РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків »  № 43 (13 листопада 2015)
  • Випуск №43 13 листопада 2015
    Зміст
    1. З нагородою!
    2. В умовах, наближених до «бойових» (Іван СОТНИКОВ, Фото Олександра ІВАНОВА)
    3. Без знань далеко не заїдеш (Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА)
    4. Колишній машиніст? Ні. Це - на все життя (Микола ПАЦАК)
    5. Щоб працьовитому роду не було переводу (Оксана КЛИМЧУК)
    6. «Бить нельзя, а вот не вникнут - разъяснять!» (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Олександра ІВАНОВА)
    7. Творческий маршрут за «Безымянной звездой» (Виктор ЗАДВОРНОВ, Фото предоставлено Сергеем БЕСЕДИНЫМ и актерами Учебного театра)
    8. Українська вишивка. СЕКРЕТИ криються за візерунком (Тетяна ШЕМЧУК, Галина ЛЕЛЕЧЕНКО, Фото з інтернету)
    9. Розподілила осінь нагороди (Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Олександра ІВАНОВА та автора)

    З нагородою!

    УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ за вагомий особистий внесок у розвиток залізничного транспорту, багаторічну сумлінну працю та високу професійну майстерність нагороджено:

    ОРДЕНОМ «ЗА ЗАСЛУГИ» III СТУПЕНЯ Василя Івановича ГАВРИЛЮКА - машиніста електровоза відокремленого підрозділу локомотивне депо Козятин.

    МЕДАЛЛЮ «ЗА ПРАЦЮ І ЗВИТЯГУ» Олександра Павловича ТАРАСЮКА - машиніста-інструктора локомотивних бригад відокремленого
    підрозділу локомотивне депо Жмеринка.

    ПОЧЕСНЕ ЗВАННЯ «ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ» присвоєно Віктору Васильовичу НАУМЕНКУ - старшому електромеханіку відокремленого підрозділу Фастівська дистанція електропостачання.


    В умовах, наближених до «бойових»

    Все починалося з двох аркушів офіційного документа, автором якого є начальник відновного поїзда-174 (телеграфним шрифтом - ВП-3174 (ст. Дарниця) - Ігор Мазур. Червоною стрічкою - відновлення після аварії рухомого складу та колійного господарства на конкретній залізничній дільниці. План проведення навчань на випробувальному полігоні передбачав, мовою військових буднів, розвідку на місцевості, локалізацію можливої пожежі, її гасіння. А джерело полум’я - перевернута цистерна із нафтопродуктами, що витікають на колію. І це ще не все. Майже поруч із пожежно-небезпечною «бочкою» - у результаті сходу перекинутий на бік пасажирський вагон. Крапку у цій історії ставити рано, адже в декількох метрах від «пасажира» - капотом до низу «відпочивав» маневровий локомотив серії ЧМЕ-3, перегородивши головний хід полігонної магістралі. Цей старий залізничний «кінь» ще й загубив власні дві «підкови». Маю на увазі, колісні візки. Бачили б ви той розгардіяш…


    Машиніст бульдозера «Комацу» Дмитро ІВАННІК приємно подивував майстерним управлінням 52-тонної машини.


    «Літучка», що слугує робітникам з відновного поїзда ст. Дарниця.


    Проти полум’я є засоби.


    Початок роботи та її кінець мало чим відрізняються. Підйом пасажирського вагона.
    Чудове видовище і складне завдання для залізничних відновлювачів.

    За задумом організаторів навчань - з апарату головного ревізора з безпеки руху поїздів та автотранспорту на чолі із Романом Йосифовичем - з другого боку цієї рукотворної «катастрофи» - на допомогу від колективу відновного поїзда зачекався вантажний піввагон. Саме тут якась надзвичайна сила віднесла багатотонний рухомий склад на півметра. А на сусідній колії у цей час «шкутильгнув» другий вантажний вагон через те, що було зруйновано його «колісну одиницю». Час транспортних «сюрпризів» на цьому не закінчується. Вихід на Ніжинську горловину «затрамбовано» опорою контактної мережі, що впала безпосередньо на колію і деформувала її.


    Працюють монтери колії.


    Незабаром - завершення полігонних навчань.

    - Будьте певні, - заспокоювали ваших журналістів фахівці. - Через певний час весь полігон після випробувань на вмілість стане на сто відсотків оздоровленим з точки зору залізничних нормативів. І головне - все залізничне господарство залишиться, як кажуть, у габариті, тобто у робочому стані.

    Один із цільових показників роботи дирекції - час відправлення відновного поїзда з місця постійної дислокації до місця аварійно-відновних робіт. Пожежні з пожежного поїзда ст. Дарниця - колектив відомий. І не лише на столичній магістралі. Піноутворювач, водяні насоси, а головне - вогнеборці швидко загасили пожежу. Річ у тім, що цього разу руйнівник, палій в одній особі, вогняний дракон не встиг охопити величезну площу цистерни. Локалізація та приборкання вогню пройшли на відмінно. Відзначилися начальник відділення пожежного поїзда ст. Дарниця Михайло СКОРОБАГАТЬКО та машиніст насосних установок пожежного поїзда ст. Дарниця Станіслав КОТ.

    Не випадково цього дня на дарницькому полігоні, крім пожежних, відновників, колійників, енергетиків, можна було зустріти керівників галузевих служб, головних інженерів із усіх дирекцій столичної магістралі. Досвід і практика сприяють виконанню найскладніших завдань. На полігоні всі працюють заради вчасного відновлення усієї інфраструктури. Поетапно, без зайвої метушні, але згідно із відповідними нормативами місце найсерйознішої «катастрофи» знову підготовлено для умовного пропуску поїздів. Подібні навчання дозволять врешті-решт розставити пріоритети у сфері функціональної взаємодії на стику різних структурних підрозділів. Дарничани вирішили продемонструвати застосування всіх технічних засобів, наявних у розпорядженні: важкі крани, бульдозери, аварійний візок, світлові вежі, електрогенератори й інше устаткування, що застосовується при ліквідації аварій на терені залізниці. Спостерігачі враховували швидкість прибуття відновного та пожежного поїздів до місця сходу, якість професійної підготовки їх працівників, оперативність маневрової роботи на полігоні й взаємодію між оперативними групами. Робітники з Вінницького будівельно-монтажного поїзда не лише прибрали контактну опору з колійної призми. За якихось годину - півтори дві нові опори було встановлено у Ніжинській горловині полігону. Хоч зараз монтуй контактну мережу.

    Відновлювачі укладають шпали й бруси під опори дизель-електричних кранів й незабаром з його допомогою починають збирати й установлювати на рейки візка цистерну, що завалилася, і вагони. Придивляємося до роботи двох тягачів, якими керують механіки-водії Геннадій Басенко та Сергій Синенко. За командою потужні лебідки розпочинають підтягування міцних металевих тросів кольору воронячого крила, що добре закріплені на перевернутому пасажирському вагоні. І ось багатотонний пасажирський готель на колесах займає місце майже на рейках. Далі - робота ЕДК-2000. Кран на залізничному ходу здатен піднімати вантаж до 250 тонн. Тож встановити пасажирський вагон на колію для цього богатиря - завдання складне лише на перший погляд. Спеціальні стропи фіксують вантаж. Відновлювачі тільки й устигають підкочувати візка, щоб цистерна, вагони зайняли своє місце. Тут роботами керує начальник відновного поїзда ст. Дарниця Ігор Мазур. Оповіщення всіх причетних провели за лічені хвилини.

    Рація, за допомогою якої Ігор Володимирович почергово віддає команди на адресу всіх відповідальних машиністів та бригаді такелажників, не підводить. За пунктом управління краном - досвідчений машиніст Руслан Волков. Поруч із краном Р. Волкова працюють підйомні крани серії ЕДК 500, де машиністами Олег Гінько та Микола Барановський. Врешті-решт і тепловоз, і пасажирський, і вантажні вагони займуть «власні» місця. І тут без чіткої і злагодженої праці такелажників Юрія Добровенка та Максима ПОРОХА, тракториста Миколи Курила, машиніста бульдозера Максима Герасимчука та їхніх колег про успіх у цій справі мови б не велося.

    Майстер відновного поїзда Михайло Мовчан акцентує увагу підлеглих на дотриманні правил техніки безпеки. Поруч із пасажирським вагоном йде точна робота, тут працюють «без нервів». Під нього встановлюють титанову балку, каретку з гідравлічним домкратом на 120 тонн і гідроциліндр для поперечного переміщення каретки. Те, як вагон піднімають і встановлюють на рейки, з боку виглядає дуже просто: одна людина маніпулює важелями, й вагон сам собою встає на місце. Уважно придивляємося до роботи аварійно-відновлювального автомобіля (АВА). Це дітище умільців із того ж таки ВП-3174. Розпитувати про машину вирішую у начальника відділу з безпеки дорожнього руху та відновних засобів департаменту безпеки руху Укрзалізниці Михайла Ришковського. Михайло Петрович вважає, що ця «літучка», як її іноді називають фахівці, на базі повноприводної вантажівки, мало чим поступається закордонним аналогам. Гідравлічні домкрати, які допомагають піднімати багатотонні конструкції, прилади для нічного освітлення і так далі - все це розташоване в одному кузові. Автомобільні колеса, ясна річ, існують для транспортування «літучки»» автошляхами. Але є і спеціальні залізничні «ролики». Саме вони дозволяють АВА курсувати залізницею.

    …Однак за три години весь «потерпілий» рухомий склад було поставлено на рейки. Монтери з Дарницької дистанції колії на чолі із виконувачем обов’язки начальника дільниці №2 Сергієм Сосновським майже за дві години відновили 13 м пошкодженої дільниці. А це неабиякий труд. Підрізка баласта, рихтовка, засипка щебеню, збирання колійних стиків та виправка. Якість гарантовано. Кращим тут вважається монтер колії Дмитро Приходько.

