РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 18 (22 травня 2017) 

  • І ветеранів вшанували, і мудрості надбали

    Виховання почуття патріотизму у майбутніх залізничників, які навчаються у Вінницькому транспортному коледжі, одна з важливих складових усього навчально-виховного процесу. Задля цього тут проводиться чимало різноманітних заходів. От і напередодні Дня Перемоги над гітлерівською Німеччиною під час Другої світової війни відбувся один із них.

    Для участі в ньому запросили колишню військову розвідницю, полковника у відставці Ольгу ТВЕРДОХЛЄБОВУ; голову ради ветеранів коледжу, почесного залізничника Володимира ЗАЇЧКА; ветерана праці, дитину війни Івана БАЙДАЦЬКОГО. Вони виступили перед студентами, поділились своїми спогадами, пережитими під час нацистської агресії.


    Вінницька знаменитість Ольга Іванівна ТВЕРДОХЛЄБОВА


    Фото на згадку. У колі друзів

    Першому слово надали Воло­димиру Прокоповичу, як «найріднішому», адже майже півстоліття свого життя він віддав технікуму, коледжу, в якому працював лаборантом, викладачем, завідувачем навчальними майстернями, заступником директора з виробничого навчання, завідувачем відділення. А вийшовши на пенсію, займається громадською роботою, опікується своїми колегами, в тому числі й фронтовиками, яких залишилось зовсім мало.

    Про війну у Володимира Заїчка залишились лише дитячі спогади, адже народився він 1940 р., коли уже розпочалась Друга світова, а завершилась вона, коли хлопчику виповнилось лише п’ять років. Та йому довелось доволі тривалий час працювати разом зі старшими колегами, які пройшли фронтове загартування, а після війни працювали у вінницькій «кузні» залізничних кадрів. Тож про їхні бойові та трудові заслуги й розповів голова ради ветеранів коледжу, чим викликав цікавість у присутніх.

    З інтересом вони слухали виступ й Івана Йосиповича, який в дитинстві пережив нелегкі роки гітлерівської окупації, а в повоєнні тривалий час працював на залізниці, а згодом і в коледжі. Він також розповів про старших колег­фронтовиків, з якими довелось працювати.

    Однак найбільше піднесення у студентів виникло, коли на сцену жваво вийшла мініатюрна, струнка літня жінка у костюмі з численними нагородами. Так, це і є вінницька знаменитість Ольга Іванівна Твердохлєбова, колишня розвідниця, полковник у відставці, якій уже за… 90 років.

    — Я народилась у Вінниці, хоч батько у мене росіянин із Воронежа – Іван Протопопов. А мама – українка, вінничанка, — так розпочала свій виступ почесна гостя. – Але перед війною ми жили в Миколаєві. Там 22 червня 1941 р., на другий день після нападу Німеччини, я разом з однокласниками пішла у військкомат, аби добровільно записатись на службу. Але мені відмовили, бо на той час, коли закінчила школу, не було ще й шістнадцяти. То я в даті народження п’ятірку виправила на трійку, так додала собі два роки. Мене призвали і направили у Ленінградське військове училище розвідки. Там була в групі, де вивчала польську мову, тому що українка, і моя мова ближча, ніж німецька чи японська, які опановували в двох інших групах. Після завершення навчання за скороченою програмою нас, трьох дівчат, доправили літаком в тил ворога. І за використання парашутів ми приземлились неподалік від польського Кракова. У кожної з нас була своя легенда. За моєю, мене звали Ася – дівчина, яка працювала у німецького бауера (фермера. — Прим. авт.) і він мене відпустив додому в Україну, туди я ніби й добиралась. На це був спеціальний документ. А завдання у нашої групи було знайти завод, де виробляли фаустпатрони, якими підбивали наші танки.

