РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 1 (13 січня 2017)
  • Випуск №1 13 січня 2017
    Зміст
    1. Козятинський вокзал. Руйнувати? Ні, зберегти! (Зоя ВІЛЬЧИНСЬКА, історик, почесний громадянин м. Козятин, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    2. У колі відмінників руху та екології (Іван СОТНИКОВ, Фото Олександра ІВАНОВА)
    3. Чекаємо на нові зустрічі (Віктор ЗАДВОРНОВ)
    4. Із максимальною віддачею (Влас. інф.)
    5. Не міліє душі криниця (Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА)
    6. Майстри на всі руки (Микола ПАЦАК)
    7. Старі штучні споруди ще послужать, але… (Никифор ЛИСИЦЯ)
    8. Щоб затишок панував у вагонах (Никифор ЛИСИЦЯ)
    9. На шляху до залізничного керма (Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    10. «КУРАЖ» треба писати великими літерами (Микола ПАЦАК, Фото Олега ОВДІЯ)
    11. Як загоїти душевні рани (Валентина КОЛЯДА, Фото з архіву Раїси ОНИЩЕНКО)
    12. Вірші звичні та ліричні (Володимир ЛАЗУКА, монтер Конотопської дистанції колії, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)
    13. Стихи, поэты, кошки (Алла ПОТАПОВА, поэт, прозаик, редактор газеты Юго-Западной железной дороги 1967–1984 гг. «Рабочее слово».)
    14. Дві думки навздогін святу (Микола ПАЦАК)
    15. Фотофакт: Справжнє свято влаштували для дітлахів напередодні Нового року (Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ)

    Козятинський вокзал. Руйнувати? Ні, зберегти!

    Чималий резонанс викликало звернення депутата Вінницької обласної ради Володимира Барцьося від 3 жовтня 2016 Р., адресоване заступнику Вінницької обласної державної адміністрації І.Д. Івасюку, голові Козятинської районної державної адміністрації О.С. Оркуші, голові Козятинської районної ради В.М. Слободянюку, Козятинському міському голові О.Д. Пузирю.


    На приміщенні вокзалу неодноразово зустрічаються написи, вкарбовані в споруду.

    Не відриваючись від мови оригіналу, цитуємо: «До мене, як депутата Вінницької обл. ради, звертаються громадяни – мешканці Він¬ницької області, зокрема Козятинського району та М. Козятин зі скаргами щодо напису російською мовою на фасаді Козятинського залізничного вокзалу: «Казатинъ».

    Журналісти газети «Робітниче слово» звернулися до авторитетного експерта, історика, почесного громадянина М. Козятин

    Зої Вільчинської з проханням висловити свою думку з цього приводу.

    Як зазначила Зоя Володимирів­на, напис «Казатинъ» говорить про те, що це не є російська мова: літери «а» та «ъ» взяті зі старо­ і церковнослов’янської мов. Літера «ъ» використовувалась з кінця XI ст. у слов’янських мовах: російській, сербській, болгарській, грецькій. У неслов’янських мовах: узбецькій, румунській, осетинській…

    У подальшому в тексті звернення автор­депутат сам собі протирічить, визнаючи, що це пам’ятка історії і архітектури. І в той же час так пропонує її пошкодити.

    Якщо в цьому аспекті зупинитися на постатях архітекторів­інженерів цієї величної споруди О. Кобелєва та В. Куликівського, то, зважаючи на їхню «радянсько­українську» біографію, і тут є над чим замислитись. За логікою даного депутатського звернення, будівлю потрібно повністю зруйнувати, виходячи з анкетних даних архітекторів.

    На приміщенні вокзалу напис «Казятинъ» зустрічається неодно¬разово, і як же бути з назвами, вкарбованими у споруду «І и ІІ класс буфетъ», «залъ І и ІІ класса», «зал ІІІ класса» – «Казатинъ 1988–1989» тощо.

    Далі автор звернення пише: «Це суперечить і політиці національної пам’яті у сучасній українській державі, зокрема декомунізаційним заходам української влади, спрямованим на ліквідацію наслідків російського імперського і комуністичного панування в Україні (наслідки, на превеликий жаль, глибоко засіли в наших головах ще з більшовицьких часів. А саме – знищувати все, що пов’язано з попередньою історією, тому таким чином і мислимо, і діє¬мо. – Прим. авт.), відновлення історичної справедливості та утвердження цінностей незалежності, суверенності та соборності Української держави. Це є неприпустимим і з огляду на російсько­українську війну, яка продовжується на сході України. Мовчазна згода зі зазначенням факту є свідомим або несвідомим потуранням російським окупантам і їхній диверсійній ідеологічно­інформаційній, русифікаційній діяльності.

    Тому обурення українських громадян щодо цього факту є справедливим і вимагає невідкладного реагування як обласної, так і місцевої ради».

    А як же бути з іншими будівельними спорудами? Їх є багато і в тому ж Козятині, що за своєю ознакою відносяться до часів імперської чи радянської доби.

    Щодо реставрації, про яку згадує депутат, то йому варто було б познайомитися з фотодокументами, які зберігаються в архіві залізничного вокзалу. Вони засвідчують про те, в якому стані перебувала споруда, який вигляд мала з часів радянських і за часів незалежної української дійсності.

    А обурення громадян міста дійс¬но дуже велике. Ось тільки з іншого приводу, адже це наше місто, наша історія. А залізничний вокзал по праву вважається візитною карткою райцентру. І саме таким його знають не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Виходить, що всі назви російською мовою, наголошую, церковно¬слов’янською, і не тільки в Козятині, мають бути знищені?

    А як же бути з тим, що щоденно на наших телеканалах демонструються російські і радянські кінофільми, озвучені і видані там? Повсюдно чуємо російську мову у своїй державі? А все тому, що ставши на шлях порвати з усім «дореволюційним», якось відразу забули, що всі ми родом з СРСР (не з Росії, як це намагаються представити сьогоднішні великоросійські ідеологи­фальсифікатори історії, а саме з СРСР, об’єднані спільною історією впродовж майже 70 років).

    Давайте повикидаємо зі свого минулого все, що було за часів польської, російської, литовсь­кої, турецько¬татарської, радянської доби. І з чим залишимося? Однозначно без минулого. А відтак – і без майбутнього. Хіба цього прагнемо? Що залишимо після себе: руїну. Не тільки матеріальну. Посилимо процес руйнації душ, свідомості?!

    У Козятині побудований такий шедевр впродовж 1888—1889 рр., тому і назву з гордістю привласнили. І не через царську милість, а за ініціативи зодчих і будівничих вокзалу, за згодою місцевої громади, адже побудований вокзал був на залізничній станції Козятин. То яку ж іншу назву мав отримати цей термінал?!

    Якщо заклик з приводу нагальної реконструкції будівлі вокзалу ст. Козятин підтримати і взяти за основу по всій країні, то маємо почати довбати всі написи, що викарбувані одночасно на всіх приміщеннях, які побудовані до періоду незалежності. Таким чином прощаючись з минулим, і це, можливо, стане ознакою нової «культурної революції»?!