    На полігоні все відновлено! Після закінчення робіт потужні крани приводяться у транспортне положення, тягова техніка завантажується на платформи. Відновний поїзд формується згідно із спеціальною схемою. Полігонні навчання закінчено. Саме тому Роман ЙосифовиЧ похвалив технічну готовність аварійно-відновного поїзда та причетних служб за професіоналізм. Очевидно, що справжніх умільців чекає премія від керівництва. Нехай не в останнє.

    Іван СОТНИКОВ, Фото Олександра ІВАНОВА

    Без знань далеко не заїдеш

    У стародавньому Єгипті мистецтву герця навчали тільки тих, хто витримав систему певних іспитів. На початку кандидат проходив процедуру, яку в наш час можна назвати співбесідою. При цьому вивчались його біографічні дані, рівень освіченості, оцінювали зовнішність, вміння вести бесіду. Потім вже перевіряли вміння працювати, слухати, мовчати. А ще древні проводили іспит вогнем, водою, тих, хто не був впевнений у своїх можливостях.


    Під час іспитів - комісія у складі в.о. начальника галузевої служби приміських пасажирських перевезень Олега ГУШЕЛЯ,
    помічника начальника з безпеки руху Олександра ШУЛЬГИ та начальника відділу ремонту Руслана МОРГУНА приймає іспити.

    Сьогодні іспити значно трансформувались, але як і в ті часи слугують для виявлення найкращих, для підвищення кваліфікації та рівня знань. Як жартують на Південно-Західній, хочеш все життя складати іспити - йди працювати на залізницю. Коли помічник начальника з безпеки руху галузевої служби приміських пасажирських перевезень Олександр ШУЛЬГА розповідає про типи перевірок (періодична, позачергова, при прийомі чи переведенні на роботу, об’єм знань, перелік посад), розумію, що наведений вище вислів - таки правда. На залізниці без знань далеко не заїдеш.

    Перед плановим проведенням періодичних перевірок знань нормативних актів з безпеки руху поїздів і маневрової роботи голови комісій затверджують календарні графіки. Кожен працівник про проведення перевірки знань попереджується письмово не пізніше ніж за 14 днів.

    Олександр Олегович підготував екзаменаційні білети і у формі співбесіди разом зі членами комісії розпочав іспит. Хвилювання «студентів», назвемо так сьогоднішніх залізничників з моторвагонного депо Фастів (далі РПЧ-8), дещо кидалося у вічі. То й не дивно, адже для двох із них це була повторна перевірка.

    - Що це означає? - запитую у Олександра Олеговича.

    - Не підготувались хлопці, дещо злегковажили, мабуть.

    У п. 2.12 Наказу Міністерства транспорту та зв’язку України №499 так і зазначено: «Працівники, які показали відсутність належного обсягу знань, допускаються до повторної перевірки знань лише після відповідної підготовки не менше ніж за 2 тижні і не більше ніж через місяць після факту встановлення відсутності необхідного обсягу знань.

    - А чи буває, що й удруге не складають?

    - Буває, таким працівникам може бути запропонована інша робота, не пов’язана з безпекою руху, чи робота відповідно до обсягу їхніх знань, з урахуванням кваліфікації… На щастя, повторні іспити для старшого майстра РПЧ-8 Віталія РОГОВСЬКОГО та майстра цеху ТО-3 Миколи НИЧИКА вдалося скласти.

    Звичайно, переписувати обсяг знань правил технічної експлуатації, інструкцій з руху поїздів і маневрової роботи, сигналізації на сторінках хоч і залізничного виданнями не будемо. А от поспілкуватись з машиністами-інструкторами РПЧ-8 Василем ХОМЕНКОМ та Віктором КОРЖЕМ про роль подібних іспитів у їхній роботі варто.

    Жоден машиніст локомотива або моторвагонного складу без належної професійної підготовки не може працювати на залізниці - це аксіома. Фахова майстерність, класність і знову ж таки теоретична підготовка - це завжди плюс на практиці. Тому відносимося до таких іспитів відповідально. Готуємося, бо знаємо, що тут наші знання потрібні не для галочки. Це наша безпека, життя, і не лише наше…

    ЧЕХОВИЧ Андрій. Прізвище знайоме. Так. Про поетичний і не лише талант батька Андрія - Анатолія Мар’яновича Віктор ЗАДВОРНОВ розповідав на сторінках «Рабочего слова». Тоді сам Андрій був на передовій - захищав Дебальцеве та донецький аеропорт. З 1994 року він працює на залізниці сьогоднішні іспити для цього - затвердження нового щабля кар’єрної сходинки, а саме: призначення на посаду заступника з експлуатації обігового депо ст. Борщагівка-Технічна.

    Валентина КОЛЯДА, Фото Олександра ІВАНОВА

    Колишній машиніст? Ні. Це - на все життя

    Почесного Михайло Петрович Самойленко одержав зовсім недавно - з нагоди 24-ліття державної незалежності. Дещо запізніла нагорода - уже два роки, як він на пенсії. В управлінні залізниці, коли вручалися відзнаки, прозвучали слова «колишньому машиністові». Голова комісії з реорганізації - виконуючий обов’язки начальника залізниці Володимир ТЯГУЛЬСЬКИЙ відразу ж зауважив, що колишніх машиністів не буває. До Михайла Петровича таке визначення стосується на всі сто відсотків. Адже він у свій час водив поїзди, був машиністом-інструктором та головою профкому локомотивного депо Конотоп.


    Почесний залізничник Михайло САМОЙЛЕНКО

    Самойленко у розмовах про себе не розповідав. Про депо, профком, про плани і проблеми. Уважна, чуйна і добра людина. Але особисте завжди відходило на другий план.

    А біографія Михайла Петровича, як з’ясувалося, нічим не відрізняється від біографій його ровесників. Народився у селі Поляна, що на Ніжинщині. Тут закінчив початкову школу, вісім класів - у Крутах. Поїхав до Конотопа і подав документи до МПТУ-4 у групу слюсарів із ремонту паровозів.

    - А чому саме Конотоп і чому четверте училище? - запитую.

    - Мрія, - відповідає Михайло Петрович. - Купаємося із хлопцями в Острі, а по мосту летять паровози. Красиво. Захоплювало. Хотілося й самому стати машиністом. А в Конотопі якраз і було залізничне училище. Слюсар, звісно, – не машиніст, але ж працюватиму на сталевих коліях.

    Практику Михайло Самойленко проходив на паровозовагоноремонтному заводі - базовому підприємстві училища - та в локомотивному депо Конотоп. Тямущого і працьовитого юнака у підрозділі помітили. Тому після закінчення навчання він прийшов у ремонтний цех.

    Тільки ера паровозів вже відходила. В депо організовують курси помічників машиніста тепловоза. Закінчив. Далі - два роки армійського гарту у десантних військах. У Пскові, до речі. Михайло Петрович розповідає, як перед демобілізацію «сватали» на роботу у великі промислові центри, обіцяли і високу зарплату, і житло. Та він повертається до Конотопа.

    У депо знову курси. Тепер уже помічників машиніста електровоза. Закінчує Самойленко і їх, та в локомотив потрапляє... кочегаром. На паровоз, який працював на приміському маршруті Конотоп - Путєйська. Один із останніх у депо.

    Помічником він поїхав із Сергієм Макаровичем ЗІНЧУКОМ, фронтовиком й уже авторитетним машиністом електровоза. Три роки працював із ним, переймаючи уміння грамотно водити поїзди. Зінчук вчив принциповості, вчив «не рвати машину», економити енергію... Після цієї школи та школи машиністів перейшов за праве крило. А ще заочно закінчив КЕМТ.

    - Роботи було багато, - розповідає Михайло Петрович. - Йшло все нормально. Водив важковагові поїзди, економив. І так років десять. А тоді запропонували перейти машиністом-інструктором. Машиністом-інструктором я працював із 1984 і до 2004 року. Двадцять літ. То в тепловозній колоні, то в електровозній, то на електропоїздах. Потім машиністом-інструктором із навчання...

    Треба зауважити, що Михайло Петрович ніколи не уникав громадської роботи. Довгий час він був головою цехкому цеху експлуатації. Уже збирався на пенсію, як назріли чергові звітні вибори у профспілковій організації депо. Обрали головою, тому про відпочинок залишалося лиш мріяти. Мріяти ще сім років.

    Профспілкова організація локомотивного депо завжди була сильною. Але у великому колективі і проблем немало. Наприклад, назрівала необхідність поліпшення побутових умов у ремонтному цеху, профком ініціював створення фізкультурно-оздоровчого залу й облаштування спортивного майданчика. Все це сьогодні є. Є душові й роздягальні, кімнати для приймання їжі. Є де пограти в теніс, міні-футбол чи волейбол. Спільними зусиллями, зусиллями адміністрації, профкому, всього колективу багато зроблено.

    Перебування у статусі ветерана має єдиний плюс - вільний час. Багато вільного часу. Використовують його по-різному. Наприклад, Сергій Зінчук співає у міському ветеранському хорі «Співаючий гай» (в оригіналі - «Поющая роща»). Колега Самойленка Олексій Тищенко очолив раду ветеранів локомотивного депо. Молодий пенсіонер Анатолій Мурастий одержав абсолютну можливість бити рекорди в армрестлінгу. Але серед ветеранів, зрозуміло. Сам же Михайло Петрович, як я розумію, вільний час присвячує тому клаптикові землі, який називається «дача». Бо хліборобського все ж таки роду. Але його стежка в депо не заростає. Він залишається членом профкому підприємства і членом президії Конотопського теркому профспілки, долучається до всіх громадських справ. «Про все, що відбувається в депо, я знаю,» - сказав він. Ще б пак, колишніх же машиністів не буває. Це - на все життя.

    Микола ПАЦАК

    Щоб працьовитому роду не було переводу

    Наша залізниця своєю стабільністю і безперебійною роботою великою мірою завдячує звичайним працівникам, професіоналам, які трудяться дисципліновано, добре знаючи справу, вболіваючи за неї. За свою ж працю отримують трудівники і високі галузеві нагороди. Нещодавно звання «Почесний залізничник» отримав черговий по станції Малин Віктор ШКАНДЕВИЧ.

