РОЗДІЛИ
ПРО НАС
ІСТОРІЯ
НОВИНИ та ІНТЕРВ'Ю
ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЕКТИ
ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ
ПОСЛУГИ
ЦІННІ ПАПЕРИ
ЗАКУПІВЛІ
МІСЦЯ ВІДПОЧИНКУ
ЕЛЕКТРОПОСТАЧАННЯ
АНТИКОРУПЦІЙНА ПРОГРАМА
Внутрішній ринок працi
РЕКЛАМА
ПОСИЛАННЯ
ПРЕЗЕНТАЦІЇ
ГАЗЕТА «Робітниче слово»
Інформація про газету
Зворотній зв`язок
Передплата «Робітниче слово»
РОЗКЛАД РУХУ
На вашу думку
Schedule
Мапа сайту
Працевлаштування
Запрошуємо
на роботу
Пошук вакансій
та реєстрація кандидатів
Звернення громадян
Отримання вiдповiдей на актуальнi питання



  • Перелік випусків » № 5 (30 січня 2015) 

  • Віталій ГУРНАК, почесний залізничник. Увічнений бандурою-кобзою

    Польський поет Адам Міцкевич, величний пам’ятник якому споруджено в центрі Львова, свого часу сказав: горе тому народові, який не любить своїх співців. Але щоб шанувати та цінувати пропагандистів духовної народної творчості - кобзарів і бандуристів, треба, насамперед, їх знати.


    Віталій ГУРНАК - почесний залізничник, український науковець, економіст,
    журналіст, краєзнавець. Доктор економічних наук,
    професор Державного економіко-технологічного університету транспорту,
    який не розлучається із кобзою.

    Ось вже майже 10 років у грошовому обігу України перебуває нова 100-гривнева купюра, де з одного боку - портрет молодого Т. Шевченка, а на зворотному - над р. Дніпром на кручі (Канів, може) стоїть на повний зріст кобзар і грає на кобзі-бандурі. Вітер розвиває його волосся, а поряд - стоїть хлопчик-поводир. Зараз в прокаті в Україні йде кінофільм «Поводир», тож бажаю, щоб його подивились читачі. Через швидкоплинність нашого буття мало хто цікавиться або знає, що то зображений кобзар Тарас Дармограй і зовсім не випадково поруч з поетом. У 1846-47 рр. Т. Шевченко гостював у м. Седнів на Чернігівщині у поміщиків - братів Лизогубів, які, щоб зробити приємність поету, запросили до себе вечеряти «мандрованого» кобзаря Тараса Дармограя. Старий, довідавшись, хто його слухатиме, проспівав думу про Олексія Поповича, а схвильований Т. Шевченко, взявши кобзу, заспівав інший варіант. Зараз цю кобзу реставровано, вона експонується в Музеї народної архітектури і побуту.


    Виступ Віталія ГУРНАКА у селі Пустовійтівці, де народився кошовий атаман Запорізької Січі Петро Калнишевський.

    Бандура у ХVIII ст. була популярною не тільки в Україні, але і в Росії, зокрема користувалась попитом при царському дворі. В мемуарній літературі є згадка про видатного бандуриста Олексія Розумовського (Розума), який «был произведён в придворные бандуристы».

    Добре грав на бандурі славнозвісний український філософ Григорій Сковорода, який самотужки створював мелодії до власних віршів. Багато творів Г. Сковороди ввійшло до репертуару народних співців-кобзарів, зокрема сковородинську улюблену народом пісню «Всякому городу нрав і права» донесли аж до наших днів. Широко відома картина художника С. Трутовського під назвою «Т. Шевченко з кобзою». Величний образ кобзаря Шевченко створив у своїй поемі «Невільник» в постаті козака Степана.