    Вокзал будували наші співвітчизники, коли українські землі перебували у складі Російської імперії, що стала «тюрмою народів», в т. ч. і українського. Адже в кінці ХІХ ст., коли був побудований вокзал і залізниця, саме таку назву мала держава, в якій жили наші прадіди, і якої вже майже 100 років, як не існує.

    Закликаю не «знищувати і викорінювати», як вимагають сьогодні ті, хто вважає себе новими будівничими України, а насправді, руйнує, а протиставити подібним будівничим силу тверезої здорової громадської думки і суспільний осуд, інакше знову будемо мати те, що маємо і що вже проходили в своїй історії. Козятинський вокзал… Руйнувати? Ні, зберегти!
     

    Зоя ВІЛЬЧИНСЬКА, історик, почесний громадянин м. Козятин, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    У колі відмінників руху та екології

    Дозволю припущення, що у надзвичайних ситуаціях, від ліквідації наслідків яких залежить робота величезного транспортного організму, журналісти – небажані гості. Про такі ситуації не прийнято говорити в пресі. Спеціалісти із відновних поїздів – як солдати: передова лінія – це сотні залізничних кілометрів. Хіба що запросять на навчання, яке періодично на столичній магістралі відбувається у рамках залізничних дирекцій.



    Урочиста мить.

    80ту річницю від дня створення відновних поїздів, що перебувають у постійній бойовій готовності, за ініціативи головного ревізора з безпеки руху та автотранспорту регіональної філії «Південно-Західна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» Івана АНТОНЮКА, відзначено в апаратній залі управління Південно-Західної магістралі. Серед присутніх – машиністи кранів шостого розряду. Серед семи відновних поїздів, що перебувають на щодобовому чергуванні у межах столичної магістралі, цього разу відзначено робітників та інженерів із Дарниці, Козятина, Шепетівки, Фастова і Конотопа.

    Після вручення заслужених нагород поцікавився в інтернеті попитом машиністів кранів на залізничному ходу серед вітчизняних роботодавців. Виявляється, важко знайти роботу, якщо мешкаєш далеко від промислових центрів. У короткій розмові із машиністами крана на залізничному ходу Сергієм БЕСПАЛЬЧУКОМ (ст. Шепетівка) та Євгеном ГОНЧАРОВИМ (ст. Конотоп) з’ясували, що найвідповідальнішим вузлом у потужному крані є дизельний двигун. Розповсюджених несправностей — безліч. Але головна — погана якість запасних частин, є зауваження і до пальномастильних матеріалів. Також потрібно брати до уваги природне спрацювання силового агрегата, який складається із численних вузлів та систем. Є де перевірити власну кваліфікацію. Головне, щоб машина добре працювала під час виїздів на лінію. Як відомо, багатотонні крани на залізничному ходу – незамін­ні механізми під час ремонту та будівництва залізничних споруд. Отже, тримати їх у робочому стані — прерогатива Сергія Андрійовича та Євгена Леонідовича. «Відмінник безпеки руху та екології», виявляється є такий нагрудний знак, який того дня отримали разом з іншими колегами С. Беспальчук та Є. Гончаров.

    Що ціните у своїх підлеглих? Із цим запитанням звернулися до начальника відновного поїзда № 3174 ст. Дарниця Ігоря МАЗУРА. «Рішучість, самоконтроль, які проявляються у надзвичайних ситуаціях. Людина так влаштована, що постійно бажає оновлення. А якщо твоя робота пов’язана із машинами, то тут про нову техніку лише розпочни говорити. Не переслухаєш», – сказав він.

    Головний ревізор з безпеки руху поїздів та автотранспорту Іван Антонюк продемонстрував власну відкритість з метою вирішення актуальних питань, частина з яких перебуває в його компетенції. На закінчення зустрічі голова Дорпрофсожу регіональ­ної філії «Південно--Західна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» Орест ЛОГОШНЯК побажав трудівникам всіляких гараздів у році, що настав.

    ***

    За сумлінну працю, вагомий внесок у забезпечення організації та виконання відновних робіт з ліквідації наслідків транспортних подій на залізничному транспорті, високу професійну майстерність та творчу ініціативу в роботі, з нагоди 80-РІЧЧЯ з дня створення відновних поїздів наказом голови правління ПАТ «Укрзалізниця» нагороджено:

    Знаком «Залізнична Слава» III ступеня

    Руслана Вікторовича ВОЛКОВА — машиніста крана (кранівника) 6го розряду відновного поїзда № 3174 на станції Дарниця 1ї групи виробничого підрозділу Київська дирекція залізничних перевезень;

    Юрія Івановича ЛАВРЕНЧУКА — начальника відновного поїзда 1ї групи на станції Козятин виробничого підрозділу Козятинська дирекція залізничних перевезень.

    Нагрудним знаком «Відмінник безпеки руху та екології»

    Сергія Андрійовича БЕСПАЛЬЧУКА — машиніста крана (кранівника) 6го розряду відновного поїзда 1ї групи на станції Шепетівка виробничого підрозділу Козятинська дирекція залізничних перевезень;

    Євгена Леонідовича ГОНЧАРОВА — машиніста крана (на залізничному ходу) 6го розряду відновного поїзда на станції Конотоп виробничого підрозділу Конотопська дирекція залізничних перевезень;

    Олексія Олексійовича ДРЕМУХА — майстра відновного поїзда № 3482 на станції Жмеринка виробничого підрозділу Жмеринська дирекція залізничних перевезень;

    Юрія Станіславовича КРИВОБОКА — начальника відновного поїзда 1ї групи на станції Фастів виробничого підрозділу Козятинська дирекція залізничних перевезень;

    Ігоря Володимировича МАЗУРА — начальника відновного поїзда № 3174 на станції Дарниця 1ї групи виробничого підрозділу Київська дирекція залізничних перевезень.

    Іван СОТНИКОВ, Фото Олександра ІВАНОВА

    Чекаємо на нові зустрічі

    Укрзалізниця впроваджує в життя комплекс антикризових заходів, серед яких чільне місце відведено покращенню якості обслуговування клієнтів, розвитку ринку транспортних послуг, пошуку нових форм роботи з партнерами галузі.

    З початком нового 2017 р. колектив газети «Робітниче слово» планує докладніше інформувати кожного, хто цікавиться буднями столичної магістралі, її виробничими досягненнями у рамках реформування галузі. Разом відмічатимемо свята, ділитимемося споминами про багатолітню історію Південно-Західної магістралі.

    Час подякувати нашим постійним дописувачам, які надсилали власні листи, ділилися фотографіями, телефонували. З цього року наше видання виходитиме у новому форматі «газета в газеті». Мова йде про розміщення щотижневика у загальногалузевій газеті «Магістраль-регіональна». Маємо на меті зробити наше «Робітниче слово» цікавішим завдяки появі нових рубрик та актуальних публікацій. Сподіваємося на вашу підтримку. Через економічну скруту в цьому році змінюються умови публікації поздоровлень та оголошень. Про це сповістимо в наступному номері.