    Мені потрібно було зустрітися із нашим підпільником в умовленому місці. Його мала впізнати за німецьким журналом у руці. Він мене – за різними бантиками у кісках. Я спеціально заплітала дві маленькі кіски, одягала майже дитяче плаття, щоб бути схожою на юну дівчинку. На зустріч підпільник чомусь не прийшов. Сиджу на лавці, махаю ногами, і раптом підходить німець у формі та сідає поруч. Думаю – наш, але без журналу. Він закурив, дістав галети, протягнув мені і каже: «Ессен, кіндер». Я подумки: кіндер, фріце? Та я уже лейтенант! Але маленька зростом, худенька, до того ж скидалась молодшою за свій вік. Тому німці мене мали за дитину. Щоб у цьому переконатись, я декілька разів пройшла повз гестапо. Ніхто не звернув уваги. Після цього ходила куди потрібно, не боячись.

    З подальшої розповіді Ольги Іванівни студенти дізнались, що місце знаходження заводу розвідниця виявила. Він був під землею, а зверху, для маскування, розмістили шпиталь. Туди постійно заїжджали важкі автомобілі, вкриті брезентом, в яких аж шини розплющувались. А повертались ще важчими. То хіба це поранених перевозять? Були знайдені й інші підтвердження, що саме там завод.

    Дані про знахідку необхідно було передати своїм. Ася виїхала на велосипеді в лісок біля міста, розгорнула рацію і швиденько передала шифрограму. Коли поверталась назад, назустріч їй уже мчали на мотоциклах німці з собаками — рацію запеленгували. Дівчину зупинили, запитали куди їде і що везе. Відповіла, що продукти у костел. У кошик заглянули, але лише зверху. А на дні під продуктами була рація. Відпустили, знову виручила дитяча зовнішність. Та розвідниця застереглась. Перед містом у річці втопила велосипед та взуття, щоб собаки не взяли сліду. І це не було зайвим. У місті почалась облава. Цілу добу у Ченстохові шукали дівчину, яку бачили біля лісу з велосипедом. Не знайшли. Її та подруг у костелі сховав ксьондз, який був нашим розвідником.

    За здобутими розвідданими радянські літаки завод розбомбили. А розвідницям надійшов наказ повертатись до своїх через лінію фронту.

    — Ми пробрались через німецькі позиції і наблизились до своїх, — продовжує спогади жінка. – Йшли поодаль одна від одної, так нас вчили, щоб був шанс хоч у когось дістатись до своїх. І тут почався артобстріл. Мої напарниці Людочка з Лізою загинули, а я видалась везучою. Стрибнула у воронку, в якій мене засипало землею, при цьому контузило. Знайшли мене випадково. Санітар побачив руку, що стирчала з­під землі. У медсанбаті ледве прийшла до тями, лише через декілька днів повернувся слух та голос. Мене забрали в частину. А там сказали, що всіх нас вважали загиблими. Тому посмертно представили до нагород. Так я свою першу медаль «За відвагу» отримала лише 1946 р., в посвідченні до якої було написано «посмертно». А після неї були й інші нагороди, адже 11 разів стрибала з парашутом у тил ворога, де виконувала розвідувальні завдання і поверталась живою. Дійшла до Берліна, а 1947 р. повернулась у Вінницю, де зустрілась з мамою та молодшим братом. А батько та старший брат загинули на фронті.

    Після виступу Ольгу Іванівну студенти засипали запитаннями. Коли вона вивільнилась зі студентського «полону», поцікавився, що вона думає про нинішнє молоде покоління.

    — Якщо будуть казати, що наші діти не патріоти, що поняття героїзм, подвиг, Батьківщина для них нічого не значать, – не вірте. Це неправда. Адже останні події на сході України підтверджують, що у нас чудова молодь. Скільки пішли у Нацгвардію, добровольчі батальйони… Більше десятка випускників цього коледжу воювали в АТО, двоє з них, на жаль, загинули. У нас хороші діти!

    Залишається лише додати до слів Ольги Твердохлєбової, що після зустрічі з нею у студентів відчуття патріотизму ще більше зросло. Під час цього заходу вони і ветеранів вшанували, подарували їм квіти, пісенні виступи, і від них мудрості надбали.

    Фото автора

    Никифор ЛИСИЦЯ, «Робітниче слово».
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05