниця бою під Крутами.


    Під час урочистого мітингу.

    22 січня 1919 р. о 12.00 у Києві на Софійському майдані у святковій обстановці (день був оголошений неробочим) відбулася урочиста церемонія Злуки. У присутності багатьох тисяч людей Л. Цегельський зачитав ухвалу УНР, а священик П. Корсунський оголосив Універсал Директорії.


    Едуард МАДЗОЛЕВСЬКИЙ - «Історія українського народу — історія злетів і падінь...»

    «Переповнене моє серце почуттям радості і тріумфу. Сьогодні положено найкращий камінець під будучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине», — виголосив Л. Цегельський.

    Злука двох частин одного народу — УНР та ЗУНР — мусила закономірно відбутися. А починалося все у залізничному Фастові, де у Петлюрівському вагоні напередодні було підписано передвступний договір між УНР й ЗУНР про необхідність злуки обох українських держав в одну державну одиницю.

    «Ми всі різні, але прагнути одностайності у ставленні до Батьківщини — наш священний обов’язок. Роз’єднання, розколоте суспільство не може бути державотворчим. Уся історія нашого народу — історія злетів і падінь саме ідеї соборності, — розповідає нам та учням 7—8 класів школи № 12 Фастова під час екскурсії у Музеї-вагоні на колесах його директор на громадських засадах, історик Едуард Мадзолевський, демонструючи історичні документи та артефакти тих років.

    Як у ті часи, так і сьогодні «старший брат» вдавався до гібридної війни. Україну розривали різні фронти, політичні протиріччя завадили впровадити намічене.

    … Діти фотографуються на пам’ять, а ми з Едуардом Мадзолевським розмовляємо про сьогодення. Підтримуючи його прагнення, не розумію, чому до цього часу музею не надано статусу державного, чому в цей день під час екскурсії дітлахи підстрибують від холоду у вагончику, як запобігти випадкам крадіжок, що були в музеї…

    Розумію, питання не для урочистих промов. Та без їх вирішення складно говорити про взаєморозуміння, єдність та щирість.

    …За вікном поблизу вагона збирається на урочистості громада Фастова. Прикметно, що День Соборності припадає на період великої радості від Різдва Христового, радості людини, яка переживає чудо оновлення, чуття родини, як у далекому 1919му.

    ЗАМІСТЬ МОРАЛІ

    Важко, але важливо скинути з себе батрацьку торбу, яку носимо за плечима, перепов­нену зневірою, байдужістю та лінькуватістю. Заглянути під склепіння собору власної душі. Можливо, час розпочати прибирання…

    І на оновленій землі…

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05