    Керівництво ПАТ «Укрзалізниця» наголошує на можливості розвитку ділового діалогу з підприємствами, які працюють у нашій державі. Журналісти нашого видання готові ділитися інформацією про широкий спектр транспортних послуг, які надають підрозділи регіональної філії «Південно-Західна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця».

    Дякуємо всім, хто залишається відданим нашій газеті! Від щирого серця вітаємо зі святом Водохреща. Чекаємо на нові зустрічі з вами!

    Віктор ЗАДВОРНОВ

    Із максимальною віддачею

    Звістка про те, що залізничники служби вагонного господарства регіональної філії «Південно-Західна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» стали одними із кращих серед вагонників шести залізниць, відразу викликала інтерес.

    Наразі ми приводимо лише статистику успішної роботи цієї служби, а вже згодом писатимемо репортажі з усіх восьми депо. Ми переконані, що успіх, зокрема, зумовлений тим, що залізничники завжди готові до виконання виробничих завдань.

    Ремонтна база з восьми виробничих підрозділів, до яких входять експлуатаційні, експлуатаційно­ремонтне та ремонтні вагонні депо, дозволила на високому рівні відремонтувати плановими видами ремонту 3 тис. 327 вагонів (+139 вагонів, або 104 % до плану ремонту 2016 р.). Серед них: піввагони, вагони-хопери для перевезення зерна, цементу, мінеральних добрив, вагони-самоскиди (думпкари), універсальні та фітингові платформи тощо.

    Зокрема вагонними депо, окрім плану ремонту рухомого складу власності ПАТ «Укрзалізниця», відремонтовано 888 приватних вагонів.

    Загалом протягом 2016 р. плановими видами ремонту було відремонтовано 4 тис. 361 вагон.

    Поза цим протягом 2016 р. поточним ремонтом відремонтовано та підготовлено під навантаження 22 тис. 158 вагонів, у т. ч. піввагонів – 14 тис. 923, з них на вагоноремонтних машинах «Донбас» – 7 тис. 489.

    Головним і пріоритетним завданням для служби вагонного господарства столичної магістралі, за словами начальника служби Олександра ДОЛЮКА, залишається якісний ремонт вагонів. І для цього працівники вагонних депо працюватимуть з максимальною віддачею. Адже залізничники повинні забезпечити потребу перевізників у вагонах. Тож, згідно з поставленими завданнями, протягом 2017 р. у виробничих підрозділах, що підпорядковані службі вагонного господарства регіональної філії «Південно-Західна залізниця», заплановано відремонтувати плановими видами ремонту 3 тис. 320 вагонів власності ПАТ «Укрзалізниця» та 1 тис. 100 приватних вагонів, а також 350 вагонів приписки підрозділів регіональної філії. Загалом протягом 2017 р. планується відремонтувати 4 тис. 770 вагонів, що на 139 більше ніж у 2016 р.

    Влас. інф.

    Не міліє душі криниця

    Приємні враження від святкування Різдва залишилися після перебування на Центральному вокзалі столиці.


    Протягом години біля святкової ялинки пасажири та зустрічаюча разом із проводжаючою публіка стали свідками незабутнього виконання українських колядок і щедрівок аматорами з Києва, Ніжина та Чернігова. Колектив «Водограй» у складі керівника самодіяльного гурту з Клубу залізничників (ст. Ніжин) Наталії СРЕБРАНЕЦЬ, диригента Хресто­Воздвиженської церкви (м. Ніжин) Наталії СРЕБРАНЕЦЬ, електромеханіка Ніжинської дистанції сигналізації та зв’язку (ШЧ-11) Володимира СРЕБРАНЦЯ, інженера ШЧ-11 Віктора СРЕБРАНЦЯ, киянина Сергія ІКАЛЬЧИКА та його брата Олега (м. Ніжин), керівника дитячого хору Чернігівської музичної школи Тетяни КЛЮЙКО, Миколи ПАМПУРИ (баяніст Ніжинської дитячої хореографічної школи) та Олександра МАРЧЕНКА подарував присутнім прекрасне театралізоване дійство. Не менш захоплюючими були виступи знаного пісенного аматорського колективу «Цвіт калини» у складі баяніста Клубу залізничників ст. Ніжин (підрозділ Київського будівельно-монтажного управління регіональної філії «Південно-Західна залізниця» ПАТ «Укрзалізниця») Юрія ДВОРНИКА, Миколи АНДРУСЕНКА, Віри ШЕВЧЕНКО та Антоніни ПРИМАЧЕНКО.

    Зустріли й Діда Мороза (Олександр МАКОТРА, провідний інженер служби охорони праці) та Снігуроньку (Оксана КОЗЛЕНКО, заступник начальника служби кадрів та соціальної політики).

    Не міліє душі криниця у співочих талантів зі столичної залізниці. Тож черпаємо з неї живильну енергію.

    Українські залізничники продовжують дарувати власне тепло пасажирам.

    Віктор ЗАДВОРНОВ, Фото Олександра ІВАНОВА

    Майстри на всі руки

    Переступаю поріг кузні і відразу пригадую оптимістично-бадьорі рядки молодого Бориса Олійника:

    «Як у нашому селі В крицю вдарять ковалі,

    Як у небі голубому Закурличуть журавлі,

    – Так і знай: не за горами, З солов’їними піснями

    Йде весна по всій землі».


    Коваль локомотивного депо Конотоп В’ячеслав МАТВІЄНКО та ковальські вироби.

    — В’ячеслав МАТВІЄНКО і Юрій БИБЧЕНКО не будили тишу великого приміщення сталевим дзвоном, а щось говорили про своє. Не вперше тут, уже не дивуюся, що є два горна, два гідравлічні молоти, гільйотина для різання металу. Кузні інших залізничних підрозділів вузла скромніші. Як за розміром, так і за переліком обладнання. Та в умовах кузні локомотивного депо Конотоп можна робити все.

    — А ми й робимо, — озивається коваль В’ячеслав Матвієнко.

    Ремесло ковальське належить до найдавніших. На теренах України, де був залізняк і болотяна руда — Закарпаття, Буковина, Полісся, виплавляти крицю навчилися ще до нашої ери. Температура плавлення — 700–800 градусів за Цельсієм, дозволяла одержати напівфабрикат навіть у черепку. Тільки далі, аби криця набула міцності, треба було нагріти у горні і прокувати, ще раз нагріти і прокувати. Від кування криця ставала міцнішою. Таємниця дамаської сталі, вважають, саме в цьому — у багаторазовому проковуванні.

