РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 15 (21 квітня 2017) 

  • «Чи знайдемо в собі щирих сліз каяття?..»

    «Бенедикт иной раз
    допытывался у матушки:
    отчего да отчего был Взрыв?
    Да она толком не знала.
    Будто люди играли и доигрались…»

    Т. ТОЛСТАЯ, «КЫСЬ»

    Років з 20 назад наснився мені дивний сон — дерево проросло крізь покинуту бабусину хату, та таке величезне, ледь не до хмар… Щемно було на серці — жах. З того часу почалася моя ностальгія за татовим селом, куди кожної літньої відпустки батьки привозили мене в дитинстві.


    Приміщення лікарні.


    Будинок на вулиці в с. Поліське.

    Через декілька років після того дивного сну — знайомство з родичами майбутнього чоловіка. Доброзичливі, гостинні люди, деякі з них з Поліського (нині 30-кілометрова Чорнобильська зона), звідки виїхали задовго до 1986 р., а ось бабуся чоловіка покидала Поліське через рік після трагедії.

    Пам’ятаю свої співчуття до пережитого нею (та й всіма людьми тих країв) і одночасно захоплення її оптимізмом — перебралася ближче до родичів, купила будиночок (тоді переселенцям давали грошову компенсацію), вийшла на роботу, так само зустрічала на гостини дітей, онуків, правнуків…

    Скільки людських трагедій! У мирний час…

    І так все життя, живемо і не здогадуємося, що над нами хтось проводить експерименти.

    Як думаєте, чи може випасти на долю однієї сім’ї два Чорнобилі? Скажете, що не може бути! Розумію. І очі такі ж здивовані у мене теж були, коли я дізналася, що МОЖЕ.

    Урал — один з найкрасивіших куточків планети Земля. Секретне закрите місто Челябінськ-40 (тут «кували ядерний меч» СРСР за програмою створення першої атомної бомби. Для цього працювало шість реакторів, що виробляли плутоній) — ядерний завод «Маяк».

    29 вересня 1957 р. — аварія на сховищі ядерних відходів (Киштимська аварія. Подію і обставини було засекречено до 1998 р.). Катастрофи такого масштабу до цього не було ніде у світі, це перша радянська радіаційна аварія, яка до Чорнобильської вважалася найбільшою.

    В радіусі одного кілометра в будинках вибило скло, відкрило двері, в атмосферу було викинуто майже 20 млн кюрі радіоактивних речовин (відповідає вибуху бомби в Хіросімі). На ліквідацію мобілізували юнаків, військові частини, засуджених. Ці люди підписували документ, за яким їм заборонялося розголошувати, де вони були, а також виїздити за кордон. Після аварії люди помирали прямо на роботі, вимирали цілі сім’ї від променевої хвороби, раку і білокрів’я (у 2007 р. у цих краях ще залишалося селище Татарська Караболка, в якому сім (!) кладовищ на 400 жителів).

    Люди бачили незрозумілий мор, річку Течу (з початку роботи ядерного заводу туди зливали радіоактивні відходи), яку потім обгородили колючим дротом і не дозволяли дітям навіть близько підходити, а всі смерті пояснювали так: «Речная болезнь» (у ті роки люди не знали, що таке променева хвороба). І ще довго ніхто нічого не знав…

    Так от, молоді бабуся і дідусь мого чоловіка проживали у тих уральських краях. У 1969 р. дідусь вирішив вивезти сім’ю. І вивіз. До України. Не повірите — під Чорнобиль! У селище Поліське (після 1986 р. воно стало 30-кілометровою Чорнобильською зоною).

    До речі, саме у Поліське після аварії евакуйовували мешканців Прип’яті. Підселяли по одній­дві сім’ї. Одних запевняли, що ці люди не фонять, а інших — що ця територія повністю чиста і що їх переселення ненадовго.

    …«Хапонули» всі добре. Одразу після аварії майже 8,5 млн людей були опромінені, близько 155 тис. км2 територій було забруднено. Випромінювання поблизу станції — до 2600 мкР/сек, у Києві 550 — 1200 мкР/год (при нормі 8—2 мкР/год). Реактор продовжував випромінювати радіацію ще три тижні. Сумарна радіація ізотопів, викинутих у повіт­ря, була в 30—40 разів більшою, ніж за вибуху атомної бомби в Хіросімі. Радіоактивна хмара не обминула Європу, Скандинавію, Росію, Білорусь, зачепила навіть схід США та Ірландію.

    Влада злочинно приховувала правду, і коли нарешті було вирішено евакуйовувати навколишні села, збиралася зі сльозами і бабуся мого чоловіка, до якої його привозили в дитинстві з Києва. Він називає ті роки найщасливішими. Бабуся працювала лікарем у місцевій лікарні. Згадує, як років у сім, повідкручував гвинтики із коліс «Волги» головного лікаря, що завжди стояла у дворі лікарні. Ото було!..

