РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 5 (9 лютого 2009) 

  • Камертони людяності

    Скільки я пам’ятаю Зою, вона завжди випромінювала світло доброти, усміхнено вдивляючись в оточуючий її світ. У нелегкі хвилини життя на її обличчі з’являлася гірка посмішка, в успішні хвилини - жартівлива або іронічно-переможна. Буваючи в гостях у Юрія Борисовича Богдашевського та його дружини Зої, відчував, що їй увесь час доводиться робити над собою певні зусилля, щоб радісно не розсміятися. І природа цієї усміхненості, я думаю, була не в розумінні того, що усмішка на її вродливому обличчі робить її ще більш чарівливою, ні. Ця усміхненість - віддзеркалення її доброї, мудрої, вдячної душі: «Ну так, - якось сміючись, розповідала вона, - мій чоловік витяг мене з ями…» І так багато підтексту було у тому, що вона говорила. І жартівливий зблиск в очах, тому, що комусь це може здатися смішним, і радість того, що це трапилось в її житті, тому, що принесло багато іншої радості, і від того, що в неї є, нарешті, сім’я з улюбленим чоловіком - талановитою людиною, і захоплення від спілкування з непересічними особистостями, а часом - і визначними діячами української культури. Останні бували в їхній оселі. В її словах відчувалось задоволення від творчої насолоди від роботи на українському радіо, де вона була чи не найкращою ведучою у музичній редакції. Очевидно, радість приносив і дім зі зразковою чистотою і затишком, і смачний стіл у колі яскравих, дотепних, талановитих друзів її чоловіка під час його та її днів народження.

    Юрій Борисович щоразу, коли зустрічав гостей у передпокої вже нової квартири, нахилявся, діставав капці, кажучи: «Зоя нещодавно прибирала, так що вибач, старий», - і кидав їх перед прибулим на підлогу. Гість роззувався, пірнав у капці і йшов за хазяїном до кімнати. А щодо «витяг з ями», то так воно і було: Зоя Коробова сиділа в оркестровій ямі Рівненського обласного драматичного театру, грала на скрипочці, коли на прем’єру приїхав з Києва відомий і шанований у театральних колах критик, а також редактор журналу «Український театр» Юрій Богдашевський. Вони познайомились. Після першої ж розмови з молодою скрипачкою з оркестру театру він відчув неординарність її особистості, щирість та чистоту. Після того знайомства Юрій Борисович намагався при першій же нагоді не проминути той театр. А невдовзі відвіз Зою у Васильків, познайомити її зі своєю тіткою - єдиною рідною людиною, яка залишилася в нього. А Зоя повезла його знайомити зі своїми близькими. Потім було весілля.

    Я пам’ятаю, що довгі роки Зоя і Юра жили на столичній вулиці Ромена Роллана в однокімнатній квартирі, в передпокої якої стояли стелажі з книжками уздовж усіх стін. Коли Зоя дивилась телевізор, Юра на кухні писав статті, редагував матеріали свого журналу. Тут же він приймав своїх друзів та приятелів. На дні народження Юри та Зої в цій маленькій квартирі збиралось дуже багато людей: театральні критики, співробітники журналів та міністерства культури, драматурги, режисери, актори. Тут панував блискучий гумор, чулися глибокі проблемні розмови, а також щиросердості. Всі ми, незважаючи на місце, яке займали в мистецтві, були рівні: нас об’єднувало одне - ми були друзями або приятелями Богдашевського. А ось хазяйкою цих вечорів, а точніше, їх королевою, була Зоя. Вона з такою гідністю і таким витонченим гумором, з радістю, яка переповнювала її, з чарівністю і сердечністю поводилася на подібних вечорах, що ми, друзі Юрка, були щасливі: в його житті з’явився такий скарб!