    Уявити ж козаків без кобзарів та срібних переливів від їхніх бандур та кобз - неможливо. Згадаймо всесвітньо відому картину І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», де на чільному місці видно кобзу. Це обов’язковий атрибут козацького буття. Під час походу кобзар мав їхати за гетьманом. І це документально підтверджується згідно із Універсалом гетьмана Богдана Хмельницького від 26 вересня 1652 р. А всенародний улюбленець - Козак Мамай - на картинах багатьох невідомих художників XIX ст. обов’язково тримав у руках цей незамінний струнний інструмент.

    Сотні років українські бандуристи, лірники та кобзарі співають про незламного і нестаріючого воїна-бандуриста Козака Мамая, а народні маляри, себто художники, зображають його на дошках, полотнах, посуді. В Україні не дуже відома широкому загалу картина художника Л. Воєдила «Гетьман Мазепа з бандурою». Тож зовсім невипадково на десятигривневій купюрі, що нею ми користуємося понад тринадцять років, з одного боку портрет І.С. Мазепи, а на звороті красується кобза.

    З часу входження України до Російської імперії, за царських та радянських часів багато кобзарів зазнавали утисків та репресій: їх з лицарів вольнолюбства намагались виставити жебраками, обвішаними торбами. Проте добру пам’ять про них було неможливо знищити в народі. Приміром, у місті Кременці, що на Тернопільщині, є П’ятницький козачий цвинтар, де серед похованих козаків з війська легендарного Максима Кривоноса спочивають і козаки-бандуристи. Над їхніми могилами вросли в землю п’ять кам’яних пам’ятників у вигляді бандури-кобзи.

    У 2013 р. виповнилось 210 років від дня народження одного з найпопулярніших і найвидатніших незрячих кобзарів України, уродженця Чернігівщини Остапа Вересая. Він виступав і в Києві, і в Петербурзі. О. Вересая також знав особисто Т. Шевченко. У 1860 р. він подарував О. Вересаєві свого «Кобзаря» з дарчим написом «Брату Остапу від Т.Г. Шевченка». За виконання ним «Пісні про правду і неправду» Остапа неодноразово заарештовували. Він помер у 1890 р. в селі Сокиринці Срібнянського району Чернігівської області.

    Ще у 1959 р. було відкрито квартиру-музей О. Вересая, а 8 липня 1978 р. в Сокиринцях з’явився йому бронзовий пам’ятник, автором якого є скульптор І.А. Коломієць.

    Для залізничників є досить цікавою, хоч і трагічною, доля бандуриста Гната Хоткевича, який народився в Харкові у 1877 р. Він закінчив Харківський технологічний інститут, де готували інженерів шляхів сполучення, працював на Південній залізниці, одночасно захоплюючись грою на бандурі. Адже його дядько Павло був сліпим кобзарем.

    У 1905 р. Г. Хоткевич очолив центральний оргкомітет Харківсько-Миколаївської залізниці, організував страйкові осередки в Люботині, Полтаві, Кременчуці, брав участь у московському з’їзді залізничної спілки.

    Переслідуваний царизмом, він емігрує до тогочасної австро-угорської Галичини, де займався музичною творчістю, граючи на бандурі.

    Після жовтневих подій 1917 р. Г. Хоткевич повертається в Україну і працює на освітянській ниві: викладає в Харківському музичному інституті. Він підготував підручник гри на бандурі і одержав патент від Ленінградського комітету в справах винаходів. Наприкінці 20-х років минулого сторіччя організував у Полтаві капелу бандуристів, ініціював створення Державної капели бандуристів. Багато років присвятив дослідженню творчості Т. Шевченка. Під час відомих радянських репресій Гната Мартиновича звинувачено в українському буржуазному націоналізмі та німецькому шпигунстві. Розстріляно у грудні 1938 р. Уродженцю Харківщини Г. Хоткевичу на його батьківщині споруджено пам’ятник на знак його заслуг. А у 1997 р. Харківська облдержадміністрація заснувала міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах імені Гната Хоткевича.

