Польський поет Адам Міцкевич, величний пам’ятник якому споруджено в центрі Львова, свого часу сказав: горе тому народові, який не любить своїх співців. Але щоб шанувати та цінувати пропагандистів духовної народної творчості - кобзарів і бандуристів, треба, насамперед, їх знати.

Віталій ГУРНАК - почесний залізничник, український науковець, економіст,
журналіст, краєзнавець. Доктор економічних наук,
професор Державного економіко-технологічного університету транспорту,
який не розлучається із кобзою.

Ось вже майже 10 років у грошовому обігу України перебуває нова 100-гривнева купюра, де з одного боку - портрет молодого Т. Шевченка, а на зворотному - над р. Дніпром на кручі (Канів, може) стоїть на повний зріст кобзар і грає на кобзі-бандурі. Вітер розвиває його волосся, а поряд - стоїть хлопчик-поводир. Зараз в прокаті в Україні йде кінофільм «Поводир», тож бажаю, щоб його подивились читачі. Через швидкоплинність нашого буття мало хто цікавиться або знає, що то зображений кобзар Тарас Дармограй і зовсім не випадково поруч з поетом. У 1846-47 рр. Т. Шевченко гостював у м. Седнів на Чернігівщині у поміщиків - братів Лизогубів, які, щоб зробити приємність поету, запросили до себе вечеряти «мандрованого» кобзаря Тараса Дармограя. Старий, довідавшись, хто його слухатиме, проспівав думу про Олексія Поповича, а схвильований Т. Шевченко, взявши кобзу, заспівав інший варіант. Зараз цю кобзу реставровано, вона експонується в Музеї народної архітектури і побуту.

Виступ Віталія ГУРНАКА у селі Пустовійтівці, де народився кошовий атаман Запорізької Січі Петро Калнишевський.

Бандура у ХVIII ст. була популярною не тільки в Україні, але і в Росії, зокрема користувалась попитом при царському дворі. В мемуарній літературі є згадка про видатного бандуриста Олексія Розумовського (Розума), який «был произведён в придворные бандуристы».

Добре грав на бандурі славнозвісний український філософ Григорій Сковорода, який самотужки створював мелодії до власних віршів. Багато творів Г. Сковороди ввійшло до репертуару народних співців-кобзарів, зокрема сковородинську улюблену народом пісню «Всякому городу нрав і права» донесли аж до наших днів. Широко відома картина художника С. Трутовського під назвою «Т. Шевченко з кобзою». Величний образ кобзаря Шевченко створив у своїй поемі «Невільник» в постаті козака Степана.

Уявити ж козаків без кобзарів та срібних переливів від їхніх бандур та кобз - неможливо. Згадаймо всесвітньо відому картину І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану», де на чільному місці видно кобзу. Це обов’язковий атрибут козацького буття. Під час походу кобзар мав їхати за гетьманом. І це документально підтверджується згідно із Універсалом гетьмана Богдана Хмельницького від 26 вересня 1652 р. А всенародний улюбленець - Козак Мамай - на картинах багатьох невідомих художників XIX ст. обов’язково тримав у руках цей незамінний струнний інструмент.

Сотні років українські бандуристи, лірники та кобзарі співають про незламного і нестаріючого воїна-бандуриста Козака Мамая, а народні маляри, себто художники, зображають його на дошках, полотнах, посуді. В Україні не дуже відома широкому загалу картина художника Л. Воєдила «Гетьман Мазепа з бандурою». Тож зовсім невипадково на десятигривневій купюрі, що нею ми користуємося понад тринадцять років, з одного боку портрет І.С. Мазепи, а на звороті красується кобза.

З часу входження України до Російської імперії, за царських та радянських часів багато кобзарів зазнавали утисків та репресій: їх з лицарів вольнолюбства намагались виставити жебраками, обвішаними торбами. Проте добру пам’ять про них було неможливо знищити в народі. Приміром, у місті Кременці, що на Тернопільщині, є П’ятницький козачий цвинтар, де серед похованих козаків з війська легендарного Максима Кривоноса спочивають і козаки-бандуристи. Над їхніми могилами вросли в землю п’ять кам’яних пам’ятників у вигляді бандури-кобзи.