    Пізніше, коли я час від часу бував у Богдашевського, то бачив, що й у буденних умовах вона виявляється такою ж. Я ніколи не бачив обличчя Зої, спотвореного злістю чи ще якимись негативними емоціями. Іноді перебільшена вимогливість чоловіка чи різке слово, напевне, робили їй боляче. Але ніколи я не бачив нічого подібного у відповідь, а тільки намагання легким жартом локалізувати напругу, знайти порозуміння. Я помічав, як багато вона робить для того, щоб син Юрія Борисовича від попереднього шлюбу, Павло, почувався у домі батька і його нової дружини комфортно, як у найрідніших людей. Коли моя старша донька навчалася у Горлівському педагогічному інституті, я бідкався у розмові із Зоєю, як там моя Олена. Моя співрозмовниця заспокоювала мене. А навзаєм з радістю ділилася зі мною встановленням близьких душевних стосунків із Павлом. І як тільки я перевів доньку до Києва, то одразу ж пішли до Богдашевських, до тьоті Зої, показати їм мою вже київську студентку. І коли я розповідав Зої, мовляв, Олена робить щось не так, і я її відчитую, то Зоя казала мені: «Олег, вийди на вулицю, подивись навкруги, ти часто зустрічаєш таких гарних дівчаток, як твоя Олена? Може, хтось її вже цілував, на колінах перед нею стояв, а ти після цього її «жучиш». Вона не сприймає таких твоїх слів». На все життя в моїй пам’яті залишилася відверта і прониклива розповідь Зої про епізод з її дитинства. «Моя мама, - згадувала Зоя, - дуже захворіла. Щоб врятувати її, треба було поїхати на операцію до Москви. Під час операції їй видалили майже весь шлунок і вона схудла більш ніж на 20 кілограмів. Коли мама повернулася до рідного міста, я зустрічала її на вокзалі, знайшла її вагон, з нього виходять люди, отже вийшли усі, а мами немає. Я стривожено оглядаюсь і раптом чую: «Зою!» Я вдивляюся в незнайому мені жінку, яка чомусь манить мене рукою. Перелякано наближаюся до неї. «Зоєчко!» - повторює вона, спостерігаючи за моєю розгубленістю, - тільки по голосу я впізнаю свою маму. Я кинулася до неї, обняла її, тулячись до неї і голосячи на весь вокзал. Мама після цього, слава Богу, прожила ще двадцять років. А я пам’ятаю, як у дитинстві, навчаючись у музичній школі, дуже старалася приносити додому гарні оцінки з усіх предметів. А особливо старалася навчатися грі на скрипці, щоб тішити маму гарною грою й гарними оцінками. Вона казала, що їй тоді стає краще. Господи, як я тоді старалася!»

    А ось ще один її дитячий спомин, якого вона не соромилась і розповідала. Та як можна соромитись своїх дитячих відчуттів і думок. «Коли мені було 11-12 років, я в нашому саду провалилася у старий льох і боляче вдарилась об дрючок. Біль - страшенний. Я якось допленталась до нашого будинку, біля якого гралися сусідські діти, і хтось із них, побачивши моє скривлене від болю обличчя, злостиво посміявся з мене, згадавши моє не зовсім православне походження. З того часу я зрозуміла, що кожну хвилину тебе можуть принизити, образити. Багато є хороших людей, але є й покидьки».

    У 1973 р. Зоя почала працювати на радіо. Ця робота була для неї цікавою, а коли почала вести музичну передачу «Ліра», то дізналася, напевно, що таке справжнє творче задоволення. Я гадаю, що їй дуже допоміг у творчому зростанні її чоловік. Він має хист від Бога - виховувати людей. Його обожнюють студенти, тримаються все життя його друзі. І можна собі тільки уявити, скільки він зробив для людини, яка була для нього найближчою у світі. Та й непересічні особистості, яких вона запрошувала на передачі, теж збагачували її. Я пам’ятаю, як вона розповідала про яскраве враження від особистості композитора Ігоря Шамо та від спілкування з ним у відкритому ефірі, як підтримувала його під час тяжкої хвороби, як близько до серця сприйняла його передчасну смерть. До речі, саме Зоя залишила в архівах українського радіо запис інтерв’ю з авторами улюбленої киянами пісні «Як тебе не любити, Києве мій» - Ігорем Шамо та Юрієм Луценком. Та головне - вона запропонувала українському радіо нову якість ведучої цієї передачі. Людина витончена, музикант за фахом, вона з підкресленою гідністю працювала у прямому ефірі. За її участю ця передача була у вищій мірі духовною, інтелігентною, навіть аристократичною. Отакі вони - камертони людяності від Зої Коробової. А я пригадав своє особисте сприйняття цієї передачі за не зовсім звичайних обставин. У 70-х роках тепер вже минулого століття, відпочиваючи у Миргороді, я наприкінці спекотного липневого дня опинився на місцевому базарі. Людей вже не було, скрізь валялися шматки паперу та іншого неприбраного сміття. І на весь цей безлюдний базар дужо лунав гучномовець. Я одразу впізнав… Зою, яку я звик бачити і чути у домі мого друга. Жінку, яка стримувала себе, щоб не розсміятись від радісних почуттів, які переповнювали її через вдячне сприйняття життя. Яка була безмежно, іноді до наївності, безпосередньою, яка з насолодою, дотепно й витончено жартувала, яка сердечно переймалася проблемами своїх друзів і знайомих. Зараз же я вслухався, як з гідністю вона веде передачу, які цікаві запитання ставить, висловлює змістовні глибокі судження та коментарі. І в усьому цьому - жодного намагання сподобатись слухачам, немає запопадливості до шановного гостя передачі. Пригадую, як неприродно жваво розмовляють часто інші ведучі, як заграють зі слухачами… Головне, що запам’яталося з того, як вела передачу Зоя, - це щира, піднесена захопленість чарівним світом музики. І я пошкодував з того, що на базарі нікого немає і ніхто не чує тут, у маленькому Миргороді, цієї передачі з великого, просякнутого культурою міста Києва. Музичної передачі, що гідна кращого, ніж те, що в цьому місті є. А веде передачу Зоя Коробова, моя знайома і дружина одного з найближчих моїх друзів. Це був особливо цікавий, плідний і щасливий період у житті Зої.