    У селі Велика Писарівка на Сумщині у 1898 р. народився майбутній бандурист Єгор Мовчан. Він був незрячий з народження, а вчився грати на бандурі у кобзаря односельця Степана Пасюги. У його творчому доробку було багато дум і пісень, він мав добрі стосунки з Максимом Рильським, який тоді очолював Інститут фольклору та етнографії. Перед Другою світовою війною Є. Мовчан став членом Спілки письменників України. У 1958 р. у Москві на з’їзді славістів він співав, ілюструючи доповідь М. Рильського про український народний епос. Помер Є. Мовчан у 1968 р. і похований у Києві, а у рідному селі на Сумщині на його честь споруджено пам’ятник.

    А от в місті Ірпені на Київщині у 2007 р. на стіні будинку, де жив відомий бандурист Микола Дудник, було встановлено меморіальну дошку, а одну із вулиць міста названо на його честь.

    Окремо зупинюсь на постаті кобзаря Євгена Адамцевича, 1903 року народження, який після хвороби ще у дворічному віці став незрячим. Практично самотужки освоївши бандуру, він пройшов нелегкий життєвий і кобзарський шлях, що увібрав у себе часи колективізації, страшні роки голодомору в Україні, воєнне лихоліття Другої світової війни, післявоєнні негаразди. Він тісно був пов’язаний з містом Ромни, жив убого, співав на Іллінському ярмарку. Знав безліч дум і народних пісень, створював їх сам. І до війни і після неї його запрошували виступати в Києві, Москві, інших містах. Він відійшов у вічність у 1972 р. в селі Холмівка Бахчисарайського району в Криму, де й Євгена Олександровича було поховано. А найкращим пам’ятником йому є створений Є. Адамцевичем знаменитий «Запорізький марш», що фактично став візитівкою держави.

    Автор цього нарису є аматором-бандуристом, який самотужки опанував цей інструмент, хоч за фахом я - інженер залізничного транспорту. За сорок років гри на бандурі мені довелось спілкуватись з багатьма знаними кобзарями. Один з них - це Іван Романович Галинський, справжнє прізвище Лопата, народився у 1895 р. в с. Морозівка, тепер Харківської обл. В 1932-35 роках працював в ансамблі М. Опришка в Києві, з 1935-му виступав як соліст, учасник самодіяльного ансамблю бандуристів Київського товариства сліпих. Його було репресовано, відбував 12-річне заслання в таборах Естонії та Карелії. У 1951 р. був звільнений, повернувся в Київ. Але мало хто знає, що його рідний онук розпочинав на Південно-Західній залізниці власну трудову діяльність, а зараз Володимир Мурзін працює начальником Головного інформаційно-обчислювального центру Укрзалізниці.

    Серед співців-кобзарів України почесне місце займав київський кобзар Петро Іванович Тищенко, 1903 р. народження. На кобзі він навчився грати вже літньою людиною. Практично самотужки. Я був близько з ним знайомим, бо це рідний дядько моєї дружини Людмили Миколаївни Гурнак. У період Великої Вітчизняної війни Петро Іванович об’їздив зі своєю кобзою окуповані Тернопільщину, Рівненщину, Львівщину, Житомирщину, Полтавщину, Хмельниччину і частково Київщину. Люди скрізь радо сприймали кобзаря, бо його пісні глибоко западали в їхні душі. Співав він народні пісні за тематикою, що в ті страшні часи будили патріотичні почуття, закликали до помсти фашистським загарбникам.

    «А як де було в хаті, - розповідав кобзар, - збиралось чоловік 20-30 (а я більше грав по хатах, бо так було безпечніше), то я заспіваю косачеву пісню про козака або Щорса, а тоді про Морозенка, Залізняка чи Шевченкові думи».