    У Віктора Івановича звичайна біографія трудової людини. У 20 років він почав залізничний шлях із посади складача поїздів на ст. Пенізевичі. Тут і отримав справжній професійний гарт. Цю станцію невипадково в Коростенській дирекції називають «кузнею кадрів», бо має вона чимало особливостей. По-перше, ритм роботи тут надзвичайно напружений, тож, прийшовши трудитись сюди, молодий працівник налаштувався на роботу в інтенсивному ритмі. Віктор Шкандевич складачем працював тут дев’ять років, у цей же час і в Київському технікумі залізничного транспорту навчався. Згодом почав освоювати спеціальність чергового по станції. Свого часу опанувати всі тонкощі професії допомагала йому досвідчена чергова по станції Галина РОСЛІК, якій він вдячний за науку. Саме вона йому пояснила, що це тільки на перший погляд може видатися, що в професії чергового по станції нема нічого складного, мовляв, - натиснув на кнопку початку і кінця маршруту поїзда і слідкуй собі за його рухом, от і вся робота. Насправді, через руки чергового «проходять» пасажирські і вантажні поїзди. Під його керівництвом працюють складачі вагонів, оператори, колійники, зв’язківці, тобто, відбувається робочий процес, який потрібно контролювати. Усі 12 годин на зміні потрібно постійно думати, як спланувати рух поїздів, оперативно реагувати, якщо обстановка стрімко змінюється…

    Перше місце праці, настанови колег по роботі запам’ятовуються назавжди, та саме життя в подальшому вносить свої корективи і стає своєрідною школою. Після роботи в Пенізевичах, Віктор Іванович з 2011 р. трудиться черговим на ст. Малин. Станція розташована на дільниці, де курсують швидкісні поїзди напрямку Київ - Львів. Всього за добу в середньому тут проходить 13 пар пасажирських і 5 пар приміських поїздів, майже 29 пар вантажних. Відтак, це - висока відповідальність за організацію безпечного і безперебійного руху.

    У розмові про роботу водночас запитую у Віктора Шкандевича й про його родину, чи має він так би мовити залізничне коріння? У місті Малині він проживає з сім’єю. Віктор Іванович розповідає, що батьки його не були залізничниками, проте, одружившись, потрапив він у залізничну сім’ю. Батько його дружини, Володимир КозаЧенко, пройшов шлях від монтера колії до начальника дільниці Коростенської дистанції колії, авторитетна й працьовита людина, приклад для усіх представників родини.

    Віктор Іванович каже, що його син-одинадцятикласник теж планує обрати залізничну професію. І в цьому бажанні він його підтримує. Недаремно кажуть, щаслива та людина, яка, сумлінно працюючи, зуміла прищепити любов до праці і своїм дітям. Бо тоді працьовитому роду не буде переводу.

    Оксана КЛИМЧУК

    «Бить нельзя, а вот не вникнут - разъяснять!»

    У межах своєї рідної країни можна ледь не десятиліттями бачити абсолютно штучні сталі негативні явища. Аби пояснити, що, власне, маю на увазі, поділюся деякими своїми спостереженнями від побаченого на різних ділянках нашої Укрзалізниці. Перебуваючи впродовж останніх одинадцяти місяців у Києві та одному з його передмість, вимушено переїхавши сюди з Донецька, я досі відчуваю себе, що називається, «не в своїй тарілці». Ні, це зовсім не означає, що зараз почну скаржитися. Абсолютно ні. Просто враження. Без оцінок. Хоча ні, - як без оцінок? Навіщо тоді просто описувати побачені негативи? Треба ж до них і пропозиції власні висувати, для поліпшення загальної вітчизняної ситуації. Чи не так?

    Вразили Якось натовпи пасажирів перед так званими «їжаками»-турнікетами на платформи та з них. Ось на приміському вокзалі станції Київ зупинився електропоїзд з Фастова, на якому пересуваюся щодня. Пасажири швидко дістаються тих металевих «їжаків» у намаганні вийти у місто - чи на метро, чи мало куди ще. Так от, мало дістатися того голчатого «звіра». Треба ще пройти повз нього. Пасажир підносить свого квитка штрих-кодом до відповідного віконця, після чого зелений колір індикатора сповіщає про те, що прохід відкрито. Людина проходить повз турнікет, той м’яко повертається своїми металевими «голками», пропускаючи її вперед, на «свободу». Все б воно добре, якби індикатор спрацьовував завжди стовідсотково. Але насправді доволі часто зелений дозволяючий колір індикатора не з’являється. Людина помітно нервує. І добре, якщо б стояла вона собі одинцем. Але ж позаду неї чекають своєї черги інші пасажири, які кудись поспішають і не можуть дозволити собі довгої зупинки. Починається звичний гармидер: пасажири вирішують проблему долання тих «їжаків» кожен як заманеться. Хтось лізе під турнікет, як от деякі молоді люди. Хтось стрибає, опираючись обидвома руками на «їжакові» стійки, демонструючи неабиякі гімнастичні здібності, - це виключно хлопці. Хтось лізе на металевий паркан-огорожу, стрибаючи невдовзі з протилежного боку на асфальт. Але як бути решті, переважну більшість якої складають далеко не гімнасти? Тоді «добрий» охоронець, що майже завжди стоїть на протилежному «березі» від турнікетів, вирішує відкрити прохід там, де його регулюють широкі пластикові дверцята. Юрба пасажирів швидко біжить до них і таким собі жвавим людським струмком перебігає на бік привокзальної площі. Далі «добрий» охоронець раптом закриває цей прохід, супроводжуючи це власними висловами на адресу «халявщиків», мовляв, «не все коту масляниця». Тобто, більша частина пасажирів все ще не подолала металевих «їжаків», і це при тому, що люди зовсім не є так званими «зайцями», які принципово не придбавають квитки у касах. Просто вони не можуть дати собі ради, як їм, власне, швидко і без втрати нервових клітин знайти «визволення» від раптової залізничної пастки.

    На одміну від наших вітчизняних «їжаків», їхні скандинавські, німецькі, голандські та інші європейські «колеги» працюють, точніше, спрацьовують належним чином. От і все. Тобто, чомусь, скажімо, Німеччина тебе переконує постійно, вже протягом не те що років, - тих саме десятиліть. Тоді як твоя власна країна, на превеликий жаль, не переконує тебе майже абсолютно ні в чому. Так ось же він, приклад, як треба нам зробити з тими хоча б турнікетами, - Європа. Ні, не хочемо ми ладу навіть у такій дрібниці. Нехай наші «їжаки»-турнікети безкінечно чинитимуть нам «головняк». Люди у чергах до них билися, б’ються, битимуться між собою. А владі, яка надійно від народу заховалася у привласнених нею мармурових палацах, саме того і треба, щоб ми ніколи не ставали єдиною освіченою дружньою групою людей, а не масою, не юрбою, не натовпом. Будь-де, будь-коли. Європейці, на жаль, і близько біля нас не стоять. На жаль. Знов-таки, на превеликий.

    Так само, Як на ДонецькІй, де пересічний пасажир чоловічої статі палить під час поїздки і зрештою кидає недопалка собі під ноги в тамбурі, - відбувається і на Південно-Західній залізниці. Навіть рідкі трафаретні написи на стінах тамбурів про заборону паління не є для цих людей зупиняючим фактором. Поведінка деяких співвітчизників вражає. Влітку або на початку осені бачив я таку сцену. В тамбурі стояв якийсь, мабуть, студент, мирно читаючи книгу. Раптом з набитого пасажирами вагона сюди увійшов такий собі чолов’яга «а-ля гегемон» робочого класу і запалив цигарку. Дихати у тамбурі і без того було доволі важко, бо навкруги стояла спека. На мирне, спокійне зауваження з боку студента, що палити тут заборонено, чолов’яга почав соромити хлопця. Мовляв, «Ти шо, пєрвий раз єздіш? Ти шо, мєня єщьо учіть будєш?» Хлопець наполягав на своєму. Я мовчки спостерігав за цією сценою, не наважуючись втручатися через свій і без того нервовий стан, пов’язаний майже з аналогічними обставинами на роботі, що з певного часу позбавили спокійного життя. Хлопець виявився доволі рішучою людиною, бо абсолютно не злякався агресивного тону свого опонента. Той не припинив палити, водночас озвучуючи студентові свої «аргументи».

    Згадався мені Висоцький: «Бить нельзя, а вот не вникнут - разъяснять». Хлопець, зрозумівши марність своїх зауважень, пішов з тамбура до вагона. Чолов’яга нервово і швидко допалив цигарку і теж повернувся туди. Цікаво, що за хвилину до цієї сцени саме він вибачився переді мною за те, що під час старту поїзда трохи штовхнув мене, коли не зумів втриматися на ногах. Отже, я не знав, що мені робити, коли між ним та студентом розпочався словісний конфлікт. З одного боку чолов’яга до певної міри був людиною адекватною, вміючи вибачатися. З іншого - не розумів своїх абсолютних помилок, коли палив у забороненому місці.

    І тут мені вкотре подумалося, що в подібній ситуації повинна говорити своє вагоме слово держава. Хоча б у вигляді представника правоохоронних органів. Є і другий варіант: використання вагонних гучномовців, за допомогою яких машиністи чи їхні помічники перед початком кожного рейсу повідомляють пасажирів про те-інше. Не знаю, як ви, шановний читачу, але що на Донецькій, що на Південно-Західній жодного разу так і не зрозумів я, про що, власне, до початку чергового рейсу ведуть мову водії сталевих машин, звертаючись до нас за допомогою внутрішнього радіо. Начебто розповідають про майбутній маршрут електропоїзда. Напевно. Бо якість звукопередаючої техніки залишає бажати кращого. Як далеко не тільки її.