    Ось запис із мого щоденника від 16 лютого 1983 р.: «Учора зайшов до Богдашевського, Зоя була одна, найбільш страхітливе, що може трапитися з людиною, трапилося з нею. Зоя хотіла, щоб її оперували якомога швидше. Виявляється, цілий рік вона приховувала свій діагноз від знайомих, друзів, на роботі. Чому ж це трапляється з чутливими, зворушливими розумними людьми, а не з іншими? Плакала, вибачалася за це, та гумор навіть у цій ситуації не полишав її.

    «Рік тому я не пішла на операцію, - крізь сльози з посмішкою говорила вона, - щоб не понівечити своє розкішне тіло. Я сказала, коли питання постане так: життя або смерть - тоді я піду на операцію. А вчора мені пояснили, що питання зараз саме так і стоїть. Згадувала своїх близьких, які загинули з цієї ж причини, згадувала людську байдужість: коли я залишилася сама без батьків, ніхто не написав, ніхто не підтримав. Моя лікарка, - продовжувала розповідати мені Зоя, - вже встигла мене полюбити. І коли вона учора говорила про те, що має відбутися зі мною, то не змогла приховати сліз».

    «Я тебе оперувати не буду, - говорила вона мені, - з цього нічого путнього не вийде. Я вже якось оперувала близьку людину, більше не буду. Занадто багато хвилювань. Мій чоловік буде тебе оперувати. Одна хороша ознака - це швидкий її ріст. Тож будемо мати надію».

    Із запису у щоденнику через декілька днів. «Почув голос Павла - сина Юрія Борисовича: «З Зоєю усе гаразд». Перше відчуття - радість. Потім - а, можливо, це не так… і намагання зберегти лікарську таємницю, щоб якось їй жити?

    Нарешті Юра та Зоя одержали біля самісінького метро чудову двокімнатну квартиру, в якій вона була зразковою господинею. В цей час до неї прийшло визнання не тільки радіослухачів, а й керівництва і колег: її часто ставили за приклад на планерках. Напевно, творча робота в цей період життя приносила їй особливе задоволення. В ці роки я став у родині Богдашевських офіційним постачальником запрошень у директорську ложу на вистави нашого театру для знайомих лікарів та друзів Зої. Гумор, як і раніше, не полишав її. Одного разу, у вузькому колі друзів за столом своєї вишуканої чепурної кухні, вона, сміючись, розповідала:

    - Якось я проходила вечірньої пори повз Будинок актора, вирішила заглянути на хвильку, мовляв, подивлюсь, що там робиться. Зайшла навшпиньках до зали, а там якийсь дивакуватий чоловічок зі сцени читає Достоєвського, Чехова, Шукшина, мені треба було йти далі, а я не змогла. Щось таке заворожуюче було у цьому виконанні. Так і просиділа до кінця. Тим виконавцем був… наш Олег.

    Друзі теж висвітлюють особистість людини. У Зої була найближча її подруга, ще з юності, коли вони разом жили у невеличкому місті, - Людочка Білоус, яку я завжди бачив з її чоловіком у домі Богдашевських. Людочка, невисока на зріст, дуже гарна, у вищій мірі наділена природою чарівливою жіночністю, але головне - душа. В очах її так і світиться чиста делікатна витонченість. У Зої іншої подруги й не могло бути. І взагалі, Зою любили і були віддані їй подруги. Це і лікар-хірург, і режисер її передачі - Лариса Потапенко...