    Петро Іванович Тищенко - автор музики низки пісень на власні тексти. Колоритні як за текстом, так і за мелодією. Першу пісню кобзар створив в 1941 році про сліпого командира партизанського загону в м. Ніжин Якова Батюка, якого фашисти розстріляли в 1943 р.

    Віддаючи любимому мистецтву вільний від роботи в Українському товаристві сліпих час, кобзар створив ряд пісень на актуальні теми нашої сучасності. «Про Вересая», «До любові і братерства», «Переяславська Рада», мелодію на тексти І. Франка «Розриваються вільно всі пута», «Цілинні землі» та інші. Його дуже цінував поет М. Рильський. У 1951 р. П. Тищенко представляв Україну в Москві, на Декаді українського мистецтва. Його було запрошено в Кремль на концерт для Й. Сталіна. На жаль, сліпий кобзар трагічно загинув у 1967 р., потрапивши під колеса рейсового «Ікарусу» на пішохідному переході в районі тодішньої Виставки досягнень народного господарства України.

    До речі, про бандуристів І. Галинського та П. Тищенка докладно можна прочитати у виданні «Митці України: Енциклопедичний довідник», за ред. А.В. Кудрицького. - К.: Укр. Енциклопедія, - 1992 р. відповідно на сторінках 147-ій та 577-ій.

    Далі мова піде про людину, від спілкування з якою я в захопленні. Це Богдан Жеплинський - бандурист, дослідник кобзарства, науковець, публіцист, громадський діяч. Богдан Михайлович народився 1929 р. у м. Дрогобичі Львівської обл. Освіта вища технічна (інженер хімік-технолог) та середня музична (бандурист і керівник оркестрів). Грав і співав у капелах бандуристів Львівського будинку вчителя та Львівської політехніки, якими керував Олег Гасюк. Далі виступав як соліст-бандурист та в складі родинного квартету (брати Жеплинські та їхні дружини). За виконання в концертах козацьких та повстанських пісень його було репресовано і заслано до Сибіру, де в Томській області (1950-1954) разом з братом Романом створив капелу бандуристів із репресованих каторжан. Після повернення в Україну керував разом з братом капелами бандуристів «Дністер» і «Струмок» (м. Новий Розділ) та з дружиною Вірою - капелою «Заспів» (м. Львів). Б.М. Жеплинський зібрав численний матеріал про кобзарів, бандуристів, лірників, дударів, трембітарів усіх часів. В його картотеці - відомості про понад 4000 народних музик. У 2011 р. разом з донькою видав енциклопедичний довідник «Кобзарі, бандуристи, лірники». Виступає з лекціями-концертами, викладає кобзарознавство у школах Львова, у Львівській духовній семінарії та Львівському державному університеті ім. І. Франка. Автор понад 280 публікацій в наукових збірниках та часописах України, Росії, Польщі, Німеччини, Югославії, Великобританії, Канади, США та Австралії, а також дописів в енциклопедії «Мистецтво України» (т.1, 1995) та енциклопедичному словнику «Мистецтво України» (1997) від видавництва «Українська енциклопедія». Творча діяльність Б. Жеплинського висвітлена в кількох відеофільмах та в фільмі «Шляхами кобзарськими» (Укртелефільм, 1987). Відродив вертепи. У 2000 р. вийшла книга «Коротка історія кобзарства», а у 2002 р. - книга «Кобзарськими стежинами». У квітні цього року Б.М. Жеплинському виповнилось 90 років, йому присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв та культури, а громадськість Львова широко відзначила ювілей свого земляка.

    Тепер же в роки незалежності України за 23 роки бандура переживає своє друге народження. Існують курси вивчення гри на бандурі у вищих та середніх музичних закладах, діє Стрітівська музична школа на Київщині, де навчають бандуристів, є класи бандури в деяких музичних школах. Коли в 2009-му р. влітку відзначалось 20-річчя Стрітівської школи, то з’їхались кобзарі з усієї України. Гідне відзначення не тільки як досягнення України, а й занесення до Книги рекордів Гіннеса - одночасне виконання 186-ма бандуристами зі своїм акомпанентом пісні «Реве та стогне Дніпр широкий».