У 2013 р. виповнилось 210 років від дня народження одного з найпопулярніших і найвидатніших незрячих кобзарів України, уродженця Чернігівщини Остапа Вересая. Він виступав і в Києві, і в Петербурзі. О. Вересая також знав особисто Т. Шевченко. У 1860 р. він подарував О. Вересаєві свого «Кобзаря» з дарчим написом «Брату Остапу від Т.Г. Шевченка». За виконання ним «Пісні про правду і неправду» Остапа неодноразово заарештовували. Він помер у 1890 р. в селі Сокиринці Срібнянського району Чернігівської області.

Ще у 1959 р. було відкрито квартиру-музей О. Вересая, а 8 липня 1978 р. в Сокиринцях з’явився йому бронзовий пам’ятник, автором якого є скульптор І.А. Коломієць.

Для залізничників є досить цікавою, хоч і трагічною, доля бандуриста Гната Хоткевича, який народився в Харкові у 1877 р. Він закінчив Харківський технологічний інститут, де готували інженерів шляхів сполучення, працював на Південній залізниці, одночасно захоплюючись грою на бандурі. Адже його дядько Павло був сліпим кобзарем.

У 1905 р. Г. Хоткевич очолив центральний оргкомітет Харківсько-Миколаївської залізниці, організував страйкові осередки в Люботині, Полтаві, Кременчуці, брав участь у московському з’їзді залізничної спілки.

Переслідуваний царизмом, він емігрує до тогочасної австро-угорської Галичини, де займався музичною творчістю, граючи на бандурі.

Після жовтневих подій 1917 р. Г. Хоткевич повертається в Україну і працює на освітянській ниві: викладає в Харківському музичному інституті. Він підготував підручник гри на бандурі і одержав патент від Ленінградського комітету в справах винаходів. Наприкінці 20-х років минулого сторіччя організував у Полтаві капелу бандуристів, ініціював створення Державної капели бандуристів. Багато років присвятив дослідженню творчості Т. Шевченка. Під час відомих радянських репресій Гната Мартиновича звинувачено в українському буржуазному націоналізмі та німецькому шпигунстві. Розстріляно у грудні 1938 р. Уродженцю Харківщини Г. Хоткевичу на його батьківщині споруджено пам’ятник на знак його заслуг. А у 1997 р. Харківська облдержадміністрація заснувала міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах імені Гната Хоткевича.

У селі Велика Писарівка на Сумщині у 1898 р. народився майбутній бандурист Єгор Мовчан. Він був незрячий з народження, а вчився грати на бандурі у кобзаря односельця Степана Пасюги. У його творчому доробку було багато дум і пісень, він мав добрі стосунки з Максимом Рильським, який тоді очолював Інститут фольклору та етнографії. Перед Другою світовою війною Є. Мовчан став членом Спілки письменників України. У 1958 р. у Москві на з’їзді славістів він співав, ілюструючи доповідь М. Рильського про український народний епос. Помер Є. Мовчан у 1968 р. і похований у Києві, а у рідному селі на Сумщині на його честь споруджено пам’ятник.

А от в місті Ірпені на Київщині у 2007 р. на стіні будинку, де жив відомий бандурист Микола Дудник, було встановлено меморіальну дошку, а одну із вулиць міста названо на його честь.

Окремо зупинюсь на постаті кобзаря Євгена Адамцевича, 1903 року народження, який після хвороби ще у дворічному віці став незрячим. Практично самотужки освоївши бандуру, він пройшов нелегкий життєвий і кобзарський шлях, що увібрав у себе часи колективізації, страшні роки голодомору в Україні, воєнне лихоліття Другої світової війни, післявоєнні негаразди. Він тісно був пов’язаний з містом Ромни, жив убого, співав на Іллінському ярмарку. Знав безліч дум і народних пісень, створював їх сам. І до війни і після неї його запрошували виступати в Києві, Москві, інших містах. Він відійшов у вічність у 1972 р. в селі Холмівка Бахчисарайського району в Криму, де й Євгена Олександровича було поховано. А найкращим пам’ятником йому є створений Є. Адамцевичем знаменитий «Запорізький марш», що фактично став візитівкою держави.

Автор цього нарису є аматором-бандуристом, який самотужки опанував цей інструмент, хоч за фахом я - інженер залізничного транспорту. За сорок років гри на бандурі мені довелось спілкуватись з багатьма знаними кобзарями. Один з них - це Іван Романович Галинський, справжнє прізвище Лопата, народився у 1895 р. в с. Морозівка, тепер Харківської обл. В 1932-35 роках працював в ансамблі М. Опришка в Києві, з 1935-му виступав як соліст, учасник самодіяльного ансамблю бандуристів Київського товариства сліпих. Його було репресовано, відбував 12-річне заслання в таборах Естонії та Карелії. У 1951 р. був звільнений, повернувся в Київ. Але мало хто знає, що його рідний онук розпочинав на Південно-Західній залізниці власну трудову діяльність, а зараз Володимир Мурзін працює начальником Головного інформаційно-обчислювального центру Укрзалізниці.