    У 1998 р. у моєму домі зібралися колишні випускники Київського театрального інституту, з тих, хто жив у Києві, наші однокурсники, а також Юра Богдашевський з дружиною Зоєчкою. Ми завжди збирались, коли проїздом до своєї рідної Калинівки зупинявся у Києві актор Театру Акімова у Петербурзі, заслужений артист Росії Валерій Никитенко. А для нас просто Валєрочка, наш улюблений однокурсник, людина рідкісного гумору та чарівливості. Мій приятель зняв на відео більшу частину того чудового вечора. А запис, на добру згадку про Київ, про нашу юність подарував я Валєрі Нікітенку (фільми «Снігова королева», «Шапка Мономаха», «Виклик-2»). А коли Зоєчки не стало, попросив Валєру, щоб передав мені копію того запису. А одержавши її, відніс Юрі. Я не знаю, чи правильно вчинив, бо як той запис живої Зої озветься у душі Юри? Чи ще більшим болем через її втрату, чи, може, полегшенням - хоч таким чином Зоя зможе бути присутньою в його житті - не знаю. Та нещодавно я переглядав той запис. Розшифрував те, що говорила Зоя, і подумав - це могло бути доречним у статті про неї, бо ще раз нагадає про її гумор, її чарівливість, її зворушливість. Одним словом, живу Зою.

    …Під час таких наших зустрічей ми, як правило, згадуємо якісь кумедні ситуації з нашої студентської юності, згадуємо наших викладачів, як складається життя в наших однокурсників. І, звичайно, гомонимо про те, хто що встиг зробити. Чим хто живе зараз. Зоя побачила у цьому елемент самореклами, пародію на звітні доповіді колишніх партійних з’їздів, бо, майже з обуренням, почала:

    - Ні, я більше не можу. Я розумію, що я в цій компанії - гарнір. Я сиджу весь час і вже не можу мовчати.

    - Ну який же ти гарнір, Зоєчко?

    - Гарнір, я повинна сказати, а то я забуду.

    - Зоїнько, ми тебе з радістю слухаємо.

    - Нещодавно мені подзвонив, не знімайте мене, я не «фотогігієнічна», подзвонив, є такий український поет Михайло Ткач. Він мені сказав: «Зоя, Ви знаєте, що ми організовуємо Буковинське земляцтво (тоді така мода пішла - організовувати у Києві Чернігівське земляцтво, Хмельницьке земляцтво тощо), а Ви могли б подумати, де сказати, що організовується наше Буковинське земляцтво».

    - Я кажу добре, я подумаю, де сказати.

    Зателефонувала нашому віце-президенту, сказала, так, мовляв, і так… загалом, ця інформація пройшла в ефір. Я розумію, мене запросили в це земляцтво тому, що я - представник мас-медіа і мною можна якось скористатися. Так от зібралися вони в УРЕ (видавництво «Українська радянська енциклопедія»), тому що директор УРЕ з Буковини. І ось вони стали розповідати, хто є хто. Почали підводитись і розказувати: «Ось я - директор такого підприємства чи заводу». Той - доктор наук, цей - професор, той - кандидат. Всі - буковинці, всі гідні люди. А поруч зі мною сидить Марія Миколайчук і якась жінка, вже похилого віку, якось так вийшло, що Марічка сказала, що вона заслужена артистка України Марія Миколайчук. Всі заговорили «Так, так, так…» Всі зраділи, що всі її знають. І встала та жінка похилого віку, і каже: «Ну, знаєте, тут все-таки добірне товариство зібралося, у всіх стільки нагород, стільки почесних регалій. У мене регалій немає, у мене єдина втіха - дочка, письменниця Софія Майданська. А про себе я можу сказати єдине, що я десять років просиділа в таборах. Всі сказали: «Так, так, так… це ще краще, ніж регалії!» Треба і мені вставати, я встаю і кажу: «Ви знаєте, в мене не те, що немає регалій, я навіть в таборах не сиділа, ну, вибачте, так сталося, але я з 1973 року працюю на радіо, і коли ще ніхто не думав про Буковинське земляцтво, я розповідала, що на Буковині найкращі таланти. І отож, я думаю, що маю право бути тут сьогодні». І всі сказали: «Так, так, так!»

    Так ось до чого я все це кажу. Я хочу виголосити тост. Коли минулого року, як зараз, наприкінці літа, під час візиту почесного мешканця Калинівки збиралися у заслуженого артиста України Бориса Харитонова, саме тоді ви, Нікітенки, Валєра і Свєточка, приїхали з Олегом за нами, а ми не змогли зустрітися по-справжньому і погомоніти (по усміхненому обличчю потекли сльози). Яка важка хвилина. Я хочу сказати, що моє найбільше досягнення цього року - що я сьогодні з вами, що я вас сьогодні бачу.

    Розчулені вигуки перекриває дружина Валєри Свєточка: «Молодець, Зоєчко, тому що тільки жінка може знайти у собі силу перебороти все, вижити і бути жінкою, прекрасною жінкою!»

    Ось вони - камертони людяності. Побільше б їх для кожного з нас…

    Олег КОМАРОВ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05