    На перший погляд ков­альсь­ке ремесло просте. Нагрів — і стукай. Але без досвіду, без чуття металу вийде «пшик». У ковалів є байка про «чайника», який узявся робити леміш. Для цього добрячий шмат заліза потрібен, зауважте. Грів і кував, аж поки не докувався до шила. Бо метал має обмежений температурний діапазон пластичності й легко окислюється у горні. Я вже не кажу про дійство загартування. Тут уже таємниця ремесла, яка передавалася із покоління в покоління ковалів.

    В’ячеслав Матвієнко — коваль не потомственний. Батьки — хлібороби із Великого Самбора (село Конотопського району — авт.). Знаю, що він закінчив автошколу ДТСААФ, а тоді влаштувався слюсарем у господарський цех депо. Згодом перейшов у кузню.

    — А чому? — запитую.

    — Подобалося. Бачив, як кує Денис. Це складно передати, але кузня вабила. Тут була атмосфера творчості.

    Денис Дороганов — талановитий молодий коваль, який, на жаль, уже звільнився. Саме ним і започатковано в депо технологія художнього кування. Згадка про творчість теж не випадкова. Батько В’ячеслава — Анатолій Миколайович, колгоспний тракторист, умів добре різьбити по дереву. «Я й сам брався за різці, — скаже коваль, — але відчував, що не моє. Метал був ближче».

    Ковалями відразу не стають. Як і заведено, поїхав Матвієнко на курси до Вінниці. А тоді поступово й наполегливо освоював і ремесло — у кузні виконують роботи, які необхідні під час ремонту локомотивів, і мистецтво — художнє кування без Дениса Дороганова не урвалося. Воно у депо скрізь: і вишукана огорожа, і світильники, й ворота, і решітки на вікнах. Та не лише в депо. Замовлення конотопським майстрам-¬ковалям надходять й із інших вузлів залізниці. Як ось ці майже готові підставки під квіти. Та вони із без квітів уже гарні.

    — Ескізи, де берете? — запитую.

    — Трапляються непогані в журналах. Але більше самостійно малюю і роблю. Одержав завдання. І не заважайте.

    Колега В’ячеслава — Юрій Бибченко у кузню потрапив з іншої причини. Працював на Ворожбянському заводі металоконструкцій. Коли підприємство зупинилося, довелося змінити фах. Став не різати метал, а кувати.

    Запитую В’ячеслава і про плани. Найближчі — доробити решітки на вікна цеху ремонту. А ще хотів би побувати на фестивалі ковалів. Їх — справжніх свят ковальського мистецтва, в Україні кілька. Найбільш відоме — в Івано-Франківську, куди щороку з’їжджаються майстри із 15-35 країн світу. Там є на що подивитися і перейняти. Бо ковальська справа, зізнається В’ячеслав Матвієнко, вимагає постійного навчання.

    Микола ПАЦАК

    Старі штучні споруди ще послужать, але…

    Поділля багате розмаїттям рельєфу. тут чимало великих та малих річок, струмочків, є й глибокі яри та крутобокі пагорби, часто зустрічаються заболочені ділянки та озерця…

    Усе це створило чимало труднощів при будівництві заліз­ниці у нашій місцевості. І щоб їх здолати, а колії не мали різких перепадів за висотою та крутих поворотів, довелось облаштовувати мости, водопропускні труби, здійснювати насипи, виїмки ґрунту та багато чого іншого. Тому лише у Вінницькій дистанції колії на утриманні та обслуговуванні перебуває 248 штучних споруд. Є серед них і доволі оригінальні за своєю конструкцією.

    До таких відноситься кам’яна труба, яка розташована за 77 км від Вінниці у напрямку Гайсина. Власне, називати цю споруду «трубою» не зовсім вірно, адже вона ззовні схожа на акведук. Та облікова, проектна документація колишньої Немирівської дистанції колії Вінницької залізниці, яка разом із спілкою цукроварів її будувала, до наших днів не збереглась, тому офіційно вважається трубою.

    Насправді це трьохотвірна кам’яна споруда з цегляними напівциркульними склепіннями, збудована вона у 1900 р. на природній основі.

    У результаті довготривалої експлуатації споруда на сьогодні має декілька тріщин, що впливають на її довговічність. Через утворені щілини руйнується фасадна частина цегляного склепіння. Утворення та розвиток тріщин частково пов’язаний з періодичним проведенням вибухових робіт у розташованому неподалік кам’яному кар’єрі. Втім уже через короткий час, після того як 1968 р. було проведено заміну вузької колії на широку, почали спостерігалися перші дефекти. Як же зберегти у робочому стані цю цікаву та потрібну залізниці споруду?

    Це запитання ставлю заступнику начальника Вінницької дистанції колії зі штучних споруд Максиму ТРАЧУКУ.

    — Труба перебуває в переліку дефектних, — чую у відповідь. — Тому фахівцями цеху штучних споруд виконана розшивка швів кам’яної кладки в усіх трьох отворах та в портальній частині, нанесені «маячки» для спостереження за розкриттям тріщин. Крім того, розроблено проектно-кошторисну документацію на капітальний ремонт цієї споруди, де передбачено збереження її унікальної архітектури.

    З подальшої розмови із Макси¬мом Анатолійовичем дізнав¬ся, що його підлеглі протягом минулого року опікувались ще чотирма штучними спорудами, на яких виявлено дефекти. А протягом грудня 2016 р. виконали ремонтні роботи ще на трьох дефектних об’єктах. Усе це дозволило привести до експлуатаційних норм, якщо не усі, то більшість штучних споруд. Щоправда, не усе залежить лише від фахівців дистанції.

    На балансі цього виробничого підрозділу перебуває ще одна унікальна споруда — це металевий міст через річку Десенка на лінії Калинівка—Погребище. Особливістю є те, що металева конструкція була виготовлена в Угорщині і під час Другої світової війни, звідти її привезли та встановили окупаційні війська. Після їх відходу трофей залишився, а документація на нього була знищена чи вивезена за межі України. Але увесь цей час міст знаходився у хорошому технічному стані і забезпечував рух поїздів. Та в наші дні, коли здійснювались атаки викрадачів на пристрої верхньої будови колії за вказаним вище напрямком (про це розповідалось на шпальтах нашого видання), «мисливці» за металом добрались і до мосту. Вони частково пошкодили металеву конструкцію. І спроби руйнації цієї штучної споруди продовжуються.

    Думається, коли про­водиться демонтаж колії між Калинівкою та Погребищем, варто зайнятись і демонтажем цього мосту. Він може послужити й в іншому місці. Адже усі його металеві деталі, не зважаючи на солідний вік, знаходяться у хорошому стані. Врешті їх можна буде здати у металобрухт, від чого залізниця отримає належний зиск. Інакше це зроблять злодії, яких не можуть чи не хочуть упіймати працівники правоохоронних органів.

    Є в й інших дистанціях колії доволі старі штучні споруди, які ще довго можуть служити. Але за умови, коли за ними будуть належно наглядати, вчасно ремонтувати та обслуговувати.