Серед співців-кобзарів України почесне місце займав київський кобзар Петро Іванович Тищенко, 1903 р. народження. На кобзі він навчився грати вже літньою людиною. Практично самотужки. Я був близько з ним знайомим, бо це рідний дядько моєї дружини Людмили Миколаївни Гурнак. У період Великої Вітчизняної війни Петро Іванович об’їздив зі своєю кобзою окуповані Тернопільщину, Рівненщину, Львівщину, Житомирщину, Полтавщину, Хмельниччину і частково Київщину. Люди скрізь радо сприймали кобзаря, бо його пісні глибоко западали в їхні душі. Співав він народні пісні за тематикою, що в ті страшні часи будили патріотичні почуття, закликали до помсти фашистським загарбникам.

«А як де було в хаті, - розповідав кобзар, - збиралось чоловік 20-30 (а я більше грав по хатах, бо так було безпечніше), то я заспіваю косачеву пісню про козака або Щорса, а тоді про Морозенка, Залізняка чи Шевченкові думи».

Петро Іванович Тищенко - автор музики низки пісень на власні тексти. Колоритні як за текстом, так і за мелодією. Першу пісню кобзар створив в 1941 році про сліпого командира партизанського загону в м. Ніжин Якова Батюка, якого фашисти розстріляли в 1943 р.

Віддаючи любимому мистецтву вільний від роботи в Українському товаристві сліпих час, кобзар створив ряд пісень на актуальні теми нашої сучасності. «Про Вересая», «До любові і братерства», «Переяславська Рада», мелодію на тексти І. Франка «Розриваються вільно всі пута», «Цілинні землі» та інші. Його дуже цінував поет М. Рильський. У 1951 р. П. Тищенко представляв Україну в Москві, на Декаді українського мистецтва. Його було запрошено в Кремль на концерт для Й. Сталіна. На жаль, сліпий кобзар трагічно загинув у 1967 р., потрапивши під колеса рейсового «Ікарусу» на пішохідному переході в районі тодішньої Виставки досягнень народного господарства України.

До речі, про бандуристів І. Галинського та П. Тищенка докладно можна прочитати у виданні «Митці України: Енциклопедичний довідник», за ред. А.В. Кудрицького. - К.: Укр. Енциклопедія, - 1992 р. відповідно на сторінках 147-ій та 577-ій.

Далі мова піде про людину, від спілкування з якою я в захопленні. Це Богдан Жеплинський - бандурист, дослідник кобзарства, науковець, публіцист, громадський діяч. Богдан Михайлович народився 1929 р. у м. Дрогобичі Львівської обл. Освіта вища технічна (інженер хімік-технолог) та середня музична (бандурист і керівник оркестрів). Грав і співав у капелах бандуристів Львівського будинку вчителя та Львівської політехніки, якими керував Олег Гасюк. Далі виступав як соліст-бандурист та в складі родинного квартету (брати Жеплинські та їхні дружини). За виконання в концертах козацьких та повстанських пісень його було репресовано і заслано до Сибіру, де в Томській області (1950-1954) разом з братом Романом створив капелу бандуристів із репресованих каторжан. Після повернення в Україну керував разом з братом капелами бандуристів «Дністер» і «Струмок» (м. Новий Розділ) та з дружиною Вірою - капелою «Заспів» (м. Львів). Б.М. Жеплинський зібрав численний матеріал про кобзарів, бандуристів, лірників, дударів, трембітарів усіх часів. В його картотеці - відомості про понад 4000 народних музик. У 2011 р. разом з донькою видав енциклопедичний довідник «Кобзарі, бандуристи, лірники». Виступає з лекціями-концертами, викладає кобзарознавство у школах Львова, у Львівській духовній семінарії та Львівському державному університеті ім. І. Франка. Автор понад 280 публікацій в наукових збірниках та часописах України, Росії, Польщі, Німеччини, Югославії, Великобританії, Канади, США та Австралії, а також дописів в енциклопедії «Мистецтво України» (т.1, 1995) та енциклопедичному словнику «Мистецтво України» (1997) від видавництва «Українська енциклопедія». Творча діяльність Б. Жеплинського висвітлена в кількох відеофільмах та в фільмі «Шляхами кобзарськими» (Укртелефільм, 1987). Відродив вертепи. У 2000 р. вийшла книга «Коротка історія кобзарства», а у 2002 р. - книга «Кобзарськими стежинами». У квітні цього року Б.М. Жеплинському виповнилось 90 років, йому присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв та культури, а громадськість Львова широко відзначила ювілей свого земляка.