    Так от. Чому б не зробити відповідного наказу, згідно з яким протягом кожного рейсу пасажири ПОСТІЙНО ТА ЯКІСНО чули б про заборону паління? Чому б не обмежуватися озвучуванням про те виключно на вокзалах, до того ж далеко не всіх? Чому б не повести справжню боротьбу за чисте повітря, за нашу спільну підпорядкованість законам, за відродження конче потрібних взаємовідносин між нами усіма? Бо сцени, подібні цій тамбурній, виникають постійно. Їде собі електропоїзд, сидять або стоять в ньому втомлені від роботи люди, і водночас усі вони вдихають тютюновий дим. Це якась невихована людина з цигаркою в руці вирішила на своєму рівні, чи буде нам свіже повітря, чи не буде. Я вже безліч разів робив зауваження любителям тамбурного паління, і добре, що поки не сталося між нами жодної бійки. Але хто з міліціянтів гарантуватиме мені безпеку? І чого я повинен робити за них їхню роботу, за яку вони, вибачте, отримують зарплатню, в рази більшу за мою? До того ж, ви уявляєте, скільки треба встановити якісної звукотехніки у вагонах хоча б одних приміських електропоїздів, не кажучи про решту пасажирського залізничного парку?

    Доволі просто питання можна було б вирішити на користь цього нехай тимчасового, але все ж таки людського нашого вагонного товариства шляхом натискання умовної кнопочки, що автоматично означало б наявність потреби у конкретному вагоні бачити представника міліції або поліції. Здавалося б. Насправді ж маємо те, що маємо: абсолютну нашу спільну залежність від знов-таки абсолютної, але зухвалої меншості, яка дозволяє собі нехтування суто людськими чеснотами. Меншості, в рази, однак, більшої за кількість представників міліції в кожному електропоїзді. Але більшої не взагалі, розумієте? Насправді ж маємо більш ніж досить у кількісному аспекті співробітників правоохоронних органів. Чого ж вони не відпрацьовують свої зарплати, скажімо, на будь-якій вітчизняній залізниці.

    Так, прискіпливий читач зазначить, що має місце повторювання подібних текстів. Вже, мовляв, мільйоннократно писалося про тотальне сміття, зокрема на залізницях, про паління у заборонених місцях. Нащо ж нам знову читати про це?

    Поясню, чого повторюватися треба. Є таке російське прислів’я: «Повторення - мати навчання». Воно є конче потрібним для правильного розуміння його нами усіма. І хоча з Росією маємо сьогодні вкрай погані стосунки, гадаю, що треба завжди дивитися у перспективу. Бо ж настане колись час абсолютного миру між нами, і тоді соромно стане тим, хто усіляко пропонує нам закреслити у своїй свідомості Росію та мільйони її мирних громадян.

    Допоки в Україні ніхто по-справжньому не боротиметься за підвищення культурного рівня її громадян, що значно підупав за часи незалежності, - доти ніякі реформи не дадуть належного результату. Не може неосвічена людина, яка постійно смітить собі під ноги з самого дитинства, правильно скористатися тими перевагами, що надає їй демократичне життя. Неосвічений зарозумілий залізничник у нинішній туманній системі каламутних координат є ледь не запорукою такого саме життя, що маємо його зараз. Матимемо безліч представників силових структур при абсолютному мінімумі власних справжніх чеснот. Чи важко передбачити наше з вами майбутнє, коли ж роками насправді спостерігаємо ту саму гру в одні ворота з боку нашої влади? Влада - це не тільки Президент чи Прем’єр, це також і найближчі наші зверхники, до дій яких треба прискіпливо придивлятися, аби не дати себе ошукати. Враження таке, нібито на одну цивільну особу маємо в Україні ледь не втричі більше правоохоронців. Так званих, не можу не сказати. А яка їм існує реклама!!! Жодному селянинові, який годує нас усіх, такої і не насниться. А чому б ні? Це ж правда, що саме робоча людина підтримує своєю працею державу, забезпечуючи її міць. Де ж тоді реклама їй, робочій людині? Проте безліч бігбордів співаючим, розважаючим, законостворюючим сердючкам.

    НАРОД, ЯКИЙ СМІТИТЬ, ПРИРЕЧЕНИЙ БУТИ РАБОМ. Влада це прекрасно усвідомлює. Саме тому вона нічого не робить роками для підняття культурного рівня населення, в даному разі України, не кажучи вже про ще більш відсталу в цьому питанні Росію. Що в нас, що там владу абсолютно влаштовує наша тотальна некультурність. Саме вона є гарантією її, влади, постійного існування. Навіть якщо і просуватимуться вперед реформи, про які не говорить зараз тільки абсолютний глухонімий.

    Повторюватися саме ТРЕБА. Одна стаття - добре. Дві - ліпше. Три - на ті саме теми - чудово. Так влаштований мозок людини. Ви ж подивіться, як поставили питання своєї гидотної реклами у вітчизняних засобах масової інформації олігархи. Тотальні рекламні повтори буквально виїли ледь не усі наші вуха. Зубожілі люди вже не знають, куди їм сховатися від тих надокучливих радіо- і телепропозицій. Вже захочеш, не забудеш усілякі умовні макдональдси. Тому коли ми самі собі постійно писатимемо про те, що є добрим, а що - поганим, - від того виграємо насамперед ми самі. Коли у підсвідомість увійде інформація, що ми - народ, що ми - освічений народ, що ми, і лише ми є хазяями на власній землі, але аж ніяк не «наші» представники, на кшталт ведучих мінські перемовини, та їм подібні «рятувальники» України, - лише тоді ми почнемо прокидатися від сплячки і по-справжньому відроджуватися. В тому числі - у залізничній справі.

    P.S. На моє глибоке переконання, навіть у профільній, як от у цьому випадку - залізничній - пресі треба насамперед висвітлювати проблеми всебічного виховання населення (читай - залізничників), не шкодуючи відповідного місця на шпальтах. Як показують роки і десятиліття, переважне висвітлення суто «виробничих» фактів практично нічого не дає суспільству, яке з кожним роком знижує власну культурну планку і поводить себе, вибачте, вже гірше за тих свиней, які, насправді, ніколи не порушують жодних законів матінки природи.

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Олександра ІВАНОВА

    Творческий маршрут за «Безымянной звездой»

     
    Сергей БЕСЕДИН: «Для меня преподавать - это помогать в совершении открытий»

    Написать комедию «Безымянная звезда» во время окупации его родной Румынии фашистами мог лишь адвокат по образованию, но драматург, писатель, журналист, литературный критик по призванию Михай Себастиану (1907 - 1945). И это при том, что в черное для Румынии время (далее речь пойдет о Второй мировой войне) его творчество (настоящее имя Иосиф Гехтер) как еврея было под запретом.


    Сергей БЕСЕДИН


    Александра СИЗОНЕНКО


    Настасья ЗЮРКАЛОВА

    ЖЕЛЕЗНОДОРОЖНАЯ ТЕМА С ЛИРИЧЕСКИМ УКЛОНОМ

    …Весна 2015 г. Дружная, теплая, великолепная киевская весна. На сцене Учебного театра Национального университета театра, кино и телевидения (далее - Университет - авт.) идет та самая «Безымянная звезда» (перевод на русский М. Степановой). От игры характерных актеров и актрис веет молодостью. Необыкновенный позитив, искренность от начала и до конца пьесы - как бы сказали в наше время, фирменная фишка курса, которым руководит советский и украинский актёр театра и кино, театральный педагог Николай РУШКОВСКИЙ. Скажу сразу, привлекает в этой пьесе не только «железнодорожный сюжет». Ведь большинство событий здесь происходят на вокзале небольшого румынского провинциального городка. Вполне понятно, что именно вокзал является для большинства жителей эдаким «кварталом для прогулок». Вот где можно себя показать, на людей посмотреть. А предприимчивым крестьянам еще и поторговать. Но величайшей неудачей для местного люда является... расписание скоростных поездов. Ну разве рассмотришь в окно экспресса, следующего из Бухареста в Синаи, во что одет столичный пассажир, если дизель-электропоезда пролетают мимо, каждый раз оставляя на перроне жителей города? Все в легком замешательстве, особенно ученицы местной гимназии, которым строго-настрого не рекомендуется прогуливаться вечерами по вокзалу. А сколько неприятностей сулит внезапная остановка поезда начальнику станции Испасу?! Тихий ужас...


    Константин ТЕМЛЯК


    Александр СУГАК

    КОГДА ЧИСТКА СНЕГА - ТОЖЕ «КОПЕЙКА»

    И еще немного об авторе пьесы. «Решать еврейский вопрос» во времена Второй мировой войны в Румынии - это запрещать румынам совершать браки с еврейками наоборот, проживать в домах определенного метража, нет - свободе передвижения, евреи отправлялись на принудительные работы. Не редки были погромы, массовые расстрелы и депортации. Но Себастиану все-таки удастся не попасться в руки антисемитам. Благодаря его друзьям. И все-таки Михай Себастиану был вынужден оставить адвокатскую практику и переехать из собственного дома в квартирку «разрешённых» габаритов. Его пьесы больше не ставили, книги не переиздавали, статьи не печатали - над семьёй писателя нависла реальная угроза голодной смерти. Правда, в Бухаресте на территории гетто действовал «Барашеум», единственный в нацистской Европе еврейский театр. Но все пьесы там шли на идише, и даже иностранных авторов «подгоняли» под еврейскую тематику, а Михай Себастиану был именно румынским драматургом. Как жить? Перебиваться случайными заработками. Чистка снега на улицах Бухареста - тоже «копейка». А друзья просто давали ему деньги в долг, не требуя их быстрого возвращения.


    Пьеса «Безымянная звезда» будет таки поставлена на сцене «Театра комедии» Бухареста, но публике о М. Себастиану знать было рано. Комедия выйдет к зрителю под именем другого драматурга. Над настоящим автором сгущались сумерки, нацистские оккупанты в 1944 г. свирипели день ото дня. Жизнь талантливого драматурга оборвётся трагически. Мощный грузовик раздавит его тело возле стены дома на одной из улиц столицы Румынии.

    ВАМ НУЖНЫ ПИКАНТНЫЕ ПОДРОБНОСТИ?