    На фото старий акведук, який вважається трубою.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    Щоб затишок панував у вагонах

    Пасажири залізниці прагнуть не лише своєчасно дістатись до потрібної їм станції, а й бажають їхати за комфортних умов. Щоб у вагоні було чисто, затишно, влітку – прохолодно, а зимою підтримувалась оптимальна температура.

    У нових, сучасних потягах такі умови забезпечуються. А у застарілих?.. Буває так: заходиш у вагон на початковій станції, а в ньому майже нульова температура і лише через годину-дві після початку руху з’являється тепло. Чому так? Состав тривалий час знаходився на відстої і там не було можливості достатньо обігріти вагони.

    Щоб такого більше не було, хоча б у тих поїздах, які відправляються із столиці, довелось чимало потрудитись фахівцям Вінницького будівельно-монтажного поїзда №392, який спеціалізується на виконанні робіт з енергозабезпечення. Наприкінці минулого року виконробські дільниці під керівництвом Миколи ХАРЕБІНА та В’ячеслава ЦЕПРИ зі спеціаль­ним устаткуванням направились до вагонної дільниці №1 у Києві. І одразу приступили до роботи.

    — Нам було поставлене завдання, — розповідає начальник технічного відділу БМП-392 Михайло БІЛИЙ, — забезпечити подачу електроенергії до составів, які перебувають на відстої у вагонному парку. Це для того, щоб у них можна було вмикати електричні котли для обігріву вагонів. У короткий термін наші фахівці розробили необхідну проектну документацію і передали її безпосереднім виконавцям. А ті приступили до робіт і завчасно виконали їх.

    Тут дещо варто пояснити читачам, які необізнані з особливостями господарства з обслуговування. У кожному із пасажирських вагонів облаштовано індивідуальне водяне опалення, яке здійснюється за допомогою котла. Раніше в таких котлах використовувались лише дрова та вугілля. Провідники постійно «кочегарили» топки, щоб підтримувати оптимальну температуру. В наш час більшість котлів у пасажирських вагонах обладнані електричними тенами. Електричний струм до таких колів надходить від контактної мережі через з’єднання з електровозом спеціальними силовими кабелями від першого до останнього вагона. Під час руху потяга подача електроенергії забезпечується. А на відстої, коли відсутній локомотив та контактна мережа у парку, електричні тени не діють. У тих вагонах, де збереглись твердопаливні котли, обігрів здійснюють за допомогою вугілля. Однак належного результату це не дає. Перш за усе тому, що «чорне золото» далеко не вищої якості, крім того під час стоянки немає стрімкого потоку повітря і паливо погано горить, а диму від нього чимало. Це не кращим чином впливає на довкілля, особливо у столиці. Через усе це вагони після відстою подаються під посадку пасажирів холодними.

    Вихід із такої ситуації був знайдений у тому, щоб подати електроживлення для нагріву котлів у вагонах через спеціальні пристрої. Цим і зайнялись вінницькі енергетики під керівництвом головного інженера БМП-392 Владислава МАЄВСЬКОГО. Перш за усе вони встановили потужний трансформатор, який забезпечує необхідну напругу та силу току в мережі. Проклали сотні метрів силового кабелю, який з’єднав трансформатор із контактними пристроями. А ці пристрої встановили біля кожної колії, на які подаються пасажирські состави для відстою між рейсами. Наскільки це була трудо­містка та складна робота засвідчує лише один показник. Її вартість із закупкою обладнання та матеріалів обійшлась залізниці у чималу суму. Та із завданням електромонтери, інші фахівці під керівництвом будівельних майстрів Василя ПІВНЮКА, Олега НАУМОВА, Сергія БОРДЮКА впорались раніш визначеного терміну – здали об’єкт напередодні свого професійного свята – Дня енергетика.

    Чи потрібні були такі витрати на дообладнання парку відстою вагонів? Думається, вони того варті. Адже за певний період повністю окупляться. Адже не потрібно буде спалювати дрова, вугілля, які чимало коштують і постійно дорожчають, у котлах вагонів. Не буде проблем із екологічними службами, які борються із забруднювачами повітря у Києві. Та, головне, такий підхід додасть комфорту пасажирам. Їм не потрібно буде чекати, доки потяг почне рух, щоб зігрітись. Вагони уже будуть обігрітими подаватись під посадку.

    Важливо й те, що електричне обладнання, які встановили вінницькі енергетики у ВЧ-1, не буде простоювати й теплої пори року. Його мають використовувати для живлення електричним струмом кондиціонерів, які встановлені у багатьох пасажирських вагонах, а таких стає усе більше. Тому влітку у них буде прохолодно ще перед початком руху потягу. А це також створюватиме затишок та комфортні умови для пасажирів.

    Думається, таке електричне обладнання варто встановити у вагонних дільницях, які знаходяться у Жмеринці та Хмельницькому. Тоді й в потягах, які вирушатимуть в рейси від цих станцій також запанує затишок і буде більше комфорту. А це сприятиме зростанню попиту на перевезення пасажирів залізницею і збільшенню доходів від цього.

    Никифор ЛИСИЦЯ

    На шляху до залізничного керма

    Олег КАРДАШ – провідник із супроводження пасажирських вагонів у неробочому стані вагонної дільниці №1 ст. Київ-Пасажирський. Він молодий, амбітний і завдяки своїй професії робить своє майбутнє таким, яким бачить його сам. При цьому добре розуміючи, що для того, щоб добитися певного кар’єрного росту на залізниці, потрібно пройти всі щаблі: від провідника третього розряду до омріяної мети – машиніста.

    А уявляє він себе машиністом, який мчить на швидкісному поїзді по магістралі 200 км/час. Однак все це в перспективі. Поки він працює у вагонній дільниці і паралельно навчається у Київсько­му електромеханічному коледжі, де здобуває професію помічника машиніста. Незабаром у нього захист диплому. Олег розраховує, що вже весною буде працювати в депо ст. Київ­Пасажирський за омріяною професією.

    Олег Кардаш – киянин, дитинство якого пройшло у столиці. Він навчався в одному із математичних ліцеїв Дніпровського району. Шкільне навчання поєднував із відвідування Малої дитячої залізниці, де склав іспити на помічника машиніста.

    – Залізниця – для мене сьогодні найважливіше завдання, – роз­повідає Олег Кардаш. – Я з дитинства мав романтичну мрію, хотів стати машиністом. Тож після закінчення Київської середньої школи, вирішив вступити до Київського електромеханічного коледжу, адже там навчають основам залізничних професій. Поза цим нам запропонували в Центрі професійного розвитку персоналу одержати ще одну професію. Я обрав провідника, бо з’явилась можливість попрацювати під час літніх перевезень. Мені подобалось їздити в рейси, зі мною був чудовий наставник, який відкривав фахові секрети. А влітку 2016го мене прийнято на посаду провідника. Сьогодні моє завдання – супроводжувати вагони на ремонт та з ремонту, і для мене це теж цікаво, особливо, коли рухомий склад відновлено. Таким чином я набираюся досвіду.