    «ЗДАЄТЬСЯ, що то було так давно…» — Скрябін

    Повернуся до знайомства з родичами чоловіка. Розповідь його дядька: «Після Чорнобильської катастрофи приїздив іноді у поминальні дні на кладовище до Поліського, фонило — ого­го. Ще років через 10 пройшовся (де міг) селом: усе покинуто, занедбано, гнітюча тиша. Шокувала картина — багато будинків без дахів! Не вітром же їх позносило! Дійшов до свого двору. Дивлюся… Господи! Що це? Скрізь хату і дах проросло дерево. Жах! Наплакався… Пронеслися спогади дитинства — тато, мама, як бігав до школи, хата у білих фіраночках…

    Знову жах реальності… Природа бере своє — дерево пробилося крізь темряву, дах, розпласталося над будинком. Тепер ВОНО тут жиє! Тепер цей будинок — його, тепер воно тут Господар… Повертаючись, не міг отямитись — людина (та, що керує життям планети, вирішує за мільйони, «царює» над природою...) не може вижити у радіації. А природа — вона сильніша за людину і навіть за атом…».

    Запитую, чи багато людей приїздять до Поліського на кладовище?

    — Приїздять, — відповідає. Згадує, як зразу після аварії щезли пташки у тих краях, від горобців до солов’їв…

    Щось із почутого не давало мені спокою цілий тиждень. Коли зрозуміла, мурахи пробігли по спині — дерево! Так! Дерево, що проросло крізь хату! Це ж мій сон за декілька років до цієї розповіді! А тут насправді, і у людей, з якими я пов’язала долю.

    …Чоловік періодично поривався з’їздити до Поліського, відвідати могили діда, батька, побачити бабусину хату. Ну от душа не має спокою, і все! У рік 30¬річчя аварії домовився з двоюрідним братом, взяли дозиметра, поїхали.

    Від окраїни Києва до Поліського на авто — 1,5 год. Каже, відразу за Києвом — шикарні котеджі, а далі ніби портал минулого: хлопчаком їду до бабусі автобусом, там, де він зупиниться на перепочинок, куплю неодмінно найсмачніше у світі морозиво. Зараз бабуся зустріне і нагодує всім смачненьким, набігаюсь у полі, зустріну друзів…

    Прибули. Авто чимало і автобусів, бо поминальні дні. Не очікував, що так багато людей їздять досі сюди на кладовище. Всі намагаються надовго не затримуватися… Та я хотів побачити бабусин двір. Повз покинуте приміщення автостанції проїхали, біля лікарні, де бабуся працювала, був, через зарості бачу вікно її кабінету, звичайно без скла, а ось місце, де завжди стояло авто головного лікаря… Далі добряче заросло. Пройшовся трохи у бік бабусиної вулиці, та далі — зась. Хащі, зовсім непрохідні, продертися можна хіба що із сокирою. Не став ризикувати (на відкритій місцевості — 30 мкР/год, на кладовищі — 70—100 і більше, а що казати про хащі? Так хату, на жаль, і не побачив…

    Заспокоюю його: може це й на краще? Чи залишилось там щось? А побачив би одну стіну і стояла б вона все життя перед очима… А так ти запам’ятав картинку дитинства і вона гріє душу… Ніби погодився. Очі сумні-сумні, а вигляд — грізний. Як у Скрябіна: «Я злий! На те, що вже не зміниш...».

    Подивилися відзняте чоловіком. «Будинки» понад дорогою — це шокує. Одна стіна, чи дві, чи пів, дахів немає… і скрізь берези. Берези серед шляху, берези на полях, берези у дворах та у будинках, поміж стінами, у вікнах і у дверях.

    «Чому саме берези? — задумливо промовляє чоловік. — Не пам’ятаю їх у дитинстві. Невже з Білорусі завітали? І дивне переслідувало відчуття: ніби ти тут не сам, нібито все люди, а не берези…».

    Дивлюсь на фото — а й справді, саме беріз видимо-невидимо, живуть у хатах замість людей. Виглядають з вікон. Віти похилили. Мов співчувають горю тих, кого поглинув Чорний біль і плачуть за Україною багатостраждальною...

    P. S. Останній підзаголовок недаремно саме такий. Під час підготовки до написання цієї статті мій 10-річний син запитав: «Мамо, а коли це було?». Відповідаю: «У 1986¬му». Його реакція: «Ого як давно!».

    Я відразу подумала: люди, не мовчіть скорботно про цю трагедію! Розповідайте своїм дітям і онукам, почитайте все, що є в інтернеті, передивіться документальні фільми разом, бо для сучасних школярів ця подія не просто далеке минуле, не просто привід бути відповідальними спеціалістами у майбутньому, а ще й загроза. Можливо через 100 років мало хто буде знати про ці факти (а скільки й ми ще не знаємо…), і ваші правнуки можуть посадити город на місці закопаного радіоактивного «врожаю» біля Жовтих Вод чи викопати криницю біля радіоактивних невидимих селищ (які зрівняли з землею) в Україні й Білорусі, чи збудувати будинок на місці захоронення радіоактивних відходів…

    Ірина ЗЕЛІНСЬКА, Фото Дмитра ЗЕЛІНСЬКОГО
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05