    Жаркий майский вечер подбросил жителям провинциального городка настоящий сюрприз. Скорый поезд, следовавший из курортного города в столицу, вдруг остановился на промежуточной станции. Банальная ситуация - у одной из пассажирок не было билета. Если вы не забыли одноименный фильм Михаила Козакова (1987 г.), конечно, припомните о том, что произошло дальше, но даже автора этих строк, который видел не одну постановку «Безымянной звезды», ожидало множество приятных сюрпризов от создателей спектакля в учебном театре Университета. Вам нужна лирика? Красавица Мона и учитель космографии Марии Мирою в течение жаркой ночи успевают подарить друг другу бессчетное количество приятных минут в скромном провинциальном домике. И дело не только в созерцании в подзорную трубу за созвездием Большой Медведицы. И не только в стремительных шагах навстречу только что вспыхнувшему чувству двух все-таки одиноких сердец. Тут даже садовая лейка, которая служит влюбленным вместо летнего душа, помогает представить дальнейшие пикантные подробности первого и последнего свидания. Пробуждение наступает тогда, когда красавец, успешный, столичный прощелыга Григ возвращает Мону из космоса романтика Марина Мирою на обетованную землю. Пожалуй, не буду, подробно пересказывать содержание спектакля. К тому же он уже снят из репертуара Учебного театра Университета. Теперь тут в ходу не менее интересные постановки с участием будущих известных актеров и актрис.

    В разговоре с театральным педагогом Сергеем БЕСЕДИНЫМ, который завершал постановку «Безымянной звезды», и позже с некоторыми из его студентов, удалось понять, что подвигло ставить в Учебном театре пьесу 70-летней давности.

    - Сергей Николаевич, эта пьеса шла на многих сценах, известны и киноэкранизации. Как решились выбрать эту историю, которая, на самом деле, стара как мир: это волшебная, красивая и удивительно романтичная история любви.

    - Как правило, пьесу для дипломного спектакля на курсе мы выбираем загодя - года за полтора до премьеры. Выбор пал на «Безымянную звезду» по ряду причин. Их условно можно разделить на педагогические и художественные. Развивая студента, мы внимательно следим за его учебным репертуаром. Ведь педагогу крайне важно, чтоб за время своей профессиональной подготовки он попробовал себя в материале, под час диаметрально противоположном тому, что был у него полгода, год тому назад. Это позволяет нам познакомить ученика с его игровым диапазоном и дать ему творческий опыт. Ведь одна из задач в воспитании актера - не натаскивать на одну роль, вне зависимости от того, что за пьесу он играет.

    К художественным причинам следует отнести несомненную ценность темы этой пьесы: одиночество и открытие в себе способности любить. Подобная интрига всегда имеет отзыв в зале, а драматургический материал не может не волновать исполнителей и публику.

    Напомню, спектакль - это всегда встреча автора, актёра и зрителя, а режиссёр в данном треугольнике тот, кто помогает этой встрече состояться максимально полно.

    Увлекло и то, что пьеса, написанная автором в самое тяжёлое для него время, когда сама его жизнь подвергалась опасности, не несёт в себе агрессии, не призывает к злобе, мести, лишена страха и желания запугать кого-либо. Это же прекрасно «жить и радоваться вопреки!»

    - Судя по блиц-интервью, которые мне предоставили некоторые Ваши студенты, этот материал стал для них открытием.

    - Как выяснилось, не только для них. Дело в том, что из всех опрошенных мною участников работы, зрителей и студентов нашего университета, с фильмом Козакова знакомы не более 20% человек. Это удивительно, но это так - фильмы теряют своего зрителя. Это стало с одной стороны предметом для досады, но с другой - давало возможность совершить открытие пьесы заново, без влияния работы И. Костолевского, А. Вертинской, М. Светина и остальных киноактёров.

    Разбирая пьесу, мы приходили к выводу, что страсти и любви к жизни в этом материале скрыто больше, чем позволяет вместить традиционная трактовка. Поэтому мы вернули пьесу в её «родные» земли - в маленький румынский городок между Синаем и Бухарестом. Ребята настолько увлеклись работой, что даже отыскали на карте Румынии предполагаемый городок и написали письмо его жителям в поисках ответа на свои вопросы об их быте и отдыхе. В этот придорожный городок влюбились мы все. Это помогало и работать, и открывать для себя новое даже во время отдыха.

    - Как происходит распределение материала? Кому, что играть? Для многих коллективов этот процесс сопряжен, скажем мягко, с пошаливанием нервишек.

    - Вопрос был, повторюсь, в области педагогической столь же, сколь и в художественной, так что из спорных моментов был лишь выбор актрисы на роль мадемуазель Куку (в оригинале у автора ударение на первом слоге). В традиционном распределении это чаще немодная, ущербная, а порой и откровенно некрасивая женщина. Мстящая за свои неудачи и ненавидящая любое проявление неподчинения себе подобных. Однако, Константин Станиславский настаивал: играя злого, искать возможности показать, где он добрый. И потому в основу нашей мадемуазель Куку легло женское одиночество. Но оно всё же «расположено» на желании быть любимой, нравиться, вселять желание, а не «дарить» на право и на лево презрение, страх и отчуждённость. Мадемуазель Куку хочет счастья и для этого стремится переделать весь мир вокруг. Вот в этом её главное заблуждение. Для того, чтоб стать счастливым, не надо ломать хребет всему миру. И если автором такое осознание и не «выделяется» для этого персонажа напрямую, то нашей задачей было, хоть опосредованно, но подарить ей такую возможность. Как говорят, понять ее состояние и отпустить с миром. И для такой роли нам понадобилась такая исполнительница, как Александра Сизоненко. Нам хотелось, чтоб между Куку и Моной разница была по большому счёту лишь в ласке жизни. Одну мир баловал и нежил, другую оскорблял чувством вторичности. Но обе роднятся тем, что не нужны, что одиноки, что лишены любви и возможности самим любить. Этому сходству хотелось особо уделить внимание зрителя.

    Прочие роли распределялись легче. Из неожиданного было только такое количество горожан, которые сами по себе возникали по ходу действия пьесы. Появлялись, оживали и, как мы говорим, не хотели никуда уходить. У автора им есть место и нам хотелось создать жизнь этого городка с той же ясностью, с которой выписаны основные исполнители.

    - Были ли трудности при разработке мизансцен? А во время репетиций?

    - В этой работе возникла сложность при поиске художника-постановщика. И только с появлением Надежды КОШМАН работа двинулась в верном направлении. Она и Екатерина ТЫЖНОВА, художник по звуку, наш верный товарищ и профессионал, по-настоящему болеющий за постановку, помогли отыскать такой необходимый нам верный сценический язык. О мизансценах могу сказать, что рождение их было процессом естественным и не требовало порой какой-либо определённой настройки. Мы быстро условились в том, как вести себя с воображаемыми границами помещений и как нарушать их в моменты эмоциональные, в моменты освобождения от условностей земных. Когда речь заходила о «небесном», условности переставали ограничивать персонажей, и вот они уже выходили «за стены», сквозь преграды. Из моментов, на которые можно отдельно обратить внимание зрителя, - сцена расставания. Когда Марин отпускает Мону, даёт ей возможность уйти не с чувством вины, а с чувством благодарности, признательности к этому человеку, подарившему ей, открывшему то счастье - ощущать себя любимой.

    Тут хотел бы особо остановиться на одном моменте. В фильме, вернее, в фильмах (с Мариной Влади и в прочих постановках) финалом является победа Грига, который жёстко и беспощадно раскрывает, как ему кажется, глаза Моне на реальное положение вещей и подчиняет её необходимости уехать. Мы не смогли смириться с таким решением и проверили автора на возможность появления иного финала. И, как нам кажется, такую возможность он предоставляет. Мона, как и Марин, оба понимают, что эта встреча временная и что «ни одна звезда не отклоняется от своего пути». Но вот ведь сама пьеса говорит нам об обратном: звезда отклонилась, смешала, спутала все орбиты и вывернула их (и себя) на путь к надежде. Надежде на жизнь в любви и внутренней гармонии. А потому и расставание - это хоть и больной, но необходимый для обоих шаг. Да и сам Григ меняется вследствие этой встречи. Он осознаёт, что живёт не с дорогой куклой, годной только для развлечений и удовлетворения его амбиций и тщеславия, но с женщиной, способной на глубокую привязанность, на серьёзные чувства. И теперь ему, скорее, им, предстоит заново знакомиться, открывать друг друга. Тогда и финал свидетельствует не о сломанной судьбе, а об обретении надежды.

    - И каковой была сверхзадача для Вас и Ваших студентов?

    - Нам хотелось убедить зрителя постановкой, что чудо непременно случается. Случается всегда, вне зависимости от того, считаем мы себя достойными, «заслужили» ли мы его.

    Мы все обречены на Счастье. Надо только «освободить пути». От мелких обид, амбиций, гонора, страхов и уныния.

    Напомню, Марин провожает Мону, почти подталкивая её сделать первый шаг в своей новой жизни. Боль расставания есть у обоих, но они не стремятся избежать её, осознавая, что такая боль - неотъемлемая часть самой жизни. Они не боятся жить. Это то осознание, к которому приходит каждый из персонажей пьесы - жизнь невозможно остановить, от неё нельзя, да и не стоит скрываться за книгами, роскошью, упорядоченностью или мечтами.

    - После просмотра двух спектаклей у зрителя остается, как говорят, послевкусие. Будто побывал в довоенной Румынии…

    - В пьесе присутствует страсть. Она «разлита» во всех героях. И степень её концентрации такая, что для привычного нам «нерумынского» существования может показаться нарочитой, вычурной, излишней. А Румыния дала нам возможность окунуться в экспрессивности характеров героев, без опасения быть уличёнными в наигрыше и «педалировании» эмоций. Тут следует признать, что мы всё же не дошли до той степени проявления страстей, которую ставили перед собой, однако результат - это всегда компромисс между желанием и возможностями. Так что - всему своё (улыбается) время.