    Олег живе не лише роботою. Він відвідує скаутську організацію у Святошинському районі. Девіз скаутів — «Будь напоготові!». Мабуть тому, за словами його колеги провідника Катерини Гуманюк, Олег є людиною, яка ніколи не відмовляє в допомозі. Вона вважає, що цей допитливий хлопець зовсім не випадково цікавиться всім, що пов’язано з його роботою на залізниці. Катерина запевняє мене, що Олег неодмінно досягне омріяних цілей.

    Люди прагнуть стати успішними, але насправді такими стають одиниці, які зуміли дійти до кінцевої мети. Дорога до успіху вимагає багато зусиль та праці над собою, і Олег Кардаш людина, яка готова для цього багато навчатися і працювати.

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    «КУРАЖ» треба писати великими літерами

    Одне зі значень слова «кураж»- хоробрість. Правда, більше удавана та награна.


    Виступає група «КУРАЖ» – Борис КОСТЮЧЕНКО, Іван СУПРУН, Микола ПІВЕНЬ та Антон СОКОЛОВ.

    Іван Супрун, організатор і керівник однойменної рок-групи Будинку науки і техніки Конотопської дирекції залізничних перевезень значення пояснює інакше — КУльт сонця (РА — бог сонця в єгипетській міфології. — авт.) і Життя. Але це сьогодні, коли музичному колективу вже виповнилося шістнадцять. А тоді, в нульовому, ніхто не здогадувався, що назву треба писати великими літерами.

    За ці роки «КУРАЖ» чітко позиціонував себе. На всіх концертах рок­гурту — тільки «живий звук» і тільки свої пісні. Мелодії, як правило, створює Іван Супрун. Тексти теж його, але на перших порах були й інших конотопських авторів. Щороку «КУРАЖ» дає звітні концерти в Будинку науки і техніки. І обов’язково з новими творами.

    Минулий звітний не став винятком. Відкрила його нова пісня про друга, з яким розійшлися дороги, словом, колишнього. Причина – у поглядах на події останнього часу. На Майдан, на анексію Криму й антитерористичну операцію в Донбасі. Правдива історія. Знаю родини, де брат перестав розуміти брата, бо живе по інший бік україно-російського кордону і в полоні стереотипів, нав’язаних московською пропагандою. Для неназваного товариша із пісні Івана Супруна нинішня Україна є чужою. Це лише «хунта, бендерівці та розіп’яті хлопчики». А всі, хто не поділяє поглядів прихильника «русского мира», хто намагається достукатися до його помутнілої свідомості, стали ворогами.

    Запитую Івана Супруна, кому конкретно адресована пісня. «Багатьом, — відповів автор. — Як не прикро, але багатьом. Ми живемо в епоху змін. Складних, драматичних, навіть трагічних. Але живемо. Кожна мить життя — прекрасна й неповторна. Треба лиш її відчути, збагнути цінність буття, навчитися бачити у простому красу. Сонце зійшло — чудово! Милуйтеся, всотуйте його тепло, наповнюйтеся радістю нового дня. Троянда в росі, травинка пробилася крізь асфальт, незнайома дівчина усміхнулася... Господи, у нашому житті стільки прекрасних моментів. І я не хочу, щоб радість буття захмарювала ненависть та зло, щоб між людьми виникала прірва непорозуміння. Не хочу».

    Іван Супрун не першим відкрив, що мить життя є прекрасною. Але ця істина є ключиком до творчості групи «КУРАЖ». «Бессоница», «День­деньок», «Пятница, конец недели», «А на родине моей» — пісні про те, що нас оточує, про нашу, як здається більшості, сіру й малопривітну буденність.

    Нагадаю, що це нині. Спочатку були «Курортний роман» і «Подруга»... Тільки все, на думку мудреців, «приходящее и уходящее», а музика – вічна. Тож Іван Супрун не приховує, що вже тричі дід. Інші хлопці з «Куражу» — його ровесники. Я не назвав? Антон СОКОЛОВ — бас­гітара, Борис КОСТЮЧЕНКО — флейта, Микола ПІВЕНЬ — ритм-гітара, звукорежисер — Олег ЛИСТОПАД. Усі, крім Антона Соколова, співають. Микола Півень й Олег Листопад також пишуть свої пісні.

    А ще в звітному концерті помітною стала ностальгія за юністю. І я розумію чому: є пора розкидати каміння, і є пора шкодувати, що мало кинув. Також не залишився поза увагою слухачів факт, що в репертуарі «КУРАЖу» більшає україномовних пісень. Іван Супрун писав в основному російською. Чому? «Я відчув, говорить автор, — красу рідної мови. Пізно, але так склалося. Ось є мелодія, є російський текст, але розумію, що накладається не так. Спробував українською — і пісня відразу ожила».

    Наскільки є відомою й популярною група «КУРАЖ»? У місті, так. Щорічні концерти у Будинку науки і техніки, виступи на інших конотопських сценах, трансляції по місцевому FM¬радіо зробили свою справу — колектив має шанувальників. Переважно середнього та золотого віку, до речі. «КУРАЖ» їздив зі своїми піснями до Бурині та Ромен, але на «гастролі» немає ні коштів, ні часу. Гурт у повному розумінні слова — аматорський. Наприклад, Іван Супрун — керівник проектно-кошторисного бюро Конотопського будівельно-монтажного експлуатаційного управління, Борис Костюченко — військовослужбовець Держ­спецслужби Міністерства інфрас­труктури.

    Але про «КУРАЖ» нинішньої зими дізналася і Красногорівка, що в Донбасі. Іван Супрун побував там із конотопською делегацією — міста між собою дружать. І, зрозуміло, співав.

    – «Бонобо»? — запитую, бо в його репертуарі є пісня-сатира на кремлівського керівника.

    – Ні, три пісні — «Польова дорога», «Сімнадцята весна» та «Пісня про Конотоп» Германа Соловйова.

    – Як приймали? Які враження від Красногорівки?

    – Добре приймали. Враження? Я будівельник, а там — руїни. «Русский мир» снарядів не шкодує. Відбудовують. Розповідали, що багато допомоги надходить від католицької церкви... Там складно.

    У фіналі концерту групи «КУРАЖ» не випадково прозвучала пісня «Дорога». Вона присвячена Олегові Овдію, мешканцю одного із міст Луганщини, який був змушений переселитися до Конотопа: будинок Олега зруйнований обстрілами бойовиків. Тут він знайшов притулок і друзів.

    Які плани у групи «КУРАЖ»? За словами Івана Супруна, впевнений, що співати будуть.

    Микола ПАЦАК, Фото Олега ОВДІЯ

    Як загоїти душевні рани

    Раїса Миколаївна Онищенко народилась 13 лютого 1971 р. у мальовничому селі Яхни Миронівського району київської області, яке межує зі славетним селом Семигори. Пам'ятаєте, у Нечуя-Левицького в «Кайдашевій сім'ї»: «яр в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами... на дні довгого яру блищать ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади...».