    На Львівській залізниці добре знають народний ансамбль бандуристок «Чарівні струни», яким багато років незмінно керує відома професійна акторка-бандуристка Ірина Содомора. Ірина Михайлівна є автором перекладів для бандури колядок, стрілецьких та інших пісень, а на святкуванні ювілею Б. Жеплинського вона з ансамблем виконала рок-музику, продемонструвавши величезні можливості бандури.

    Коли 50 років тому автор цього нарису після закінчення Московського інституту інженерів залізничного транспорту почав працювати на станції Дарниця Південно-Західної магістралі, то у вузловому будинку культури в нашому колективі самодіяльності на бандурі грав і співав технік Дарницького вагонного депо Андрій Шкурат. Згодом його прийняли до професійної капели бандуристів. Нещодавно відзначила свій 95-річний ювілей ця Національна заслужена капела бандуристів України, якою тридцять років керував Микола Гвоздь, який, на жаль, відійшов у вічність. Колись він в інтерв’ю сказав, що тепер в капелу за конкурсом приймають бандуристів, які мають вже музичну освіту і знають нотну грамоту.

    Більше десяти років назад мені пощастило познайомитись з такою знаною в кобзарському середовищі людиною, як Олексій Нирко, 1926 р. народження. Його було репресовано, Олексій Федорович відбув заслання, останні роки жив у Ялті, багато зробив для поширення в Криму мистецтва бандури. А головне, на мій погляд, те, що він створив єдиний в своєму роді Музей кобзарів Криму і Кубані. Хто його відвідає в Ялті, як і існуючу там бібліотеку кобзарства, не пожалкує. На жаль, О. Нирко відійшов у вічність, а Крим тепер анексований Росією і доля існування цих закладів під загрозою.

    У центрі міста Переяслав-Хмельницький на Київщині - в будинку 1903 року - функціонує єдиний в державі Музей історії кобзарства, що був відкритий у 175-у річницю від дня народження Т. Шевченка. Це завдяки зусиллям Героя України, видатного організатора музеїв М. Сікорського. Тут можна побачити кобзи, лютні, гуслі, цитру, торбан і звичайно ж різні бандури. А в краєзнавчому музеї у м. Ромни зберігається торбан Т. Шевченка, до струн якого мав щастя торкатись автор цього матеріалу.

    Взагалі історія кобзарів-бандуристів увічнюється в різний спосіб - так у Запоріжжі на острові Хортиця на території Національного заповідника споруджено гранітний пам’ятник - узагальнюючий образ козака-кобзаря, який грає на бандурі. А вже згадуваний вище художник Левко Воєдило, який живе й працює в селі Погреби на Київщині, створив серію портретів та картин, присвячену долі українського кобзарства, «Гомери України» з 13-ти полотен. Виступають у різних регіонах тріо бандуристів та окремі солісти.

    Але я погрішив би, якби не наголосив на тому, що є фінансові труднощі та недостатня увага з боку держави до цього всенародного виду мистецтва.

    Відчувається нестача бандур для аматорів, дітей та самодіяльності. Це відмічалось і на з’їздах кобзарів України, які відбуваються раз на чотири роки.

    І все ж таки, як сказав поет: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля… А наша пісня не вмре, не загине». Бо душа України - то якраз і є бандура та її звук сріблястих струн.

    Контактна інформація
    Україна, 01601, м. Київ, вул.Лисенка, 6
    Приймальня директора регіональної філії: 0(44)-4654410 факс 0(44)-4654107
    Прес-служба тел.: 0(44)-4069708 факс: 0(44)-4069175 email: pres@sw.uz.gov.ua
    Розклад руху поїздів (цілодобово): 0-900-90-80-05 (послуги платні), 0(44) 309-70-05