    - Сергей Николаевич, всегда интересовали вопросы взаимодействия между преподавателем и студентами. Опять же в беседе со многими актерами из «Безымянной звезды» понял - Вы достигли многого с педагогической точки зрения.

    - Уж не знаю, на сколько это «на всю жизнь», но вне уважительных взаимоотношений работа в театре в принципе невозможна. Товарищество и единство цели рождают чувство партнёрства и радость сотворчества. Могу сказать, что процесс этот не рафинированный и не обходится без каких-то трудностей. Что тоже нормально, и его не стоит пытаться избегать. Сложности - результат поиска, а к цели ведёт именно поиск. И я рад, что наши отношения только укрепились за время работы и я могу с благодарностью вспоминать весь репетиционный процесс и его участников.

    О себе и педагогике. Как и во многом другом, это направление стало мне доступным благодаря моей мастерской. Всем её участникам: Николаю Николаевичу Рушковскому, Софье Николаевне Письман, Наталье Борисовне Кудрявцевой, Игорю Николаевичу Славинскому, Сергею Георгиевичу Сипливому, Владимиру Феодосиевичу Бугаеву. Каждый из них был и остаётся тем человеком, кто подсказывал, направлял, вдохновлял и удерживал на этом пути. Для меня преподавать - это помогать в совершении открытий. Не заменять собою, своим опытом опыт ученика, а незаметно для него придавать сил и выбирать направление для его личного поиска. Конечно, педагог существует в учёбе и жизни ученика непрерывно, но делает это так, чтоб не отбить у него желание самостоятельного действия, обретения личного пути. «Натаскивать» студента на интонацию, реакцию, пластику - означает убить в нём творческую индивидуальность, превратить в покорного исполнителя чужой воли.

    - Сергей Николаевич, следующий вопрос довольно традиционный. Знаю, что в течение жизни пришлось путешествовать по железным дорогам. Что припоминается в связи с этим?

    - В силу того, что я не киевлянин по рождению, путешествовать дорогами Украины доводилось относительно часто, дважды в год, как минимум, я уезжал домой. А это 14 - 16 часов пути. Для меня это прежде всего возможность уделить время самому себе. Время для размышлений и пересмотра своих целей, поступков, планов. Я люблю движение, и поезда для его ощущения - отличный вид транспорта. Много читал о железных дорогах Китая, Царской России, интересовался постройкой железнодорожной ветки в город Дальний (сейчас Далянь, Китай). Моя соседка, 1917 года рождения рассказывала мне о том, как выглядели станции её детства, с обязательным самоваром, фикусом в кадке, белой формой начальника станции и непременной рындой (нам так не хватало её звука в спектакле).

    А ещё в поездах мне крайне важно смотреть в окно (и потому тяжело переносить закрытые окна вагона). Видеть смену пейзажей за окном, проносящиеся огоньки маленьких домиков и больших городов. Тут воображение рисует такие вот небольшие городки, как наш румынский полустанок, и фантазия бежит вперёд. Такая вот поэзия дальних странствий.

    Как актёр я конечно же собираю в копилку эмоций наблюдения за людьми в пути. Из этого можно делать отдельный спектакль: смешной и грустный, в чём-то трагичный, но добрый, непременно добрый - о людях и для людей.

    - В какое-то мгновенье показалось, что перед постановкой Вы бывали, и не раз, на вокзале. Довелось проникнуться обстановкой на шумных перронах?

    - Всё немного иначе, но интереснее. Когда погружаешься в материал постановки, то жизнь сама подбрасывает тебе встречи с людьми, помогающими тебе в каких-то моментах понять и почувствовать нужное русло работы. Когда дело шло к премьере, мне повстречался молодой человек, который всю свою жизнь увлекается поездами и всем, что с ними связано. Он, машинист на нашей детской железной дороге, заканчивая школу, не видел себя никем иным, кроме как железнодорожником. Он прекрасно разбирается в моделях поездов и помог нам прояснить некоторые особенности в различии поездов, которые есть в пьесе (дизель-электропоезда, а также другие составы, проезжающие мимо городка). С его рассказами поезда обрели лица и стали для нас не абстрактными составами, а вполне различимыми персонажами пьесы.

    - Ответьте, пожалуйста, на короткие вопросы. Что цените в людях? Чего не выносит душа? О чём мечтаете?

    - Ценю бесстрашие чувствования. Не выношу уныния и зависти к чужим обретениям. Мечтаю о возможности воплощаться в своей профессии и со своими людьми (делаю для этого то, что в моих силах).

    А ещё в качестве кредо я бы процитировал одного замечательного грузинского автора Нодара Думбадзе и его роман «Закон вечности». Там главный герой-писатель оказался прикован к больничной койке с инфарктом и благодаря этому смог совершить главное открытие в своей жизни - открыть закон вечности: «Суть этого закона, Нодар Григорьевич, заключается в том, что... душа человека во сто крат тяжелее его тела... Она настолько тяжела, что один человек не в силах нести её... И потому мы, люди, пока живы, должны стараться помочь друг другу, стараться обессмертить души друг друга: вы - мою, я - другого, другой - третьего, и так далее до бесконечности... Дабы смерть человека не обрекала нас на одиночество в жизни...»

    А своим студентам я пожелал бы того же, чего и всегда желал - не бояться жить и только в жизни искать ответы на все вопросы сцены.

    - Господин Беседин, простите за кажущийся вынужденным повтор, спасибо за беседу! Ждем новых спектаклей!

    Этот материал не был бы полным, если бы «Рабочее слово» не представило вниманию мысли тех студентов, которые играли в «Безымянной звезде». Среди вопросов, на которые мы предложили ответить студентам Университета, были следующие.

    - Что послужило причиной в выборе нелёгкой профессии актера?

    Константин ТЕМЛЯК (Марин Мирою):

    - Мне кажется, никакой мотивации у меня для прихода в эту профессию не было, просто так случилось. Жизнь - череда совпадений, если умеешь сохранять в своей душе гармонию, проще, мир и понимание по отношению к другим - эти совпадения бывают часто удачными.

    Анастасия АНДРИЕНКО (Мона):

    - В театр пришла по любви. Очень сильно любила театр, было для меня в нём какое-то чудо. Потом исчезло. И в спектакле это чувство мы старались вернуть.

    Евгений КОВЫРЗАНОВ (Григ):

    - Когда я поступил в университет, я еще не знал точно, что такое театр. Я имел представление о сцене, видел спектакли, но не мог себе даже вообразить, какой титанический труд скрывается за той простой светлой легкостью, которую я имел счастье наблюдать. Я пришел в профессию с желанием выходить на сцену. Прошло четыре года, мы с ребятами проделали немалый путь. И на протяжении этого пути у каждого из нас, я в этом уверен, часто возникал вопрос и возникает до сих пор, ради чего все это? Вопрос мучительный. Четкого правильного ответа, который удовлетворил бы всех, нет. Но актер, если это действительно актер, обязан в течение всей жизни задавать себе этот вопрос и обязан отвечать на него. Иначе он не имеет права выходить на сцену. Я невольно, в моменты полного отчаяния, задавал себе этот вопрос и не всегда мог на него ответить. И вот однажды, играя спектакль, это была «Антигона» Жана Ануя, я встретился с взглядом, по-видимому, ученика старших классов. Что я увидел в этих глазах - не могу объяснить. Но я почувствовал, что сейчас для него нет ничего важнее того, что происходит на сцене. Нет ни домашних забот, ни житейских проблем, ни учебной рутины. Для него были только эти вымышленные нами персонажи, их судьбы, их жизни. Великую любовь, сострадание, заботу о наших героях увидел я в этих глазах. И самое главное - я глянул в эти глаза на поклоне - счастье после спектакля, восторг. Маленькая Ода к Радости удалась нам в тот день. Наверное, это и есть моя мотивация не только в профессии, но и в каждом выходе на сцену. Дать людям возможность уйти от наших тяжелых будней и насильно втащить в сферу «истины страстей» для того, чтобы зритель имел возможность глубже и нежнее познать себя самого, и после ощутить беспричинную радость от этого знакомства.

    Александр СУГАК (начальник станции по фамилии Испас):

    - Сначала о том, что нам очень дорог этот спектакль, так как всё, кроме драматургии, было создано нами. Мы ездили по барахолкам покупать реквизит, искали костюмы, рисовали плакаты. Этот спектакль - наше детище. Спасибо огромное нашему педагогу, который и был режиссёром данной работы, - Сергею Николаевичу Беседину. По сути это и есть мой ответ на ваш первый вопрос. Когда человек любит свою работу, готов ради нее на все, когда его глаза горят - он должен заниматься этим делом. До театрального я закончил строительный техникум, потом институт, работал водителем, мойщиком посуды, официантом. А еще работал на автомойке, делал пиццы, раздавал листовки и т.д. Но нигде у меня не было такой страсти к работе, как здесь.

    Настасья ЗЮРКАЛОВА (ученица Элеонора Земфиреску):

    - В детстве я мечтала быть супергероиней. И художницей. И писателем. И хотела все в жизни перепробовать. Поэтому актёрство - это осуществление детской мечты, ведь актёр - это человек, который может прожить множество разных жизней.

    - Какими будут ваши пожелания железнодорожникам?

    Константин ТЕМЛЯК:

    - Железнодорожные поезда очень люблю, плацкарт особенно - столько людей, разных, и все поставлены в такие условия, что необходимо находиться рядом. Тут и возникает простое честное вагонное общение. Нигде, кроме путешествия в железнодорожном вагоне, такого больше не встречал. Вот и хотелось бы пожелать - побольше хороших попутчиков и приятных собеседников вам по жизни!

    Анастасия АНДРИЕНКО:

    - Я хочу вам пожелать верить в чудо. Об этом был спектакль «Безымянная звезда», об этом хочется мечтать в жизни... Верьте в чудо, оно есть, я это знаю. Силы веры вам!