    Село Яхни також вабить сво­їми пагорбами, ставками та лісом. В ньому пройшло дитинство нашої героїні. Закінчивши 8¬річну школу 1986 p., здобула середньо-спеціальну освіту. Вже 26 років Раїса Миколаївна працює на ст. Миронівка Південно-Західної залізниці черговою по парку. Коли говорить про власну роботу, наголошує, що працює в чудовому колективі. Виховала гарного сина. Перші свої вірші почала писати, коли з'явились перші почуття. Коли в думках був лише він. Звісно, ті строфи були не дуже вдалими, та згодом ставали кращими. Сьогодні Раїса Миколаївна без віршів не уявляє власного життя, як і без коханого синочка та улюбленої роботи.

    Здається, Бог відкрив перед людиною таємницю слова, щоб зменшити фізичний та душевний біль. Так і лікується Раїса Миколаївна, прикладаючи до серця вірші, а до рани – любов.

    ***

    Холодом війнуло. Небо синє.

    Біло і красиво навкруги.

    На деревах поселився іній

    Та впадає в молоді сніги.

    Холодом війнуло, вже настали

    Прохолодні і короткі дні,

    Та дороги всі позамітало.

    А ліси ¬ похмурі, мовчазні.

    Збудували варту край дороги,

    В полі перемети бережуть,

    Й не говорять про свої тревоги.

    Повз вагони так квапливо йдуть.

    Чим скоріше весну вони ждуть

    А ліси, що снігом геть укриті,

    Спочивають тихо до весни.

    Мріями, красою оповиті,

    Тут їм сняться найсолодші сни...

    ***

    Є сенс у мене за для чого жити.

    Для того, щоб кохати і творити.

    Щоб ранки зустрічати і радіти

    Та прохолодну воду з кухля пити.

    Я вдячна, що Бог дав для мене змогу,

    Хоч і тернисту я пройшла дорогу,

    Що я зростила сина, вроду маю.

    Я вдячна, що пишу я і кохаю!

    ***

    Вечірній Київ. Лампочки в пітьмі

    Немов би кличуть із далля до себе

    Та сніг повис на голому гіллі

    А погляд мій повернутий до неба.

    Мороз тріщить, сніжинки у танку,

    За руки взявшись, водять хороводи.

    Лиш вітер зазирає в кожушку,

    Висвистує пісні у димоходи.

    Горять вогні на схилах до Дніпра,

    У небі місяць зорі розстиляє

    У серці щось і душить, і болить

    Душа горить і серце моє крає.

    Годинами дивлюся в далину.

    Дитинство вже невидимо далеко,

    Не повернеш вже того талану.

    Тож забери печаль мою, смереко.

    А сонний місяць зазира в вікно

    І вітер із сніжинками танцює

    А новорічні побажання нам

    Мороз на вікнах з ранку намалює.

    ***

    О, Господи, на світі стільки зла.

    Чекаємо ми краще у майбутнім.

    Дай людям в серце трішечки тепла.

    Поваги дай, всім душам невмирущим.

    Нехай зігріє душу теплота,

    Нехай надія тліє, мов жарина.

    Щоб в кожного в житті була мета

    Та кожний пам'ятав, що він – людина!

    Валентина КОЛЯДА, Фото з архіву Раїси ОНИЩЕНКО

    Вірші звичні та ліричні

    Закутаний в сніги мій хутірець,

    Тебе без щему в серці я не згадую,

    Із димарів твоїх димів вінець,

    Лоскоче мою душу, серце радує.

    Живи, моя колиско,

    Хай сніги тебе від холоду кутають,

    А навесні рясні теплі дощі.

    Відгонять згадку про морози лютії.

    Я заглядаю споминам у вічі,

    Дитинство бачу, вкутане в сніги,

    І тріск парканів у морозні ночі,

    Із димарів сільських теплі дими

    Окутують дитинства мого роки.

    Коли малим я грівся на печі

    І ринув погляд в світ широкий,

    Тернисті мріяв я пройти стежки...

    І походив немало та й побачив

    У світі білому небачених чудес.

    Та тільки печі тої так не вистачало,

    Де зігрівала мрія – летіти до небес.

    Ніч зимова, тиха, українська,

    Ти ніде такої не знайдеш.

    Зорі в небі — мерехтиві птиці,

    Вказують, що Всесвіт цей без меж.

    Я пройдусь тихенькою ходою,

    Сніг сріблястий тихо зарипить.

    І в душі моїй так стане гарно...

    Зупинюсь, постою іще мить...
     

    Володимир ЛАЗУКА, монтер Конотопської дистанції колії, Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Стихи, поэты, кошки

    Тот Новый год мы встретили по-домашнему, своей семьёй. По стране гулял инфекционный грипп и диктор в телевизоре советовал не собираться в большие компании. Посидели у разукрашенной ёлочки, спели про неё заздравную — «В лесу родилась ёлочка...», поздравили друг друга, поели всякой вкуснятины. Даже обрадовались, что после суетных предновогодних забот и хлопот на работе и дома сможем спокойно отоспаться в праздничную ночь. И тут началось.

    Звонит мобилка. На часах — второй час Нового года. Завтра, то есть уже сегодня — воскресенье. Одеяло лёгкое и тёплое, подушка мягкая, сны толкутся вокруг головы... Мобилка звонит.

    — Слушаю!

    — Ой, Алла Вячеславовна, мне мама подарила на Новый год кошечку!

    — Я очень рада – за тебя и кошечку. Но при чём здесь я?

    — Так она же вопит! Такая пушистая, красивая и вопит. А мама на ночной смене! Я дома один.

    — Так позвони маме!

    — Она мобилку забыла — вон на тумбочке лежит.

    – Так ты предлагаешь мне приехать и вместе с кошкой повопить?

    В трубке тяжёлый вздох.

    Я окончательно просыпаюсь. «Звонарю» около четырнадцати лет — молодое дарование. Пишет стихи, пытается сочинять музыку, член нашего литературно­интеллектуального клуба. Пока не очень получается то и другое, но паренёк настырный. Получится.

    Тут просыпается муж. Сонно спрашивает:

    — Опять открывается ночное заседание гениев?

    Я прикрываю трубку рукой и шёпотом горячо возражаю:

    — У человека неприятности, ему посоветоваться нужно!

    — Так пусть днём советуется!

    Приподнимает голову, с искренним сожалением смотрит на меня:

    — И когда он истощится, твой океан терпения? Ночь на дворе, понимаешь — ноочь!

    Океан терпения действительно имеется. Веду мастер-класс с талантливыми детьми. По зову сердца. Безоплатно. Это информация для любопытных. Поэт я всё-таки, да ещё лауреат, дипломант и прочее. Подростки хотят знать — как это получается? Например, вместе разбираемся, почему:

    «Папа снял тапочки // И надел туфли» — не стихи. А вот: «Снял папа туфли новые, // Пошёл в носках в столовую!» — другое дело. Ещё не совсем стихи, но замысел есть!

