РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПАСАЖИРСЬКІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 6 (17 лютого 2017) 

  • Постафганський синдром: чи легко його здолати?

    Війна скалічує людей. Причому не лише їхнє тіло, а й психіку. Життя доводить: легше зцілити фізичні вади, аніж психічні. Часто останні призводять до того, що людина, уже за мирних умов, втрачає своє життя. Та, що найприкріше, — за власної волі, вчинивши суїцид. За останні роки у США щодня в середньому 22 учасники бойових дій, наприклад, покінчили життя самогубством. Заради привернення уваги до цього явища запровадили акцію із віджиманням від підлоги.

    В Україні цю акцію активно підтримали військові й цивільні (див. «Робітниче слово» № 5). Зумовлено це не лише солідарністю з американцями, а й тим, що така ситуація може виникнути в учасників АТО. А учасники збройних конфліктів на території інших країн ще й досі відчувають душевний біль. Та цією проблемою, схоже, ніхто не цікавився, статистичних даних ніхто не збирав. Тому наведу лише ті, які відомі мені.

    У Вінницькій області офіційно зареєстро¬вано 146 наших земляків, які загинули в Афганістані, ще троє пропали безвісти. А за 20 повоєнних років ми уже втратили понад 200 своїх побратимів. Значна частина померла від отриманих поранень та важких захворювань, але багато й тих, хто пішов із життя через так званий постафганський синдром. До таких відносяться ті, хто покінчив життя самогубством, загинув у аваріях, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння… І це лише в одній області, а в Україні?

    Запитати у них, чому, виживши в боях, пішли із життя за власної волі, уже неможливо. А от поговорити із тим, хто здолав постафганський синдром і наперекір усім труднощам зумів адаптуватись до мирного життя, працюючи на залізниці, мені вдалось. Думається, його розповідь буде цікавою, та й корисною тим, хто повернувся після демобілізації із АТО.

    Тож мій співрозмовник — водій Вінницького будівельно-монтажного поїзда Валерій КОВАЛЕНКО. В Афганістані він воював з 1982го до 1984 р. у складі 180го мотострілецького полку під командуванням Героя Радянського Союзу Руслана Аушева. А ця військова частина періодично перебазовувалась туди, де проводились бої. Тож загинути було достатньо можливостей, однак він вижив. Та двоє його друзів — Віктор Кушнір та Євген Мельник — загинули.

    — Коли повернувся додому, — пригадує Валерій, — не знаходив собі місця. Хотілось повернутись назад, на війну. Та якось мій шкільний товариш запропонував виїхати на рибалку. Спочатку я відмовився, але, заспокоївшись, вирішив все ж поїхати. Коли сів на березі ставка біля лісочка, відчув якесь полегшення. Шелест листя, похлюпування води відволікали від гірких спогадів та важких роздумів. А тут ще й риба клювала… З того часу, коли сумно на душі, — беру вудочки і йду до водойми. Це дозволяє відволіктись. Полегшення настає, коли йду до лісу по гриби. Такі заняття — найкращий відпочинок.

    Після повернення з Афганістану Валерій Іванович довго не відпочивав. За порадою знайо­мих влаштувався на роботу у Вінницький будівельно-монтажний поїзд. У колективі його зустріли з повагою та щирістю. І це допомогло воїну швидше адаптуватись до мирного життя. У буденних трудових турботах швидко плинув час, а час, як кажуть, — лікує.

    Невдовзі молодий чоловік зустрів свою половинку Ольгу. Одружились, народили трьох діток. Від залізниці отримали трикімнатну квартиру. В їхній новій оселі запанувало щастя. Здавалось — назавжди. Однак доля влаштувала для цієї родини нове випробування. Ольга Миколаївна важко захворіла, а через певний час покинула цей світ.

    У такій ситуації і неопалена війною людина може зламатись, намагатись «залити» горе алкоголем чи й вчинити необдумані дії.

    — Дійсно, мені було дуже важко, — зізнається мій співрозмовник. — Деколи хотілось зробити щось непоправне. Та вчасно схаменувся. Адже потрібно було піднімати дітей, виводити в самостійне життя. А коли ставало моторошно на душі, виходив на рибалку, в ліс по гриби. І це допомагало.

    Дітей колишній воїн виростив, вивчив. Сьогодні усі троє працюють. Найменша донька Юля трудиться провідником пасажирського вагона. Діти подарували дідусю п’ятеро онуків. Тож рід Коваленків продовжується. Хоча міг би й обірватись. Коли б влучила куля в нього чи бензовоз, яким керував на гірських дорогах Афганістану. Це могло б статися тоді, коли Валерій не зміг позбавитись від триклятого постафганського синдрому і вчинив би непоправне. Позбавився, не вчинив. І це його заслуга. Та важливо й те, що він знайшов підтримку в родині та в трудовому колективі.

    Тому дуже важливо, щоб і воїни, які повертаються з АТО, з перших же днів відчули підтримку з боку рідних, друзів і співробітників. Та, головне, щоб зуміли зцілити ті душевні травми, які вони отримали в боях. І в цьому їм допоможе досвід, здобутий учасниками бойо­вих дій на територіях інших країн, зокрема й Валерія Коваленка, який здолав постафганський синдром, хоча й нелегко це було зробити.

    Никифор ЛИСИЦЯ
    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка,6
    Приймальня начальника залізниці: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05