    Евгений КОВЫРЗАНОВ:

    - Желаю всем работникам железной дороги терпения. Простите нас, пассажиров, за наши капризные и не всегда оправданные придирки по мелочам. Относитесь к нам с малой долей понимания, я бы даже сказал, снисхождения. Желаю не забывать, что все мы - люди. И человек становится Человеком только, если относится к другому по-человечески. Спасибо вам!

    Александр СУГАК:

    - Хочется поздравить всех с недавним профессиональным праздником. Ваша работа очень нужна и незаменима. Когда я куда-то еду, для меня это, как отдельно прожитая жизнь. Новые знакомства, новые места, мысли. Иногда и творческая муза в дороге посещает - строки приходят в голову. И как бы это неправдоподобно не звучало, мол, романтическая история по случаю, но со своей любимой я познакомился на железнодорожном вокзале, дальше мы ехали в одном вагоне. Представьте, у нас оказались общие знакомые. И в результате, не доехала она домой - вышла на моей станции. И вот с этого все началось. Но это уже другая история.......

    Настасья ЗЮРКАЛОВА:

    - Желаю, чтобы всегда было, куда и к кому возвращаться. Потому что наши близкие, наш дом и тепло семейного круга - это главное, что у нас есть. Ну и, конечно, самого счастливого и доброго пути!

    Спасибо вам, молодые актеры! Успехов на непростых жизненных маршрутах!

    Виктор ЗАДВОРНОВ, Фото предоставлено Сергеем БЕСЕДИНЫМ и актерами Учебного театра

    Українська вишивка. СЕКРЕТИ криються за візерунком

    Українська вишивка має давню історію. Існують археологічні знахідки, які підтверджують, що представники трипільської цивілізації, які жили на території України, створювали предмети побуту з візерунками, схожими на традиційні українські орнаменти. Є також археологічні підтвердження, що скіфи, які жили ще до нашої ери, носили одяг з вишитими орнаментами, ідентичний національному українському. Зразки найдавніших збережених українських вишивок виготовлені лише кілька століть тому, проте і вони, і археологічні артефакти підтверджують давнє походження мистецтва української вишивки.

    Вишивають одяг жінки. Вони завжди намагалися придумувати власні візерунки і техніки, але зберігали при цьому традиції, передані їм від колишніх поколінь. Ось чому в кожній місцевості є свої характерні особливості вишивки, які відрізняються від інших регіонів забарвленням, технікою та орнаментом.

    Орнаменти, використовувані в українській вишивці, також мають дуже давнє походження. Деякі з них створені настільки давніми культами, що їх первісний зміст вже втрачено, але збереглися традиції їхнього застосування. Відомі в наші дні орнаменти можна розділити на три основні типи: рослинні, зооморфні (тваринні) і геометричні (абстрактні).

    Геометричні орнаменти походять з давньослов’янської міфології. Вони нагадують геометричні фігури - трикутники, лінії, ромби, зигзаги, кружальця, хрести (прості й подвійні), кривульки.

    На основі цих елементів створені популярні в сучасній українській вишивці мотиви: «кудрявці», «баранячі роги», «гребінчики», «кучері» тощо. Мотив «кривульки» або «безконечника», нерідко використовуваний українськими вишивальницями, існував ще у трипільській культурі. Мотив «рожи», що нагадує розетку, зірочку або сонце з промінчиками, є перехідним від геометричних візерунків до рослинних.

    Рослинні орнаменти вносять у вишивку красу рідної природи. На візерунках зображувалися рослини - квіти, гілки дерев, плоди, які росли в оточуючих людей садах, полях і лісах. Тому українська вишивка насичена зображеннями калини, винограду, дуба, хмелю, маку та інших рослин, властивих українській природі. Кожен з цих орнаментів є певним символом. Наприклад, барвінок символізує молодість, а мотив «яблучне коло» - символ любові. До одних з найстародавніших орнаментів української вишивки відноситься «дерево життя» - стилізоване дерево або квітка.

    В орнаментах з тваринами українські рукодільниці вишивали рибок, зайців, коней, жаб. Часто вишивали птахів - голубів, лебедів, півників, зозуль. З комах на українських вишивках з’являлися метелики, жуки, павучки, мухи. До зооморфних відносять і такі орнаменти, де присутні «баранячі роги», «вовчі» або «заячі зуби», «риб’яча луска», «волове око» та інші незвичайні елементи.

    Вносять додаткову різноманітність в орнаменти численні техніки вишивки, яких в Україні можна нарахувати до сотні. Вишивальниці кожного регіону нашої країни дають перевагу власним, напрацьованим багатьма поколіннями, технікам вишивання, кольоровій гамі, композиціям орнаментів для прикраси оригінальних вишиванок.

    Для Полтавщини характерними є білі вишиванки, вишиті білими візерунками, хоча зрідка зустрічалися сірі або червоні орнаменти. Біла вишивка на грудях виконувалася гладдю. Іноді візерунок мав контур з кольорових або чорних ниток. Використовувалися також вишивка хрестиком і шви «уперед голкою», «позаду голки».

    Харківщина включає в свої вишивки техніки та орнаменти багатьох регіонів, особливо центральної України. Однак є на Харківщині й своєрідні багатобарвні орнаменти, виконувані хрестиком або напівхрестиком. Для них вишивальниці використовують товсті нитки, щоб візерунок виходив рельєфним.

    На Поліссі вишивають переважно геометричні орнаменти, головним елементом яких є ромб. Матеріалом для вишиванок служить невибілене лляне полотно, а вишиті візерунки мають переважно червоний колір.

    На Волині теж дають перевагу геометричним орнаментам, особливо в північній її частині. Нескладні, ритмічно повторювані геометричні візерунки вишивають червоними нитками по сіро-білому льняному полотну. У південній частині Волині частіше зустрічаються рослинні візерунки.

    У Чернігівській області віддають перевагу білим вишивкам. Використовуються для вишивок рослинні і геометричні візерунки. Орнамент може бути повністю вишитий білими нитками, а може доповнюватися червоними і чорними вкрапленнями. Своєрідною технікою є дрібні стібки, через яких вишивка виглядає бісерною.

    У вишивках Київщини присутні одночасно рослинні і геометричні орнаменти, складені зі стилізованих зображень рослин, ромбів, восьмикутних зірок та інших візерунків. В орнаментах використовується біло-червоно-чорна кольорова гама.

    Подільські вишивки відзначаються багатством фарб і різноманітністю швів. У цьому регіоні популярна мережка, її використовують і як елемент вишивки, і як з’єднувальний шов. У подільської вишивки домінує один колір, переважно чорний, доповнюваний червоним, зеленим, жовтим і синім кольорами. Вишиванки прикрашаються одноколірними візерунками, але іноді зустрічаються двоколірні або триколірні вишивки.

    Вишивки Тернопільської області виділяються серед інших високою рельєфністю. Для цього місцеві майстрині виконують бавовняними об’ємними нитками згущені стібки, які виходять, якщо елементи обводити кольоровими нитками. При цьому створюється цікавий колористичний ефект. Такими об’ємними візерунками у вигляді вертикальних або похилих смуг прикрашали рукави вишиванок.

    Вінницька область багата різноманітними техніками вишивки. У своїх вишивках рукодільниці використовують хрестик, настилання, вишивку розписом, білу та кольорову мережку і багато інших технік. Ці техніки доповнюють допоміжними швами, якими обшивають і об’єднують окремі фрагменти вишивки.

    У вишивках Львівської області присутні візерунки різних типів. Геометричні орнаменти півдня області мають характерну особливість: білий фон в них не заповнюють. У результаті створюється зоровий ефект прозорості орнаменту.

    У Буковинських вишивках, крім інших, застосовуються і мотиви з тваринами. Техніки вишивки: гладь, невеликий хрестик, кручений шов та інші. Для створення неповторних орнаментів використовують різні матеріали - бісер, блискітки, вовняні, шовкові, золоті та срібні нитки.

    Гуцульські жінки вишивають різноманітні рослинні і геометричні візерунки, складені в складні неповторні композиції, багаті насиченими фарбами. У колірній гамі переважає червоний колір, вміло поєднується з жовтим кольором і зеленим.

    На Закарпатті використовується безліч технік вишивання. В орнаментах популярні зигзагоподібні мотиви «кривулі». У колірній гамі закарпатські вишивки необмежені. Орнамент може бути білим, багатобарвним або двоколірним, в якому переважає один колір.

    Національний український одяг викликає захоплення у сучасних людей своїми зручними формами і дивно барвистим декором, що створює відчуття народного свята. Багато предметів костюма можна впевнено назвати творами прикладного мистецтва, їх гармонійне оформлення яскравими різноманітними елементами з природних матеріалів привертає увагу всіх цінителів етнічного стилю.

    Якщо для українців з давніх часів вишита сорочка була традиційним одягом, то в сучасних умовах вишиванка набула особливого значення в багатьох сферах людського життя, стала своєрідним засобом самовираження.

    До речі, не так давно американський журнал Vogue, який вважається «біблією моди», визнав українську вишиванку світовим трендом. Одяг з українськими етномотивами і справді оселився в шафах найвідоміших світових модниць.

    Тетяна ШЕМЧУК, Галина ЛЕЛЕЧЕНКО, Фото з інтернету

    Розподілила осінь нагороди

    Здобутком історії став минулої п’ятниці перший чемпіонат Південно-Західної залізниці з міні-футболу. Після шести стикових матчів, у яких брали участь команди з обидвох груп турніру, усі дванадцять колективів посіли свої остаточні місця. Було цікаво спостерігати принципові поєдинки на столичному ДФСК «Локомотив», які проходили за звичною для учасників чемпіонату адресою (провулок Стадіонний, 10/2). Бо інтрига полягала не лише в тому, хто ж насправді вартий найкращих місць, але й у порівнянні сумарних сил груп «А» і «Б». Такі собі чемпіонати у чемпіонаті.


    Момент першого - вирішального у матчі за «золото» - гола.

    Отже, давайте паралельно вести статистику протистоянь цих двох сторін. Умовно ліворуч у нас буде завжди команда з групи «А», праворуч - відповідно, з «Б». Статистику будемо вести окремо за підсумками перших та других таймів. Пенальті, цю лотерею, враховувати не будемо, беручи до уваги футбол як такий.