    — Послушай, — говорю я в трубку. — У вас холодильник имеется?

    — Конечно! — восклицает трубка.

    — А молоко в холодильнике есть?

    — Есть! — уже с недоумением отвечает парнишка.

    — Налей в маленькую кастрюльку молока, положи туда сахару, чуть-чуть подогрей и налей в блюдце. Успокоится твоя кошка.

    — Сейчас, сейчас! — торопливый ответ. Мобильник отключается. Накрывшись с головой, вздыхает муж. Следуя примеру, тоже накрываюсь с головой и стараюсь уснуть. Душно. Но тихо! Уже дремлю. Хорошо!

    Однако, надежда не оправдалась. Судя по часам, прошло минут пятнадцать. Бодрым, ясным, совершенно не сонным звоном напоминает о себе мобильник.

    — Ой, спасибо вам! — вопит мальчиший голос. — Напилась, улеглась в углу и хрюкает.

    — Что делает? — переспрашиваю я.

    — Ну, хрюкает от удовольствия! — мальчишка радостно хохочет. — Надо же, как я сам не догадался!

    — Кошка хрюкает, значит! А когда я буду хрюкать от удовольствия? Ты хоть на часы глядишь? — сурово переспрашиваю я.

    — Да, конечно, из¬вините, пожалуйста, доброй ночи! — Скороговоркой произносит ночной собеседник. А я представляю его симпатичную довольную физиономию, на которой сияют счастливые глаза. Кошечка ведь уже не орёт, а тихо хрюкает!

    — Спай давай, — говорю почти в рифму будущему гению. И пытаюсь сама себе «захрюкать».

    Нет, подростки у нас, в смысле будущее поколение, всё-таки хорошие! Кошка перестала кричать от голода, и этому рады и юный поэт, и я.

    А ведь я могла отключить ночной звонок, юное дарование не догадалось бы о молоке, кошечка к утру могла вообще, гм... И не было бы этой истории, которая говорит:

    Спешите делать добрые дела!

    Их семена разбросаны по свету.

    Лишь душу приоткройте — просто это!

    И вот в душе — улыбка расцвела!

    Они кудесники — душевные дела!

    Особенно, если они случаются под Новый год.
     

    Алла ПОТАПОВА, поэт, прозаик, редактор газеты Юго-Западной железной дороги 1967–1984 гг. «Рабочее слово».

    Дві думки навздогін святу

    ДУМКА ПЕРША

    Новорічне свято найтриваліше. Офіцій­но святкуєт­ься 1 січня. Фінал же святкувань припадає на 19 січня. Важко, звісно, таке витримати. І клопітно. Але що поробиш — традиція.


    Максим КОВТУН на ранок при­йшов зі своєю бабусею Ліною.

    Не легше й дітям. Маленька Даша в останній тиждень року шістнадцятого побувала на новорічних ранках у своєму дитсадку, міському дитячому центрі, де готують до школи, у танцювальній студії, бо вчиться танцювати, і в Будинку науки і техніки, адже батьки працюють на залізниці.

    А ялинка в Будинку науки і техніки Конотопської дирекції, як і завжди, була гарною — зелена, густа та розкішна. Де взяли таку?

    — У держлісгоспі, — відповів директор Будинку науки і техніки Павло Барладян.

    — І скільки новорічних ранків відбулося навколо неї?

    — Для дітей із дистанції електропостачання, дистанції колії, будівельно-монтажного експлуатаційного управління, пасажирського вагонного депо Бахмач, станції Конотоп, локомотивного депо Конотоп, для молодших школярів зі шкіл № 3 та № 11.

    Дитячий сценарій біля ялинки реалізовували дефектоскопіст Коно­топ­ської дистанції колії Олександр Панюта (Дід Мороз), працівники БНіТ Тетяна Калита (Снігуронька і Червона Шапочка), Наталія Ширіна (Баба Яга), Руслан Муштаєв (Вовк), учень ВПУ-4 Євген Маслак (Пінгвін), солісти вокальної студії «Соняшник» і танцювального ансамблю «Веснянка».

    Було цікаво. Діти вірять у казку. Ось і маленьке хлоп’я, одягнене Дідом Морозом, очей зі сцени не зводить. Як пояснила бухгалтер локомотивного депо Конотоп Марина Огієнко, його мама, Іван уперше на такому святі, бо й самому лиш рік та три місяці.

    Діти вірять у казку і чекають у новому році великого дива, скажете. Зовсім ні. Уже згадувана Даша хоче навчитися добре читати, чотирирічний син слюсаря локомотивного депо Сергія Лисенка Єгор — дитячий червоний електромобіль, першокласник Максим, онук Ліни Ковтун, робітниці того ж депо, — конструктор.

    ДУМКА ДРУГА

    Але дорослі теж як діти. Лиш бажання більші: щастя — так великого, здоров’я — найміцнішого, грошей — аби купу, нареченого — багатого і красивого. Стоїть ось юнка під ялинкою, симпатична, як із журналу. Розумію, чекає принца, сина олігарха чи банкіра. Врешті, можна погодитися й на сина начальника дистанції колії, але щоб із білим «Мерседесом». Та навколо в’ється лиш помічник машиніста електровоза ВЛ-80. Хапай його, дівчинко, хочеться сказати, хапай і не думай. Твій помічник стане машиністом, а там, дивись, – і машиністом-інструктором. А електровоз йому новий дадуть. Обов’язково. Укрзалізниця планує в новому році оновлювати рухомий склад.

    Дорослі наївніші за дітей. Уже сивину на скронях підфарбовують, а вірять у магію чисел. Лише зміна цифри, переконався на власному досвіді, нічого втішного не дає. Лиш живіт росте та зуби випадають. От якби навпаки. Але у сімнадцятому сонце сходитиме не на заході, ліси шумітимуть, вітри віятимуть, картоп­ля на городах уродить, гарбузи також, а ось помідори, не дай Боже, зіпсує фітофтора. І на сто відсотків упевнений, що залізничники двічі одержать надбавку до зарплати. Бо так домовилися правління ПАТ «Укрзалізниця» і Рада профспілки. Якщо Кабінет Міністрів не підніме ціну на газ і воду, на хліб вистачить.
     

    Микола ПАЦАК

    Фотофакт: Справжнє свято влаштували для дітлахів напередодні Нового року

    В актовій залі Київської дирекції залізничних перевезень того дня побували Дід Мороз і Снігуронька. За підтримки голови профкому дирекції станцій Петра ХЛИСТУНА, голови Молодіжної ради Руслани ДОВГОШЕЇ відбулося веселе дійство за участі декількох десятків дівчаток і хлопчиків. Наприкінці свята дітлахи отримали смачні подарунки.

    Фото Валентини ЧЕЛЮСКІНОЇ

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05