РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 39 (14 жовтня 2017) 

  • Будемо жити


    Електрогазозварник КМС­119 Юрій ДЯЧЕНКО

    На його долю випало Щастя. Не збирався, не планував, бо, якщо чесно, і не знав про існування цього містечка на Луганщині. Та коли прийшла повістка, Юрій ДЯЧЕНКО, як і належить військовому (служив за контрактом у частині військ спецпризначення Міністерства інфраструктури), прибув без затримки до військкомату. І вже із серпня 2014-го розпочалася його бойова сторінка біографії. Бойова, бо в миру він газоелектрозварник. «Хотів бути зварником, — розповідає, — і став ним. Закінчив профтехучилище № 20 у Конотопі. Люблю цю справу».

    Той серпень 2014­го став одним із найтрагічніших місяців антитерористичної операції у Донбасі. Іловайський котел і вихід із нього наших військ, обстріли, бої. Маріуполь, Станиця Луганська, Мар’їнка, Щастя – назви цих населених пунктів повторювалися у стрічках новин. Але Юрій, відчуваю відразу, не любить цієї теми – теми війни. Лише мовив: «Довелося скрізь поїздити». І все. Я навіть не знаю його військового фаху. Лише звання – старший сержант. Власне, так завжди. Фронтовики Другої світової – ті, хто по­справжньому воював, не розповідали багато. Хіба що після чарочки. Тільки їх розповіді ніяк не вкладалися у межі офіційної історії. «Страшно було?», – провокую на відвертість. «Звичайно, – відповідає спокійно Юрій. – Бо лише покійник не боїться… Це не найкращий період мого життя. Виконав свій громадянський обов’язок. Не хочеться згадувати про війну, та вона, повірте, не забувається. І ніколи, мабуть, не забудеться».

    Юрій Дяченко живе у Митченках, селі поблизу Батурина. Я відразу ж пригадую, що звідти Петро Іванович ПРОКОПОВИЧ – всесвітньовідомий бджоляр і винахідник рамкового вулика.

    — Пасіку маєте?

    — Ні, але мед люблю.

    І не лише мед. Господарство, за словами Юрія, у них з дружиною Оксаною добряче: є і кури, і корова, і качки, і поросята, город і сад. Це забирає весь вільний час. А ще він любить порибалити. «На Сеймі?» – допитуюся, бо Митченки — присеймівське село. «Та де клює, там і ловлю, – відповідає. – Тільки ніколи ловити: з роботи – додому, з дому – на роботу». Та й у відрядження доводиться їздити – Юрій Дяченко працює зварником у Конотопській колійній машинній станції № 119.

    Уже в кінці розмови намацую ще одну тему для бесіди – про Альбіну, доньку Оксани та Юрія. Їй чотирнадцять років, навчається у школі, та вже твердо вирішила, що буде фотографом. «І не знаю звідки це у неї – у наших родинах фотографів ще не було. Сіяли, орали, будували, але не знімали. А в неї, бачу, виходить добре. Уже й вибрала, де буде далі вчитися».

    А плани самого Юрія? «Будемо жити», – чую у відповідь. А ще Юрій побажав усім читачам «Робітничого слова», усім залізничникам України, усім колишнім і нинішнім солдатам миру, здоров’я і щастя, великого щастя, але яке пишеться з маленької літери.

    Фото автора

    Микола ПАЦАК
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05