РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 7 (24 лютого 2017) 

  • Ми заслуговуємо на краще життя

    Батьки і діти! Діти і батьки!
    Нерозділиме і одвічне коло.
    Ми засіваємо житейське поле,
    І не на день минущий — на віки.

    Борис ОЛІЙНИК

    Ця закономірність простежується в родині Миколи Сенича. Батько нашого героя, Микола Степанович, майже в такому ж віці, як і Микола, був учасником ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Пішов на пенсію, але підірване здоров’я далося взнаки. Він тяжко захворів і відійшов в інший світ. Сам Микола Миколайович у 38 років добровольцем пішов в АТО, і вже старший син Олександр, якому сьогодні лише 18 років, веде розмови з батьком про виконання свого чоловічого обов’язку.


    Микола СЕНИЧ - «Вірю, що перемога буде і на фронті, і в буденному житті».

    — Бойові дії на Донбасі застали мене, коли я працював у державній пожежній частині cмт Коцюбинське заступником начальника підрозділу. Коли почались бойові дії в 2014 р., то чекав, що мене призвуть, а повістки все не було. Було дивно, що мене, десантника, не призивають. Не витримав. І на початку серпня пішов до військкомату. Відразу зарахували в 95¬ту окрему Житомирську десантно¬штурмову бригаду. Але спочатку поїхав на полігон. Потім було створено 90¬й окремий батальйон для відправки в зону АТО, в якому я й служив, — розповідає Микола Миколайович.

    Для того, щоб потрапити у цей батальйон, потрібно було звернутися до військкомату, мати необхідний рівень підготовки і здоров’я, а також досвід служби в десантних військах. А ще — велике бажання захищати Батьківщину. Все це було у 38¬річного Миколи Сенича. А ще була мирна професія – кухар, яку Микола Миколайович одержав після закінчення Малинського професійно­технічного училища. Йому сказали: «Будеш куховарити». Але на війні, на самій передовій, було не до професій. У ті страшні дні довелось бути тим, кого потребувала лінія фронту. Це були і Піски, і Донецький аеропорт, і Водяне. Було багато чого, про що не дуже хоче згадувати Микола Сенич.

    — Найстрашніше те, що були жертви серед наших солдатів. Важко втрачати побратимів. Скажімо, ти з ним п’єш чай, а через секунду його вже немає. Не відразу розумієш, що сталось. Загинув, пройшовши страшні дні боїв на передовій, й, по суті, не доживши до демобілізації…

    — Як вам вдалось вціліти?

    — Хтозна. Мабуть, так розпорядився Господь. Війна – завжди непередбачувана: можна вийти неушкодженим з усіх битв, а можна загинути в першому ж бою.

    Повернувшись з війни, Микола Сенич не захотів залишатися в Коцюбинському. Запропонували роботу на ст. Тетерів перонним контролером. Думав недовго: вирішив працювати на залізниці. По­перше, робота позмінна, а по¬друге, недалеко від дому, де живе його сім’я: дружина Ольга, два сини — Олександр та Віталій. А ще мама, Марія Василівна, яка за той рік, коли чекала сина з війни, пережила стільки, що вистачить на десять життів.

    — Якось п’ять днів я не міг телефонувати додому. Життя мами в той період було помережене смутком і печаллю. На п’ятий день телефонує мій однокласник. Я знімаю трубку. Він тихим голосом питає: «Це ти, Колю?» Сумні новини із зони АТО на той час не залишали надії. Але віра рідних, друзів, знайомих допомогла вистояти, — згадує Микола Миколайович.

    Життя продовжується. Сьогодні 40¬річний Микола Сенич, нагороджений нагрудним знаком «За зразкову службу» у Збройних силах України під час АТО (у 2016 р.), уже другий рік працює на залізниці. Йому подобається робота. Звісно, скрізь є свої труднощі. Є вони і в перонного контролера. Адже тут доводиться працювати з пасажирами, які не дуже задоволені тим, що залізничники перевіряють квитки. Але наш герой до цього ставиться з розумінням. Єдине, коли сильні морози, дається взнаки біль від обморожених на фронті рук та ніг. А колектив на станції дружний і завжди готовий підставити плече.

    — Чи підтримуєте стосунки з тими, з ким долали разом дороги війни?

    — Звичайно. Адже більшість побратимів родом з нашого краю, ми призивались з одного військкомату. Мої зв’язки з ними не обриваються. Недавні події в Авдіївці нас знову всіх згуртували. І ми готові при першому виклику їхати на підмогу воїнам.

    Свого часу багато говорили, що молодь у нас не така, не той народ… Неправда. Я побував у гарячих точках на сході України, де бачив солдатів, у яких в перші місяці не було ні обмундирування, ні продовольства, ні справжнього озброєння. А вони стояли на смерть. Ми заслуговуємо на краще життя. І я вірю, що перемога буде і на фронті, і в буденному житті.
     

    Ольга ЛИХАЧОВА, Фото Олександра ІВАНОВА
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05