    За 11-12 місця вийшли битися Служба колії (СК) - ПЧ-9 (Жмеринська дистанція колії). Обидві команди впродовж чемпіонату не здобули жодної перемоги. Сталося і цього разу саме так, хоча, забігаючи трохи вперед, зазначу, що після підсумкових 5:5 пенальті краще пробили жмеринчани - 2:1 на їхню користь і підсумкове 11 місце в турнірі. Перший тайм цієї гри був теж за ними і теж з таким же рахунком. Відповідно, другий тайм виграли управлінці - 4:3. Таким чином, в умовних протистояннях між групами маємо 0:1 (перші тайми) і 1:0 (другі тайми).

    За 9-10 місця зійшлися ВЧД-3 (вагонне депо Козятин) - РПЧ-8 (моторвагонне депо Фастів). На жаль, боротьби не вийшло. Козятинці виграли обидва тайми: 7:2 - перший, 4:1 - другий. Загальний рахунок підбити не важко: 11:3 на користь ВЧД-3 і, відповідно, 9 місце в чемпіонаті. Фастівчани - десяті. У битві груп між собою рахунки змінилися на 1:1 (перші тайми) та 2:0 (другі тайми).

    ТЧ-4 (локомотивне депо Жмеринка) - ШЧ-13 (Житомирська дистанція сигналізації та зв’язку) вийшли на поле битися за 7-8 місця. 1:3 було на користь житомирян після першої половини гри. Нічию 3:3 зафіксовано після другого тайму. У підсумку 4:6 на користь ШЧ-13. Вони - сьомі, ТЧ-4 - восьмі. Отже, загальний рахунок після перших таймів став 1:2, після других - 2,5:0,5.

    ПЧ-2 (Дарницька дистанція колії) - ТЧ-11 (локомотивне депо Конотоп). Поєдинок за 5-6 місця. Дзеркальне відображення таймів: перший закінчився перемогою ПЧ-2 з рахунком 3:2, до того ж вони «летіли» на початку гри 0:2. Другий тайм був 2:3 за конотопцями. Післяматчеві пенальті зафіксували такий же рахунок 2:3, що дало змогу ТЧ-11 посісти загальне п’яте місце в чемпіонаті. Дарничани - шості. До речі, в них три пенальті (два у грі) реалізував ватажок команди Вадим БЛАГОРОДНИЙ. Втім це не допомогло випередити суперників.

    Рахуємо нашу математику перших таймів стикового туру: група «А» зрівнює цифри - 2:2. У чемпіонаті других таймів баланс стає 2,5:1,5. Напруга зростає, бо на арені з’явилися претенденти на «срібні» нагороди.

    У боротьбі за 3-4 місця доля звела ПЧ-1 (Конотопська дистанція колії) та Управління ПЗЗ. Як на мене, цей поєдинок став найцікавішим у рамках ледь не всього чемпіонату. Яскраво розпочали його конотопці. Їхній воротар Олександр ДЖУР, не зраджуючи своїй манері грати такого собі висунутого вперед польового гравця, обіграв на протиході нападника суперників, точно передав м’яча вперед, і за мить рахунок було відкрито - 1:0. За характером протистояння команд здавалося, що перемога від ПЧ-1 нікуди не піде. Але те, що сталося в першому таймі далі, примусило зайвого разу згадати загадковий закон футболу. «Вбивчі» 1:4 були, коли суддівський свисток сповістив про перерву. Конотопці лаялися між собою, перебуваючи в стані ледь не тяжкого морального нокдауну. І якщо перший пропущений ними у відповідь м’яч став результатом конструктивних дій атакуючої ланки управлінців, то три інші їхні голи лежали цілком на совісті воротаря і захисників ПЧ-1. Цікаво, що саме Джур, ледь не головний винуватець рахунку, став у другому таймі своєрідною цементуючою ланкою своєї команди. Він діяв упевнено, голосно закликаючи своїх заспокоїтися і вести свою гру. А те, що конотопці підготувалися до чемпіонату ліпше за багатьох суперників, стало вкотре очевидним на прикладі цього другого тайму. Управлінцям, здавалося б, вповні можна було, як кажуть, «сушити» гру, бо 4:1 на їхню користь, за умов доброї фізичної підготовки, давали серйозні підстави на це. Але в тому і річ, що «фізики» управлінцям вкрай бракувало. Це було помітно неозброєним оком. 2:4, 3:4 - конотопці буквально на очах відроджувалися. Навіть про взаємні звинувачення вони практично забули. Суперник добре розумів, що майже втратив ініціативу, хоча 21 номер управлінців здійснив слаломного рейду до воріт Джура. Дивом не стався гол, і якби він таки залетів у ворота, то, без перебільшень, його можна було вважати кращим на турнірі. Коли ПЧ-1 зрівняв рахунок (4:4), до чого, власне, йшло, - не витримали нерви в одного з польових гравців команди Управління. Суддя витягнув і показав бідоласі червону картку за неодноразові висловлювання на свою адресу епітетів із неофіційної брудної мови. Отак сумнозвісні матюки перекреслили надії управлінців на «бронзу». Конотопці вдало скористалися вигідною для себе ситуацією, вгативши п’ятого - переможного - гола суперникам, після чого пролунав такий бажаний для них фінальний свисток - 5:4! Цілком заслужена вольова перемога ПЧ-1, з якою вітаємо їх щиро.

    Тим часом, наша паралельна міні-футбольна математика стала такою: «першотаймовий» рахунок двобою груп став 2:3, «друготаймовий» - 3,5:1,5. Усі присутні на стадіоні «Локомотив» готувалися стати свідками вирішального протистояння за «золото» першого (!) в історії ПЗЗ чемпіонату з міні-футболу. Уболівальники, серед яких знаходилися представники всіх без винятку команд-учасниць та керівництво власне клубу «Локомотив», зацікавлено спостерігали за ходом найважливішої гри: ПЧ-13 (Коростенська дистанція колії) - ТЧ-6 (локомотивне депо Шепетівка). Перший тайм проходив напружено і нервово, але стартові 0:0 не змінив. Неймовірно, що за тої майже рівної гри ми з вами знаємо сьогодні підсумковий результат 4:0 на користь шепетівців. Як зазначив тренер ДФСК «Локомотив» (Київ) Володимир НОВИЧЕНКО, ще не факт, що коростенці поступилися б у фінальній грі, якби не обставини, які часто трапляються у футболі. Були в них такі моменти, коли м’яч дивом не влітав у ворота шепетівців, нападникові яких Миколі ТЕМНЮКУ в той же час щастило неймовірно - усі чотири голи - «покер» - на його «совісті»! Забивалися вони на всі смаки. Як спостерігачеві фіналу, мені є що показати Миколі - зафіксований об’єктивом факт першого - вирішального - фінального м’яча, після удару зі штрафного. Вітаючи переможців з ТЧ-6 із перемогою, трохи згодом сподіваюся коротенько розповісти про їхніх «срібних» суперників з Коростенської дистанції колії, бо вони заслуговують на це.

    З урахуванням результату останньої «золото-срібної» гри, маємо 2,5:3,5 після перших таймів, а також 3,5:2,5 - після других. Отже, наше віртуальне «золото» - всім гравцям групи «Б» за загальну перемогу у перших таймах, і так само «золото» гравцям групи «А» - за сумарний показник у других таймах.

    У теплих затишних умовах манежу ДФСК командні та індивідуальні дипломи, кубки, медалі та грошові винагороди усім призерам вручали заступник начальника залізниці Артем МИРОНОВИЧ, технічний інспектор Дорпрофсожу Андрій ОВСІЄНКО та начальник ДФСК «Локомотив» Ольга СТОРОЖЕНКО. За словами Артема Мироновича, до речі, активного учасника чемпіонату у складі команди Управління, він усіляко підтримуватиме цей форум у подальшому, і не виключено, що буде певною мірою змінено формат проведення чемпіонату із залученням до участі в ньому більшої кількості команд. Тобто, однозначно, - побачимо продовження прекрасного спортивного свята, урочисто закритого під звуки Державного гімну.

    ОФІЦІЙНА ІНФОРМАЦІЯ ЧЕМПІОНАТУ:

    - Петро ДМИТРЕНКО, Павло ЄРМОЛЕНКО, Михайло СЛОБОДЯН - нагороджені за суддівство пам’ятними подарунками;

    - Микола ТЕМНЮК (ТЧ-6) - кращий гравець;

    - Олександр ДЖУР - кращий воротар;

    - Сергій БОНДАРЧУК (ПЧ-13) - кращий бомбардир турніру. Точну цифру сподіваюся повідомити окремо в іншому числі газети в нарисі про цю команду;

    - «За волю до перемоги» - команда Управління ПЗЗ;

    - «Бронзові» призери - ПЧ-1: Олександр ДЖУР, Юрій РАДЧЕНКО, Юрій МАНЄШКІН, Роман БАБИЧ, Максим ЦОПА, Сергій ДЕМИДКО, Іван ГЛУШКО, Степан КОВІВЧАК, Сергій ІВАНЬКО.

    - «Срібні» призери - ПЧ-13: Сергій Железняк, Володимир Демчук, Андрій ДАВИДЮК, Олександр КОЛІСНИК, Юрій ВАСИЛЕНКО, Андрій САВЧЕНКО, Сергій БОНДАРЧУК, Володимир ГОШОВЕЦЬ, Олександр НІКІТЧУК.

    - «Золоті» призери - ТЧ-6: Дмитро СВІНЦІЦЬКИЙ, Назар МЕЛЬНИК, Микола МАКСИМЧУК, Віктор ФЕДОРЧУК, Микола ТЕМНЮК, Микола ОГОРОДНІК, Володимир ЗУБАРЄВ, Олександр ЗАВІСТОВСЬКИЙ, Олександр ГРИНЬ.
    ?тиызж

    Олег ПОПЕЛЬНИЦЬКИЙ, Фото Олександра ІВАНОВА та автора

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05