Тепер же в роки незалежності України за 23 роки бандура переживає своє друге народження. Існують курси вивчення гри на бандурі у вищих та середніх музичних закладах, діє Стрітівська музична школа на Київщині, де навчають бандуристів, є класи бандури в деяких музичних школах. Коли в 2009-му р. влітку відзначалось 20-річчя Стрітівської школи, то з’їхались кобзарі з усієї України. Гідне відзначення не тільки як досягнення України, а й занесення до Книги рекордів Гіннеса - одночасне виконання 186-ма бандуристами зі своїм акомпанентом пісні «Реве та стогне Дніпр широкий».

На Львівській залізниці добре знають народний ансамбль бандуристок «Чарівні струни», яким багато років незмінно керує відома професійна акторка-бандуристка Ірина Содомора. Ірина Михайлівна є автором перекладів для бандури колядок, стрілецьких та інших пісень, а на святкуванні ювілею Б. Жеплинського вона з ансамблем виконала рок-музику, продемонструвавши величезні можливості бандури.

Коли 50 років тому автор цього нарису після закінчення Московського інституту інженерів залізничного транспорту почав працювати на станції Дарниця Південно-Західної магістралі, то у вузловому будинку культури в нашому колективі самодіяльності на бандурі грав і співав технік Дарницького вагонного депо Андрій Шкурат. Згодом його прийняли до професійної капели бандуристів. Нещодавно відзначила свій 95-річний ювілей ця Національна заслужена капела бандуристів України, якою тридцять років керував Микола Гвоздь, який, на жаль, відійшов у вічність. Колись він в інтерв’ю сказав, що тепер в капелу за конкурсом приймають бандуристів, які мають вже музичну освіту і знають нотну грамоту.

Більше десяти років назад мені пощастило познайомитись з такою знаною в кобзарському середовищі людиною, як Олексій Нирко, 1926 р. народження. Його було репресовано, Олексій Федорович відбув заслання, останні роки жив у Ялті, багато зробив для поширення в Криму мистецтва бандури. А головне, на мій погляд, те, що він створив єдиний в своєму роді Музей кобзарів Криму і Кубані. Хто його відвідає в Ялті, як і існуючу там бібліотеку кобзарства, не пожалкує. На жаль, О. Нирко відійшов у вічність, а Крим тепер анексований Росією і доля існування цих закладів під загрозою.

У центрі міста Переяслав-Хмельницький на Київщині - в будинку 1903 року - функціонує єдиний в державі Музей історії кобзарства, що був відкритий у 175-у річницю від дня народження Т. Шевченка. Це завдяки зусиллям Героя України, видатного організатора музеїв М. Сікорського. Тут можна побачити кобзи, лютні, гуслі, цитру, торбан і звичайно ж різні бандури. А в краєзнавчому музеї у м. Ромни зберігається торбан Т. Шевченка, до струн якого мав щастя торкатись автор цього матеріалу.

Взагалі історія кобзарів-бандуристів увічнюється в різний спосіб - так у Запоріжжі на острові Хортиця на території Національного заповідника споруджено гранітний пам’ятник - узагальнюючий образ козака-кобзаря, який грає на бандурі. А вже згадуваний вище художник Левко Воєдило, який живе й працює в селі Погреби на Київщині, створив серію портретів та картин, присвячену долі українського кобзарства, «Гомери України» з 13-ти полотен. Виступають у різних регіонах тріо бандуристів та окремі солісти.

Але я погрішив би, якби не наголосив на тому, що є фінансові труднощі та недостатня увага з боку держави до цього всенародного виду мистецтва.

Відчувається нестача бандур для аматорів, дітей та самодіяльності. Це відмічалось і на з’їздах кобзарів України, які відбуваються раз на чотири роки.

І все ж таки, як сказав поет: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля… А наша пісня не вмре, не загине». Бо душа України - то якраз і є бандура та її звук сріблястих струн.